Знову дощ...
Знову - зболені схлипи
Крапель з даху
І крапель з очей.
І такий задощілий
Цьогорічний цей липень,
І з небес - що не день -
Знову смуток тече.
Крапотить безнастанно
Він по серцю чиємусь,
Умиває обличчя,
І вуста, і думки...
І роз'ятрює рани -
Так підступно й нечемно,
І сплітає у цівку
Дощовиту роки...
Смуток - геть!
Дощ - на радість, напевно...
Він омиє знічев'я
Душу й серце чиєсь.
Так дощить недаремно -
Й по самотнім деревам,
І по пам'яті крапле,
Й хтось у зливі - воскрес...

Лицар у латах
Із срібла зорі
Меч золотавий
З надії тримає.
Мчить він крилато -
День на порі,
Погляд ласкавий
Сонця шукає.
Вітер огорне
Тіло міцне,
Здибиться мрія
Стрілами щастя...
Світ іще чорний -
Та не засне,
Він не посміє
Легко так здатись.
Вперто торує
Здиблений шлях
В пошуках злету,
Істини, долі.
Й схлипів не чує...
Та десь в світах
Кине монету
Жеброму в полі.

Забутися -
В тобі забутися -
Я не бажаю.
Ні заблудитися,
Ні розгубитися
Й дійти до краю
Своєї совісті,
Своєї пам'яті,
Свого мовчання.
Лише - забути.
Все забути.
Твої зітхання
І доторки твої -
Такі розпутні!
І не почути,
Затулившись,
Слова забуті.
Та ти уперто будиш -
Розбуджуєш,
Пробуджуєш,
Роздмухуєш,
Розбуркуєш,
Розтуркуєш...
І знову будеш
Ковзати по межі
Мого терпіння,
Котитимеш
По пам'яті каміння,
Моститимеш,
Складатимеш
Споруду,
Якої у душі моїй
Не буде.

Давай забудемо
про все -
Про те, хто ми
у цьому світі,
Про небо, землю,
сонце, вітер -
Хай лиш кохання
нас несе...
Давай забудемо,
що нас
Тримають міцно
інші пута -
Нехай летить
душа розкуто
На ніжно-пристрасний
Парнас...
Давай з'єднаєм
наші душі,
Відкинем
тиху ворожбу...
Пил забуття
вже тче журбу,
Й бажання
заметіллю душить!
Давай -
зірвемось у буран,
І закружляєм
диким смерчем!
Минуле і майбутнє -
стерто...
Й байдужість -
то легкий обман.
Давай дамо
серцям ковток
Бажання, жару
й сподівання.
Безвихідь пустоти
й страждання
Ми заженем
в глухий куток.
Нехай любов
нас поєдна -
Два серця
й дві легкі надії...
Й хай обвінчає
наші мрії
Цілунок
терпкого вина.

Сині, жовті,
Зелені, білі,
Трохи з рожевим
І з фіолетовим -
Різні
за кольором
Всі мої біди.
І трохи - відверті,
І трохи
з секретами.
Мертві, живі,
Уявні, приховані,
Різні
за густотою
І наміром,
Та всі вони -
лише
До мене приковані,
Мої - за часом,
Об'ємом
і напрямом...
Приймаю їх щиро,
Тихо і зболено -
такі відразливі
Й дивно-покірні.
Мною,
моєю душею
Їх холено,
От і приймаю їх,
Бо вони мені -
вірні.

Розміняли
хвилини
любові
І дні.
І чекали
невпинно
На срібному
дні,
Що потушить
буденне
Той спалах.
І що інші
хвилини
Запалять
День новий,
нову ніч,
нову пісню...
І що буде -
й чи буде? -
Опісля
Спокій
в фразах
І тиша -
наскрІзно.
І схопились -
відразу!
Та було...
запізно

Прийди в мої сни -
Я прошу, я благаю...
Для тебе я серце
своє відчиняю.
В чеканні потужному
тої весни,
Що впаде, мов дощ,
в мої зболені сни.
Прийди в мої мрії,
у повінь думок,
У пісню, що ллється,
мов срібний струмок,
Що зблисне прозоро
і весну посіє,
Що створить із снів
ту посріблену мрію.
Ввійди у життя,
В кожен день,
В кожну мить!
Постань оберегом
у битві століть.
Мене розгорни,
немов книгу буття -
Ввійди в моє спрагле,
прогіркле життя.
Просійся пшеницею,
житом впади,
Простягся десницею
з сплеском води,
І сонцем яскравим
Мене ти зігрій,
І вітром ласкавим
у душу повій...
Зрости мене, милий,
З землі і з води,
Й люби - що є сили,
Люби - назавжди...

Шершаві, спраглі, дикі -
Вуста - немовби скрики.
Вуста, мов сум, завмерли,
Вуста - мов біль - пошерхли...
Шепочуть злу молитву...
І прагнуть попалити
І м'якість, і відвертіть...
Ідуть у наступ вперто!
Торують шлях розлуки,
Вливають трунок муки,
Зшивають слово болем,
Ведуть у сон з собою...
У сон - німе чекання.
У сон - дзвінке прощання,
у дивний сон печалі,
Вуста - сухі коралі...

Відчиняю я серце - лети!
Та у нім залишаєшся вперто...
Ні прогнати тебе, а ні стерти -
Необачно заплутавсь в нім ти.
Серед безлічі зайвих дрібниць,
У тенетах мовчанок і бруду,
Серед сліз, і зітхань, і облуди
Ти завмер, нахилившися ниць.
Мов маленький метелик у сітці,
Втратив сили, принишк і завмер...
Часом здасться, що ти в нім умер,
Проклинаючи плетива всі ці.
Та лиш сонечко зблисло - ожив!
Тріпотів розфарбованим тільцем,
І сяйнув життєдайним промінцем,
Й знову серце моє полюбив.

Доброго, злого, великого,
І замалого занадто -
Всього було забагато
В дивнім моїм житті.
Все гучномовно вже кликало:
Пусткою, схлипами, скриками,
Шерхотом, дзвоном і скрипами,
Флейтою, бубоном, скрипкою,
Золота повною скринею,
Міддю, кришталем і крицею,
Вірою срібноіскристою...
Оркестри життя
Ущерть задзвенять
На диво міцним
Повноголоссям.
І летять за вітром, летять
Золоті павутинки
Надій і волосся.
Що було - те минуло!
Не жаль ані трішки
Ті загублені й знайдені
Миті й роки.
Ну, а буде ще стільки!
(Й трохи ще - на горішки...)
Нових днів, нових порухів
З долі руки.
Все приймаю!
Й наповнюю кожну хвилину
Сплавом райдужним
Сонця й майбутньої долі.
Знаю: через страждання
Й неволю,
Знаю - буду,
Я буду щаслива!