ЗАТОКРИМНАШ.....

 

У Сімферополі 22-го січня в парку імені Тараса Шевченка проходило урочисте відзначення Дня Соборності України. Міська влада, школярі та жителі міста традиційно складали квіти до пам’ятника Кобзарю, звучав Гімн України, над натовпом майоріли синьо-жовті прапори.
Та на цьому святкування Дня Соборності не закінчилося. Активісти громадської організації "Кримський центр ділового та культурного співробітництва "Український Дім» провели акцію «Ми різні, але в нас одна любов – Україна!», в якій прийняли участь звичайні мешканці міста.
Учасники акції розповіли про значення цієї події в історії України. Кожен з них символізував окремий регіон нашої країни та повідомив декілька цікавих фактів про своє місто. На заході панувала тепла та позитивна атмосфера. Крім цього, було організовано флешмоб, в якому учасники створили мапу України.

Така акція вперше проводиться у Сімферополі, до цього ж всі обмежувалися стандартними церемоніями. За словами організаторів, метою цього заходу було привернути увагу мешканців міста до Дня Соборності, показати красу рідної країни та її унікальність.

Адже не дарма організатори обрали саме таке гасло "Ми всі різні, але у нас одна любов - Україна!". Бо не важливо, якої ти національності, віросповідання, або якою мовою ти розмовляєш , головне що ти відчуваєш себе українцем і любиш Україну!

Група:

http://vk.com/sob_simf

Автор статті: Анастасія Дмитренко

Редактор: Ольга Дмитренко

Фотограф: Катерина Криворученко

Позаминулого тижня подорожував автостопом до Сімферополя. Але вже не сам був, а з дівчиною - їй хотілось дізнатись, що таке автостоп, і з чим його їдять, а мені було приємно, що цього разу буду їхати не сам. 

До цього ми з нею практично не спілкувались. Я пам'ятав, що бачив її на майстер-класах по бальним танцям і потім на балу, але приводу для знайомства у нас не було, і єдине, що мені про неї сказали, що вона легко йде на контакт з водіями і може розмовляти без зупинки на різні теми. Для автостопу це дуже корисна риса! Потім я ще багато разів дякував долі за те, що послала мені таку класну попутницю! Ми голосно співали пісні, бігали, стрибали, покрикували, багато сміялись і раділи тій пригоді, яка із нами відбувалась.

Взагалі, ця подорож була просто дивовижною, повною вражень, емоцій та пригод, під кінець у мене навіть склалось стійке враження, що все що відбувалось - було на наше з Лідою замовлення. Ну ось взяти хоч би першу попутку - ми довго на неї чекали під дощем, і хотілось, щоб зупинився вже хоч хтось, та підвіз хоч трішки. Так і сталось - якась невеличка таврія зупинилась, там вже було 3 людини, і ми зайняли останні два вільних місця та проїхали зовсім небагато - лише до розвороту на Сімферопольску трасу. За перші 3 години ми проїхали автостопом не більше 10 кілометрів.

Ліда почала задавати все більше питань на тему - "А чи буває так, щоб приходилось довго чекати на попутку?", або "А може так бути, що нас ніхто не візьме?". Я чесно відповідав, що в автостопі може трапитись що завгодно, нічого не можна передбачити або гарантувати, що були у мене випадки, коли я за цілий день не міг виїхати з місця, і що іноді приходилось ночувати прямо в дорозі... Звісно, коли власного досвіду немає, а тобі ще заливають подібні байки, то весь позитив та оптимізм дуже швидко закінчується, але вона трималась добре і майже не було помітно, що вона хвилюється.

Наступного водія ми будемо пам'ятати ще дуже довго, хоч він і підвіз нас не більше кілометра (-: Він помітив нас ще коли ми просто виходили з повороту на трасу і зупинив авто на узбіччі, щоб дочекатись нас. Запитавши, чи він нас підвезе, ми сіли до нього в машину на задні сидіння. Він поїхав і став нас розпитувати. Спочатку питання були нормальними, стандартними, але чим далі, тим більше у мене виникало підозри щодо цього водія. Про себе він сказав, що катається просто так - "в пошуках надзвичайних вражень"... ну, кожна людина має на це право, але по ньому було помітно, що катається він якнайменше цілу ніч, і що вражень цих йому вже точно досить. 

Коли ми тільки підсіли, я подумав, що він просто втомлений - червоні очі, трохи розгублена орієнтація рухів, різкі зміни інтонації голосу, як спросоння. Потім я помітив, що він просто не тверезий - підтвердженням цьому були тремтячі руки і губи, невпевнені пози і відсутність уваги на дорогу. Доки ми їхали цей кілометр, він встиг поцікавитись,куди ми їдемо, чи не боїмося ми так кататись, чи є між мною та Лідою якісь стосунки, і які саме стосунки нас поєднують. Я відповів, що його я не боюсь, а наші стосунки з дівчиною його не дуже стосуються і краще змінити тему. Ми ще зовсім трохи проїхали мовчки і він зупинив машину та попросив трохи часу на перекур.

Ось тоді я і побачив, що ми підсіли в машину не просто до втомленого, чи нетверезого водія, а до обдовбаного наркомана, і його слова про "пошук надзвичайних вражень" відразу надбали зовсім іншого значення. Він довго палив свою цигарку, руки його майже не слухались, і було помітно, як довго він підбирає слова для кожного наступного питання... а питання були все більш і більш неприємні - "а чи не хочеться вам теж чогось особливого?", "а як ви ставитесь до екстремальних розваг?"... 

Я сказав йому, що краще ми далі поїдемо з іншим водієм, пояснивши це тим, що нам з Лідою здалось, що він дуже втомлений, і краще йому поїхати додому виспатись, і не ризикувати своїм та нашим життям на дорозі. Олександр погодився з моїми словами і з дуже помітним жалем дозволив нам вийти.

Коли ми відішли від того авто на безпечну відстань я пояснив всю ситуацію своїй попутниці, яка не дуже зрозуміла, що саме відбулось, і чому це я став таким серйозним та зосередженим. Але то для мене відстань в 50 метрів була достатньо безпечною, а Ліда так перелякалась, що це був наркоман, що у неї аж все тіло відчутно затремтіло. Я обійняв її, щоб заспокоїти, але це не допомагало, бо водій все ще був недалеко від нас, і, мало того, вийшов з машини та став ходити навколо машини роблячи вигляд, що хоче полагодити в ній якусь поломку, а сам весь час кидав на нас погляди. Через декілька хвилин він знову сів в кабіну, завівся і поїхав назад, але коли порівнявся на трасі з нами через віконце встиг викрикнути, напевно щоб вже остаточно нас добити, - "А ВЫ НЕ СВИНГЕРЫ, СЛУЧАЙНО?!!"..  крикнув йому у відповідь, щоб їхав вже додому скоріше, що ми йому нічим не можемо допомоги.

Ліда тоді не знала, що таке "свінгери", але їй і без цього стало зовсім погано, і автостоп прийшлось відкласти ще на тривалий час, щоб заспокоїти дівчину. Я став розповідати їй, що все вже минуло, що він більше не повернеться, і що взагалі таких водіїв на трасі практично не зустрічається, а нам цей раритетний екземпляр дістався, напевно, щоб ми сповна відчули всю романтику автостопа! Ще з півгодини розповідав їй кльові цікаві історії з моїх минулих мандрівок, про те, в яких краях бував, і які там веселі люди. Її дуже розвеселила розповідь про Вологодську область, де всі люди так смішно рОзмОвляють, дбайливо вимовлячи кожну "О"...Вона посміялась з моєї демонстрації їхнього говору і начебто заспокоїлась.

Наша наступна попутка була вантажівкою з водієм-дальнобійником. Але найцікавіше, що він якраз виявився з тієї самої Вологодщини! І скільки ми їхали, стільки посміхались, слухаючи як він прикольно розмовляє. Час з ним минув дуже швидко, і ось він вже висадив нас на Запорізькій об'їзній. Ліда вже знову була сповнена позитивом та оптимізмом і мені це подобалось! Доки ми чекали на водія, я розповідав їй про безмежні російські простори, про березові ліса, степи до небокраю, тайгу і болота за Уралом...

Потім нас підібрав водій, який сам був родом з Тюмені. Ще один цікавий збіг обставин! Я спілкувався з ним про життя в Росії, де він не був вже досить давно, розповідав про те, що бачив під час своїх мандрівок минулого літа, а моя попутниця просто слухала і іноді вставляла свої коментарі. Він довіз нас аж за Мелітополь, де ми вже вийшли чекати на наступного водія, якому пощастить взяти нас з собою.

Коли ми "голосували" на трасі, я розповів Ліді історію про мою сестру, яка ніколи в житті теж не їздила автостопом, завжди брала квитки або на поїзд, або на автобус, в крайньому випадку їхала з кимось зі знайомих... Але так трапилось, що одного разу, коли їй край необхідно було потрапити до Севастополя, ані грошей, ані знайомих не знайшлось... Плювалась, матюкалась, але зібрала речі та вийшла на трасу зупиняти попутки... Що найдивніше - їй зупинився водій, який сам був турок, і російською та українською практично не володів, а сестра якраз нещодавно працювала в Туреччині і добряче вивчила їх мову. Таким чином - водій знайшов собі і співбесідницю і гіда в одній дівчині, а сестра - експрес доставку до самого Севастополя, бо саме туди і прямував турок (-:

Чесно кажучи, коли біля нас зупинився дальнобійник, я ще не думав, що нас там чекає крутий сюрприз, АЛЕ ВІН ТАМ БУВ! І це був водій-турок, який їхав якраз через Сімферополь! Я був в такому приємному шоці від цих "випадкових збігів", що просто ніяк не міг нарадуватись. Мемет - так звали водія, був привітним, постійно посміхався, і намагався на слабкій-слабкій російській мові познайомитись з нами. Нам з ним було дуже цікаво - ми розповідали йому про нашу подорож, про плани і відчуття... здається, він нас розумів менше ніж на половину, але йому все одно було приємно їхати з нами! Ми знайшли у нього в кабіні аркуш з записами російських та турецьких слів, і багато розпитували у нього про те, як які наші слова звучать на турецькій, і як вірно їх вживати в мові. Він охоче нам все пояснював і сам прислуховувався до наших пояснень слів, бо, каже, постійно їжджу в Росію, і знання мови є необхідністю, інакше дуже складно врегульовувати питання на митницях та постах ДАІ.

Одним з яскравіших моментів нашої поїздки була зупинка на чай. Цей чай був настільки турецьким, наскільки це тільки можливо собі уявити за межами самої Туреччини. По-перше, його нам готував сам турок, в турецькому чайнику, на турецькій газовій конфорці, з турецької заварки, і навіть воду і цукор для цього чаю Мемет набирав в Туреччині!

Потім ми поїхали далі і він висадив нас в 7 кілометрах від Сімферополя, бо йому не потрібно було заїжджати в саме місто, а повертати до моря - на паром до Туреччини. Він казав, що паром іде більше 30 годин і пропонував нам поїхати до Туреччини разом з ним, а потім через тиждень повернутись додому... Напевно, якби у нас з собою були закордонні паспорти - ми б погодились (%

До самого вечору нам вистачило вражень від спілкування з Меметом, і особливо приємно було отримати від нього дзвіночок вже ввечорі - він цікавився, чи добре ми добрались з Лідою до наших друзів і чи все у нас гаразд, бажав нам багато удачі та приємних вражень, на що ми з Лідою відповіли йому взаємними побажаннями.

Останнім водієм був місцевий мешканець. Ми з ним обговорювали наш майбутній рекордний перехід через гори... але на фоні спілкування з турком ця бесіда практично не залишила вражень... Він довіз нас до вокзалу, де ходили всі можливі маршрутки у всіх напрямках по місту. Там ми вже здзвонились зі знайомими та поїхали в місце ночівки.. Що було далі - то вже окрема історія, напишу про неї наступного разу (-: 

Ось фотографії Ліди, турка і чаю, які я встиг зробити на мобілку: