хочу сюда!
 

Sweetlana

43 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 33-43 лет

Заметки с меткой «богдан гордасевич»

Записи анархіста 21 ст. від 13.08.19 р. Хто господар?

13 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 13.08.19 р. 

Хто господар?



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.7

В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 12.08.19 р. Тріумвірат

12 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 12.08.19 р.

Тріумвірат



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч. 6

Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. Брудні руки

11 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. 

Брудні руки



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.5

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 10.08.19 р. То є Україна!

10 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 10.08.19 р. 

То є Україна!



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.4


Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 09.08.19 р. Віталій Кличко – так!

09 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 09.08.19 р. 

Віталій Кличко – так!



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.3


А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливлення всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 08.08.19 р. Я за Віче

08 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 08.08.19 р. 

Я за Віче



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.2

Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.
Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 07.08.19 р. Я і народ

07 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 07.08.19 р. 

Я і народ



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.1

Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди поокремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.
Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 06.08.19 р. Не зли ЗМІ

06 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 06.08.19 р. 
Не зли ЗМІ



Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів
27.03.2013
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 05.08.19 р. До ладу про владу Ч.5

05 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 05.08.19 р. 
До ладу про владу Ч.5



Київ, Майдан 20 лютого 2014 року

5. Народ – суверен влади

Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
  
 Богдан Гордасевич
січень 2014 р.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)
(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 04.08.19 р. До ладу про владу Ч.4

04 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 04.08.19 р. 
До ладу про владу Ч.4



4. Опозиція є влада

Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)