Вона віддала йому серце,
А він бажав, щоб дала й душу.
Вона подарувала йому сонце,
Та він залишився у темряві дрімучій.
Вона в його очах себе шукала,
Але знайшла лиш біль розчарування,
Вона для нього мрію будувала,
А залишИлось лиш зруйноване кохання.
Вона до нього пташкою летіла,
Звучала в ньому піснею дзвінкою.
Та не зумів він приручити вільні крила…
Вони – два полюси розбитої любові.
У весЕлковім краї, там, де небо безкрає,
Де червона калина, є прекрасна країна.
Там, де трави шовкОві і ліси смерекОві,
Де пшеничне колосся золотом розлилОся.
Мова там солов’їна, чиста, наче перлина,
Лагідна й милозвучна, мелодійна й співуча.
Богом благословенна, ворогам нескорЕна,
У серцях своїм дітям вона сонечком світить.
Їх любов”ю єднає й вірою зігріває,
А красу її цвіту знають в цілому світі.
Край дитинства і світла завжди буду любити,
Неповторна й єдина – то моЯ Україна!
Нездавайся, а то життя роздавить.
Упав мерщій вставай з колін.
Усе утратиш у житті лише тоді, як дух ти втратиш.
А доти все ще буде в тебе на святій землі.
ЗапалЮ свічу – нічну супутницю.
Тихо серце попливе Чумацьким шляхом.
Срібне світло зоряної вулиці
Намалює йому путь небесним лаком.
Розпорошу серце поміж зорями,
Білих лебедів на волю з нього випущу.
Хай летять вони світами неозорими,
Я ж у ніч повернусь краплями дощу.
Догора свіча – моя супутниця.
Тиша в серці… Заколисані думки.
У безмежності світів той шлях загубиться,
Слід у пам’яті лишивши на рокИ.
Незримі крила знов несуть мене увись.
Огляну землю рідну із висот пташиних.
Там, де небесні ріки розлилИсь,
Є наших мрій і задумів країна.
Щоночі із бажань таємних зорепад,
Крилаті душі в снах натхнення там черпають.
Є галерея щастя і кохання сад.
Тут світлі Ангели земні серця єднають.
Немає часу у країні тій.
З’єдналось в ній минуле і майбутнє.
Вмістилась вічність у миттєвості одній.
Там злість і заздрощі земні відсутні.
На нижчій схОдинці – засмічений ефір,
Де зависають недозрілі мрії.
Зневіри й пустослів’я чорний вир
Їх ще у зародках понищить і розвіє.
Та промінь віри із відкритої душі
Без перешкод ту темну пастку подолає.
Відчинить брами сонця золоті
І разом з ним яскравим світлом засіяє.
Багатий, бідний, сильний чи слабкий –
У ту країну доступ має кожен.
Не треба філософії, секрет простий –
Забути назавждИ слова”Не можу”!
Нещасний той, хто хоче буть таким,
Хто лінь і страх в душі своїй плекає.
Його бажання всі розвіються, як дим,
Бо часто й сам не зна, чого шукає.
Не бійтесь вільного польоту своїх мрій!
В ваших руках ключі від щастя кольорові.
Відкрийте дар безцінний у душі своЇй –
Життя творити силою Любові!
Що зі мною коється?
Що зі мною діється?
Хочеться спинитись,
А душу несе..
Хоче їй щирості,
Хочеться їй вірити..
Омани боюсь..
Невід’ємна частинка душі…
З нею серцю потрібно миритись.
Її муки прийнЯти усі,
По житті йти із нею навчитись.
Я не прошу забрати її,
Тільки віри благаю у неба.
Світло Духа й надії вогні –
То найбільша моя потреба.
Все приймУ, як і Він прийнЯв,
Упокорю стражданням душу.
Він невинно за нас страждав,
Я ж за себе цей біль нести мушу.
То молитва тиха моЯ,
Що із серця плине сльозами.
На все, Господи, воля Твоя,
Твоя ласка завждИ є над нами.
В милосерді своЄму відкрив
Ти причину душевного болю.
Рани серця любов”ю скропив,
Й розуміння живою водою.
Бачиш, Боже, Ти душу моЮ,
Знаєш всі таємниці й бажання.
В твої руки святі віддаю
Із довірою щире прохання.
У реальних до болю снах
Я цю радість не раз відчувала.
Подолавши зневіру і страх,
В тому щасті, як в сонці, купалась.
Не відкину його й не роздам,
Бо це крихітка Твого болю.
У гарячій молитві тобі серце віддам,
І нехай не моЯ, а ТвоЯ буде воля.
Плакала осінь дощами,
Вічність булА поміж нами.
Зранене серце мовчало,
Холодним, як лід, воно стало.
Всі мрії, мов скло, розбились,
Лиш пустка у нім залишилась.
Лиш спогадів біль пекучий
Ночами жорстоко мучив.
А вранці сльозу ховала
Й привітну усмІшку вдягала.
Душевних сил в Бога благала,
Та слабкості не допускала.
Зима вкрила пам'ять снігами,
Та ще кровотОчили рани.
Хтось стукав до серця несміло,
А хтось мріяв тільки про тіло.
Та серце лиш тихо сміялось,
В байдужість воно заховалось.
І марно його добивались,
Від кохання воно відрікалось…
Кружляли сріблясті сніжинки,
А в серці топились льодинки.
Я злилась тоді на ті очі,
Що щастя мені напророчать.
А потім була розлука,
І в серці солодкі муки.
І білі, мов ніжність, троянди,
І перше твоє зізнання.
Два серця в одне зливались,
В гармонії душі сплітались.
Та доля чомусь не вгавала,
Страждання новІ дарувала.
Зайшовши за межі душевного болю,
Я серце в долонях твоЇх заспокою.
Пробач за твій смуток, за біль, за розлуку,
Кохання своЄ лиш в твоЇ віддам руки.
Золотом осінь землю вкриває,
Ангел любові над нами кружляє.
А на руці золота безкінечність, -
Символ кохання і вірності серця.
