Все средства хороши: выборы в Березовке уже стартовали

На войне все средства хороши. Именно так думают те, кто спровоцировал фальстарт местных выборов в городе Березовка Одесской области. Обнажив раньше времени все свои преимущества и недостатки.

До выборов в местные советы осталось несколько месяцев. Но в Березовке на Одесчине борьба за кресло мэра стартовала еще в прошлом году. А сегодня она уже достигла своего апогея – в виде «заказух» в прессе против действующего мэра, громогласных обвинений и прочих манипуляций.

И это – совсем неудивительно. Ведь Березовская городская ОТГ – довольно «лакомый» кусочек. Здесь есть не только плодородные сельскохозяйственные земли, но и относительно хорошо налаженная городская инфраструктура. Сама же Березовка производит впечатление ухоженного городка, в котором об удобстве жителей заботятся на постоянной основе.

В скором времени здесь, кстати, планируется новое территориальное объединение. В состав обновленной Березовской громады планируют войти соседние сельсоветы. А это – новые горизонты развития в случае избрания ответственного мэра, или – новые способы набивания карманов в случае прихода к власти в городе проходимцев и временщиков.

Так кто же все-таки будет с большой долей вероятности бороться за кресло мэра Березовки? Мы проанализировали возможный список претендентов. На основе открытых источников – прессы и социальных сетей.

Итак, кандидат № 1. Действующий мэр Валерий Григораш, который руководит городом с 2010 года, будет однозначно пробовать свои силы.

Валерий Григораш с семьей

В 2015 году он победил с внушительным результатом поддержки более 90% голосов избирателей! Выборы 2017 года в Березовскую ОТГ также принесли Григорашу победу – 80% голосов. Здесь резонно возникает вопрос: откуда такое доверие жителей Березовской громады к своему голове?

Ответ, как ни странно, на поверхности. Валерий Григораш – человек достаточно молодой, но уже с большим управленческим опытом. Он умеет находить компромиссы с региональными элитами, а главное, он не боится своих избирателей и прислушивается к их мнению – будь-то молодежь, пенсионеры или предприниматели. В. Григораш признан в городе «крепким хозяйственником» и действительно сделал для Березовки многое. Это и благоустройство городского парка, и ремонт тротуаров, и организация уличного освещения, и установка автобусных остановок, и многое-многое другое.

Негативным фактором для Валерия Григораша способен стать… только он сам. Уверовав в свою непобедимость, мэр может расслабиться и «забронзоветь», а сейчас не то время, когда «почивают на лаврах». Впрочем, если судить по объему «черного пиара», который выливается на городского голову с завидным постоянством, он живет под холодным душем. Не особо расслабишься…

Кандидат № 2. На пост городского головы Василий Задорожнюк баллотировался уже не один раз. И даже был один срок депутатом Одесского областного совета.

Бывший глава Одесского облсовета Анатолий Урбанский, нардеп Алексей Гончаренко и депутат от Березовки Василий Задорожнюк

В 2017 году пробовал бороться с Григорашем за кресло мэра, но занял «почетное» второе место, набрав всего чуть более 10 % голосов. Есть вероятность, что Василий Задорожнюк захочет реабилитироваться за проигрыш и попробовать свои силы в октябре 2020 года.

Из сильных сторон: Задорожнюк – действующий депутат Березовского райсовета, а значит, лицо публичное. Он причастен к ресторанному и аптечному бизнесу, а значит, имеет определенные финансовые ресурсы для проведения избирательной кампании. Кроме того, Василий Задорожнюк позиционирует себя как настоящий спортсмен, который развивает волейбол (его команда «Заваир» часто занимает первые места в области), неравнодушен и к футболу.

Среди негативных моментов – склонность к политической миграции (перекочевал из «Батькивщины» в партию «Солидарность» Петра Порошенка, когда та оказалась при власти). Кроме того, очень неоднозначно березовчане восприняли и историю с Задорожнюком образца 2014 года. Когда он, будучи депутатом Одесского облсовета от партии «Батькивщина», зачем-то обратился в суд с иском против лидера партии «УДАР» Виталия Кличко с требованием предоставить информацию о наличии у боксера видов на жительство в Германии и США.

https://dumskaya.net/news/odesskij-deputat-utvergdaet-chto-podal-v-sud-na--031902/

Зачем такая информация о кандидате на пост мэра Киева понадобилась Василию Задорожнюку из Березовки, который до этого никаких подобных исков не подавал? Земляки гадают до сих пор…

Не добавляют плюсов потенциальному кандидату и скандальные выходки младшего сына. Правда, тот уже совершеннолетний и сам отвечает за свои поступки.

https://gazeta.ua/ru/articles/np/_pyanyj-syn-deputata-ubil-cheloveka/920688

Кандидат № 3. До 2019 года всем казалось, что на горизонте у березовских избирателей больше не предвидится других кандидатов в борьбе за мэрское кресло на выборах – 2020. Но тут на сцену вышел депутат Одесского облсовета Александр Адзеленко. В узком кругу доверенных лиц он вдруг заявил о своих притязаниях на папаху мэра (благо, генеральская у него уже есть!).

Но откуда же у бывшего начальника тюрьмы взялись мэрские амбиции? Ведь до этого практически никакой политической активности он не проявлял. А тут – резко активизировался, занявшись мелким меценатством, в основном – по городу Березовке и его окрестностям. Расцвела и его страница в Фейсбуке, особенно за последний год. И это тоже удивительно, ведь еще недавно ряд общественных организаций Одессы даже выставлял депутату негативную оценку – именно за отсутствие содержательной роботы в соцсетях.

Александр Адзеленко

https://www.facebook.com/sambonfsu/posts/836170393389420/

Если говорить о позитивных предпосылках, то навскидку, кроме того факта, что Александр Адзеленко является действующим депутатом Одесского облсовета и регулярно выдает на-гора перлы типа «я штаны ширинкой назад не надеваю» и тем веселит коллег и журналистов, что-то действительно мощное в его исполнении вспомнить трудно.

Хотя, ради справедливости, следует упомянуть, что Адзеленко является председателем федерации самбо Одесской области. И такой ресурс, если понадобится, можно запросто «подтянуть» на выборы. Благо, к наблюдателям в виде граждан спортивной наружности, с корочкой журналиста в кармане, на избирательных участках привыкли уже давно.

К слову, если говорить о политических взглядах Александра Адзеленко, то тут депутат предстает личностью достаточно беспринципной. Свою политическую карьеру он начинал в рядах Партии регионов. И во времена Евромайдана, будучи главой Березовской райгосадминистрации, собирал митинги в поддержку Виктора Федоровича. После фактической гибели Партии регионов Александр Адзеленко вступил в ряды «Оппоблока», став помощником нардепа Николая Скорика и депутатом облсовета от этой же политсилы. Но уже в 2019 году почему-то начал петь дифирамбы Петру Порошенко, отмечая, что «коней на переправе не меняют» и надо «голосовать не по приколу».

С приходом к власти Владимира Зеленского депутат в очередной раз «переобулся», начав рьяно хвалить нового главу государства.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=470406773714140&set=pb.100022344637336.-2207520000..&type=3&theater

Впрочем, это неудивительно. Ведь во властных кулуарах поговаривают, что Адзеленко всячески пытается стать членом партии «Слуга народа», и даже по этому случаю удалил все хвалебные посты в Фейсбуке про Петра Алексеевича.

Но самым неприятным в личной истории генерала является тот момент, что он – все-таки игрок не самостоятельный. Таких в политике называют «куклами». За спинами этих «кукол» обычно стоят представители криминальных кругов, использующие их в качестве инструмента для лоббирования своих интересов во власти. Ярким примером тому может служить доведение до банкротства Березовского элеватора и «скромное» участие в этом Александра Адзеленко вместе с родственниками, что привело не только к колоссальным бюджетным потерям, но и всплеску безработицы среди работников предприятия.

Налаживание «контактов» с криминальным миром началось для «Дяди Саши», (так его называют в Березовке) еще в 90-е, в бытность его простым сотрудником милиции, и продолжилось после возращения из Германии. Тогда Адзеленко назначили руководить Одесской пенитенциарной службой, органом, вокруг которого всегда «крутятся» представители криминальной тусовки. Очевидно, именно потому «бизнесмены», которые так помогают сегодня депутату создавать имидж «благородного мецената», настолько безлики. Ни имен, ни фамилий!..

Проанализировав всех возможных кандидатов на пост большого мэра маленького городка Березовка Одесской области, можно прийти к четкому выводу. Грядущие выборы обещают быть здесь очень «веселыми». Собственно, как и во всей стране, за влияние на «удельные княжества» которой готовятся скрестить шпаги отнюдь не белые и пушистые персонажи.

Як ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» стягує борги за ЖКП

Судова влада в Україні потребує змін. Втім, як і вся управлінська система. Саме тому чи не найпопулярнішим словом нашого будення стало: «Реформа». Реформуємо усе: починаючи з органів місцевого самоврядування та завершуючи системою охорони здоров’я. Реформуємо з таким натхненням, з яким ще декілька десятиліть тому хором виводили: «Мы наш, мы новый мир построим…» Реформуємо натужно, з надривом, з потом на чолі, з піною біля рота, з хрипом у грудях, але омріяні зміни на краще життя так і полишаються для нас далеким маревом. Натомість дедалі частіше ми натрапляємо на глуху стіну зухвалого супротиву світу старого, заскорузлого, жорстокого та безкарного…

Все сказане було б смішним, якби то не було так сумно

Одна з мешканок багатоповерхівки, що розташована в м. Києві по вул. Бажана,12, громадянка Марина Клюсова у 2013 році надумала продати свою квартиру. Покупцем стала людина солідна – адвокат, власник ТОВ «Юридичний світ» Ксенія Даценко. При укладенні договору купівлі-продажу сторони домовилися, що попередня власниця житла протягом року залишатиметься зареєстрованою за адресою проданої квартири. Ця, на перший погляд, невинна домовленість стала великою помилкою, яка в подальшому завдала жінці чимало душевних страждань та матеріальних витрат.

А почалося з того, що через деякий проміжок часу після продажу помешкання Марина дізналася, що на її майно у вигляді двох авто накладено… арешт! Що за омана? – подивувала жінка, але першочерговий подив змінився хвилею обурення, коли вона дізналася про всі подробиці справи. З’ясувалось, що накладення арешту на майно відбулось у рамках примусового виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Київ від 12 березня 2019 року по цивільній справі № 753/9133/18 (провадження № 2/753/3563/19, головуючий – суддя Коренюк А.М.), відповідно до якого позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська-Житлосервіс» про стягнення з Клюсової Марини заборгованості за надані житлово-комунальні послуги з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних і судового збору на загальну суму 17 224,04 грн. було повністю задоволено!(?) Причому у рішенні вказувалось, що Марина Клюсова належним чином повідомлена судом про час та місце розгляду справи, що підтверджується зворотнім повідомленням рекомендованого листа. Отакої!

Такого повороту подій не очікував ніхто – ні сама Марина, ні її знайомі. До того ж ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» нарахувало жінці суму боргу за період з 01 липня 2009 року по 01 квітня 2018 року! Тобто за 9 років відразу. Між тим, відповідно до норм чинного законодавства до вимог про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.

А чи був той борг у власниці квартири взагалі? Марина говорить, що ніяких боргів перед ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» не мала, що стверджується і п. п. 4, 6 договору купівлі – продажу, де сторонами визнано відсутність заборгованості по комунальних та інших платежах. То хто ж «нагойдав» такий борг? Відповідь напрошується сама собою – новий власник помешкання, «добропорядна» власниця ТОВ «Юридичний світ» Ксенія Даценко та її чоловік Андрій Коломієц (він, до речі, в помешканні незареєстрований).

До речі, Андрій Коломієц називає себе досвідченим адвокатом, здатним надати відповіді на будь-які питання.

Можливо, саме він і намовив Ксенію Даценко скористатися домовленістю між нею та колишньою власницею квартири про відтермінування на один рік зняття з реєстрації Марини Клюсової, аби в подальшому перекласти виплату своїх боргів за комуналку на чужі плечі?

Постійно проживаючи у юридичному світі, жіночка, мабуть, швидко зметикувала, який зиск може отримати від тієї домовленості, й «зекономила» свої кошти. (Існує версія, що для цього Ксенія навіть вдалась до підробки підпису Марини Клюсової). Цікаво, чи не планує громадяночка придбати на «зекономлені» гроші краплину совісті? Вона б знадобилася жіночці при розгляді справи у Київському апеляційному суді, куди ошукана Марина Клюсова звернулася зі скаргою на рішення Дарницького районного суду м. Київ від 12 березня 2019 року.

Хто платить і кому платить?

Певно, після того, як читачам нашого видання стала відома історія з «боргом» Марини Клюсової, вони зацікавляться питаннями, а хто загалом має платити за житлово-комунальні послуги: зареєстровані в квартирі особи чи власники квартири та й кому, зрештою, платити?

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі № 904/7183/17, споживачі зобов’язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.

Отже, оплачувати комунальні платежі має той, хто фактично користується послугами! А ось кому він має сплачувати, давайте знову ж таки розберемося на прикладі вище наведеної ситуації. Як вбачається з поданого ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» позову, саме воно претендує на «борг» розміром понад 17 тис. грн. Але…

Згідно з інформацією від Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Бажана, 12» (код ЄДРПОУ 40514385), створеному у цьому будинку 27 травня 2016 року, на підставі рішення правління, об’єднання взяло на самообслуговування будинок та прибудинкову територію по проспекту Миколи Бажана, 12 з 01 квітня 2017 року. Мешканці здійснюють оплату на користь об’єднання за утримання будинку та прибудинкової території.

До цього часу житлово-комунальні послуги по будинку надавало Товариство з обмеженою відповідальністю «Ковальська-Житлосервіс». 31 березня 2017 року (у зв’язку з припиненням надання цим товариством житлово-комунальних послуг по даному будинку) вказаному ОСББ було передано для подальшого контролю лічильники будинку.

То ж яких грошей забажалося ТОВ «Ковальська-Житлосервіс», якщо з 31 березня 2017 року воно припинило надання житлово-комунальних послуг? Легких та незароблених.

А таких коштів товариство не зможе стягнути навіть і з нового власника житла. Їх має право отримати тільки ОСББ. Чи володіє такою інформацією Ксенія Даценко? Мала б володіти, адже юридичний світ не обмежений у доступі до публічної інформації.

Редакція видання буде пильно стежити за розглядом справи та інформувати про неї читачів. Адже реформи потребують не лише зусиль щодо їх запровадження, але ще й постійного громадського контролю.

Іван ГРИГОРІВ

І Любомир Мигидин наділений цим талантом. Він іде до проповідництва. Батько великої родини. Священик. Капелан – Олег Володарський

Псалом 109

Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я ворогів твоїх тобі підніжком! Господь із Сіону пошле берло сили Своєї, пануй Ти поміж ворогами Своїми! Народ Твій готовий у день військового побору Твого, в оздобах святині із лоня зірниці прилине для Тебе, немов та роса, Твоя молодість. Поклявся Господь, і не буде жаліти: Ти священик навіки за чином Мелхиседековим. По правиці Твоїй розторощить Владика царів у день гніву Свого, Він буде судити між народами, землю виповнить трупами, розторощить Він голову в краї великім... Буде пити з струмка на дорозі, тому то підійме Він голову!

Протоієрей Любомир Мигидин, капелан, настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії (м. Чернівці)

Ми говорили з капеланом Любомиром Мигидином, а мені згадалася моя зустріч із священиком і проповідником Іваном Владикою в невеличкому містечку поблизу Львова.

Ми усі різні і всі по-різному сприймаємо те, що відбувається. Та серед нас є ті, хто із особливою увагою спостерігає за усім тим, що його оточує. І саме ця різниця сприйняття і впливає на нас при обранні життєвого шляху.

Любомир Мигидин – проповідник. Він глибоко відчуває вірність та мудрість Слова Божого і саме тому йому так боляче спостерігати, як люди марнують своє життя на непотрібну метушню і забувають про справжні цінності. Кожен з нас на проповіді в храмі по-різному почувається і по-різному себе поводить. Особисто мені проповідь допомагає глибше зануритися с Слово Боже і краще усвідомити Його Завіти.

Говорити з людьми про Бога – це не просто наука чи мистецтво. Це покликання. І це зовсім не просто. Це складний шлях, котрий вимагає максимальної концентрації та відповідальності за кожне сказане слово. Адже будь-яка фраза, будь-яка репліка може назавжди змінити чиєсь життя.

Та місія священика не обмежується тими його прихожанами, в житті яких є Бог, віра та молитва. Усвідомлення Бога приходить до нас на різних етапах життєвого шляху та в різному віці. І так важливо, коли ти вперше у свідомому житті, перехрестившись, відкриваєш двері храму побачити там привітну та теплу посмішку священика. Адже Червоний режим соціалізував нас разом з мокшанською сектою таким чином, що ми і в храмах звикли штовхатися ліктями і шикуватися в чергу за Благодаттю Божою. Злі, прискіпливі погляди єхидних бабусь, котрі спостерігають за кожним твоїм кроком, чекаючи, поки ти оступишся, щоб налетіти на тебе зграєю чорних ворон. Королівство кривих дзеркал. Жорстоке безжальне плюндрування ВІРИ. Саме тому нам так важливо відродити УКРАЇНСЬКЕ сприйняття рідної віри.

Священики, котрі проповідують, що Бог є Любов – це початок такого шляху. Ні, мова йде не про поблажливість до гріха та пороку, а про те, що кожен з нас діями чи бездіяльністю, свідомо чи не свідомо обирає хто пануватиме в його душі – Бог чи нечистий. І якщо не зробити цей вибір усвідомлено, його зроблять замість тебе. Здогадуєшся яким він буде, жовто-синій?

Нашій Матері-Церкві більше тисячі років, та на якийсь час ми ледь не загасили свічку віри… в страшні століття репресій та вбивств. А потім замість віри в Господа нам намагалися підсунути куполи кремлівських храмів, під сводами яких визнають лише одного хазяїна. Тепер же Нація повертає із забуття тисячолітню велич нашої рідної Церкви і вимолює у Господа пробачення за вікову байдужість до віри і молитви.

Немає шляху засуджувати. Є лише шлях повернутися до Господа і усвідомлювати Слово Боже. Саме тому я щиро переконаний, що говорити про Бога – це талант, дарований небесами. І Любомир Мигидин наділений цим талантом. Він іде до проповідництва. Батько великої родини. Священик. Капелан.

Людина думаюча, котра свідомо обрала життєвий шлях в служінні Господу. Такі люди переконливі і щирі. Совісні. Скромні. І при всьому цьому дуже не говіркі у повсякденному спілкуванні з близькими та друзями. Всі сили вони спрямовують у храмове служіння. На славу Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Любомир Мигидин, капелан, настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії (м. Чернівці)

https://youtu.be/SymayW5vCwE

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до ПЦУ. І тут таке почалося! – Олег Володарський

Молитви на відігнання злих духів та збереження від диявола

В руки Твого превеликого милосердя, о Боже мій, вручаю душу і тіло моє, почуття та слова мої, поради та помисли мої, діла мої та всі порухи мого тіла і душі; вхід та вихід мій, віру і дім мій, сьогодення та кінець життя мого, день і час останнього подиху мого, смерть мою, упокоєння душі та тіла мого. Ти ж, о Премилосердний Боже, всього світу гріхами неподолана Благосте та Незлобливість, Господи, мене, найбільшого грішника серед людей, прийми в руки захисту Твого та позбав від усякого зла, очисти безліч беззаконь моїх, подай виправлення злому та нещасливому моєму життю та від майбутніх гріхопадінь лютих завжди охороняй мене, щоб я нічим не прогнівив Твоє чоловіколюбство, ним же покривай неміч мою від бісів, пристрастей та злих людей. Ворогам видимим та невидимим закрий до мене дорогу; направляючи мене на путь спасіння, доведи до Себе, пристановища мого та краю моїх бажань. Даруй мені кінець життя християнський, безсоромний, мирний, від повітряних духів злоби зберігши, на Страшнім Твоїм Суді милостивий будь до раба Твого та постав праворуч разом з благословенними Твоїми вівцями, щоб з ними Тебе, Творця нашого, славити на віки. Амінь.

Віталій Гончирук, сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області

«…Відповідно до інформації, напад стався під воротами храму Святого Архистратига Михаїла. Зазначається, що прихильники УПЦ МП перервали Богослужіння, побили декількох вірян і сільського голову Віталія Гончирука.

Місцева журналістка Галина Єреміца запевняє, що місцеві обурені бездіяльністю правоохоронців. Вона повідомила, що місцеві жителі часто говорять, що Московський Патріархат платить правоохоронцям за їх прихильність. Жителі села влаштували пікет Заставнівського відділу поліції з вимогою провести незалежне розслідування інциденту та покарати винних. Сільський голова Задубрівки Віталій Гончирук повідомив, що прибічники УПЦ МП вже тривалий час здійснюють на нього тиск. Він зазначив, що мова йде і про погрози йому та його сім’ї, і про методи фізичного тиску. За його словами, прихильники МП здійснили наїзд автомобілем на нього та організували побиття. Сільський голова звернувся до правоохоронців, проте справа була закрита нібито з його власної ініціативи. Гончирук, також акцентував увагу на тому, що під час нападу 15 грудня його били не лише прихильники УПЦ МП, але й сам священик УПЦ МП Леонід. Як стало відомо, постраждалі парафіяни звернулися до правоохоронців та готові свідчити у справі»

Джерело: 1. https://vgolos.com.ua/news/bezkarnist-porodzhuye-novi-zlochyny-pryhylnyky-upts-mp-napaly-na-viryan-ptsu_1128697.html

2. http://buknews.com.ua/page/na-bukovyni-viriany-ta-sviashchenyk-upts-mp-pobyly-predstavnykiv-ptsu-i-zirvaly-bohosluginnia.html

3. https://volynua.com/posts/bezkarnist-porodzhue-novi-zlochini-prihilniki-upts-mp-napali-na-viryan-ptsu

https://youtu.be/cJftKBW9LWI

Із темряви київської підворітні, сповненої брудом та смородом від сміттєвих баків, на мене, зло стукаючи беззубими щелепами, шкірилося маленьке гидотне диявольське створіння. Воно сердито топало копитцями, озираючись на велику святиню мого міста – Києво-Печерську Лавру, все ще впевнене в тому, що ми, жовто-синя нація, так і не зможемо повернути в лоно Матері-Церкви викрадені у нас святині. Стрічка в соціальних мережах майоріла дописами сектантів кремлівської церкви, що жирують на підношеннях нерозумних вірян, котрі так і не зрозуміли на шостому році війни, що диявола годувати грішно та безбожно.

Пашка-мерседес і зам гундяя-контрабандиста Ондатрій так захопилися збиранням київських земель, що почали брати до себе в секту спортсменів, каратистів та інші дерев’яні ватноголові конструкції. В цьому нічному жахітті, що незрозумілим, диявольським способом стало нашою з вами реальністю, кремлівським пророкам «поталанило» ще більше, коли до влади прийшли нащадки шарікових і зайняли керуючі крісла в фсбу, прокуратурі, адміністрації президента та інші, не менш «ласі» посади.

Все це гарно виглядало б на сцені гумористичного шоу. Та коли це перетворилося на нашу з вами сьогоднішню реальність, то стало не смішно, а сумно. Вкрай сумно. Сектантська інфекція шириться Україною. Ця страшна хвороба калічить душі українців, крадучи у них святе для кожної нації – ВІРУ.

І в цей час український філіал фсбу не реагує на притон демонічної секти в Бойченах, епіцентр «руського миру» в регіоні, з якого роз’їжджаються тітушки по всій Буковині, аби не дати громадам перейти до української церкви, і яким заправляє вірний колега та соратник легітимного шапкокрада. Оповідка написана мною настільки абсурдна та моторошна, що здається просто фарсом, котрий якимось диявольським чином перетворився на нашу реальність.

Українці з давніх-давен були добрі та чесні. І абсолютно не вміли брехати та лукавити. А нахабний і гнилий демон настільки хитрий, що його копитця вже гуляють головними кабінетами фбсу, а потім похапцем несуть його на уклін в кремлівські зали. І там, де ступила його нога, вже ніхто не замислюється про те, який біль він приносить нації, землі, вірі і Богу. Так сталося і в селі Задубрівка Чернівецької області, події в якому просто квінтесенція тієї біди, котра заполонила країну.

Цю «Сповідь» мене попросив зняти священник моєї рідної церкви, протоієрей Назарій Гагалюк, капелан окремої десятої гірсько-штурмової бригади, настоятель храму св. апостола Петра і Павла (м. Чернівці), храму Архістратига Михаїла в селі Задубрівка Чернівецької області. І це те прохання Нації, котре я вважаю за честь.

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до Православної Церкви України і назавжди полишити кремлівських попів, що намагаються видавати себе за українську церкву. І тут таке почалося… Тітушки, сліпоглухонімі правоохоронці, шум від промосковської преси.

І навіть московитський поп на порозі храму верещить, погрожує, б’є ногами та душить незадоволених його присутністю УКРАЇНСЬКИХ прихожан. А маленькі незахищені українці, котрі відмовилися молитися з кремлівськими попами, були вигнані із храму, котрий будували вони самі та їх батьки, і змушені молитися та слухати проповідь на узбіччі дороги, в той час як із храму вивалюється юрба спортивного вигляду молодиків із криками: «Руський мір прийшов!». А тут і судді стали раптово хворіти під час розгляду резонансних справ. Це страшно, коли функціонери судових та правоохоронних органів забувають, що вони давали присягу служити УКРАЇНІ.

Віру красти не можна. У нас непроста історія. Нас неодноразово завойовували, окуповували, захоплювали та знищували. Але віру вбивали лише московіти. І які ж сліпі ті, хто не розуміє головного. Віра – це ідеологія нашої Нації. І нам ні за яких обставин не можна її втрачати ані на мить.

Ми сиділи з Віталієм Гончируком в порожньому приміщенні сільської ради, в якому не було навіть опалення… А цей українець чітко та твердо наполягав на своїй істинній вірі. І не тільки від себе, хоча йому за протидію московитським попам розбивали криницю, скручували колеса на автомобілі і навіть били та душили його самого. Він ніс в собі ВОЛЮ скромного, але такого сильного та незламного Українського села.

Ми вийшли із холодного приміщення на морозне зимове повітря і Віталій Гончирук, який і сам займається волонтерством, познайомив нас з учасниками російсько-української війни. Мені було соромно перед ними. Я відводив очі. Адже ми, українці, тут, в тилу, не здатні захистити їх матерів, дружин та дітей від отрути ворожої віри, в той час як вони під кулями воювали з тим самим ворогом.

Я бачив очі цих людей. Вони здатні здолати будь-якого ворога. В цьому я не сумніваюся ані на мить. І наразі на нас чекає широкомасштабний духовний і юридичний бій, котрий завершиться перемогою моєї жовто-синьої Нації. Їм не можна було чіпати віру. Горе буде. Треба по-мирному йти із України. Назавжди. Тут є лише УКРАЇНСЬКЕ православ’я. Мої колеги вимагали поставити цей матеріал першим. А я, як людина віруюча, знав, що спочатку треба роздражнити рогатого, потаскати його на блісні, дати можливість виснажитись, загорлати. Змусити читати кожен рядок, кожне слово.

Щоб потім, помолившись, написати ось таку життєву казку про майбутню перемогу воюючого жовто-синього народу над лютим, підлим та безжальним демоном, що роздирає на шмаття нашу Націю. Розвалюються імперії, гинуть титани цивілізаційних процесів, а генетичний пульс українства штовхає свою націю до величі і самоусвідомлення. Переможе лише істина. Божа правда. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: Сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області Віталій Гончирук

https://youtu.be/hhlo-XlFiO0

Війна не залишає капелану місця для зайвих слів, треба просто говорити правду

Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави.

Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, хто називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті.

Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля.

Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

Уривок зі спогадів капелана Юрія Кав’юка у день Соборності України під час вшанування Героїв Майдану

«Ти розумів, що ти потрібен їм. Ти потрібен їм не як та людина, що щось привезла. А потрібен як той, який може надихнути. Потрібен своєю присутністю, як той, кому можна довіритись у своїх розмовах, у свої розчаруваннях, коли тебе болить, коли немає більше з ким поговорити. Капеланське служіння інколи сприймають як місію людини, яка має тільки службу служити, причащати чи сповідати. Але найбільша з функцій – це бути присутнім ТАМ. Моя офіційна ротація була у п’ятнадцятому році... Ми знаходилися там, куди ніхто не хотів заїжджати. Якщо ти на ротації, буває, думаєш, що цілий місяць до тебе ніхто не підходить, то ти нікому не потрібен! Але настає мить, коли одна розмова з військовим може змінити все у сенсі твого перебування. Розумієш, що заради тієї розмови, що людина щось цінне отримала у житті і буде продовжувати своє буття на землі, заради цього потрібно було оцей місяць там бути. Чекати – чи два, чи рік, чи більше. Взагалі, капеланське служіння є досить цікавим, веселим, адже треба і поспівати, і посидіти з хлопцями, і поговорити».

Джерело: https://kitsman.city/read/misto/62468/kapelan-yurij-kavyuk-podilivsya-spogadami-pro-sluzhbu-pid-chas-zahodu-v-oblasnomu-muzei

Для мене вечірня молитва наче колискова. День, що минув навіює сон, а душу сповнює любов та тиша, котрі дарує лише щира віра. Ти повторюєш слова молитви, посміхаєшся нічному місту, котре затихає під шепіт тієї молитви і посміхається тобі нічними ліхтарями та світлом численних вікон. Ти закриваєш очі і бачиш храм. Ікони. Чуєш тишу Бога. Молишся за свою рідну землю. Просиш їй миру та процвітання. Ти звертаєшся до Матері Божої та Ісуса Христа, усією силою твоєї душі просиш Господньої допомоги для наших воїнів на передовій. Просиш за Україну та українців. Просиш милості божої. Для усіх.

«Дезертири судять добровольців», – слова, сказані головним капеланом Чернівецької та Буковинської єпархії ПЦУ Юрієм Кав’юком сталлю пройшлися по серцю. Наша рідна українська церква завжди була поруч під час подій Революції Гідності. А потім, не вагаючись ані на мить, пішла разом із Нацією на війну. Наша Матір-Церква, котра захищала і боронила беззахисних. Наша українська церква на передовій молиться Богу українською мовою, звертається до Нього своєю силою своїх українських душ, що так болять від того болю, що сповнює країну, в якій йде війна. Наша Матір-Церква, Бог і Україна – це непохитні базиси, це все що у нас є в складні часи змін та випробувань. Наша українська церква – це фундамент, основа величного храму ДОВІРИ одне до одного, котрої нам так не вистачає.

Особлива частинка яскравої мозаїки нашої церкви – капеланія. Капелани особливі. Завжди усміхнені очі. Сталева воля, загартована у горнилі війни. Особлива стриманість. І неймовірна чуйність в голосі та в душі.

Війна не залишає місця для зайвих слів, емоцій, зайвої метушні. Капелану просто говорити правду. Просто одного дня йому стало сил зібратися та поїхати до хлопців на фронт. Туди, де лунають постріли та вибухають снаряди. Приїхати, подивитися їм в очі, підтримати їхню віру, помолитися з ними і за них.

Юрій Кав’юк старший капелан. Та він не хоче, щоб його називали головним. Не терпить ніякої відособленості від братів-капеланів. В цьому він дуже схожий на митрополита Данила, котрий так само простий спокійний і відкритий у спілкуванні.

В стінах церкви святої Параскеви Сербської, знакової не тільки для прихожан, а й для священнослужителів єпархії, ми говорили з капеланом Юрієм Кав’юком про Бога, про Націю, про Україну. Він дивився мені прямо в очі і говорив правду. У нього лаконічні і чіткі відповіді. Та за зовнішньою стриманістю відлунням відчувається турбота, любов та ніжність.

Він неймовірно сильна особистість. Людина, котра без жодних вагань присвячує всього себе Богу і Україні. Він поруч із нами. Він один з нас. Саме тому чудово розуміє громадянські та соціальні проблеми проте не намагається навчити як потрібно жити. Він капелан-кочівник, він в дорозі. І назавжди поруч із нами, поруч із Нацією.

Війна – це страшно. Та лише з її початком ми віднайшли свою жовто-синю Батьківщину, почали усвідомлювати ціну та цінність незалежності. А ще поміж нас з’явилися духовні воїни, Боже воїнство, котре допомагає нам пройти до миру та милосердя крізь пекло війни. Запекла, дієва непримиренність до зла, в якій завдяки ніжній любові до Бога немає ані краплі ненависті, люті та страху. Я вдячний нашій Матері-Церкві за те, що нам є в кого вчитися тому, що воно таке – зріла та справжня любов до Бога і України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – старший капелан Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ, настоятель храму Святителя Миколая (м. Кіцмань) протоієрей Юрій Кав’юк

https://youtu.be/vW_ieVebnWs

У соцмережах поширена версія, що в цьому може бути зацікавлена місцева депутатка

Напали не з метою заволодіти коштами чи продуктами, а залякати інвесторів трорговельного закладу, ось що з цього приводу пише на своїй сторінці в ФБ Андрій Журжій.

«27 лютого о 00.30 ранку п’ятеро молодиків в масках та з бейсбольними битами побили охоронця та порозбивали скло в новозбудованому супермаркеті в місті (селищі – ред.) Гостомель. Очевидно, що в цьому може бути зацікавлена депутат Гостомельської ради та доцент Університету державної фіскальної служби України Чорна Олена Віталіївна. Це депутат Гостомельської міської (селищної – ред.) ради та доцент Університету державної фіскальної служби України Чорна Олена Віталіївна. Майже рік тому, вона запевнила нас, що не дасть побудувати цей супермаркет поряд з будинком її матері.

Далі почалося інформаційне «мочилово» в пресі, на сесіях міськради (селищної ради – ред.) та депутатські звернення до всіх можливих і неможливих державних органів.

Щоправда, депутатка Олена Чорна чомусь нікому не повідомляла, що громадянка, чиї інтереси вона публічно відстоює, є її мамою. І про те, як вимагала посадити туї під маминими вікнами теж мовчала…

Коли залякування, безпідставні скарги і суди не подіяли, почались проплачені мітинги із залученням своїх студентів /http://mykyivregion.com.ua/…/deputatka-ta-vikladachka-pidb…/.

Коли і це не подіяло, то прийшли в масках і просто почали трощити… Ось такий інвестиційний клімат і боротьба місцевих депутатів за робочі місця і податки…

PostSkriptum:

Слідчих викликали. Все зафіксували. Близько трьох тижнів тому подано заяву в поліцію про вимагання 45 000 доларів США родичами депутатки за припинення пані Чорною атак на нас. Також подано звернення до поліції про розслідування конфлікту інтересів депутатки Чорної під час здійснення нею повноважень депутата Гостомельської міської (селищної – ред.) ради».

ДЖЕРЕЛО

Саме таким, як Микола Миколайович, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною – Олег Володарський

Історичний екскурс: Буковина

Об’єднана Європа XXI століття являє собою своєрідну мозаїку різноманітних народів, етносів, мов та культур, а також репрезентує широкий спектр віросповідань та вірувань. На перший погляд, це явище може відігравати дезінтеграційну роль у житті суспільства єдиного європейського організму, з другого ж боку, саме через таку різноманітність виявляється парадоксальна єдність. Сучасна наукова думка все частіше застосовує поняття полілог культур, мультикультуралізм, пограниччя культур, що свідчить про актуальність і новітність згадуваних явищ. Метою даної розвідки є аналіз контекстів прояву культурного пограниччя, яким є Буковина. домінуючою тенденцією кінця минулого століття було створення так званих єврорегіонів, між іншим: Pomerania (Німеччина –– Польща), Nysa (Польща – Німеччина – Чехія), Beskidy (Польща – Словаччина), Euroregion Karpacki (Україна – Польща – Словаччина –– Угорщина –– Румунія), Bug (Україна – Білорусь –– Польща), Niemen (Польща – Литва – Білорусь), Batyk (Польща –– Росія – Литва – Латвія – Швеція – Данія). Ці новоутворення являють собою міждержавні територіальні спільноти, основною метою яких є всебічна інтеграція, як культурна, так й економічна. Проте, в історії Європи подібні багатонаціональні регіони з єдиною суспільною системою та сильними тенденціями культурної та мовної інтерференції були поширеним явищем. Яскравим прикладом цього явища є Буковина, що сьогодні знаходиться в рамках Карпатського єврорегіону .

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі.

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км2), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – 2 генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценберга.

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

Довго не міг розпочати написання цієї статті… Мені вже здалося, що застряг і не зможу, не витягну той рівень, котрий необхідний для того, щоб описати цю людину.

Цей чоловік володіє величезними обсягами знань про нашу з вами історію та культуру. І, що найважливіше, ці знання базуються не на сухих академічних фактах, а на усвідомленні, глибокому відчутті власної етнічної, національної приналежності.

Він не просто вивчає історію та культуру, він вивчає ВЛАСНУ історію, історію свого народу, своєї нації. Саме тому в його словах і працях розмальовані писанки, вишиті сорочки, виліплений посуд та сплетені дідухи постають настільки справжніми, що здається, ніби ти торкаєшся їх, ніби тримаєш їх в руках.

Тому загальним фразам, штампам та кліше не місце в спогадах про спілкування з цією людиною. Та й «Сповідь» – не статистична звітність про поїздки та діалоги. «Сповідь» про відвертість з Богом та Україною. Каяття на очах у Нації.

Інколи ми просто живемо, працюємо, виховуємо дітей, відпочиваємо. Та варто нам зробити крок назустріч країні, як ми одразу починаємо інакше чути та відчувати самих себе. Наш периметр сприйняття виходить за рамки буденності, стає глибшим, яскравішим.

Спочатку Україна. З ранку і до вечора. В думках, у мріях, в серці, в онуках. Саме таким, на мою думку, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною.

Микола Миколайович Шкрібляк. Він поглинає культурну спадщину нашої нації не просто розумом, а й душею. З яким болем він говорив про те, що закриваються будинки культури та зникають цілі напрямки мистецтв та ремесел. З якою любов’ю він прагне все це зберегти.

Попри надзвичайний досвід, видатні наукові здобутки, він зумів зберегти в собі того маленького хлопчика, котрий напередодні Великодня заховав писанки, боячись, що більше ніколи не побачить такої краси.

А ще, спілкуючись з цією людиною, я відчув знайому мелодію серця, котрою мені виграє Гуцульщина. І ще до того, як запитав про це, я був більш ніж впевнений, що спілкуюся з гуцулом. Це той етнос, до якого я ставлюся з особливою любов’ю та повагою. І вкотре переконуюся в думці, що Київська Русь сховалася  на Гуцульщині. Зберегла свою генетичність, обрядність, традиційність. Гуцули по-особливому вміють любити свою землю. В них це від дідів-прадідів. І, спускаючись з гір, несуть особливе духовне світло.

Микола Миколайович познайомив нас з багатьма творчими людьми. Науковці, письменники, художники, співаки – всі вони неймовірно яскравими барвами сяють в суцвітті квітки-Буковини.

А під час «Сповіді» з ним самим ми говорили про багатовікову культуру та її сприйняття душею гуцула, котрий так вірно та віддано любить свою землю, щоденно борючись за залишки етнічної культури, котру ми за всяку ціну маємо зберегти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – директор Учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк

https://youtu.be/wQPj2zh4ww8

Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті

102 псалом

Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Він бажання твоє насичає добром, відновиться, мов той орел, твоя юність! Господь чинить правду та суд для всіх переслідуваних. Він дороги Свої об’явив був Мойсеєві, діла Свої дітям Ізраїлевим.

Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не завжди на нас ворогує, і не навіки заховує гнів. Не за нашими прогріхами Він поводиться з нами, і відплачує нам не за провинами нашими. Бо як високо небо стоїть над землею, велика така Його милість до тих, хто боїться Його, як далекий від заходу схід, так Він віддалив від нас наші провини!

Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його, бо знає Він створення наше, пам’ятає, що ми порох: чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його...

А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його над синами синів, що Його заповіта додержують, і що пам’ятають накази Його, щоб виконувати їх!

Господь міцно поставив на Небі престола Свого, а Царство Його над усім володіє. Благословіть Господа, Його Анголи, велетні сильні, що виконуєте Його слово, щоб слухати голосу слів Його! Благословіть Господа, усі сили небесні Його, слуги Його, що чините волю Його! Благословіть Господа, всі діла Його, на всіх місцях царювання Його! Благослови, душе моя, Господа!

...Наприкінці XVIII століття у Російську імперію включається багато земель, на який формується «Смуга єврейської осілості». В першу чергу, на українських, білоруських та литовських землях. «Смуга осілості» включала в себе саме ці території. Здебільшого українські. Це був абсолютно програшний шлях. Причин для створення смуги в російського уряду було кілька. Перша – економічна. Вважалося, що «злі й погані юдеї» заважають християнським купцям торгувати, мовляв, через це погіршилась економіка імперії. А зовсім не через те, що люди, які нещодавно були підданими Польської держави, раптом опинилися на окупованих землях.

Друга полягала в тому, що частина єврейського населення підтримувала польські повстання. Треба було обмежити території, на яких євреї могли жити. Єврейському населенню заборонили жити на території великих міст і маленьких сіл. Залишались малі містечка. І це обмежувало сферу праці. За часів польського панування єврею віддавали ті роботи, що «негожі християнину». Наприклад, давати позики. На території Російської імперії все було іще більш специфічно. Однак, це відбулося не за один день чи навіть рік.

У Києві була давня і велика єврейська громада. Євреям Києва кілька років поспіль казали, що вони мали продати все своє майно і виїхати. Однак, єврейська громада Києва була потужною. І впродовж усього XIX століття відбувалась ця велика боротьба за існування. Був «платіж коробочного збору» на право мати кошерного м’ясника. Велика частина збору йшла на утримання поліції, яка здійснювала грубі обшуки, щоб знайти нелегальних євреїв. Тобто вони займалася утисками євреїв, які їм платили.

Джерело: https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/smih-kriz-slozy-abo-yakoyu-bula-epoha-sholom-aleyhema

Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

Я прошу тебе, мій читачу, вислухай мене. Почуй мої щирі слова, що йдуть від самого серця. Великий біль стоїть за цією «Сповіддю». Дві нації, віками живуть на одній землі, мають спільного ворога, котрий голодом, кулями та засланнями винищував їх, водночас штучно створюючи між ними ворожнечу. Дві Нації, що мають спільний історичний біль.

Виросли цілі покоління, котрі навчені тому, що ми – вороги. Здатність любити ближнього як самого себе підмінили в нас ненавистю, зневагою та ворожнечею. Та запитай самого себе, жовто-синій, про те, звідки взялася ця прірва. Чи справді це твоя власна нелюбов, чи сатанинською червоною рукою було посіяно в твоїй душі сім’я розбрату і ворожнечі?

У кожного своя правда. Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті. А ще, мушу сповідатися, мені вкрай болить. Болить той бруд і та ганьба, котрими цинічно та підступно вкривають рідний моїй крові єврейський народ онуки та правнуки червоних комісарів, їх вірні наслідувачі. Болить настільки, що я не здатен мовчати і не говорити про це.

220 «Сповідей» – це мій маніфест того, що я відчуваю в нашій з вами Україні. Її біль та щастя, надія та покута, минуле та майбутнє, мрії та сьогодення. Імперський вплив на розум зіштовхує нас душами і серцями, ріже відчуття та сприйняття уламками кривих дзеркал, спотворюючи, викривляючи нашу дійсність. Цього не повинно бути. Не може ненависть бути фундаментом, базисом для побудови чогось значущого. Любов може. Бог може. Дух може.

Мені інколи стає страшно. Страшно від усвідомлення холоднокровності безкарних, від цинізму запроданців та морального каліцтва тих, хто не гребує золотом на крові, а більше того – прагне до нього. Страшно від того, що жоден з нас, українців, не захищений від того зла, фальші, бруду та ненависті, котрими наповнюють наш український простір манкурти.

Я за православну Україну. В якій пліч-о-пліч живуть представники різних конфесій, національностей та віросповідань. В якій братом-українцем є той, хто кохає та плекає вільну, сильну, незалежну Україну. Все інше – умовності, не варті нашої уваги.

Ось так євреї та українці – нехай по-різному, але вірують в одного Бога і так однаково люблять Україну. Моя мрія – винищити уламки кривих дзеркал, котрими червоні пошматували наші серця та розуми. Саме ця мрія раз у раз виштовхує мене із домашнього затишку метушливої столиці назустріч таким, до мого сорому донедавна незнайомим мені, частинкам нашої країни. Назустріч тим, хто так віддано та щиро любить нашу з вами країну.

Від мене довго приховували, що в моєму роду були раввини. Мені не тільки боялися зізнатися в тому хто я і якого роду, а навіть намагалися викривити правду, записавши мене від народження «росіянином». Боялися настільки, що воліли, аби я був «як усі», а не був собою.

В мене серце крається від усвідомлення того, що цілі покоління проживали не саме життя, а лише його відображення у викривлених червоних дзеркалах. Жили лише тією тінню життя, яку «дозволяла партія».

Я єврейське дитя. Громадянин України. Мої діти українці. І я цим неймовірно пишаюся. Каюся, інколи стає настільки важко і боляче від того, що зараз коїться з моєю країною, що приходить на думку полишити все та поїхати, адже можливостей для цього більш ніж вдосталь. Та поки моя рідна Україна не на життя, а на смерть б’ється із зовнішніми та внутрішніми ворогами, я її не покину. Буду з нею, щоб не сталося. І допомагатиму, скільки стане сил.

Мене чув рабин. Розмова не на рівні слів, а на рівні душ, як і має бути зі священнослужителем. Та більше того, він відчував теж саме. Але не тому, що емпатично сприйняв мої відчуття, а тому, що вони резонують його власним переживанням.

Я пізно прийшов до Бога, через що багато років жив образами, сумнівами, гнівом та недовірою. Ці роки безбожництва винищили в моїй душі здатність довіряти і ледве не знищили вміння бути щасливим. Безумовно щасливим, як можна тільки в Господній Любові, а не викривлено, по-диявольськи задоволеним від того, що матиму щось. Адже щасливій людині досить усвідомлення Бога, віри в мудрість Його замислу та смирення на дарованому Ним шляху. Таке щастя дарує ВОЛЮ, котра і є сутністю українства. А задоволення – це диявольська подачка, котрою, наче віслюка морквою, він вабить нас до себе. Коли тобі здається, що ти станеш щасливий, лише отримавши щось, знай, що це нечистий вабить тебе до прірви, за якою вже немає вороття до Бога. Так, ти скоштуєш цієї «моркви», та ніколи нею не наїсися і чим більше тобі її дадуть, тим нестерпнішим стануть твій голод і апетит. Підступність лукавого безмежна.

Саме «Сповідь» стала тим, що відновило той квіт довіри та щастя в моїй душі. Я напуваю ту квітку теплом церковних свічок, зігріваю її любов’ю до Бога і України, котрими так щедро діляться герої програм, плекаю її словами вранішньої та вечірньої молитви. І я вдячний Господу за те, що на місці болю та порожнечі в моїй душі сьогодні квітнуть такі квіти.

Ребе не знав безбожництва. Він від народження плекав Господню Любов. Жив у згоді із завітами предків. Його душа пізнала тишу та спокій. Його щастя тихе, розмірене та безумовне. Служба Богу та громаді, красуня-дружина, шестеро донечок та довгоочікуваний син. Він сповнений теплом, котрим щедро ділиться з усіма.

Він не буде протистояти злу насиллям. В нього стане духовних сил не прийняти це зло, пробачити його та молитися з любов’ю.

Я був заворожений тим величним спокоєм, котрим сповнена ця людина. Він вищий за буденну метушню, сумніви та поневіряння. Він в Господі. Та найважливіше те, що і він сам, і вся громада моляться за мир і за Україну. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

https://youtu.be/GCi5hXecvII

Але він щиро пишається фронтовим братством – Олег Володарський

Молитва до ангела-охоронителя

Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішного і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу. О святий ангеле Божий, охоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і тіла, прости мені все, чим образив я тебе за всі дні життя мого, і коли чим погрішив минулої ночі, захисти мене в нинішній день, і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь!

Ми майже рік планували Буковинський цикл. Випадкові знайомства перетворювалися на ті канали комунікацій, котрі дали нам змогу створити масштабний, принциповий проект. Одним із найважливіших пазлів Буковинської мозаїки став для нас Олег Істратій – воїн і справжній патріот України. Мені вперше доводилося спілкуватися з етнічним молдаванином, але ще до особистого знайомства відчув якусь особливу спільність з цією людиною. Вона була навіть не в словах, а в тому, що читаєш поміж рядків.

Не міг цього повністю усвідомити, доки не приїхав в Новоселицю. Етнічні молдавани, румуни, українці, євреї – корінні жителі цього багатонаціонального барвистого містечка. І коли Олег зустрів нас і гостинно розмістив в будинку своєї матері, ми почали діалог про історію Буковини та Новоселиці, котрий продовжували ще не один вечір.

Після важких знімальних днів він розповідав нам історію етносів, котрі населяють регіон, пригощаючи мамалигою та часниковим хлібом. Є в історії цього краю події, торкатися згадки про які мені вкрай важко, на межі фізичного болю від тих жахіть, що тут відбувалися. В той перший наш зимовий вечір на Буковині Олег розповідав нам про новоселицьку синагогу і розстріл 3000 євреїв, а в мене перед очима вставали Бабин Яр і Берковецьке кладовище, де назавжди спочили мої дідусь та бабуся.

Мене накрило хвилею болю, що відчували від покоління до покоління, на гребені якої я побачив свої дитячі спогади. Згадав себе ще хлопчиськом, коли маленькому єврею не знаходилося місця посеред розгодованих більшовицьких шакалів. І навіть ті, хто годувався недоїдками червоних, безжально, по-шаріковськи заходилися гавкотом, намагаючись принизити генетичну кров та сподіваючись вислужити ще одну подачку. Цей біль залишиться зі мною назавжди і я не припиню дякувати Богу за те, що мої сини, народжені в Незалежній Україні, знають цей біль лише по відлунню в моїх очах.

Нас винищували як етнос. Зрадництво стало буденним явищем. Я, скільки себе пам’ятаю, зневажав червону сволоту, гидував нею. І ці мої почуття були настільки сильні, що мене так і не зуміли навчити її боятися і підкорятися червоному режиму. Та моє серце завжди краялося, коли я зустрічав своїх ровесників євреїв, котрі напам’ять цитували праці тодішнього плюгавого вождя. Так і не зумів я зрозуміти та прийняти зразкових піонерів й комсомольців. Просто не сприймав їх. Це вкрай принизливо – брехати, що ти не той, ким є. Мені навіть в паспорті написали, що я – росіянин, адже моя мама, золота медалістка київської школи, вступаючи до МГУ, тремтіла від жаху за графу національність. Червоні знищили, спалили на піонерському вогнищі святе поняття генетичної совісті.

І, коли я почав спілкуватися з численними етносами українців на теренах нашої рідної країни, я почав краще розуміти той біль, котрий передавався від покоління до покоління. Той біль, котрий настільки заковує душі, що не дає проростати паросткам довіри одне до одного. Гуцули, молдавани, євреї, румуни… Імперська інституція, наче мисливських собак, тренувала манкуртів та зрадників, перетворюючи нас на загнаних звірів, не даючи нам чути навіть самих себе, не кажучи вже про інших, гратами та кулями випалюючи з нас такі святі поняття, як людяність, совість та щирість.

Це страшно. Та найстрашніше те, що цю, штучно створену червоними, ворожнечу продовжують розпалювати і сьогодні. Ми, українці, втомлені та розлючені тим, що чергова «перемога» на виборах перетворилася на чергову поразку України та українства. Ні, я не намагаюся виправдати Рабіновича, Зеленського, Коломойського. Але почуйте мене – вони такі ж парії та вигнанці серед єврейського етносу, як і посеред української нації. Зрадники втрачають право на коріння.

Але надважливо пам’ятати, що не можна судити по паршивим вівцям. Ми всі, народжені на українській землі, вигодовані українським хлібом, безмежно закохані в Україну – інші. Ми безмежно любимо свою жовто-синю країну. Обожнюємо її. І щодня молимося, хай навіть різними мовами, різними молитвами та в різних церквах, за щастя наших українських дітей.

Саме цей біль вигнав мене із теплої та затишної київської квартири і змусив витягувати на світ Божий найглибші метастази, що залишила нам червона пухлина, котру так неякісно видалили з жовто-синього тіла нашої рідної України.

Моє серце лікують ікони та церковні своди. Мене заспокоює Господня любов. Мене наповнює спокоєм Молитва. Мені відпускають гріхи священики і капелани нашої рідної Церкви. Та мені вкрай необхідна Україна в тому вигляді, в якому її створював Господь. Мені потрібно обнулити наслідки столітнього правління сатани і вивести на світ Божий ту генетичну інтелектуальність, котра віками ховалася від сонця.

Я простий маленький українець. Але це моя країна. Країна, в якій живуть мої діти, будуть жити онуки і багато поколінь правнуків. Саме тому я вважаю своїм обов’язком показати своїм дітям і кожному українцю, котрий захоче мене почути, що кожен з нас, українців, частинка великої, величної Української Нації.

Війна зірвала покрови за якими червоні ховали ПРАВДУ про те, хто ми, українці. Про те які ми є і якими були. Та ми маємо зуміти побачити цю істинність сьогодні. Її потрібно чути, відчувати душею, уміти малювати на асфальті, бачити в яскравих кольорах світанкового небокраю і відблисках свічок під іконою Матері Божої. Повернути титульній нації сили, віру і майбутнє. Об’єднати. Підтримати. Обійняти і щодня молити Бога за кожного українця в тилу та на фронті.

Олег розповідав про Буковину і Новоселицю. Показував старовинні фоліанти. Цей скромний і безстрашний воїн вкрай неохоче говорить про війну хоча щиро пишається фронтовим братерством.

Ця людина робить Вчинки. Тому багатослівно описувати його мужність та усвідомленість я вважаю зайвим. Олег Істратій – добрий, відкритий, відданий, завжди поспішаючий, інколи неспокійний, зі своїми поглядами на життя УКРАЇНЕЦЬ.

Брате Олеже, не вийде змінити цю країну соціальним і громадянським контролем за владними організмами. Це дорога по замкненому колу. Єдиний вихід – створити громадянське суспільство на основі авангарду нашої Нації з волонтерів, добровольців, капеланів, священників і УКРАЇНСЬКОЇ націоналістичної інтелігенції. І допускати до будь-яких щаблів влади виключно їх. Досить бути шиєю у безмозкої голови!

Ми на війні подорослішали до ВІЧЕ, на якому кожен буде чути один одного і відповідати одне перед одним, дивлячись в очі, а не визираючи з високих, завжди зачинених кабінетів. МИ. Ключове слово на найближчі 20 років. Ми – Нація. Ми – це Україна.

Олеже, низько вклоняюся твоєму дому і твоїй рідній Буковинській землі.

Олег Істратій. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/lSp85RhDwNg