хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «роздуми»

Наше сьогодення

Сьогодні звуть Дніпропетровськ східноукраїнським Львовом. Десь у цих словах є істина, але насправді до культурної столиці нам ще далеченько, скоріше Київ 5-річної давності за настроями.

Позитив є - ми змогли пробудити молодь, аби вона зрозуміла свою значущість, ми змогли пробудити інтелігенцію, ми змусили багатьох повірити у власні сили. Це найактивніша меньшість, що змінює настрій і політичну картинку регіону.

Є супротивники - їх сьогодні набагато менше, серед них немає інтелігенції, дуже мало молоді, не так багато місцевих.

Але є третя сторона - це більшість, якій все пофіг. В цьому насправді проблема. Вони бажають отримувати лише шматок хліба, неспроможні заявити своє "Я". Вони йдуть туди куди віє вітер, в той час як дуже часто в житті треба плисти проти течії. Ось це дійсно сумно!

На чергуванні з міліцією, один ППСник мене запитав - навіщо ви звалили Лєніна? Я у вдповідь (таки місто, таке) запитав, що доброго зробив цей персонаж? Здогадайтеся, що отримав у відповідь. Це було мовчання...

Тож до Львова ми ще не доросли, але крокуємо вперед і не змінимо свого курсу


Роздуми

Каждый сам по себе - человек с большой буквы, но вот нас двое, и кто-то из нас уже говно. (С) Mr. Freeman
У нас час кожного дня йдучи додому, зустрічаючи на вулиці різну сіру  масу, зовсім не знайомих людей, знімаючи навушники у супермакеті (для того щоб навіть привітатись з касиршею) я бачу розпач в їх очах.... Зважаючи на події котрі відбулися та відбуваються сьогодні в Україні, я спочатку думав шо ще через це.. Але сьогодні коли на зупинці людина знепретомніла на неї навіть ніхто не глянув... І тут мене "осинило" люди бояться, бояться допомогти одне одному... Вони зачинилися у своїх "панцирях" і думають про те щоб їм було що їсти і в що вдягнути себе та дітей. І ми розівчились радіти дрібному. Нажаль Майдан нам дав більше розчарування, а ніж радості... Тому той хто це читає -  озирнись навколо, посміхнись, допоможи ближньому

Блог Провінційного Растамана. Трохи про смерть.

30 листопада загинув в автокатастрофі Пол Уокер, один з головних акторів фільму "Форсаж".
До цього це я? А до того що чувака мені реально шкода. А от те що недавно загинув пацанчик з мого населеного пункту, мені похуй! Цікаво правда? Думаю я не один такий. Це взагалі цікаво, коли помирає хтось з відомих людей, яких ми поважали, які були нашими кумирами, в нас скорбота. А якщо помирає якась людина з якою ми часто пересікаємося, нам звичайно шкода але особливої скорботи не відчуваємо. Я маю на увазі наприклад водіїв маршрутки в якій ми їздимо, ну помер та й помер, буде інший, яка різниція кому гроші за проїзд передавати? Продавець, або сусід з іншого кінця вулиці чи на три поверхи вище. Так шкода, але як правило подумали про те годинку та й забули.
А от коли помирає відома людина, тоді починається масова жалоба. Хоча по суті, ми ту людину знали не краще ніж того водія маршрутки. Ми знаєм відомих людей за  їхніми творами і діяльністю, про особисті якості ми ж по нічого не знаємо. Акторів ми знаємо по їхніх ролях, виконавців по піснях і т.д. Прикалує коли хтось в коментах пише які ці люди були хороші. Бля, ти що з ними дітей хрестив, чи бухали ви десь разом що ти таке плетеш?
Взагалі відомим людям краще не доживати  до старості, якщо вони хочуть стати легендою. Згадайте лише Курта Кобейна, Боба Марлі, Віктора Цоя (Цой певно зайвий, він же живий), Сергія Бодрова, Ігоря Пелиха, Назарія Яремчука. Згадайте також істерію навкло Джексона, Джопса, Емі Вайнгауз. Вони померли якраз в ідеальний час для того  щоб стати легендою! Водію маршрутки легше, йому якось побоку  коли вмирати, статус легенди йому не світить))) А от водію з "Форсажа" цілком навіть світить. 
Стало цікаво чи згадає хтось про того пацанчика з мого населеного путку наприклад через сорок років? Я точно ні! Ну хіба що, якщо ця замітка доживе десь на сервері до того часу і я її перечитаю. 
Хм... А чи згадає хтось про нас?

***

Растворившись в мире — потеряешь себя. Растворившись в другом, потеряешь себя. Только растворившись в себе, можно найти себя подлинного.   Дзен

Любая заимствованная истина есть ложь. Пока она не пережита тобой самим, это никогда не истина. (c)

Можно набрать много знаний — и не знать ничего. Можно не иметь знаний — и знать многое. Только в тишине собственного опыта рождается прозрение. (c)

Человек — своего рода фонарь. Его внутренний свет, его любовь и истинная доброта — это сила, которая освещает мир вокруг него. И вокруг каждого из нас всегда ровно столько света, сколько мы его отдали. Чем больше ты открываешься, тем светлее вокруг тебя становится. (c)

Тысячи свечей можно зажечь от единственной свечи, и жизнь ее не станет короче. Счастья не становится меньше, когда им делишься.  Будда




Блог Провінційного Растамана. Екватор осені

Привіт Люди!
Осінь вже перетнула свій екватор. Якраз зараз справжня осінь. Саме зараз я реально зрозумів фразу "Під шуми листопаду, тихо засинає світ". Ви чули шум падаючого листя? Я цієї осені вперше почув, це - класно! Осінь таки подарувала нам хороші, теплі дні. Потрібно їй подякувати за це! Але хоч осінь і неймовірна, про те натхнення якось не приходить, і написання моєї книги про осінь, зупинилось десь на початку вересня. Потрохи думаю забити на те діло, але то всьо лірика.
Арабська приказка говорить: Що трапилось одного разу, може ніколи більше не трапитися. Але те, що трапилося двічі, неодмінно трапиться і втретє. Дійсно, не все так просто на цій планеті. До чого це я? А не до чого, просто данну приказку я вже чув два рази. Одже якщо вірити приказці, я її ще колись неодмінно почую в третє! А ще коли чешеться ліва долоня це до грошей, це дійсно так! Але мені чомусь верталися лише мої гроші... Але то тож лірика.
В колонках Репчина в перемішку з Депстепом і Регі, і крапелька Року. Випадково зустрів її... Жаль що в мережі і ще більше жаль що між нами сотні кілометрів пеларелі, або дорожньої розмітки, кому що ближче до душі... Але то тож лірика. Ще лише почалась друга половина осені, не все втрачено! І ще ловіть щось таке, можливо колись стане віршованим текстом.
Все буде добре!
Все буде як треба!
Джа слухає Джаз!
Джа слухає Реггі!

***

Единственное, чего ищет человек - это любовь. Имеющий любовь в сердце, имеет спокойствие и гармонию, доброту и принятие, силу духа и понимание. Любовь есть знание Бога, ибо только она раскрывает суть каждой "вещи" в мире. Любовь учит слышать то, что не выражается словами, и видеть то, что сокрыто от глаз.
Любовь есть в каждом, но познает её лишь тот, кто увидит в себе красоту дня и ночи, а увидев в себе, будет видеть то же в любом.

Аму Мом



Блог провінційного Растамана. Осінній настрій.

Ну от зайшов в свій паблік. Мда.. якось навалилась на мене осіння хвиля, настрій... Таки справді осінній настрій. Два віршовані тексти про осінь. Жаль що їх ніхто не покладе на біт, та й нема там що класти. Знову в Фіолеті знайшлась пісня, яка буде ще як мінімум два з половиною місяці в мене на репіді, можливо набридне. Ну й нехай, пісня від того гіршою не стане! 
Я люблю Осінь, реально люблю! Цікаво, а що любить Вона? Можливо "тумани ранкові, над містом ще сонним"? Чи може коли осіннє сонце заливає золотом парки, вулиці, будівлі, крони дерев? Чи може Осінь любить коли люди по справжньому радіють їй, а не ховаються під важким замком депресії? Я пробою уявити Осінь в людській подобі.. Це однозначно дівчина! Руденьке диво! В якомусь стильному пальті і в чобітках. Вона слідкує за стилем, адже по суті вона його і задає. Для чужих вона не привітна і холодна, але насправді вона дуже хоче бути з кимось поруч, щоб хтось тримав її в ніжних, теплих обіймах і просто кохав...

Вже другу Осінь я не буду спостерігати зі своєї обдертої 243-ї аудиторії. Замість мене там інші студенти будуть дивитися на парк біля мого інституту... Люблю ту страшну аудиторію, там добре.

Слухайте пісеньку! Осінь лише набирає оберти! І це класно!

З НАРОДУ ДО НАРОДУ (частина 3, закінчення)


9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважений представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.


10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»


11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!


12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» № 5 зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо.  Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
9 вересня 2013 р.

ЛЮБОВЬ

ЛЮБОВЬ - это обнаружение себя в другом; узнавание того Безмолвия, которым являюсь я, в другом.

Любовь нельзя дать кому-либо, и вы не можете получить любовь, как вы не можете сделать воду мокрой, ибо она таковая и есть. Также никто не может дать любовь вам, никто не может получить любовь от вас, вы можете лишь узнать любовь в себе и вы можете узнать любовь в других. В тот момент, когда это происходит, естественно, больше нет другого, ибо вы действительно узнаете в другом - в самом буквальном смысле - себя.

Любить - значит узнать себя в другом, в том, кого вы неоправданно рассматривали как «другого» до этого момента. Но вы видите в нем лишь самого себя, ибо есть лишь одно единое Я. Есть лишь один Свет. Есть лишь одна Любовь. Узнавание себя в другом, узнавание Безмолвия, которым вы являетесь, в другом, света, которым вы являетесь, в другом - это и есть то, что мы называем любовью.

Это не вопрос давания, не вопрос получения - это вопрос узнавания. Истинно то, что, когда происходит узнавание, в нас возникает смена направления движения на обратное. Пока я еще не признаю этого, во мне работает счетная машинка, и тогда я рассматриваю вас как хорошего или нехорошего человека. И тогда я могу или не могу заработать на вас, тогда ваши слова будут казаться мне дружелюбными или, напротив, вы будете мне неприятны. Это все рассчитывается центростремительно направленным менталитетом. Но в тот момент, когда я узнаю себя в другом, который уже более не является «другим», ибо я говорю с самим собой, находящимся за этими глазами, в этот момент центростремительное направленное движение становится центробежно направленным. Вам нужно лишь раз влюбиться, чтобы понять, что вы безграничны, как Вселенная.

Страх - это одно из препятствий. А любой страх - это страх потерять любовь. Я боюсь, чтобы меня увидели таким, какой я есть, потому что вы можете подумать, что я чокнутый или плохой. И тогда возникает стена: и тогда "я" здесь, а другой - там. Я боюсь, что могу потерять любовь другого. Когда я начинаю думать, что любовь - это нечто, чем я могу обладать, тогда я начинаю бояться, что могу потерять ее. Но когда я увидел - всем своим существом - что я и есть эта Любовь, что же тогда? Вода не может стать мокрой, ибо вода и так мокрая: вы не можете потерять любовь, ибо вы есть любовь. Ясное видение этого растворяет все страхи один за другим, страх смерти становится смехотворным. И тогда вы можете быть полностью самим собой в психологическом смысле; вы можете отбросить все свое сопротивление, ибо тогда то, что другие думают о вас, становится их проблемой; "вы" и есть то, что другие ищут.

Каждый из нас состоит не из чего иного, как из Света. Этот Свет - то, что люди называют Богом. Каждая великая традиция и религия говорят, что Бог вездесущ и что Он есть Свет и Любовь. Другими словами: не кто-то беседует с кем-то, а Бог беседует Сам с Собой - через одного и другого. Если есть видение всего этого и если весь балласт старых идей, таких, как «я - некто, весящий столько-то килограммов», исчезает, тогда остается одно живое Переживание. Это то, что именую Просветлением или Свободой. Это не нечто новое. Вы всегда были тем, что вы есть сейчас, и тот, кто заявляет, что может ДАТЬ вам это - обманщик. 

© Вальтер КЕЕРС

***

Способности ума безграничны, а его проявления неисчерпаемы. Видеть формы своими глазами, слышать звуки своими ушами, слышать запахи своим носом, ощущать вкус своим языком, каждое движение или состояние, это все твой ум. В каждое мгновение, куда не достигает речь, это твой ум.

Наша природа это ум. А ум это наша природа. Эта природа такая же как и ум всех будд. Будды прошлого и будущего только лишь передают этот ум. Вне этого ума нигде нет будд. Но заблуждающиеся люди не понимают, что их собственный ум это будда. Они продолжают искать снаружи. Они никогда не прекращают призывать или поклоняться буддам и спрашивают: Где же будда? Не потворствуй таким иллюзиям. Лишь постигай свой ум. За пределами своего ума нет других будд. Сутры говорят: «Все что обладает формой есть иллюзия.» Они так же говорят: «Где бы ты ни был, там будда.» Твой ум есть будда. Не используй будду для поклонения будде.

Бодхидхарма