Тут наводжу деякі фрагменти з книги Павла Алєпського «Подорож Патріарха Макарія». Передмови та післямови не роблю, бо коментарів нема. Читайте самі.

«В субботу 10 июня (1654 г.), мы подъехали к берегу великой реки Нистроса (Днестра), которая составляет крайний предел страны Молдавской и начало границы земли казаков.
На встречу ему вышли тысячи народа, в несметном множестве (Бог да благословит и умножит их!). То были жители города, по имени Рашков. Это очень большой город, построенный на берегу упомянутой реки; он имеет крепость и деревянный форт с пушками.»

«Начиная с этого города и по всей земле русских, то есть казаков, мы заметили возбудившую наше удивление прекрасную черту: все они, за исключением немногих, даже большинство их жен и дочерей, умеют читать и знают порядок церковных служб и церковные напевы; кроме того, священники обучают сирот и не оставляют их шататься по улицам невеждами.»

«Нам предстояло поехать от этого Рашкова, границы государства казаков, до Бутиблия (Путивля), начало пределов московских, около 80 больших казацких миль. В этих странах длина дорог измеряется милями, а миля у них тянется на расстояние более трех часов быстрой езды верхом или в экипаже со скоростью, большей скорости гонца. Так мы всегда и ездили, по принятому у них обычаю.»

«Всякий базар и местечко в земле казаков обилуют жителями, в особенности маленькими детьми. Каждый город имеет, может быть, до 40, 50 и более тысяч душ; но дети многочисленнее травы и все умеют читать, даже сироты. Вдов и сирот в этой стране множество; их мужья были убиты в беспрерывных войнах. Но у них есть хороший обычай: они женят своих детей юными и по этой причине они многочисленнее звезд небесных и песка морского.
Вблизи каждого города или селения непременно бывает большой пруд, образуемый дождевой водой или текущими реками; он называется халистао (хелештеу), т. е. садок для рыбы. Посредине он имеет деревянную плотину, на которой лежат связки хвороста, покрытые навозом и соломой; под нею текут протоки, которые вертят мельницы, так что жители имеют вместе и воду, и рыбу, и мельницы, и ни в чем не нуждаются. Все это непременно есть в каждом базаре и маленьком селении. Приспособления, употребляемые ими для вращения мельниц, изумительны, ибо мы видели мельницу, которая приводилась в движение горстью воды.»

«Ничто так не удивляло нас, как изобилие у них запасов и птиц, именно: кур, гусей, уток, индюшек, которые во множестве гуляют в полях и лесах, кормясь вдали от городов и деревень. они кладут свои яйца среди леса и в скрытых местах, потому что некому их разыскивать по причине их множества. В этой стране нет и не знают ни хорьков, ни орлов, ни пресмыкающихся; а если изредка и попадаются змеи, как мы видели одну по пути из Валахии до столицы Московии и убили ее, то они безвредны. Нет у них ни воров, ни грабителей.
Знай, что в домах этой страны мы видали людей, животных и птиц (вместе) и весьма удивлялись изобилию у них всяких благ. Ты увидишь, читатель, в доме каждого человека по десяти и более детей с белыми волосами на голове; за большую белизну мы называли их старцами. Они погодки и идут лесенкой один за другим, что еще больше увеличивало наше удивление. Дети выходили из домов посмотреть на нас, но больше мы на них любовались: ты увидел бы, что большой стоит с краю, подле него пониже его на пядень, и так все ниже и ниже до самого маленького с другого края. Да будет благословен их Творец! Что нам сказать об этом благословенном народе? Из них убиты в эти годы во время походов сотни тысяч и татары забрали их в плен тысячи; моровой язвы они прежде не ведали, но в эти годы она появилась у них, унеся из них сотни тысяч в сады блаженства. При всем том они многочисленны, как муравьи, и бессчетнее звезд. Подумаешь, что женщина у них бывает беременна и родит три, четыре раза в год и всякий раз по три, по четыре (младенца) вместе. Но вернее то, как нам говорили, что в этой стране нет ни одной женщины бесплодной. Это дело очевидное, для всякого несомненное и испытанное.»

«Что касается их домашних животных и скота, то ты увидишь, читатель, в доме каждого хозяина (да благословится Творец!) десять родов животных: во-первых — лошади; во-вторых — коровы; в третьих — овцы; в четвертых — козы, похожие на газелей; в пятых — свиньи; в шестых — куры; в седьмых — гуси; в восьмых — утки; в девятых — индюшки во множестве у некоторых; в десятых — голуби, для которых есть места над потолками домов. Держат также собак.
Больше всего нас удивляли различные породы свиней разного цвета и вида. Они бывают черные, белые, красные, рыжие, желтые и синие; также черные с белыми пятнами, синие с красными пятнами, красные с желтыми пятнами, белые с рыжими пятнами; некоторые из них пестрые, а иные полосатые в разных видах. Как часто мы смотрели и смеялись на [20] их детенышей! Нам ни разу не удавалось удержать хоть одного из них; несомненно, у них в брюхе дьяволы: они ускользают, как ртуть. Их голоса отдаются эхом на дальнее расстояние. Самки их рождают три раза в году: первый раз в своей жизни приносят одиннадцать поросят, во второй раз девять, в третий — семь, в четвертый — пять, в пятый — три, в шестой раз своей жизни только одного, не более; затем они совершенно перестают нести и становятся бесплодными, годны только на убой. Режут обыкновенно самцов, а самок оставляют. Для них есть отдельные пастухи. Что касается кур, гусей и уток, то каждая порода держится отдельно.
Что касается их разнородных посевов, то они удивительны и многочисленны и бывают всевозможных видов. Об них скажем в своем месте.»

... далі йде опис перебування у московських землях...

«Пение казаков радует душу и исцеляет от печалей, ибо их напев приятен, идет от сердца и исполняется как бы из одних уст; они страстно любят нотное пение, нежные и сладостные мелодии. У них же (московитов) пение идет без обучения, как случится, все равно: они этим не стесняются. Лучший голос у них грубый, густой, басистый, который не доставляет удовольствия слушателю. Как у нас он считается недостатком, так у них наш высокий напев считается неприличным. Они насмехаются над казаками за их напевы, говоря, что это напев франков и ляхов, которые им известны. Также все они не читают.»

«Что касается шуток и смеха, то мы стали им совершенно чужды, ибо коварные московиты подсматривали и наблюдали за нами и обо всем, что замечали у нас хорошего и дурного, доносили царю и патриарху. Поэтому мы строго следили за собой, не по доброй воле, а по нужде и против желания вели себя по образцу жизни святых.»

«Знай, что вельможи царя не считают своих владений, как это принято у нас, по числу деревень, садов и виноградников, ибо в этой стране нет ни садов, ни виноградников; но считают по числу дворов, именно, говорят: такой-то князь имеет три тысячи мужиков (Это слово написано в тексте по-русски), т. е. земледельцев, или десять или двадцать тысяч.»

Павло Алеппський (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; * близько 1627 — †1670) — архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія.
Народився в місті Халебі (Алеппо) в Сирії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654—1656 років Павло разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С. Георгіцою, київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Автор твору «Подорож Патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в середині 17 століття, також про Волощину та Туреччину.
Написані арабською записки перекладені англійською ("The travels of Macarius", Лондон, 1836), російською ("Путешествие антиох. патриарха Макария", Москва, 1896—99) і румунською мовами.

    Сьогодні знову лунає багато слів про українсько-російське братерство, про нашу слов'янську єдність. Стара московська брехня переповнює газети й телеекрани. Москва вкотре нав'язує українцям міф про своє слов'янське походження.
    Російська імперія завжди була облудною. Вона залишила по собі багато міфів, які змушувала сприймати як нав'язану правду. Однією з побрехеньок є твердження про слов'янське походження Московії та про «три братні слов'янські народи». Я не стану оповідати, навіщо це втовкмачувалось усім у голови. То вельми серйозне питання, і якщо буде можливість, ми до нього ще повернемося.

   Ніхто сьогодні та й сотні років тому не заперечував, що наші, суто українські корені, -слов'янські. Ми мали чудових пращурів, навіть імена тих слов'янських племен, мов джерельний струмок: поляни, древляни, дреговичі, волиня-ни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби та інші. Саме ці племена за століття свого розвитку дали зачаття історичного існування українців-русичів.
   У книзі «Страна Моксель» з цього приводу наведено слова дореволюційного російського академіка О. Шахматова. Такої думки дотримуються і європейські історики. Отож, як бачимо, жодних сумнівів щодо слов'янського походження українського народу не існує.
   А тепер пропоную звернутися до російських джерел, аби відстежити походження так званих «великоросів», або просто московитів.
   За часів жорстокої царської цензури 1912 року в Москві вийшла друком книжка К. Валішевського «Іван Грозний». Ось що в ній писалось на сторінці 109: «Взгляните на москвича XVI века: он кажется с ног до голови одет по-самаркандски. Башлык, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкурь, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк — таковы та-тарские названия различных предметов его одеяния. Если, поссорившись с товарищем, он станет ругаться, в его репертуаре неизменно будет фигурировать дурак, а если придется драться, в дело пойдет кулак. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом и устраивает по дорогам стан-ции, называемые ямами, которые обслуживаются ям-щиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму. И все зти слова азиатского про-исхождения. В зтом, без сом-нения, єсть знаменательное указание, хотя и относится оно только к внешней форме. Но гораздо важнее то, что известная примесь монголь-ской крови способствовала такой быстрой и покорной ассимиляции».
   Як бачимо, в XVI столітті московит скидався на татарина. Читач, звичайно, розуміє, що подібна думка на той час у Московії не заперечувалась.
Тож на основі яких племен та народів виникла «Ростово-Суздальська» земля?
Спочатку послухаємо того ж-таки К. Валішевського:
«С зтнографической точки зрения девять десятих стра-ны (Московії. - В. Б.) имели только то русское население, которое оставила здесь прокотившаяся волна недавнего колонизационного движения. Не было необходимости в то время «скресть» русскаго, чтобы найти татарина, и осо-бенно финна. Основой населення (Московії. - В. Б.) везде являлось финское племя».

Отож, іще в XVI столітті Московія майже повністю була фінно-мордовською та татарською країною. Саме ці етноси в подальшому історичному розвитку створили народ «великоросів», або -московитів.
Та щоб читач не мав сумніву, бо йому багато років втовкмачували зовсім іншу думку, звернемось до класиків російської історичної науки.
Ось що писав М. Карамзін ще в 1803 році у своїй «Истории государства рос-сийского» (том І, стор. 45): «... Жили тогда..: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; Черемиса, Мещера, Мордва - на Юговосток от Мери; Ливь в Ливонии; Чудь в Зстонии и на Восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; Ямь или Емь -в Финляндии; Весь на Белозере; Пермь в губернии сего имени; Югра, или ньшешние Березовские остяки на Оби и Сосве; Печора на реке Печоре... Можем несом-нительно признать их равно как и Липландцев, Зирян, Остяков обских. Чуваш, Вотяков, народами единопле-менными и назвать вообще Финскими...».
Отож, на всьому просторі майбутньої «Великоросі» у IX—XII ст. проживали виключно мордово-фінські племена, які етнічно походили з одного кореня та розмовляли однією мовою. Звичайно, не слов'янською. І ніякого перетоку слов'янських племен у ті віки на фінно-мордовську землю історія не зафіксувала. Бо подібні розмови — то лише брехливий міф імперської російської науки. Для великого переселення (міграції) потрібні значні історичні причини. А таких IX—XII ст. історія не знає. Між іншим, саме такі думки висловив на початку XX століття О. Шахматов: «С точки зрения истории... мы должны решительно отбросить мысль о том, что Киевская земля была в древности населена не предками современных малороссов (українців. - В. Б.), а предками современных представи-телей иных русских народностей. Искать в X—XI веках возле Днепра великороссов является делом пустым, так как великорусская народность, происхождения иного...».
Аби читач більше впевнився, на базі яких племен виник «великорос», послухаємо ще кілька слушних думок. Вони мають особливо «припасти до душі тим, хто і сьогодні сповідує думку про слов'янське походження «старшого брата». Послухаємо історика XVIII століття: «Меря, сами назьшаются Мори, от русских Мордва... жили в старину прежде нашествия татар (Батия. - В. Б.), где ньше Ростов, Галич, Кострома, и по устье Оки, и за Оку, где ньше Арзамас и Шацк».
«Мещера жили тут, где ньше города Елатма, Кадом, Шацк, Елец, Темников, Ломон, Козлон, Тамбов». «Мурома жили, где ньше Муром и Касимов. Все прев-ратились в русских». («При-мечания на историю Древ-ния и ньшешния России Г. Леклерка, сочиненная генерал-майором Йваном Болтиным». С.-Пб. 1788 г., стор. 4).
Між іншим, хто не вірить сподвижнику Катерини II, може переконатися, що ці ж істини стверджує і Велика Радянська Енциклопедія, третє видання. Зазирніть.
А ось що повідомляє нам «Русский знциклопедичес-кий словарь». (С.-Пб., 1878 г., стор. 386): «Мордва, народ (финского племени... С пере-несением столицы во Владимир (Ростово-Суздальська земля. - В. Б.) началось обру-сение мордвы... Мордва почти слилась с русскими, ходят в русскую церковь... все гово-рят по-русски, и в свой род-ной язык вставляют исковер-каныя русския слова, а места-ми и вовсе его забыли...».
Ось такі племена та народи стали творцями російського етносу. Я хочу зауважити, що при цьому не маю ніякого упередження й зневаги. Бо ж мордово-фінські племена були настільки самобутніми та самодостатніми, що без будь-якої допомоги мали змогу утворити самостійний народ. Великий народ. А каталізатором стали церква та ханська, а потім князівська влади. То вже зовсім інше питання, чому російська історична наука так послідовно та зневажливо відмовляється від свого мордово-фінського коріння, а цупко хапається за міфічно-слов'янське. Треба чітко знати, що слов'янської основи в російському етносі ніколи не було і не могло бути.
А зараз послухаємо, як відбувалось оте, так зване, «зросійщення».
«Оставался открытым
путь на север и северо-восток
за Волгу... Монах- пустинник
и пошел туда смелым развед-
чиком... Многочисленные
лесные монастыри станови
лись здесь опорними пункта
ми... колонизации. Вокруг
монастырей оседало бродячеє
(місцеве. - В. Б.) население...
Ради спасения души монах
бежал из мира в заволжский
лес, а мирянин цеплялся за
него и с его помощью заводил
в этом лесу новый русский
мир. Так создавалась верхне-
волжская Великороссия
дружними усилиями монаха и крестьянина (мордово-фіна — В. Б.)...» (В. Ключевский «Исторические портрети», стор. 73-74).
Саме так, упродовж XIII-XVII століть, за допомогою Московської церкви та Ханської влади, а далі - влади московського князя - відбулося «зросійщення» мордово-фінського етносу. Ми повинні пам'ятати, що золотоордин-ські хани завжди підтримували Російську православну церкву, бо хани для неї були намісниками Бога на землі, і церква щоденно возвеличувала Чингісідів. Вона навіть відлучала від церкви князів і цілі князівства та накладала на них анафему, коли ті виявляли супротив волі хана. Це незаперечні факти.
Насамкінець наведу слова професора В. Ключевського, які підсумують думку щодо мордово-фінського походження «великоросів»: «Так и на этом пространстве, и в вос-точной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых окан-чиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т. д.
У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названий, которые имеют такое окончание: Vа - по фински значит вода. Название самой Оки финского происхождения: зто - обру-севшая форма финского joki, что значит река вообще. Даже племенные названия мери и веси не исчезли бесследно в центральной Великороссии: здесь встречается много сел и речек, которые носят их назнания...
На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. Прислуши-ваясь к зтим названиям, легко заметить, что некогда на всем зтом пространстве звучал один язык, которому принадлежали зти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорит туземное население ньшешней Фин-ляндии и финские инородцы среднего Поволжья, мордва, черемисы». (В. Ключевский «Исторические портреты», стор. 41-42).
Ось цими словами ми і закінчимо посилатись на російські джерела. їх можна наводити безліч. Історична земля «великоросів» від Тули, Рязані та Мурома до самого Білого моря, як стверджував готський історик Іордан ще у VI ст., була повністю заселена мордово-фінськими племенами. Вони жили на своїй історичній батьківщині, нікуди не зникали та не переселялися з неї. Як ми вже знаємо від історика XVIII ст. Івана Болтіна, саме мордово-фінські племена жили на тій землі і під час навали хана Батия. Лише на початку XII століття сюди пробився Юрій Долгорукий зі своєю невеликою дружиною. Княжич Юрій - шостий син Володимира Мономаха, не отримавши «стола» в великому Київському князівстві, змушений був, за словами Катерини II, піти на пошуки свого «стола». Та згодом повернувся назад, але залишив по собі у мордово-фін-ській землі близько десятка своїх дітей, бо ж князі у походи не брали своїх жінок (дружин). Отак у середовищі фінського етносу і з'явився «перший великорос Андрій Бого-любський», як писав завідувач кафедри історії Московського університету професор В. Ключевський.
І зрозуміло, що за князем не стався «перетік» київського слов'янського люду в мор-дово-фінське середовище. З історії Великого Київською князівства ми добре-таки знаємо, що коли князь полишав чи то Київ, чи то Галич, чи то Чернігів, то слідом за ним ніколи не відбувався «перетік» місцевого люду. Бо той люд був господарем своєї землі, а князь зайдою. Отака історична правда. А після захоплення Батиєм Ростово-Суздальської землі той, вигаданий Москвою, «перетік» слов'ян, взагалі не міг відбуватися.
Читач може заперечити автору: мовляв, у XV-XVI ст. Московія підкорила та приєднала до себе великі київські твердині - Новгород і Псков. А вони ж були, беззаперечно, слов'янськими.
Та справа в тому, що Московія не приєднала до себе Новгород і Псков із населенням. Ці слова можуть видатися неймовірними, але то правда. Московія впродовж 1471 - 1570 років повністю винищила слов'янський етнос Новгорода і Пскова. Вщент! А коли Івану IV (Лютому) вже нікого було нищити, то він поруйнував у Новгороді всі храми, будівлі та навколишні села. Все спалив...
Але то тема іншої розмови.
Не вірте російській шовіністичній історичній науці ні слова. Бо московський етнос таки ніколи не був слов'янським. Він походження мордово-татарського!

Зібрався у відпустку. Далеко-далеко. Хатка моя невеличка, проте мені до вподоби. Залишити будинок напризволяще не хотілося. Порадився з друзями. Знайшли прикольний прилад ОКО-Мобайл - приєднав до нього чотири відеокамери, котрі розмістив по периметру будиночка. Тепер, знаходячись на краю світу, я будь-коли можу побачити, що діється вдома. Це при тому, що в хаті крім електромережі ніяких дротів немає. Вся відеоінформація надходить до мене по каналу стільникового зв"язку (GSM) - прилад сам мені телефонує у випадку проникнення у двір сторонніх осіб, пересилаючи відеозображення.