І зависло вітання
Поміж нами в повітрі.
І яскрава вітальня...
І прадавнє повір'я...
І перо на подвір'ї...
І подружчині очі...
Галасне надвечір'я.
Стиглі фрази охоче
Перекочують люди.
Його знову не буде -
Недозрілого слова.
На тонкій волосині,
На хиткій павутині -
І зірватись готове,
Впасти в доторки сині
І у погляди чорні...
Я тебе перегорну,
Немов лист із альбому,
І заб'ється у скронях
Майже щось невагоме -
Всіх надій моїх втома.

Несамовито
Хочу влити
В твоє мовчання
Я свій крик.
Скажений цей,
Безглуздий рік -
Мого приниження
І болю -
Тобі віддати!
Візьми з собою
Усі мої
пекучі дні.
Мені залиш
на дні
Лиш осад.
Лише спогад,
Про дні,
Що серце зводять
До вищої розплати.
Про миті,
У яких
Хотілося вмирати.
Залиш мені
Мою свободу,
Мою - невизначену -
вроду,
І горду
Мою самотність,
Що дні
подальші
Зводить
В одне бажання -
Спокою.
І тиші...
Залиш мені...
Залиш мене!
Залиш лиш.

Блаженно хочеться любові!
З любов'ю хочеться блаженства,
Бажання мрій і навіженства,
І снів - гарячих й кольорових!
І хочеться також мовчання.
І тиші. Й вітру шелестіння.
Світанків, спокою, зітхання,
Днів з прохолодою. Й терпіння...

Ми знову граємось
В мовчанку...
Ти - звечора,
А я - ізранку.
Лиш - очі в очі.
Дивна гра ця -
І плакать мовчки,
І сміятись.
Й шукати знов
На глибині
Очей замерзлих
Стерті дні.
Й завмерлі фрази
На вустах,
І доторки
В забутих снах,
І дивний сміх,
І поцілунки.
І шалу гріх,
І візерунки
Волосся на щоці...
Шукати знов...
І лиш вночі,
Зібгавши всі
Свої образи,
Наважитись...
Та знову фрази
Затерпнуть
Подихом осіннім.
І поглядом
Безмежно-синім
В безглуздості
Пустих розмов...
І знову -
Мовчимо...

А відповідь - просто блукала по стелі,
По білій підлозі і згорнутих стінах.
Вона плюскотілась в бокалових винах
Й лягала в незастлані здавна постелі.
Вже відповідь липла до вуст захмелілих,
Чіплялась за голос, ще вчора розлогий,
І сипалась знову на камінь підлоги,
І клеїла дурня - невдало й невміло.
Мов привид самотній, зболіло постала,
Просилась у руки - й все так сиротливо,
І зблиснула жаром із слів страхітливо,
Й між нами, мов камінь правічний, упала.

Зимовим днем
Із дивним сонцем
Цей шлях любові розпочався...
Заглянув у моє віконце
Промінням сонячних поем
Ранковий блюз.
А сон - сміявся
Над сумнівами дня.
Печалі зовсім не боюсь!
Вже душі відчиня
Й вуста зближає у цілунку
Любов. Й усі малюнки -
Реалістичні,
Романтичні,
В своїй наївності німі -
Й дзвінкоголосі! -
Складаю за листком листок...
Я - мов пустий ковток,
Мов дощ, що все моросить,
Я - зайва нота "мі"
У марші Мендельсона,
І очі напівсонні
У ліжку не твоїм.
Й весняний - третій! - грім,
Й підбитий в небі птах,
І хворий сніг в руках...

Летить твоя долоня -
Й лягає на мою...
А молоточки в скронях
Підківки сліз кують.
Лягай, долоня тепла,
На лінії душі,
Й зігріти поспіши,
Щоб з скриком не затерпла
В польоті необачно
Ця хвиля золота,
Щоб знову нам побачить,
Як ніжність розквіта.
Й дитя майбутнє в лоні
Окреслиться на мить...
Летить твоя долоня,
Щоб знов мене любить...

Я запізнилась

На десяток років...

Згубилась

В просторі і часі.

Й зустріла –

Сліпо так й невчасно –

Ті очі, ті слова, ті кроки...

Німе питання

Поміж нас.

А я – лечу у вир

Щоразу!

І дикий час,

Зрадливий час

Кидає в душу

Болю фрази.

Роки... Летять,

Немов у сні,

Двигтять

І днями, і словами...

І ці пекучі,

Дивні дні

Постануть болем

Поміж нами.