І знов зима… Їй завжди до снаги
Плести вуаль з сніжиночок тремтливих…
І знов зима. Навкруг сніги… сніги…
Мов біле полотно без плям фальшивих

Невпевнено по ньому проведу
Із спогадів несмілі візерунки.
Вітри сліди вже вкотре заметуть,
Лишивши, як тоді, – лиш поцілунки…

Я з кожним переливчастим штрихом
Все впевненіше буду малювати
Прекрасну казку, що, нехай давно,
Та так натхненно вчились ми складати.

Вдихнуть на повні груди знов вітри
Й полине казка птахом перелітним…
Зима… лиш спогади… й сніги… сніги
І крила ангела ледь-ледь штрихом помітним…

Ці печалі – журливі зориночки,
Що у небі сльозами заплакані,
Ці розлуки – маленькі росиночки,
Світанковим промінням налякані.

Ці тривоги – проспівані нотами,
Перепишеш – колишня мелодія,
Хай красива і хай з позолотами,
Та забуду її при нагоді я.

Ця любов – безперечно гармонія,
Не криклива, божественна, зніжена.
Залишаюсь сліпою в полоні я
До безумства тобою утішена.

Це чекання – заквітчане полечко,
Де зерно пророста не зіпсоване,
Ці сльозинки – промінчики сонечка,
Що черствою душею заховане.

Ці надії – свіча, яка спалює
Почергово поразки й досягнення,
Це життя – боротьба, що затягує,
Нескінчені бажання і прагнення.

Місто тоне в вечірній вуалі,
Ліхтарями розмішує втому,
Зачарованим подихом далі
Переспівує пісню знайому.

Позолотою місяць-молодик
Розливається в чистому небі.
Тиша… Мрії один тільки дотик, –
І думки в мить з тобою й для тебе…

Пересічним простим перехожим
Пролетить моя мрія зірчаста,
Тільки втомлене місто не зможе
В ній розгледіти іскорки щастя…

Тільки вітер, зігравши на струнах
Мого серця як ніжності злодій
Не розвіє над містом відлунням
Таємничо-звабливих мелодій…

Місто тоне в вечірньому залі
Кольорів тишини і спокою,
Мрія кличе летіти у далі,
А думки все одно лиш з тобою…

Що треба людям? Щастя?! Що ж це – щастя?
Любов, кохання, дотики руки?
Думки тверезі у людей не власні –
Доводимо ми це споконвіки…

Що треба думці? Простір? Може крила?
Та ні, у неї цілий світ в ногах!
Лиш тільки б серцю вистачило сили
У грудях битись із життям у такт…

Коли сумно дощами гіркими
Плаче сіре зажурене небо,
Ти згадай, що за хмарами тими
Десь є сонця промінчик для тебе.

Ти подумай, як гарно сміється
Там, у небі, для тебе зорею
Синє літо з веселковим серцем,
Теплий вітер з палкою душею.

Ти відчуй подих літа у злеті,
Шепіт вітру і посмішку неба…
Ти відчуй, бо це я цілий Всесвіт
Попросила всміхатись для тебе

Привіт!

Привіт…

Я стільки тебе чекав…

Я марила так тобою…

Ти йдеш? У слід

Залиш хоч надій причал.

Пробач, що здалась без бою…

Зажди! Не йди!

Я так й не сказав тобі,

Як довго чекав на тебе…

Поклич… Вкради…

Сховай мене від дощів,

Хай сердиться хмарне небо…

Ти чуєш стук?

Це серце моє з грудей

Вистрибує – ти зі мною…

Сплетіння рук…

Я п’ю аромат плечей…

Бажання знов пеленою…

Відчуй! Бажай!

Я хочу для тебе лиш

і дихати, й мріяти, й снити…

Не відпускай!

Не можу…

Не мій…

Залиш

хоч мрію тебе любити…

Намалюй  мені  світ  у  кольорі.
Із  веселками  й  снігопадами,
із  дощами,  що  з  небом  в  зговорі,
із  росою  зірок,  що  падали.

Розкажи  мені  все,  що  бачили
світанкові  найперші  промені,
про  весну,  яку  сни  тлумачили
як  бажання,  дощем  нескорені.

Проспівай  мені  тихо  струнами
позолочені  звуки  сонечка,
в  серці  радість  карбують  рунами
хай  від  краю  вони  до  донечка.

Подаруй  же  мені  із  ніжністю
світ  у  кольорі!  Я  ж  бо  снитиму
і  його  берегтиму  вічність  всю,
я  ним  мріятиму  і  житиму!

Я мовчки читаю молитву
                                       очима.
Життя стало полем для битви,
                                       а я
Немов течія, що несеться
                                       нестримно
І вже не скінчиться, здається,
                                       війна.


Живих у війні цій немає,
                                       ні мертвих.
Німим полем бою гуляє
                                       та мить
Безумних ідей, для яких ми
                                       не жертви,
А тіні, що стати не встигли
                                       крильми…


Жорстока війна без надії
                                       з собою…
Пронизливий вітер знов тліє
                                       в висках.
Запалюю душу розмиту
                                       свічою...
І знову читають молитву
                                       уста…

ПАНI  ТА   ПАНОВЕ, СХАМЕНIТЬСЯ !

=================================

         Боротьба за "якiсть та чистоту нацiЇ" ( будь якоЇ  взагалi) -- чи має сенс , чи це реально, чи це мiф ??? Та, взагалi-- чи це потрiбно нам ??? Якщо потрiбно, то за для чого ? Та кому саме  це потрiбно: нородовi ( тому чи iншому), або невеликiй кiлькостi людей ???

    

[ Читать дальше ]

Коли думкам дається воля, якщо бува залишусь сам,
То часто думаю про долю, яку життя підносить нам...
Цей вірш як сповідь щира сама, як перед Богом каяття,
І ти пробач мені кохана, коли тут щось не до пуття.

Вже треба відповідь давати, собі самому...як прожив?,
Чи встиг кохання смак пізнати, чи достраждав, чи долюбив?...
Я жив правдиво серед друзів, серед жінок не є профан,
Бо ж стільки літ у їхнім крузі, та все життя - "шерше ля фам".

І не знайшов ще й по-сьогодні, хоча було всього в житті,
Траплялись ніжні...та холодні, та все не ті...та все не ті!...
Навіщо ж зараз ці проблеми, себе питаю знов і знов,
Чи то в мені такі вже гени?, чи вже така горяча кров?.

Вже стільки часу не посмію, тобі всю тугу розказать,
Тепер попробую як вмію, цим віршем, правду описать...
Хоч знаю, слово поетичне, давним - давно не новина,
Вже той трикутник, став класичним, де двоє нас...а ти одна.

Та й я проморгав...проворонив, здається одну тільки мить,
Невчасно здолав перепони, аби в тобі Жінку відкрить...
Напевно я сам в цьому винний, не там своє щастя шукав,
І докір як гріх не змолимий..."А де ж ти раніше блукав?".

Зайняв моє місце той "впертий", що Богом судилось мені,
Лишивши на кару поету, з тобою любитись ві сні...
Про це неможливо мовчати, вже й так промовчав цілий вік,
Бо ж ми починаєм згасати, неначе ж із яблуні цвіт.

Твої чарівні, сині очі, грайлива посмішка твоя,
Щоразу сняться серед ночі, де б не блукав в дорогах я...
Ти кажеш мені..."Я жіночу, снагу віддала б лиш тобі",
А я запитать в долі хочу..."Чому ж стільки болю в житті?".

Благаю ж долю..."Дай наснагу"...тебе забути хоч у сні,
Чи вдовільни, любові спрагу, лишЕ дай спокою мені...
А сердце стука..."Нащо спокій?",шепоче розум..."Ти дивак",
"Тобі давно не двадцять років, а ти кохаєш мов юнак".

Яке чар - зілля треба пити, щоб сердце розуму скорить?,
Аби душі страждання вбити, тих мук, позбутись хоть на мить...
Розваг навколо всяких повно, а я ж...шукаю самоти,
Моє страждання невимовне, це Ти кохана...тільки Ти.

*     *     *
Нікого кращого не знаю, за ніжний дотик твоїх губ,
Одну тебе люблю...кохаю, бо я дивак...я однолюб...
Тож любов мою, часу не стерти, хоч вона і в біді і в журбі,
Присягаюсь до самої смерті, я писатиму вірші тобі !!!