хочу сюда!
 

Татьяна

40 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-55 лет

Заметки с меткой «гумор»

12 стільців за 9.53

Це було щось...lol lol lol  тепер так не знімають....

Подякуємо Arslanspeedy з youtube файна підбірочка. Ну і звичайно згадаємо Леоніда Гайдая.

А які були актори:

Арчіл Гоміашвілі — Остап Бендер Сергій Філіппов — Кіса — Іпполіт Матвійович Воробянінов Михайло Пуговкін — отец Федір Востріков Клара Румянова — матушка Катерина Олександрівна, жінка отця Федора Юрій Нікулін — Тихон, двірник Наталія Крачковська — мадам Грицацуєва

Георгій Віцин — Мечніков, монтер

Леонід Гайдай — Варфоломій Коробейніков

Ріна Зелена — редактор журналу «Жених и невеста»

Савелій Крамаров — одноокий шахматист-любитель з Васюків

Ростислав Плятт — текст від автора

і багато-багато інших.....

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 11

Білий Лицар


     Навчання  Ґарта (Garthe) скінчилося. Він був готовий стати Білим Лицарем, дійсним членом Товариства Білого Лицаря. Тоді б його називали "сер Ґарт". Він мав би право битися з Чорними Лицарями. Білі Лицарі були упевнені, що він може упоратися з подібною роботою.


- У битві з Чорним Лицарем я дав би йому 50 на 50, якщо Чорний Лицар не буде таким вже й хорошим бійцем" - сказав один з Білих Лицарів .


       Одного дня, незадовго до посвяти у лицарі, наставник сказав Ґарту, що йому слід зайнятися "вправлянням" свого коня. Ґарт ненавидів подібне. Під цим малося на увазі ходіння поруч з конем по дорозі, через луги і назад. Це було нудно. Тільки-но він перетнув один з лугів, як озирнувся і не побачив табір. Добре, якщо він не міг бачити табір, то "табір не міг бачити і його", а чому б йому тоді йти пішки?


       Він скочив на коня ззаду і вдарив його по ребрах аби той почав рухатися. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта. Потім він вкусив Ґарта за ногу і допоміг трішки відпочити на землі.


       Ґарт, підвівшись, втупився у коня. Кінь відповів тим же. Ґарт подумав про свої 150 фунтів та конячі 700 фунтів. Далі він подумав про яблуко, яке узяв аби трішки перекусити. Він простягнув яблуко коню, чухаючи йому за вухами. Ґарту здалося, що кіньське "муркотіння" подібне до муркотіння новонародженого кошеняти. Ґарт знову заскочив на коня. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта.


- Ні-ні. Тільки-но надумаєшся, можеш іти куди забажаєш. У жодному разі бити не буду, я обіцяю.


       Тоді кінь перейшов на галоп. Ґарт міг тільки триматися. Кінь промайнув над луками подібно до торнадо і поскакав галопом по дорозі. Курява летіла вусібіч. Потім, кінь зненацька виставив передні ноги вперед аби зупинитися. На дорозі стояла черниця. Кінь зупинився лишень за два фути від черниці. Ґарт зупинився не набагато далі порівняно з конем.


       Ґарт встав і привітав черницю.


- Доброго ранку, сестра", сказав він.


- Хм... Так, доброго. Подивіться лишень", - вона відповіла і вказала за спину Ґартові.


       Ґарт повернув голову, щоб подивитися. Не побачивши чого-небудь, він сказав про це "святій сестрі".


- Ви не бачите цю нечепуру? Ви сліпі? - вона відповіла неприємним тоном.


       Ґарт озирнувся. Так, неподалік була нечепурна на вигляд дівчина. Він подумав, що вона є кам'яною, коли уперше подивився у той бік. Це було найнеприємніша нечепура, яку він коли-небудь бачив. Він подивився на нечепуру і нечепура подивилася на Ґарта. Ґарт озирнувся і сказав черниці,
що він бачив нечепуру.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт.


- Насправді вона не така. Це Чарівна Принцеса. Зла Відьма перетворила її на нечепуру... І вона такою лишатиметься допоки не зустріне на своєму шляху красивого, молодого принца, котрий поцілує її. Потім вона перетвориться знову на Чарівну Принцесу і вони заживуть довго та щасливо.


       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт. Потім він сказав це саме черниці.


       Черниця відповіла Ґартові, що він не є красивим, молодим принцом, але йому доведеться це зробити. Вона сказала йому піти й поцілувати нечепуру. Ґарт подумав десь майже секунду й відповів: "ні"! Черниця після цього попорпалася у своїх широких рукавах і витягла звідти не паличку, але довжелезну лінійку.


        "Ого!", - подумав Ґарт. "Ого!", - подумав кінь.

 

- Не змушуйте мене використовувати це, - "добра сестра" сказала Ґарту.


       Ґарт підійшов і нахилився до нечепури. Він трішки подивився на неї... Нечепура подивилася на Ґарта. Потім Ґарт швидко поцілував нечепуру і відскочив назад й убік. Нечепура відскочила так само. Потім Ґарт почекав коли нечепура знову перетвориться на Чарівну принцесу. Разом з тим невідомо, на що чекала нечепура. 


       Ґарт почув квоктання позаду себе. Він повернувся, щоб бачити одяг черниці, що впав на дорогу. Він тільки зараз побачив, що "черниця" й була саме тією Злою Відьмою.


       "Ти дурень. Я не перетворюю чарівних принцес на нечепур. Я перетворюю їх на жаб. Ти тільки-но цілувалися з нечепуою і став таким же"... Й сміючись вона відлетіла на своїй мітлі.

       ... Дракону лишалося тільки посміхатися споглядаючи на цю сценку з висоти його польоту.

P.S. Чергова оповідка з цієї "лицарської серії" може видатися не зовсім однозначною, але в мене було значне бажання відпочити й не перейматися "тонкощами та нюансами". Загалом, не вважаю, що ця історія когось до чогось зобов'язує чи створює якісь "недоречні уявлення щодо належного стану речей"... Та й навряд вона якось вплине на "світобудову чи політику"...

Отже, можу лише сподіватися, що ознайомлення з нею видалося Вам приємним.

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://www.dizzydragon.com/whiteknight.html.

© Don Roble..2000-03


33%, 7 голосов

24%, 5 голосов

43%, 9 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

О любві

Нема нічого в жітті краще

ніж бути поряд з тим хто в очі тобі зазира палає

та заруку трима немов дитина, й невідпуска )

та під волосся щось щекоче - "хочу, хочу"

 

Чи то не так?)

Тоді інакше -

 

Він під спідницю щось шепоче,

в руках шомпанське, у піджаку, у галстуку,

але штанів нема - десь загубив

Люблю його, такий кумедний! )

 

Усе йому пробачу я,

Бо він - то є моє жіття!)

Юристам і людям (№ 20): Пам'ятка по роботі з юристами...


Загалом, вирішив дещо відпочити від інших "серій" та на деякий час повернутися до "старого й майже забутого". Ці "Правила" вже давно хотів опублікувати в себе, але справа ніяк не доходила... Виправляюся.

1. Право - це така річ, в якій розбираються усі. Будь-який менеджер, співробітник кредитного відділу, бухгалтерії тощо може самостійно підготувати будь-який договір, а також дати роз’яснення з будь-якого юридичного питання. Для цього треба небагато - диск під назвою типу «Усі договори на одному диску» і парою книжок типу «Усе, що потрібно знати про право» або «Як укладати договори». Будь-який договір з такого диска можна застосувати до усіх ситуацій. Так, договір постачання можна застосовувати, незалежно від того, продаєте Ви тушковане м'ясо або складне устаткування, усередині країни або за кордон.

       І ще на різного роду нарадах і переговорах юрист бути присутнім не повинен - він тільки заважатиме, а усе, що він може сказати, Ви знаєте і самі.

 

2. Юрист - це така людина, яка рубає «на корню» найкращі проекти. Чим краще, на ваш погляд, проект і чим більші прибутки він обіцяє, тим більше юридичних ризиків описує юрист.

 

3. У жодному разі не потрібно робити так, як радить юрист - це довго і складно. Треба зробити так, як швидше, простіше і дешевше, і плювати, що закон так робити забороняє - усе одно цих законів ніхто не дотримується, і взагалі, якщо згыдно з цими законами жити, то потрібно закрити фірму і не працювати.

 

4. Потрібно старанно ховати від юриста усі можливі документи. Договори, претензії до контрагентів та іншу нісенітницю (див. правило 1) у жодному разі не можна показувати юристові - зарубає «на корню» (див. правила 2-3).

Показувати такі документи потрібно тільки тоді, коли пора йти до суду. А ось до суду нехай йде юрист. У тому, щоб судитися, теж немає нічого складного, потрібно тільки купити книжку «Як завжди вигравати в суді», але нехай юрист відпрацьовує свою зарплату.

 

5. Дев'ята година вечора - ідеальний час для того, щоб показати юристові усі документи у справі, слухання по якій в суді призначено на 9 ранку наступного дня. У юриста є ціла ніч на те щоб переглянути свою позицію з урахуванням цих документів.

 

6. Якщо Ваша фірма сама визнала усі свої борги перед позивачем у листі річної давності, краще юристові про це не говорити взагалі, нехай дізнається про це на процесі від іншої сторони, тим приємнішим буде для нього сюрприз.

       Юристи найбільше люблять такі ось приємні сюрпризи.

 

7. Якщо, не дивлячись на те, що скласти договір може будь-який дурень, хоча й юрист писав, як потрібно зробити, а Ви зробили неправильно, але швидко, просто і дешево, а також не дивлячись на те, що Ви дали йому цінні вказівки на суді заперечувати борг, визнаний Вашою фірмою минулого року, юрист усе ж таки примудриться програти справу, то винен тільки юрист. І що з того, що юрист казав, як слід зробити правильно? Він повинен був придумати, як зробити так, щоб було і не так, як потрібно, і правильно, і швидко, просто і дешево одночасно. А можливість пред'явлення у суді будь-яких підписаних Вами документів він повинен був передбачити.

 

8. Хоча скласти договір може будь-хто, усю роботу, яку не хочеться робити Вам, можна звалити на юриста, мотивувавши це тим, що «оскільки тут зачіпаються юридичні питання, значить, це робота юриста». Висловлюйте цю тезу сміливо - у будь-якій справі можна знайти якісь юридичні питання, нехай то заповнення трудових книжок (порядок заповнення книжок регулюється законодавством? Так! Отже, це чисто юридичне питання!) до складання річного балансового звіту (це ж теж регулюється законодавством, а отже, це питання юридичне!).

 

9. Термінові питання до юриста бувають тільки у Вас. Якщо Ви прийшли до юриста з якимсь питанням, він повинен негайно кинути усе інше і займатися тільки Вашим питанням

 

10. Юристи фірми найбільше люблять, коли співробітники фірми приходять до них зі своїми особистими питаннями. У жодному разі не потрібно юристові платити - оскільки він працює у тій же фірмі, що і Ви, він зобов'язаний займатися Вашим питанням, нехай то розлучення, залиття квартири, стягнення боргу з сусіда або щось ще. У жодному разі не ходіть до юридичної консультації - навіщо платити юристам там, якщо у Вашій фірмі є юрист, у якого купа вільного часу і який найбільше в житті мріє зайнятися Вашим питанням?

Якщо у Вашій фірмі юриста немає, то потрібно попросити свого друга, щоб він проконсультувався у юриста своєї фірми.

 

11. Фірма не повинна платити юристові багато. Будь-який менеджер повинен отримувати більше аніж юрист - адже менеджер заробляє для фірми гроші, а юрист тільки заважає це робити, та й виконати його роботу може будь-хто.

 

12. Будь-який юрист повинен знати усе. Якщо Ви звертаєтеся до юриста, який у Вашій фірмі займається податками, з питанням про те, як Звільнити від кримінальної відповідальності сина подруги Вашої сестри, який «з п'яну» побив перехожого на вулиці, то юрист повинен відповісти, ні на секунду не замислюючись.

 

13. Не потрібно ставити перед юристом чіткі питання, питання потрібно ставити якомога розпливчастіше. Краще всього проінформувати юриста про те, що «ми уклали договір з ТОВ «Роги й копита». Нехай юрист сам здогадується, чого Ви від нього хочете - щоб він перевірив якісь документи за договором, склав додаткову угоду до нього або підготував позов про стягнення заборгованості за договором. На те він і юрист, щоб вгадувати.

 

14. Якщо юрист Вам каже, як потрібно зробити щось а Ви хочете зробити усе навпаки, але не можете це ніяк обґрунтувати, запам'ятайте найкращі аргументи:

- А ось в газеті (чи книжці «Як укладати договори») написано, що так можна! Як варіант: - А ось мій знайомий юрист каже, що так можна!

- А ми завжди так робили, і нічого, нормально проходило!

- А ось в інших банках від нас цього не вимагають! (аргумент застосовується під час суперечки з юристом банку-контрагента).

- Що Ви за юрист, якщо не можете придумати, як зробити так, як я хочу і щоб це було правильно?!!

І ще юристи дуже люблять, коли Ви з розумним виглядом починаєте міркувати про правові питання, показуючи, як добре Ви їх знаєте і як погано їх знає сам юрист.

 

15. Якщо у Вашій фірмі декілька юристів, поставте одне і те ж питання усім їм (при цьому плювати, що питання по податках Ви ставите юристові, який займається питаннями нерухомості, - див. правило 12), виберіть найзручнішу для Вас точку зору, а якщо потім виникне проблема сміливо кажіть: ''А мені юристи сказали, що так можна!''.

 

16. Документи на юридичну експертизу потрібно носити по одному, приносячи черговий документ тоді, коли юрист вже написав юридичне роз’яснення. Юристи дуже люблять понову писати роз’яснення.

 

17. Якщо юрист ставить вaм питання, у жодному разі не відповідайте на на нього чесно. Навіщо йому знaти плaни постaвок вaшої продукції? Це до добра не приведе, нехай сaм здогадується.

 

18. Якщо юрист каже вaм що, згідно з тaким -то зaконом слід робити саме тaк або є ось такі терміни, не вірте йому, він блефує. Якщо він надсилає вaм десять письмових попереджень з тим же, він усе ще блефує. Коли термін пройде, слід просто подзвонити і гнівно звинуватити юристa у тому, що він вaс не попередив.

 

19. Якщо юрист працює в окремій фірмі і бере з вaс погодинно, то найкраще - дзвонити йому по телефону, a якщо він насмілиться надіслати вaм рахунок зa чотири години витрачені нa відповіді нa вaші цілком зaконні питання про брaтa дружини чоловіка сестри або про усе той же прострочений термін, слід просто подзвонити і покричaти про те, як він насмілився.

 

20. Якщо ви надсилаєте документи юристові, оберіть для цього сaмий "езотеричний" формaт. У жодному разі не використовуйте розповсюджені прогрaми. 

 

21. Якщо усе ж тaки вирішили надіслати щось юристові у відповідь нa його питання, то обов’язково надішліть разом з цим ящик непотрібних паперів - нa те він і юрист, щоб рaзбирaтися.

За оригінал наведеного вище тексту висловлюю подяку сайту http://registriruemvsamare.ru/pamyatka_po_rabote_s_yur...

За сприяння у пошуці музичного супроводу дякую пані xxxAriyAxxx.


38%, 12 голосов

53%, 17 голосов

9%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати...

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


65%, 13 голосов

25%, 5 голосов

10%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 10

       Дракон піднявся, трішки огледівся та пішов уздовж гірського схилу... Спробував злетіти, але в голові запаморочилося, й він, спересердя плюнувши, вирішив за краще не ризикувати принадами місцевого ландшафту. Уже неподалік розпочиналася пустеля, яка не дуже приваблювала його своїми обрисами. Опісля того, як йому так вдало пощастило позбутися клопотів з одним невеличким королівством, він запрагнув усамітнення в якій-небудь безлюдній місцевості. Якщо й шукати для себе якусь принцесу, то нехай краще подібним займуться лицарі... Адже їм потрібні королівства. Тим паче, що далеко не кожна принцеса здатна осягнути мистецтво співжиття з драконом. З такими думками він підняв голову й огледів свої нові володіння. Через віддаленість від торгівельних шляхів та просто значну відстань від "цивілізації", що доповнювалися "принадами" досить великої пустелі, ця місцевість викликала захват. Фактично, це була значна за розмірами оаза, котра відзначалась як зеленою рослинністю, так і чималим озерцем, яке своєю дзеркальною поверхнею милувало око. Удалині щось зблиснуло на сонці, але дракон не зважав на подібне, цілковито віддавшись післяобідньому сну.

       Останній похід закінчився для загону лицаря не найкращим чином. Якщо висловитися точніше - відправкою майже в повному складі (окрім нашого лицаря) до кращих місць, які були набагато ближче до Господа, аніж ця пустеля разом із пекучим сонцем та деякими іншими "принадами буденності". Барону Ґільдену, який був задумав похід супроти сусіднього вождя магометанського племені, не пощастило зовсім трішки - досить малочисельний загін легкої кінноти, який відзначався вірністю вождю, саме повертався після важких боїв з "невірними", яким заманулося підняти повстання. Хоча сил було витрачено чимало, бунт вдалося придушити. Ті воїни, які вижили після боїв із заколотниками, прагнули якомога швидше повернутися й відпочити. Значні втрати були викликані не просто гарними діями заколотників (яким пощастило відійти в "ліпший світ"), а передусім вдалими засідками, котрі виявилися в багатьох випадках дуже неочікуваними для кінноти. Відчуваючи сильне бажання помститися, навчені гірким досвідом воїни не дуже розбирали, хто там трапився на їхньому шляху. Самотньому лицарю вдалося вижити лише через те, що його оглушило вже на початку бою, а в подальшому вороги визнали його мертвим, так само, як інших підлеглих барона.

       Лицар підійшов ближче до озера... Спрага була просто неймовірною. Неподалік лежав дракон, який, однак, видавався не дуже доречним доповненням до ландшафту. Зброя нагадала про себе звичним брязкотом. Дракон розплющив одне око й сумирно подивився на чоловіка. Той витягнув меча та спробував підійти ближче й встромити його в звіра. Натомість, дракон підвівся та змахнув крилами. Лицар кинувся до нього з жахливим криком… Після першої години поєдинку дракон запропонував опоненту короткий перепочинок. Це викликало цілковите розуміння, але було з відразою відкинуто. А вже опісля другої години бою в лицаря макітрилося в голові, й зважаючи на це, дракон дещо відступив. Озброєний чоловік, хилитаючись, спробував поворушити пересохлим язиком:

- Пити хочу!

- То хто ж тобі не дає!? - щиро здивувався дракон.

       Лицар підповз до озера й припав до води… Принцесам далеких країн залишалося тільки очікувати на драконів, своїх лицарів та щасливий порятунок.

Мораль: не кожен дракон насправді є перепоною на шляху до здійснення мрій. Подекуди "перешкоди" закладено в нас самих.

P.S. За чудовий малюнок з драконом висловлюю подяку сайту  "http://www.wallcoo.net".

P.P.S. В основу сюжету цієї оповідки було покладено один з поширених анекдотів про лицарів та драконів. Дуже сподіавюся, що читачам подібна спроба викладу буде цікавою.

Р.P.P.S. хочу висловити також вдячність за деяку допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


74%, 23 голоса

10%, 3 голоса

16%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ірландія з присмаком віскі... << 6 >>

Дублінський аеропорт


       О 18.00 здійснив посадку літак з Лондона. Пасажири виходили з терміналу після нетривалого перельоту. З-поміж них нічим особливим не вирізнялася молода дівчина, яка мала паспорт громадянки Фінляндії з  досить незвичним для місцевих жителів ім’ям - Ірен Ханко. Вона задекларувала метою візиту відвідини історичних пам’яток. Неподалік від аеропорту жіночка вирішила скорстатися послугами таксі.


 11 вечора того ж дня


       Чорне таксі, як і очікувалося, було у визначеному місці. Парочка “закоханих”, неквапливо вийшовши з з будинку, прогулялася по вулиці, спостерігаючи за людьми й оглядаючи вітрини магазинів. Знову неподалік промайнуло знайоме обличчя. Не криючись, Рейлі почала розповідати “своєму хлопцеві” про тітоньку, яка вже давно живе в цьому чудовому місті й останні декілька років  мешкала на околиці. Її поважний вік призводив до того, що вона дуже пізно лягала спати й провадила жваве листування з родичами, хоча й вирізнялася своїм важким характером. Так вона намагалася не дати остаточно піти у небуття своїм спогадам.
       Мерфі запропонував дівчині навідатися до цієї поважної родички й поспілкуватися з нею, аби й справді підтримати родинні зв’язки й розважити стареньку.


Півгодини потому


       Водій припаркувався на невеличкій вуличці Ерлскорт Індастріал Естейт (Earlscourt Industrial Estate), обабіч якої розташовувалися чепурні приватні будиночки. Разом із тим поруч були й будівлі “індустріального” призначення. Жовтий седан зупинився на початку вулички, даючи можливість своїм пасажирам здалеку спостерігати за таксі. Перекинувшись декількома словами з “тексистом”,  Рейлі та Мерфі почули звуки автомобільних двигунів та побачили світло фар. Таксі різко від’їхадо назад, заблокувавши дорогу седану й не даючи йому можливості рухатися вперед. Натомість, позаду нього став чималий пікап, а зі світлого мікроавтобуса вискочило кілька чоловіків зі зброєю. Пасажири та водій автомобіля спротиву не чинили.


Година потому


       Покружлявши містом, таксі зупинилося навпроти будинку, в якому тимчасово оселилися “закохані”. Неподалік було припарковано невеличкий “Форд” ірландців, котрих тимчасово попрохав оселитися поруч містер О’Каллаган. Фактично вони не були знайомі, але зникнення кількох “супроводжуючих” могло стурбувати їхніх колег та спричинити деякі необдумані вчинки. Цього прагнули уникнути  як ірландці, так і керівництво й колеги “туристів”.
       Те що сталося цього вечора, без сумніву, було прелюдією до подальших подій…  Даремні роздуми прагнули заполонити думки, але відпочинок був так само необхідним для підтримання належної форми та гарного самопочуття, як і об’єктивне розуміння навколишньої дійсності.


Ранок наступного дня


       Легкий сніданок з кількох круасанів опісля вчорашньої прогулянки змусив згадати про щось подібне до смажених ковбасок або ж індичої печені, хоча ці думки було одразу ж відігнано.
       Відкривши вікно в кімнаті, Рейлі визирнула на вулицю. Нічого нового не привернуло її уваги. Звична вуличка великого міста, яке зазнавало змін дуже поступово й існувало вже чимало століть… Змінювалися люди… Але пристрасті й уподобання залишалися. Пригадався доволі відомий середньовічний анекдот. Якось їй довелося почути про граматика, котрий, переправляючись через річку, запитав у човняра, чи знає той латину. Отримавши негативну відповідь, мудрагель зауважив: "Півжиття ти прожив даремно"! Проте трохи згодом човен почав сильно протікати. Перш ніж він пішов на дно, човняр поцікавився: "А чи уміє шанований пан плавати"? І, отримавши негативну відповідь, сказав: "Усе життя ти прожив даремно"! – і, стрибнувши у воду, поплив до берега.
       Зрештою, бажання відпочинку у дівчини змінилося на вже звичну налаштованість працювати.


Опівдні того ж дня


       Ірен вирішила особисто поспостерігати за цікавими американцями. “Дублінський Фенікс Парк”, куди вони сьогодні відправилися був одним із чудових місць для відпочинку, але милуватися природою не дуже випадало цього разу, оскільки “ігри на повітрі” не завжди бувають надто захопливими. Взаємна цікавість наростала й ще невідомо, чим подібне може скінчитися для обох сторін. Але й трохи оглянути оточуючу красу теж ніколи не завадить, тому що турист майже ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ належно поводитися в такій гостинній країні, як Ірландія... Й не забувати фотографувати, адже без цього також, ну, зовсім не можна обійтися.
       Через деякий час Ірен запримітила кількох ірландських хлопців, котрі теж виявляли інтерес до її «парочки». Звичні манери, але разом з тим деяка вимушеність у їхній поведінці видавала людей, котрим усе навколишнє видавалося набридливим та нецікавим. Схоже, їм кортіло скорше полишити це чудове місце.


Дві години потому


       Рейлі та Мерфі не сподівалися на щось нове від цієї прогулянки, але разом з тим вони хотіли ще раз пересвідчитися у наявності чиєїсь прискіпливої уваги. Кілька ірландців, яких було схоплено вчора їхніми колегами, виявилися не дуже говіркими й усе ще вважали за краще відмовчуватися. Проте зустріч у людяному місці з їхніми агресивно налаштованими колегами для останніх могла скінчитися цілком законним арештом співробітниками місцевої «Ґарди» (як називається тут поліція). Але разом з тим ніхто явно за ними не наглядав... Окрім  кількох хлопців містера О’Каллагана, яким прийшлася б більше до душі тепла компанія в якому-небудь пабі з келихом «Ґінеса» або чого-небудь міцнішого.
       Прийшов час вирушати додому. «Закохані» попрямували до виходу з парку й сіли до заздалегідь замовленого таксі. Натомість, ірландці скористалися власним транспортом, як і належить місцевим.


Вечір того ж дня


       Рейлі та Мерфі в своєму номері обговорювали останні «здобутки», але ніяк не могли визначитися з подальшим планом, адже досі лишалося чимало питань без відповідей...
- Ти й справді вважаєш, що я могла б разом з тобою тинятися по пабах?
- А тебе хіба не вчили цьому?
- Не бачу ані найменшої користі у моїй безпосередній присутності при ваших розвагах!
- А якщо я хильну зайвого й повз мою увагу проскочить щось важливе?
- Тоді я буду десь неподалік аби це «важливе» не встигло далеко втекти. З цього приводу можеш не турбуватися.
       Мерфі відкрив пакетик із чіпсами й простягнув дівчині. Рейлі відмовилася від пригощання, натомість, він набив собі рот вмістом пакетика.
- Знаєш, в Ірландії й справді своєрідний «культ» пабів, але це ще не означає, що кожен захоплюється подібним. Скоріше, паби є своєрідним звичаєм «гарного проводження часу», який вже існує протягом багатьох століть, але це ще не означає, наче б кожен надає подібному значної ваги, хоча й багато хто є «поціновувачем»...
       Рейлі пильніше подивилася на нього й подумки вирішила, що про подібне у подальшому розмов краще не заводити.
- Тут і справді вистачає привітних людей, але й не слід забувати про гостинність наших «фанатів», кількох з-поміж яких довелося учора запросити до себе Сіду.
- Подібні винятки лише додають принадності тутешньому життю, адже ти не заперечуєш, що в іншому разі воно видавалося б значно прозаїчнішим?
       На вулиці вже були сутінки. Вікна багатьох будинків яскраво світилися, додаючи їй своєрідності нічної краси міста, яку можна побачити доволі часто, хоча для цього потрібно принаймні хоч трішки уваги. Перехожих значно поменшало, хоча наставав час для нічних розваг. Бажаючі віддати належне нічному сну вже вкладалися... Почулося кілька пострілів.

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S.  Висловлюю подяку за чудовий малюнок також шановному "Aywengo".

Також Ви маєте можливість ознайомитися з епізодом << 5 >>.


72%, 21 голос

10%, 3 голоса

17%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 9

money   money   money       money   money   money

Цього разу вирішив опублікувати одну оповідку зі своїх старих архівів. Вона значною мірою відповідає моєму теперішньому настрою та чомусь здається, що могла б Вас зацікавити як вдмінний погляд з дещо іншого кута зору на події, які так чи інакше доводитьсь спостерігати вже протягом тривалого часу. Тут маю на увазі як історичну ретроспективу, так і наше повсякденне життя. То... Спробуємо разом зануритися у казку?

- Ну, усе, твоя узяла, - важко видихнув дракон, заклопотано роздивляючись рану.


- Забирай це дурне місто і володій ним. Тільки врахуй, жодної симпатичної діви там не залишилася.


- Зжер? - Грізно замахнувся лицар мечем.


- Здурів чи що? - скривджено махнув хвостом дракон: - навіщо їх жерти? Істеричок. Ці б@вдури теж думали, що жерти збираюся. Місто я захопив відразу. Ніякого опору. А до вечора дивлюся - делегація магістрату тягне якусь діву в білому балахоні з вінком на голові. Та кричить, сльози в три струмки. На, кажуть, забирай свою данину, тільки нас не чіпай. І бігом, бігом так назад. Тільки п'яти заблискали. А діва, як стояла, так і впала непритомною. Тільки я більше баранам віддаю перевагу. На рожні. Чи телятам.


- І що ж ти з нею зробив? - похмуро запитав лицар.


- Що, що. Вона була не квола та ще й гарненька. Ну забрав її до печери. Тут вона і опритомніла.

 

       Дракон гмикнув і знову втупився у свою рану.


 

       Лицар стягнув шолом з голови, стомлено притулився до дерева.


 

- І що далі?


 

- А нічого. Вранці прилетів на площу та сказав, щоб щодня приводили мені по діві.  Тільки набридли мені ці діви швидко. А якось помітив, що у бургомістра дружина молода. Ну, і наказав. І що ти думаєш? Привів її до мене. До того дійшло що інші заради місця в магістраті, посади при ратуші - самі почали мене вшановувати. А самі діви після цього гордо вишивали на своїх сукнях моє зображення.


       Дракон сплюнув.


- Ти головне, їх не балуй. Швидко на шию сядуть. Я їм періодично дещо влаштовував. То спікіруєш вночі та плюнеш вогнем по дахах, то чергового бургомістра хвостом пристукнеш за недоїмки. До речі, вдова першого, на наступну ніч сама прибігла до мене. Я її потім видав заміж за міського поета.


- Тиран ти. Деспот. - видихнув лицар.


- Дур@нь - зневажливо огризнувся Дракон - ти подивися на цих людисьок. Я їх десять років третирував, а вони. Подивися ж он на них.


       Лицар озирнувся. Стіни міста рясніли натовпом святково вирядженого народу. Над головами майоріли величезні транспаранти: Наш Дракон - найкращий дракон у світі! Слава Великому Дракону! Наш Дракон - непереможний! З Драконом - в майбутнє!


- Ну що, бачив? Вони ще оплакувати мене почнуть. Отже, ти їм відразу покажи де раки зимують. Спершу вибий зуби бургомістрові. Тварюка рідкісна, зате дружина... Сам підбирав йому. Ну, і знеси голови парі крикунів.


- За що? - здивувався лицар.


- Та ні за що. За недостатньо шанобливий погляд. Чи просто так, для профілактики. Потім обклади даниною, та такою щоб завили, а ти їм пізніше скостиш трішки. Вони і зрадіють. І обов’язково накажи притягнути до тебе пару дів або дружин знатнших і красивіших. Це їх відразу заспокоїть. Проймуться... Ну гаразд. Чого це я тебе учу тут? Там розберешся. Не маленький. Тільки врахуй - не повертайся до них спиною, поки не видресируєш під себе. Прощавай.


       Дракон хрипко видихнув і насилу змахнувши крилами, спробував злетіти. Важко набравши висоту, він втратив залишки сил і впав на гострі зубці скель. З боку міста долинуло сумне "Аах"!


       Лицар повільно розвернувся і попрямував до міських воріт. Крокуючи через поле він бачив, як натовп топчучи людей кинувася із стін. Дійшовши до воріт, гуркнув по них кулаком. Ні звуку не почулося у відповідь. Знизавши плечима, лицар висадив обидві їх стулки. Важкі ворота звалилися додолу. У хмарі куряви промайнули чоботи утікаючих стражників. Головна вулиця тягнулася від воріт і до самої площі. Бруківка уся була всіяна оберемками квітів та вінків. Через вулиці від будинку до будинку тягнулися святкові гірлянди. З балконів звисали транспаранти на честь Дракона, а також його портрети.


       Гуркочучи обладунками, лицар попрямував до площі. Святково одягнений натовп, що зібралася там, чекав переможця із заклопотано-настороженим видом. Ледве лицар ступив на площу, як бургомістр подав знак музикам, ті перелякано заграли.


       Лицар здивовано оглянув натовп і рушив до підвищення з трибуною. Бургомістр зустрів його коло драбинки і протягнувши на підносі ключі від міських воріт, клюнув носом в плече, хлипнув, але зустрівши холодний погляд лицаря, осікся і поспішив бухнутися на коліна. Натовп негайно наслідував його приклад. Лицар повільно піднявся на підвищення і оглянув площу. Його явно тут не чекали. Місто готувалося до повернення Дракона - переможця і тепер не знало як сприймати такий поворот долі.


- Встаньте люди! Дракона повержено і тепер ви вільні від його ярма. Більше ніхто не стане знущатися з вас, ганьбити ваших дочок і дружин. Більше ніхто не стане по ночах вриватися до ваших будинків і громити їх. Ніхто не стане грабувати вас і принижувати. Віднині ви вільне місто.


       Очі бургомістра спершу округлилися від подиву, потім затуманилися. Він вправно встановив на місце відпалу щелепу.


- Зараз я втомився і хочу відпочити. А вранці ми зустрінемося, щоб вирішити усі ваші нагальні справи - повідомив лицар, так і не дочекавшись вигуків тріумфування. Жінки з натовпу недружньо свердлили його оцінюючими поглядами.


- Де тут гостинний двір?


- Палац Дракона до ваших послуг - гикнув бургомістр.


- Палац так палац - знехотя погодився лицар і зійшов з підвищення.


       Натовп мовчки розступився і він попрямував до замку Дракона, який височів за площею. Бургомістр квапливо дріботав за ним. Вже коло дверей потягнувся до плеча лицаря і видихнув:


- Накажете діву привести?


       Лицар неприязно озирнувся на нього. Бургомістр боязко зіщулився:


- Як буде завгодно панові лицареві.


       Той, не відповідаючи, штовхнув ногою парадні двері і увійшов до будівлі. У спорожнілому замку він знайшов якусь кімнату з ліжком і звалившись на неї прямо в обладунках, забувся глибоким сном. Він був дуже втомленим після важкого, тривалого бою. Всю ніч йому снився регочучий дракон, що перетворювався то на дів, то на бургомістра.


       Ранок розбудив його шумом з площі. Лицар схопився і поспішив до зали. Побачивши двері, що вели на балкон, розкрив їх і вийшов назустріч вранішньому сонцю. Уся площа була заповнена мешканцями міста. На підвищенні надривався бургомістр. В цей час хтось побачивши лицаря, заволав, показуючи на нього. Бургомістр підняв голову.


- Ось він! Ось вбивця нашого обожнюваного Дракона! Безвідповідальний шукач пригод! Він зневажає нас! Він нехтує нашими традиціями! Відмовився від нашого дару - однієї з останніх дів міста! Авантюрист несе анархію і загибель усім нам! Ви чули, що він учора сказав? Ми тепер вільне місто!


- А хіба ми були рабами? Від чого ми вільні тепер? Від уваги і турботи нашого незабутнього Дракона? Від його захисту? Жоден дракончик не смів з’явитися в межах міста, боячись нашого Дракона.


- Жоден в@л@цюга і нахаба не смів збезчестити наших жінок і дівчат! Дракон розірвав би нахабу на шматки.


- А що з нами буде тепер? Хто захистить місто і хто наставлятиме нас?


- Хто забезпечуватиме закон і порядок? Місто осиротіло! І цей в@л@цюга сміє вважати себе визволителем!Смерть йому!


- Смерть йому! - Заволав натовп, а голосніше за усіх кричали і біснувалися жінки.


       Стражники і ремісники вже кинулися до дверей замку.


       Несподівано, обидві стулки парадного входу розлетілися вщент. У дверному отворі стояв лицар з важкою виблискуючою сокирою в руках. Очі його були недобре примружені, а на губах грала зловісна усмішка.


       Щось дуже знайоме було в цьому для натовпу і він мимоволі подався назад. Начальник стражників, котрий був забарився, несподівано звалився з розкбитою головою. Виблискуюче лезо сокири забарвилося яскраво-червоною кровю. Лицар, гримнувши обладунками, зробив крок вперед. Натовп в страху розступився в обидві сторони.


       Лицар нестримно кинувся вперед і вмить виявився на підвищенні. Переляканий бургомістр отримавши удар ногою в живіт впав на коліна.


       Лицар повернувся до площі.


- А з чого ви вирішили, що я звільнив вас? - недобре запитав він.


- Хто вам сказав, що я прийшов вас звільняти? Я переміг вашого хазяїна в бою і завоював це місто. І віднині ви належите мені з усіма вашим начинням. За правом переможця! Оскільки ви не розумієте іншої мови, то нехай буде по-вашому.


       Бургомістр неспокійно заворушився біля ніг. Лицар схопив його за комір.


- Коли я говорю, то усі мовчать і не дихають!


       Він відвів кулак в панцерній рукавиці і припечатав обличчя бургомістра. Той звично хлипнув. Потім підніс долоню до рота, виплюнув скривавлене кришиво зубів. Здивовано подивився на них, підняв очі на лицаря. Раптом його розбиті губи роз’їхалися в щасливій посмішці.


- Хажяїн. - радісно прошамкав бургомістр - шпрафшній хажяїн. Він пірнув головою вниз до чобіт лицаря.


       Лицар недбало, носком чобота відкинув бургомістра.


- Досить. А коли вже визнав, негідник, то не забувай про свої обов’язки. До вечора щоб були накриті на площі столи. Поетам приготувати оди. Музикам вигадати новий гімн. Усім гільдіям приготувати дари. Усім дівчатам і жінкам міста завтра з'явитися в палац. Я відберу для себе фрейлін, покоївок і служниць. Завтра оголошу вам розміри нових податей. А зараз, щоб хутко приготували мені обід. І прибрати замок. Інакше полетять голови.


       Він виразно струснув сокирою. Натовп полегшено зітхнувши, традиційно впав на коліна. Життя поверталося у звичну колію.


Лицар повернувся до бургомістра.


- До речі, Дракон мені щось казав щодо твоєї дружини.


- Я одрасуш пшлю жа нею - щасливо прошамкав бургомістр.

P.S. Ну що ж, завдяки Вашій підтримці мені вдалося перемогти у номінації "найкращий блог року". Для мене ця перемога була важливою та викликала чимало різних емоцій. Гадаю, Вам теж було цікаво спостерігати за перебігом подій та тут... Можу тільки відзначити, що без підтримки Вас усіх, моїх читачів, цього досягнути не вдалося б. Ще раз висловлюю свою глибоку повагу та вдячність!!!

P.P.S. За оригінальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://basik.ru/what_to_read/dragon/short/.


79%, 23 голоса

3%, 1 голос

17%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Королівська гвардія: просування по службі


Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...


89%, 17 голосов

5%, 1 голос

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ірландія з присмаком віскі... << 5 >>


Ірландський гумор

       Йому сподобався паб. Атмосфера було доволі життєрадісною. Відвідувачі замовляли пиво “Гінес” у високих стаканах, які звично перехилялися й слугували скоріше задля “підтвердження статусу” того, хто випивав. Присутніх було небагато. Обговорювалися останні новини та події місцевого життя. Неподалік від Мерфі прилаштувався огрядний чоловік середніх років із молодявою супутницею, яка зацікавлено  слухала його розповіді. Він продовжував, відпивши чималий ковток й явно піддавшись легкому впливу алкоголю:
- У історії Ірландії був принц Донеголський, або ж лицар О’Доннел. Якось на Пасхальному тижні він приймав у себе при дворі титулованого іспанського гостя, і їм не вистачило яблук. Він негайно послав слугу в найближче абатство, проте скупа братія відповіла, що, на жаль, від старих запасів нічого не залишилося і доки не достигне новий урожай яблук у них не буде. Тоді О’Доннел наказав надіслати ченцям у дарунок пакунок зі свічками. І посланець, який відніс їх, повернувся назад з кошиком чудових  яблук. О’Доннел одразу ж вигадав гельською мовою дотепний двовірш і відіслав його з найщирішою подякою до абатства: мовляв, він приголомшений відкриттям, що свічки допомагають яблукам дозрівати  раніше.


Ірландське життя


       Торгівельний центр з багатообіцяючою назвою “Ірландське життя” не вирізнявся нічим особливим. Звичні магазинчики, що тулился один до одного на його території, виглядали доволі прозаїчно. Звичайні туристи, які гуляли містом та вже не менш звичайні острів’яни. Дама з екстравагантною сумочкою та явно завеликими окулярами висловлювала своє невдоволення побаченим дуже різко моложавому чоловіку, який її супроводжував. Рейлі розгледілася. Вона нічого не мала проти щоби пройтися подібними магазинчиками. Тим більше, що така нагода випадала їй не так вже й часто. За кілька кроків від неї раптом з’явилося вже бачене колись обличчя. У пам’яті виринула знайома вулиця… Тьмяне освітлення…
       У Рейлі знову виникло бажання прогулятися нічним містом. Що ж… Якщо довелося мати справу з таким цілеспрямованим “супутником”, то при нагоді з ним не завадило б ближче поспілкуватися. Крім того, не завадило б побачити його “партнерів”, котрі могли б якось завадити цьому спілкуванню.
Вона вирішила більше часу приділити магазинам з одягом… А разом і поспостерігати за своїм “проводирем”, адже для нього теж відкривався “неозорий краєвид ” для збування часу.
Пройшовшись знічев’я по магазину й придбавши задля очей кілька дрібничок, Рейлі вирішила знову приєднатися до свого “провідника”. Кілька годин “денного сну” навряд їм могли б завадити, зважаючи на те, що до пабу більшість відвідувачів навідувалася під вечір.


Коротка розмова у пабі


       Мерфі скоріше відчув, аніж побачив, як хтось втупив у нього свій погляд. Озирнувшись, він запримітив Сіда, що сидів, сьорбаючи пиво та жваво щось обговорюючи з чоловіком років 45-ти. Через деякий час чоловік попрощався й, пройшовши повз Мерфі, попрямував до виходу. Коло дверей він чемно пропустив Рейлі. Сід пройшов за ним, трішки затримавшись поруч із Мерфі й непомітно поклав йому до кишені папірець. На обличчі дівчини сяяла чарівна посмішка, від якої важко було відірвати погляд. Як і належить туристу, Мерфі не збирався робити нічого подібного. Вона підійшла до нього й запропонувала ще трохи прогулятися містом. За кілька хвилин, вже прогулюючись Талбот-стріт, “закохана пара” звернула в одну з бічних вуличок та попрямувала назад до свого тимчасового помешкання. Озирнувшись й побачивши, що поруч нікого немає, чоловік витягнув із кишені хустинку й турботливо передав дівчині. У хустинці була записка. На папірці написано: “Сьогодні, 11 вечора, чорне таксі на перехресті Лоуер Ґардінер й Талбот”. Ну що ж… Ще одна прогулянка. Цікаво, як на подібне зреагують їхні “супутники”, якщо їм заманеться позбутися їхньої уваги. Адже в подальшому не завадило б дізнатися їхню справжню мету.

 

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу також висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S. Також прошу не виявляти надмірної прискіпливості щодо моєї оповідки. Але разом з тим дуже вдячний Вам за те, що навідалися до блогу.

P.P.P.S. Хочу також висловити подяку за чудове фото шановному "infomatique".

Ви маєте можливість ознайомитися й із епізодомами  << 4 >> та << 6 >>.


79%, 48 голосов

3%, 2 голоса

18%, 11 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.