Почему-то мне немного грустно... Одинокой я себя не чувствую, да и забот разных достаточно, занять себя есть чем. Но грусть какая-то зыбкая, неуловимая, легкая, как паутинка, окутывает сознание. Может, это всего лишь - влияние осени? Моей любимой осени... С её свежим, терпким, душистым ароматом - листьев, дождя, мокрой уставшей земли, с акварелью розово-синих облаков вечернего неба, последних солнечных пятен на деревьях, с тоскливыми голосами птиц и заунывными стенаниями блуждающих ветров... Она  - непостижима, она шепчет о завершении, о конце, о смерти. И вместе с этим  прозрачно, тонко выводит серебряным голосочком - о начале, о надежде, о том, что все ещё будет, все ещё впереди... И я ей верю, я - знаю, что она права, она - вечная, мудрая, всезнающая. Посмотрит на тебя, улыбнется легкой грустной улыбкой, опустит на чело прохладную ладонь, сотрет неуловимым движением сомнения и сожаления о прошедших днях, о несбывшихся надеждах, о неразделенной любви... И думается... о быстротечности времени, о мимолетности дней, о пустоте и серости будней, о нелепости бытия. И почему-то хочется подвести черту под чем-то невидимым, законченным, завершившимся... И почему-то хочется плакать... Осенняя скорбь... За ушедшим и утраченным, за безвозвратным и потерянным, за несбывшимися чаяниями и разбившимися хрупкими мечтами, за солнечной радостью и искрящейся верой в то, что все будет хорошо...
     ...А потом придет зима. Тоскливая, серо-грязная городская зима, с промозглой сыростью, холодом, озябшими ладошками и окоченевшими ногами, вечно хлюпающим носом и слезящимися глазами... И так тягостно становится!
     Потому  - сегодня - хочу думать только об осени. Теплой, ветряной, дождливой, солнечной - такой разной и неизменно свежей. ...И такой похожей на меня... ))

По самому краєчку свідомості бродить моя душа. Поривається от-от впасти за межу, злетіти униз, у незнану прірву підсвідомого... Розривається на тисячі шматків, витравлюється зсередини трунком твоїм, тим, який ти влив усередину мене. Хочеться голосно кричати, надірвати зв'язки, волати щосили, звіриним риком розривати нутро, вивертатися назовні, хрипіти у агонії, розчинитися у безкінечності, щезнути... Ось яку отруту ти влив мені у душу. Вона знищує мене зсередини, поступово, але неминуче вірно. Клітину за клітиною  - перетворює, перероджує, змінює. Любов...
...Між нами лежить прірва. Ні перестрибнути її у нестримності бажань, ні перепливти на коряблях мрії, ні перейти стежками буднів, ні перелетіти на вітрах надії. Лише - кинутися униз, ламаючи руки, ноги, шиї... Крила... Життя... Розбиваючи серця, що розлетяться тисячами крихітних шматочків по світу, застрягнуть уламками у митях майбутнього. Між нами - прірва часу. Нездоланна. Незрушна. Безжальна і бездушна. Глухо стугонить відлунням людського осуду, іронічним сміхом, брутальністю натовпу...

Алаверди -
тобі.
Алаверди...
Ковток вина
Ковток води
Ковток життя
Ковток любові...
Краплина - поту,
А друга - крові.
Краплина сонця,
Дощу краплина.
...Моя печаль
Твоя провина...
Букет хмільний
Чудового вина
Ковток...
На етикетці -
імена...

Всесильна!
Сильна...
На...половину
Понівечена.
А на іншу -
Розквітла!
Наполовину -
дівчина,
Наполовину -
літня...
Безглузда
і легковажна,
Мудра
і виважена...
Мені так важко,
ой, важко! -
Не стати -
навіженою...
Химери
хитаються
у свідомості,
Стискають
мозок
спогади.
Серце стугонить,
Б'є судомою...
А я - читаю
гороскопи
І прогноз
погоди.
І, здається,
що уже -
всесильна!
Наполовину -
сильна,
слабка -
наполовину...
Й уже -
ні пам'яті,
ні смутку,
ні провини...
Лиш тенькання
годинника
у грудях...
Любов,
І щастя,
Й - гріх! -
...усе забуду...

Я по колу ходжу,
Немов зачарована,
І до слів дослухаюсь,
У очі дивлюсь...
Я тобою - відмічена
І - затаврована.
Я тебе - так безмежно,
Відверто - люблю!

Сипле сумніви день,
Перекочує роздуми,
І зринають щовечора
Спогади злі...
Я тебе - не люблю -
Захолодженим розумом,
Візерунками глузду
На морозному склі.

Ти - моє каяття.
Ти - моє перехрестя.
Ти - любов, на яку
Я чекала роки...
Моя згуба. Мій біль.
Моя віра. І хрест мій.
Дивовижний дарунок,
Незбагненний такий...

Спалахнуло -
згоріло -
зітліло...
Димом
в небо пішло.
Схаменулося
серце!
А тіло -
Загубило
роздерте крило.
Те, що зліва.
А справа -
тріпоче іще.
Та з одним -
не злетіти.
І судомить,
сочиться
роздерте плече...
Не смертельно.
Буду ще жити!
Притрусити
попелом
сивим
Свіжу рану
гарячу...
Не ячіти
над цим
розривом...
Я - сміюся!
Не плачу!
...не плачу...

Сріблясте, блискуче і сліпуче, грайливе і живе, немов неспокійна ртуть - море... У гарячих променях сонця, що хилиться до заходу... Плюскоче і збурюється легенькими хвильками на сонячній доріжці... А ближче до берега - підіймає легким прибоєм хвилі і крадеться мільйонами білих рухливих пальчиків по мокрому піску... Лащиться. Перебирає дрібні камінці і мушлі, проситься і припадає до ніг... І, у німому очікуванні, з легким шелестом відринає назад, клубочиться вирвами, і знову у вічній надії біжить назустріч... А на обрії, на сході - стоять-пливуть велетенськими стовпами рожеві кораблі хмар, торкаючись височенними мачтами безмежжя, ватерлінією занурившись у горизонт...
Хочеться із ним говорити. З морем. І здається на якусь мить, що воно мене - розуміє. Чує мої думки, читає відчуття - і глибоко входить у саме нутро душі... Величне! Грізне. Ніжне і ласкаве... Безмежний розлив солоно-гіркуватої води, занурившись у яку, відчуваєш, як тисячі дрібних сріблястих голочок упиваються у тіло, перебігають по ньому, поколюють іскорками життя і сліпучої холодної сили. І  я - щоразу - дивуюся і щасливію від цього!

Солодкий мій.
Солоний мій.
Гіркий...
Мій рідний.
Мій єдиний.
Мій - чужий.
Мій спогад.
Біль.
Мій страх.
Я - лиш в тобі.
В твоїх очах
Шукаю
Відгуки надії...
І сподіватися
Не смію -
На спалах,
На хмільну зорю.
В любові
Спрагло
Я згорю.
У снів
Осінньому вогні.
Гіркий мій сум,
Ти - ще в мені...

Я напишу,
Що ти -
найкращий
від усіх.
Тобі скажу,
Що погляд твій,
твій сміх -
Кришталь
мого життя.
Його
крихку красу
Боюся я
розбити...
Тому у спогади
летять,
І лише в пам'яті
несу -
Примарні
перші квіти,
Твої не сказані
слова,
І не даровані
дива,
І поцілунки,
і тепло,
Яких - ніколи -
не було...

Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...