Одеса ніколи не була російським містом
- 25.10.13, 18:45
- ВАРТА
Переписи населення 1799 року, середини ХІХ століття та 2001 року свідчать, що понад половину населення Одеси завжди становили українці |
 |
Від часів незалежності України одеситів почали переконувати, що вони живуть у російському місті. Це була реакція на посилення інтересу до української культури. Серед активних русифікаторів – нинішній мер міста Олексій Костусєв (родом із містечка Нєвєльск, Сахалінська область РФ). Ще 1993 року він активно збирав підписи за надання російській мові статусу офіційної. Подібна активність дістала хорошу фінансову підтримку від сусідньої держави. У місті з'явилися проросійські ЗМІ, екскурсоводи,«історики» та відверті шовіністи. Тому вже два десятиліття одеситам і туристам розказують альтернативну історію.
Штурм фортеці Хаджибей: як це було насправді
Щоб населення забуло про справжніх героїв Одеси, русифікатори героїзували інших історичних постатей. Тому нині більшість одеситів чула про те, що місто постало завдяки звитязі Іосіфа де Рібаса. Іспанець був фаворитом імператриці Катерини Великої і зробив стрімку військову та політичну кар'єру в Російській імперії.
Солдату удачі Іосіфу де Рібасу, на честь якого названо центральну вулицю міста, приписують успішний штурм фортеці Хаджибей 1789 року. (У фортеці над гаванню розмістилися 300 турків, які охороняли базу турецького флоту з берега.) Від часу захоплення замку одесити ведуть свою історію. За легендою звитяжний штурм здійснив мужній де Рібас на чолі з російськими солдатами. Та історичні документи, що зберігаються в одеських архівах, суперечать цій версії. Про те, яким насправді був штурм Хаджибею, розказує керівник відділу «Стара Одеса» Одеського історико-краєзнавчого музею Олег Ґава «: Заселяти території навколо нинішньої Одеси предки українців почали ще у XV столітті.
Могили перших одеситів
До місцевих лиманів із різних районів перебиралися цілі козацькі родини, щоб займатися прибутковим соляним промислом. Після ліквідації Запорізької Січі козаки, що були родом із цих районів, повернулися додому. Разом із ними прийшло багато козаків-побратимів на поселення, бо на цих землях не було кріпацтва. Поруч із Хаджибеєм стає більше українських хуторів, розростаються села. У ІІ половині XVIII століття на землях Північно-Західного Причорномор’я тривають російсько-турецькі війни. Російська імперія хоче приєднати слов'янські землі, здобути вихід до Чорного моря, побудувати портові міста та налагодити торгівлю із Європою. Потьомкін переконує Катерину знову сформувати із козаків полки і приєднати їх до російської армії. У козаків був багатий досвід штурму турецьких фортець і боротьби із турками, що передавався від батька до сина. Саме цим досвідом і хотіли скористатися. За службу козакам пообіцяли надати землі, на яких вони зможуть поселитися після війни і жити вільними. Козакам почали платити зарплату, дали офіційну назву – чорноморські».
Із донесення князя Григорія Потьомкіна Катерині ІІ відомо, що 12 вересня 1789 року де Рібас направився до фортеці Хаджибей із трьома кінними і трьома пішими полками козаків, – продовжує Олег Ігорович. – А з рапорту голови військового корпусу Івана Гудовича, при якому служив на той момент де Рібас, відомо, що у штурмі замку брали участь Чорноморські козацькі полки та піхотний Троїцький батальйон у складі двох рот.
Про штурм замку писав відомий одеський краєзнавець Олександр Дерібас (внучатий племінник Іосіфа де Рібаса). У його збірнику «Стара Одеса» читаємо, що між запорожцями (яких привів де Рібас штурмувати замок. – Ред.) та козаками, які проживали в районі Хаджибею, були приятельські стосунки. Місцеві козаки запропонували свою допомогу із штурмом замку, до якого не можна було підійти непомітно. Козак Кондратій Табанець повів військовий загін балками та ярами і вивів коло самої стіни замку. До неї приставили штурмові драбини, і за мить козаки билися із турками. Штурмом керували запорізькі старшини Чепега, Головатий, Білий, Височина та інші.
«Бій тривав недовго і завершився капітуляцією турків. Загинуло п'ятеро козаків, четверо з яких – з вини російської батареї Меркеля. Вона дала залп по замку, коли козаки вже билися із турками на стіні фортеці», – каже Олег Гава.
Козаки та росіяни мали різні погляди на тактику ведення бою. Козацький отаман ніс відповідальність за кожне життя. Тому план захоплення фортець продумувався дуже ретельно. Завжди обирався той варіант, що передбачав найменші людські втрати. Якщо правило порушувалось і траплялись випадки невиправданої загибелі людей, то отаман складав з себе повноваження. Інакше діяли російські військові начальники. Брали не тактикою, а кількістю солдатів.
Де насправді був Іосіф де Рібас у момент штурму фортеці Хаджибей? Відповідь дає план-схема штурму, яку детально зобразив ще один легіонер на службі російської армії, фламандець Франц де Волан – друг де Рібаса. За планом наступ на турків здійснювали три військові колони (див. фото 1). Колона де Рібаса із російськими солдатами пішла битися з турецьким гарнізоном, що охороняв склади провізії та зброї (об'єкт був на території нинішнього парку Шевченка. – Ред.). Колона секунд-майора Воєйкова, що очолював Миколаївський гренадерський батальйон, іде на військові укріплення перед замком. Колона Головатого, що складалася із козацьких полків, йде по дну балки за Табанцем і виходить під самою стіною фортеці.
Серед записів Іосіфа де Рібаса про штурм Хаджибею є натяки на те, що він штурмував саме фортецю. Крім нього ніхто з його сучасників у своїх записах не має жодних згадок про це. Звісно, як старший за військовим чином учасник штурму він отримує подяку і нагороди від імператриці. При дворі його зустрічають як героя. Тому, власне, вибору він не має, окрім як розказувати всім, як завзято дерся на стіну фортеці. Типова поведінка для успішного кар'єриста та фаворита, яким і був іспанець.
Після захоплення Хаджибею для місцевих українців життя швидко повернулось у звичне русло. Російська армія та чорноморські козаки пішли штурмувати інші турецькі фортеці. Через п'ять років на плато, де була зведена фортеця, почали будувати портове місто. Воно мало виконувати дві функції: бути військовим гарнізоном Російської імперії і торговою точкою з Європою. Будівельним матеріалом був камінь черепашник. Його випилювали місцеві українці на шахтах Шкодової гори, селах Нерубайське, Лізинка, під одеським плато тощо. Ті ж українці були головною робочою силою на будівництві міста. Вони та їхні сім'ї стали першими одеситами.
У 1889 році, через сто років після штурму Хаджибею, одеська міська дума попросила дозволу у Санкт-Петербурга встановити поблизу того місця, де був замок, монумент на честь завойовників фортеці. Дозволу на це не отримали. Пізніше зі столиці Російської імперії надійшов наказ встановити пам’ятник Катерині II.
З приводу подяки, яку дістали Чорноморські козаки від імператриці за свою службу на російсько-турецькій війні. Їм веліли разом із сім'ями перебиратись на Кубань. У такий спосіб Катерина вбила двох зайців: забезпечила охорону кордону від кавказьких племен та відселила волелюбних та непокірних українців на околицю. Багато хто не витримав переходу і помер у дорозі. Інші не схотіли коритися й оселилися в районі Одеси. Місту потрібні були жителі, тому непокірним дозволили залишитись.
Привіт, етнічна пам'яте
Наочна історична правда захована під Одесою, в селі Усатово. Це старий козацький цвинтар (могили датовані XVIII–XIX століттями), що називається «Сотниківський». Хрести та могили старші за Одесу. На цвинтар їдемо з Тетяною Бельковою, авторкою єдиної в Одесі екскурсії «Козацька Одеса». Матеріали для екскурсії збирала в архівах. Самоосвіта зайняла чотири роки.
Сідаємо у трамвай №20, що ходить від мосту Пересип. Через хвилин сім трамвай повертає до села Усатово. У ньому лише одна вулиця, що тягнеться вздовж Шкодової гори. Праворуч – непоказні будиночки зі старими перекошеними хлівами. Ліворуч – поля фільтрації (ділянка землі, на поверхні якої розподіляють каналізаційні та стічні води Одеси з метою їхнього очищення). У теплу пору року тут стоїть нестерпний сморід. Коли йде дощ, то трамвайну лінію затоплює.
На цвинтарі тихо. Яскраво світить сонце. Під його промінням – кам'яні хрести та плити. Різної форми, віку та розмірів. Побиті дощами та подекуди порослі мохом. Під плитами – склепи з похованими козаками. В душі підіймається повага до людей – справжніх героїв Одеси. З’являється відчуття, що стоїш на землі своїх предків. Що ти – вдома. Відчуття нове, бо русифікатори чимало зусиль доклали до того, щоб українець почувався в Одесі, як у гостях. Тетяна Белькова розповідає про українські поселення біля Хаджибейського та Куяльницького лиманів.
«З метою заробити на сольовому промислі до лиманів приходять козацькі родини з інших регіонів. Селяться в районі сучасних Пересипу, Усатово, Нерубайське, Крива Балка», – каже Тетяна. – «Найбільше поселення було на місці сучасного Пересипу і називалося Чорноморська Слобідка. У XV столітті воно згадується в листах кримського хана з династії Гіреїв до литовського князя. Хан просив князя, щоб той вжив хоч якісь заходи, бо на його території ці розбійники життя не дають, грабують усі обози. Зроби щось із цими бандитами».
«Запорожці взагалі любили так звані виїзди на природу», – продовжує Тетяна Белькова. – «Невеликі загони раз по раз патрулювали Чорноморські степи і нападали на села і обози турків і татар. У XVI столітті, коли сольовий промисел був дуже прибутковим, запорожці стали, так би мовити, опікуватися Куяльницьким лиманом. Конкурентів сюди не пускали».
На території Чорноморської Слобідки була Ярмаркова площа, що зберегла свою назву донині. Люди з'їжджалися на Ярмаркову обмінюватися продуктами та різними товарами. Одеський характер – завзятий та веселий, з особливим почуттям гумору та хитрістю формувався на основі тутешніх українців.
