хочу сюда!
 

Ольга

39 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «галичина»

Українське й галицьке

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

Львівські уболівальники проти

політичного вибору керівників "Карпат".

Під час матчу "Карпат" і "Металіста" на стадіоні "Україна" львівські фанати виставили банер, яким висловили свій протест проти політичного вибору керівників клубу.
Очевидно, так уболівальники відреагували на те, що спортивний директор "Карпат" Степан Юрчишин і генеральний директор клубу Ігор Дедишин потрапили у списки Партії регіонів на виборах до Львівської обласної та міської рад, повідомляє "Спортивна Галичина".

Дивізія "Галичина"

   http://ukranews.com/uploads/news/2010/04/30/364762665ab470073defb78f5e91cff1c6152f46.jpg
  Один українець має можливість взяти інтерв"ю у одного з колишніх солдат дивізії "Галичина", що зараз знаходиться на смертному одрі.

   Він звернувся за допомогою у формулюванні питань щодо дивізії, питань щодо її діяльності - тих питань які зараз хвилюють суспільство.

   Прошу друзі (і не тільки) задавати свої питання щодо дивизії, проти кого воювали, про її склад та таке інше.

   П.С. Людина знаходиться на смертному одрі, отож брехати не стане - відео щодо дивізії буде шокуючим і можливо навіть з брутальними фактами та історією подій.

Схід і Захід разом. Роздуми про Донбас


   Три високі білі автобуси іноземного виробництва порушили ранковий спокій та сіро-коричневий краєвид донбаського містечка, вотчини і малої батьківщини В.Януковича, - міста Єнакієве. Люди, які весело та метушливо повиходили з цих автобусів і розмовляли українською мовою, здивували і насторожили місцевих працівників готелів, кафе, продавщиць кіосків та ринків. Всі зрозуміли хто приїхав – приїхали «западенці», «бандерівці», «тимошенківці», «помаранчеві». Приїхали не просто так – приїхали видивлятися, спостерігати, наглядати, контролювати, а дехто був впевнений, що й фальсифікувати.
   Але таких людей були одиниці, а переважна більшість і абсолютно вся місцева молодь їх чудово розуміли і після паузи, викликаної безумовно несподіванкою, турботливо намагалися пояснити, як саме і куди треба пройти щоб дістатися потрібного готелю чи виборчої дільниці.
   Спілкуючись між собою на виборчих дільницях, в готелях, кафе і галичани, і донеччани чудово розуміли, що живуть в одній державі, і ні клімат, ні ціни на продукти, ні матеріальний стан населення практично нічим не відрізняються в країні, де правлять олігархи і однаково бідно живуть всі частини цієї нещасної країни.

Гості зі Львова спочатку відчували певну упередженість, вплив насаджених міфів про Західну Україну, прояви антиукраїнських позицій, дійсно помітною виявилася робота російських політтехнологів по проекту «Розкол України»… Але в процесі спілкування, спільної співпраці на виборчих дільницях, і безпосередньо за накритим столом після здачі підрахованих бюлетенів в ОВК, всі дружно святкували закінчення виборів. Всі розуміли, що ні львів'яни, ні донеччани не були ні злісними фальсифікаторами, ні шовіністичними фанатиками, ні агресивними радикалами. Всі були нормальними і адекватними, привітними і доброзичливими, гостинними і ввічливими людьми з абсолютно однаковими проблемами, інтересами, цінностями та трішки відмінними політичними вподобаннями. На сотнях дільниць Донбасу після підрахунку бюлетенів лунали тости за єдність України, львів'яни та донеччани обмінювалися номерами телефонів, даними соціальних мереж, всі розчулено обнімалися, а дехто й цілувався на прощання.

Коли наступного ранку колона автобусів проїхала повз напис «Єнакієве», мимоволі подумалося: нехай собі політики та олігархи гризуться за економічні та політичні впливи, нехай інженери людських душ формують суспільну думку, нехай радикали акцентують на відмінностях і розпалюють ворожнечу – в них все одно нічого не вийшло. І ніколи не вийде, бо український народ не піддається на провокації і не вірить безглуздим міфам. Бо Схід і Захід дійсно разом.

Q2

Q2

Как я побывал на Галичине.

параноидально-лирический фотоотчёт 


Страшный галицкий лес,
сейчас появятся злобные упашники и запытають: "чы ты нэ москаль?"

Ждал, ждал, недождался, решил сам сходить. Ну что, лес как лес: мусор, бутылки, баклажки, бульбуляторы - вобщем усё как у нас. Видимо упашники плохо гоняют местных. Или нет, это происки москальских агентов. Точно.



Ну что, страшно?

Да, видимо я набрёл на самое средоточие, можно сказать замаскированную столицу земли галицкой. Если бы не эта кричащая вывеска, можно было бы и не догадаться. Вот что значит опыт схроностроения.



На Галичине даже цветочки растут жовто-блакытно.
Наверное зашугали.
Пчёлы.

Сколько не прислушивался, но так и не услышал чистого украинского. В городах треть населения общается на русском. Большинство народа говорит на суржике: русский + галицкий диалект - прикольно звучит. Ещё прикольнее послушать разговор стариков в деревнях, там чисто галицкий диалект, русский старики плохо понимают, хотя не намного лучше они понимают и официальный украинский. Вобщем украинизацию неплохо бы проводить не только на востоке, но и на западе.

Вобщем крепнет у меня мысль (привет дядьке Терджиману) что все национально-озабоченные существуют преимущественно виртуально. Стоит где-нибудь в тёмном подвале забугряндских спецслужб старый пыльный сервер на котором живут несколько ботов под кодовыми именами олежка_квн, мамайка, бульба и т.п. разработанные судентами мочасосецкого тех института в качестве пробы сил. Ну сами гляньте: каменты у них всегда одинаковые: набор лозунгов с незначительными вариациями, даже срачь - сплошной перевод стрелок - отвечают тем что написали им, заметки сплошные копипасты, разбавленные туповатыми голосовалками, юмора ноль. Если обработка каментов каких-то юзеров перегружает старенький сервер, то включается игнор. Ну держат их на всякий случай: вдруг не получится вбить надёжные клинья между Россией и Украиной, тогда хоть кусочек Украины оторвать надо будет, та и сам разсрач в колониях полезен. Ну, это было лирическое отступление. Продолжаем бояться.



Зловещие галицкие пейзажи.
(вон те тёмные зловещие пятнышки в далеке это зловещие лошадки)

Отношение к политикам прям как у нас: никому не верят. Про тех редких личностей, которые за свой счёт ездили на майдан, теперь рассазывают как анекдот. Сами личности плюются и утверждают что поумнели. Так что ребятам из-за бугра придётся придумыввать что-то новенькое, что бы пропихнуть на трон своего нового наместника.



И чего он там сено топчет.
Неиначе как москали подослали

Побродил по лугам, появившимся на месте болот, осушённных советскими окупационными властями, на которых теперь приходится пасти коров и запасать для них сено. Кстати о коровах - мне удалось реанимировать у себя вкус цельного коровьего молока до того как им займётся перерабатывающая промышленность - городской организм был в шоке. Прошёлся по заброшенным полям, фермам, элеваторам - и когда ж эти кляти жыдомоскали в украине порядок наведут? А то сами шота никак...



Говорят, людей здесь нет разве что только ночью.

Умылся и испил водциы из Свято-Николаевского источника, проезжал через самую большую деревню на Украине, через поле на котором Богдан Хмельницкий забил стрелку полякам. Вобщем путешествие получилось коротким, но насыщенным. Понравилось.


32%, 13 голосов

68%, 28 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

В 40-х роках у Донбасі до оунівців ставилися краще, ніж на Галич

В Будинку спілки письменників відкрилася виставка про діяльність націоналістів у східній Україні

 Дражлива, соціально болюча тема. Але ще живі люди, які, без перебільшення, присвятили життя боротьбі за незалежність України, кредо яких звучало як «Бог, свобода і Україна». Вони можуть розповісти, як боролися з німцями та енкаведистами в Галичині, Полтавщині чи на Донбасі 65 років тому. Один з цих «останніх з могікан» — Євген Стахів, якому 15 вересня виповнилося 90 років. Саме до дня народження цього командира підрозділу ОУН у Донбасі в Будинку спілки письменників України відкрилася документальна виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА». А з паном Стахівом нині можна спілкуватися виключно тому, що після закінчення війни з німцями, йому дивом вдалося втекти за кордон (хто не загинув, того розстріляли фашисти або енкаведисти).

Чи вдасться завдяки таким виставкам розвіяти нав’язаний Україні міф, що ОУН та УПА — це робота виключно «западенців», покаже час, бо люди так важко змінюють свої погляди на життя, але саме цю мету переслідують організатори виставки. А це молодіжна організація «Студентське братство» й, безпосередній власник документів, вірніше, їх копій, історик із Слов’янська Донецької області Олександр Добровольський. Копій, тому що, за словами історика, багато документів з архівів Донецького СБУ було знищено, в тому числі й в останні роки.

— В Донецькій області відбувається зачистка архіву — документи палять. Особливо — після помаранчевої революції. Тому що коли я потрапив в архів Донецького СБУ у 2007-му, а до того працював там у 2001—2002 роках (під час прем’єрства Януковича мене звідти вигнали), то справи були сильно «почищені». Зокрема, спалили фото членів ОУН, накази управ, оунівські розпорядження. Таким чином заведена на когось карна справа залишається «голою» — знищується серцевина. До речі, така ж ситуація — з документами про партизанський рух на Донеччині — тотальна фальсифікація, — розповів Олександр Добровольський. — Представлені ж на виставці документи я врятував в той спосіб, що скопіював їх. Звісно, це не можна робити, але там живуть «за понятіями». Крім того особисто купував в нашім СБУ документи, свого часу цим легко торгувалося. Таким чином я видав п’ять книг, а за одну — з куплених матеріалів СБУ — навіть отримав грамоту.

З тим, що документів про діяльність ОУН у 1941—1943 роках на Донеччині залишилося мало, погоджується доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. Він нагадує, що події, які розгорталися у східній Україні в цей час довго були «білою плямою» і довгий час всі думали, що націоналістів там не було.

— Насправді діяльність ОУН поширювалося на всю Україну — таким був первинний задум: що спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення української держави, а похідні групи, які готувалися ще до війни, в міру захоплення німцями України, створять місцеві владні структури. Таким чином з низу буде формуватися українська держава, — розповів Станіслав Кульчицький. — На жаль, все вийшло не так, як було задумано. Передусім через те, що саме в момент проголошення української держави у Львові 30 червня 1941 року гітлерівці сприйняли це як заколот проти рейху. Через певний час, коли вони пересвідчилися що це проголошення не відкликається Бандерою і Стецьком, у вересні 1941 року дали інструкцію винищувати бандерівців. Тим не менше діяльність похідних груп продовжувалася і вони досягли Донбасу... Нині ми маємо два джерела інформації: свідчення члени ОУН, які діяли на східних теренах України і потрапили до КДБ чи до СМЕРШу, на яких завели справи (таких матеріалів достатньо), друге джерело — свідчення тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів.

Мемуари пана Стахіва «Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя» були опубліковані в Києві в 1995 році і , як стверджує Станіслав Кульчицький, є дуже об’єктивними та точними. Зокрема, в тій частині, яка стосується ставлення місцевих жителів до оунівців та кількості донбаських учасників підпілля ОУН.

— Кажуть, що то все були «западенці». Та таких, як я, зі Львова, який у вересні 1941 року відправився у Горлівку Донецької області формувати похідний загін, було п’ять—шість чоловік на весь Донбас. Решта — місцеве населення (за даними радянської розвідки, зокрема, у Маріуполі діяло 300 оунівців, в Краматорську 120. — Aвт.), — зі сльозами на очах згадує Євген Стахів. — В наші ряди пішла молодь — колишні комсомольці, які були добрими організаторами. Також були колишні петлюрівці. Ніхто з населення нам не відмовляв коли потрібно було десь переночувати, хоча як тільки я заходив до когось в хату, казав: «Якщо у вас мене спіймають, застрелять і мене, і вас...» Особливо добре нас сприймали в грецьких та татарських селах Донбасу: навіть краще, як львів’яни. Люди нам тоді казали, що вірять, що ми здобудемо Україну. У східній Україні я перебував два роки — в Горлівці, Кременчузі, Краматорську, Донецьку — і дуже вдячний людям за їхнє ставлення до нас...

Після Києва виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА» поїде до Донецька та Луганська: там, ближче до чергової річниці створення УПА, 14 жовтня, її зможуть побачити студенти, викладачі й ті, хто зайде у Донецький національний та Луганський педагогічний університети. Всі, кому болить минуле, сподіваються, що так ми будемо по краплі видавлювати з себе раба — завдяки правді.

Служба безпеки України.
Страницы:
1
3
4
предыдущая
следующая