ну прочитала. і що?
ще тільки взявши до рук, зрозуміла, що то не щось вартісне. так вже повелося, що якщо анотація містить не опис книги, а похвалу, то нічого такого у книзі немає.
"критики вже назвали цю книгу звільненням для України". тьху!
а, справді. Наталка Михно "
Звільнення".
читали? буцім журналістка читає щоденник відомої української лікарки, що знайшла ліки від епілепсії. там і картання через аборт, і любов у 40, і прогноз, як Україна буде себе поводити найближчі 30 років.
і що? а те, що текст - страшенно разюча мішанина стилів (тут тобі і медична довідка, і художнє перо, і газетні замашки), яка тим нелогічніша, що то щоденник! мова ж про добропорядну жіночку, як думаєте, вона може у своєму щоденнику написати про себе, що має дивовижний позитивізм? от я - не вірю.
знаю, важко писати розмовною українською, тим більше, що її власне майже ніде й не чути, але жоден наш писака не має права халтурити у такий час, коли від кожнісінького екземпляру книги залежить популярність нашої літератури загалом.
хтось скаже - знаєш як треба, то пиши сама.
але критики на те й критики. вони книг не пишуть, існуючи лише для того, щоб тримати письменника в тонусі
.
зі. ну так, я перегнула палицю, прирівнявши себе до критика, визнаю. я - рядовий читач
ззі. і відколи це у нас вся проза автоматично потрапляє в розряд роману? та надрукуй я його в хрестоматії - 40 сторінок займе. рядова повість з обрамленням. а то, бачте, роман! аякже
