"Вiльна людина у вiльнiй державi "
Під таким девізом відбувся Національний Круглий Стіл 5 квітня у Київі
Місія інтелігенції та вільних людей України
Нас зібрала тривога: ми втрачаємо відчуття справжности життя і відчуття ґрунту під ногами. Хтось, може надіється, що сьогодні даватимуть індивідуальний рятівний пояс. Насправді все простіше: нам треба заглянути один одному у вічі, взятись за руки і відчути себе громадянами України.
У висліді «класової боротьби» двох ідеологій ми опинилися в полоні споживацького матеріялізму, що більше відповідає нахилам людської натури і рівневі науково-технічних досягнень. Правду казав покійний Айятола Хомейні: американський матеріялізм страшніший, він витворив диявольську індустрію спокус для людини, як виявилося — проти людини.
Наша напівголодна людина потрапила, як дикун на ярмарок секонд-хенду, і упали всі перегородки. З комсомольськими чеснотами вона не встояла, бідна, і вмить розміняла рештки свого морального капіталу.
Найтяжче виявилося перетравлювати крадені народні багатства: вона дуріє, вона поводиться неадекватно. Вона думає, що влада буде її гарантією і не задумується: навіщо це все?
Духовні вартості стукають у двері і в скроні. Вони єдині справжні. В них наш єдиний порятунок. Як і сто, як і тисячу років тому.
Той дзвін тривоги зібрав нас на Національний круглий стіл.
Двоє слів про «пошуки нових вартостей».
Ініціятива «1 грудня» — то ініціятива церков, які мають сталі, традиційні вартості і культивують їх. Утрачені комуністичні вартості були в основному християнськими вартостями навиворіт, тобто правда, але класова, добро — з кулаками, закон — але не для всіх, служіння — але вождеві… І нарешті ідеал — щастя для майбутніх поколінь, своєрідна заміна потойбічного життя.
Але повертатися до справжніх вартостей розбитими дорогами непросто. Та й чи були вони глибоко закорінені в народі?
Даю коротке пояснення уживаних понять. Домінування духовного начала — це готовність діяти за Законом Божим, за совістю, за правдою.
Вільна людина — не раб обставин.
Вільна країна — країна вільних і гідних громадян.
Громадський обов’язок — добровільна праця для загального добра.
Демократичні цінності — ненасильство, толерантність, пошанування іншого.
Інтеліґентність — здатність до творчих і духовних зусиль і безкорисних дій.
Матеріялістичний світогляд — зацикленість на матеріяльному, побутово корисному, не виключає гоббі — творення кумирів і утопій.
Позитивна альтернатива — готовність творити позитивний приклад.
Усі ми розуміємо. що ще ніколи в історії люди не змінювалися під впливом логічних аргументів. Любов і голод рухали ними— первісні біологічні потреби.
В епоху споживацтва і любов, і голод притуплені. Людина, зледащіла від переситу, сміється з колишніх романтиків, спраглих високої любови, з революціонерів, спраглих справедливости, і навіть з авантюристів, готових на великий ризик.
Зневажений і віками висміяний міщанин нині купається, як вареник у маслі.
Йому служать телебачення, рекляма, інтернет і фітнес-центри.
Його захищають філософія споживацтва і морально амбівалентний закон. Йому улещає мистецтво постмодернізму. Його підтримує мода — мода на ситість, успіх і комфорт. Він дбає про своє тіло, і тільки тіло. Як це схоже на ферму бичків сталінського академіка Лисенка, який методом посиленого відгодовування хотів вивести вищу породу!
А ми говоримо про нонконформістів, які зламають мури інертности мас. А ми апелюємо до ідеалістів, що не приймають масової психології. Ми звертаємося до розуму, який вказує на прірву під ногами.
Ще ніколи люди не злякалися прірви і не послухали попереджень. Але завжди якась незрима рука їх зупиняла, і вони задумувалися над своєю вигодою: далі простувати тією дорогою невигідно мені, мені вигідно, щоб сусідові теж було добре, щоб він був влаштованим і не аґресивним… Виходила ніби любов до ближнього.
В українських реаліях всі українські партії посткомуністичні. Усі вони вирощені тим режимом, який заколисував ідейними словами своє утробне прагнення до справжнього матеріялізму. Тільки одні любили матеріялізм з кримінальним ухилом, інші — з авторитарною державністю, інші матеріялісти мали національні сентименти.
Є і матеріялісти з християнсько-демократичним забарвленням. «Дай, дай, дай!» — моляться вони.
Нам треба відмежуватися від корисливого матеріялізму і пошукати сміливих людей нонконформістів з ясним розумом і доброю волею. Фактично з цього починали усі реформатори і піонери.
У нас є арґументи:
— Світ завжди тримався на Божому Законі і на правді. Часто він відхилявся, але зрештою мусив повернутися до норми: в людині закладено моральні начала.
— Криза підвела нинішній світ буквально на грань прірви, і ми надіємося на рятівний інстинкт самозбереження, а особливо на зусилля тих праведників, які є в народі і завдяки яким світ може бути врятований з їхньою діяльною участю;
— Сатанинський світ неґативних емоцій, насильницьких методів та ілюзорних перемог — він засліплює і полонить як мильна бульбашка. Але він приречений. Він самознищиться. Як у псалмі: « А путь нечестивих загине».
Головний наш арґумент: людина і суспільство хочуть жити і бути здоровими, хочуть лікуватися від смертельних недуг і запобігати їм.
Ми апелюємо не так до розуму, як до інстинкту самозбереження. Ми віримо, що люди морально здорові — дужчі, і їм допомагає Бог.
Ще в античності знали: треба лікувати душу, а тоді вже тіло.
Одна з ледачих ілюзій нашого соціюму — надія на порятунок в Европейському союзі. Але для цього передусім треба реформуватися — і психологічно, і морально, і адміністративно. Усі мусимо піднятися вище до европейських стандартів. Але коли ми піднімемось і зберемося з силами, то відчуємо, що нам потрібне входження до Европи на рівних. Европа охоче привітає Україну не згорблену і зрусифіковану, а гідну й певну себе та свого демократичного шляху. Треба пізнати свої сили і покладатися на свої сили. Слава Богу, нас не затягують в минуле пастки гордині і величі, як Росію.
Якщо ми витримали гніт голодоморів і окупацій, то витримаємо й іспит на зрілість. Але тут потрібна мобілізація усіх сил душі — сміливі починання і вольові зусилля. Потрібна послідовна праця.
Моральний опір особистостей — то завжди велика сила. На людину наступає ринок спокус, а захист у людини — тільки совість і старий реквізит заборон, поставлених собі. Духовний захист.
Але то захист здорового живого — проти хворого світу. І тут паросток пробиває бетон.
Ми 70 років будували соціялізм «в одній окремо взятій державі». Нині будують в одній окремо взятій державі приватизовані зони для виродків, одурілих від безвідповідальности.
То метастази старої пухлини. Вони приречені— в нашому світі, що тяжіє до єдности — і в екології, і в законодавстві, і в медицині…
Зараз основний захист — то позитивна альтернатива. Потрібно оживити надію на позитивну альтернативу і силу позитивного прикладу, на який здатен кожен з нас. Замість лаяти темряву — запалити свічку.
Стеля опускається на оспалих. Вищий рівень треба системно культивувати і підіймати, інакше не буде альтернативи тотальній пересічності.
Першого грудня 1991 року у нас був спонтанний вибух національної самосвідомости. То міг бути сигнал для старту народних сил. Їх бракувало. Людей діла не знайшлося навіть для елементарного усунення тоталітарних символів, які досі розчленовують свідомість людей, що давно вже знають про злочини тих, чиї пам’ятники стоять і леґалізують злочини. Зате спішно задіяли кримінальні клани, які визріли в надрах соціялізму. Покірні радянські люди виходили на роботу без зарплати і без пенсії…
Коли в суспільстві бракує волі і активности до демократичної перебудови, тоді починається зворотний процес, авторитарний поворот назад. Так було в 90-ті роки, так маємо тепер.
Треба віддати належне українцям, що спершу втікали за кордон від кучмівського режиму, а потім отямилися і організували Помаранчеву революцію. Малодухи й криводухи кажуть, що то не була революція…
То не була революція типу жовтневої, бо там був переворот, організований терористичною партією. Тут таки була духовна народна революція — на очах у всього світу!
Інша справа, що не було належного продовження, офірного служіння, реформування державних інституцій.
Велика вина в тому українських політичних партій, які засідали у своїх патріотичних кублах. Навіть гірше — вони часом розносили про своїх людей негативні чутки, підкинуті їм чужою аґентурою.
Рух дискредитував себе, коли десь зникли особи, які рухають, ворушать оспалих, працюють в народі. Без активної щоденно позитивної організаційної просвітної роботи поняття «рух» стало смішним.
Нарешті про український гріх духовної оспалости і фуршетної розслаблености.
Коли в нас , за диявольським сценарієм, державна влада роздвоїлась і на сміх людям Прем’єр і Президент взаємно знищувались — весь народ мав піднятися і день і ніч скандувати біля їхніх кабінетів: «Не ганьбіть Україну!»
«А ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби» (Т.Шевченко).
Зараз щоденно п’ємо повну чашу ганьби, приймаємо зневагу і західного і східного світу, який називає корупційний антинаціональний уряд УКРАЇНСЬКИМ.
Сьорбаємо «утиный суп Табачника», який і не приховує своєї зрадницької суті, так як Литвин не приховує, що був сексотом.
Хіба цього мало, щоб назвати владу нелеґітимною? Не може нація, приголомшена цинізмом кримінального штибу, довго мовчати і чекати чергових репресій.
Свобода слова — то називання речей своїми іменами. Але то мають робити особистості, у яких за словом іде діло.
Україна сьогодні у пригніченому стані моральному і матеріяльному. У владі засіла пересічність. Вона всьому задає тон. Стеля культури опускається. ЗМІ пристосовуються до пересічности. За цим ховається тенденція деґрадації суспільства, яке перестає адекватно реаґувати на системну дискредитацію державних інституцій — фінансів, права, освіти, культури…
Ось чому такою актуальною є самоорганізація і структурування суспільства.Форми самоорганізації давно відомі.
Згадаймо, з чого починали «визволителі» в 1939-40-х роках в Західній Україні та в Прибалтиці. Розігнали всі політичні організації. Розпустили всі молодіжні, навіть спортивні організації, розігнали Пласт, розпустили харитативні організації, ліквідували навіть кооперативи «Самопоміч». Навіть товариства тверезости. От ці і подібні об’єднання треба творити. Урухомити роботу бібліотек, культурних осередків. І що особливо актуально — організувати духовно просвітню роботу при церквах…
Отже, йдеться не про політичні прожекти чи політичні клуби, а про урухомлення життя в нашій Immobile State — у нерухомій, ізольованій, опущеній країні. Ми починали розмову з довіри, доброзичливости, відкритости людини одна до одної. І закінчимо тим самим. Під лежачий камінь вода не тече. Саме по собі суспільство не створиться: його треба творити постійно і наполегливо. І постійно очищатися від омертвілого псевдопатріотичного баласту.
Не шукайте моральних авторитетів у Київі — творіть, плекайте, підтримуйте живі моральні приклади по всій Україні.
Вчімося любити й цінувати людину чесної сміливої думки і дії.
Ті, що тут зібралися — то лише маленький острівок. Україна велика й багата. Любім Україну!
із газети "Наша Віра"
( Зозулинець )
( Зозулині черевички )
Якби ще десь раз я вродитисі вмів, то
Тільку ві Львові.
Так люблю той Львів, що бракує ми слів,
Львів то є Львів.
То є мій милий Син, що нам мир приносить!
То є мій милий Син, що нам мир приносить!
А горою Бог Дух голубом злітає,
Де Дух Божий святить для життя водицю.
На Йордан виходім по воду свячену,
І свою обновім душу охрещену.
Приспів:
Тут Ангели чудяться,
Рожденного бояться,
А віл стоїть, трясеться,
Осел смутно пасеться.
Пастиріє клячуть,
В плоти Бога бачуть,
Тут же, тут же,
Тут же, тут же, тут!
Марія Му Мати прекрасно співає,
І хор Ангельський їй допомагає!*
Йосиф старенький колише Дитятко:
– Люляй же, люляй, мале Отрочатко!
Три славні царі к вертепу приходять,**
Ладан і смирну, золото приносять.***
А пастиріє к Ньому прибігають,
І яко Царя своєго вітають.
І ми днесь вірно к Ньому прибігаймо,
Рожденну Богу хвалу, честь віддаймо.
....хороші українські новини... від Оксана Забужко