По ялинку внучка з дiдом
Йшли по лiсi навмання.
А за ними бiгло слiдом
Довговухе цуценя.
Задивилась, мабуть, внучка
На ялинку, на сосну
I зронила якось з ручки
Рукавичку хутряну.
Рукавичка невеличка
На снiгу собi лежить.
Раптом мишка тишком-нишком
З нiрки вилiзла й бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Тiльки голосу з хатинки
Щось нiхто не подає.
Влiзла мишка в рукавичку
I сама в нiй стала жить.
Раптом зайчик-побiгайчик
З-пiд ялиночки бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує зайчик — iз хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто? Що за гiсть?
— А я зайчик-побiгайчик,
Довгi вуха, куций хвiст!
Влiз i зайчик в рукавичку,
Стали вдвох у хатцi жить.
Раптом бiлка — стриб iз гiлки!
Та по стежечцi бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує бiлочка — з хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст!
— А я бiлка — тепла шубка,
Невеличка я на зрiст!
Влiзла й бiлка в рукавичку,
Стали втрьох у хатцi жить.
Глядь, поглядь, аж ось лисичка
Попiд соснами бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує лиска — iз хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст,
Є тут бiлка — тепла шубка.
Ну, а ти хто? Що за гiсть?
— Хто ж не зна мене, лисичку,
I вигадливу, й метку? —
Влiзла й лиска в рукавичку,
Примостилась у кутку.
Ще й кабан прибiг iкластий,
I куниця, й жачок.
Тут i голцi нiде впасти!
Скiльки смiху й балачок!
Рукавичка невеличка
На снiгу собi лежить.
А з барлогу на дорогу
Вийшов заспаний ведмiдь.
— Що за зборище зiбралось?
Що за хата? Хто тут є?
Хто здiймає смiх та галас,
Зовсiм спати не дає?
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст,
Є тут бiлка — тепла шубка,
Що малесенька на зрiст.
Ще й лисиця є, сестриця,
I вигадлива, й метка,
Є кабан, жак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?
— Я ведмiдь, я хочу спати,
Смiху-жартiв не люблю!
Сяду я на вашу хату,
Всiх вас разом роздавлю!
Злий ведмiдь гарчить, лютує,
Ломить всi кущi пiдряд.
Що робити?! Хто врятує
Переляканих звiрят?!..
А тим часом дiд та внучка
Вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
Що аж зашпори зайшли.
— Рукавичка де ж подiлась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побiжи, мiй песик милий,
Рукавичку вiдшукай!
Песик дiвчинку послухав,
Хвiст — угору, в землю — нiс,
I примчався скiльки духу
На те саме мiсце в лiс.
Рукавичка, як живая,
Ходить ходором, тремтить.
А до не пiдступає
Розлютований ведмiдь.
Як загавкав пес на нього —
Аж ведмiдь оторопiв,
Зразу втiк i до барлога
Причвалав i захропiв.
Тут звiрята всi зрадiли,
Стали песика хвалить,
Що прогнав ведмедя смiло,
Не злякався нi на мить.
Каже песик: — Дуже прошу
Iнше мешкання знайти.
Треба дiвчинцi хорошiй
Рукавичку вiднести.
— А хiба ж це рукавичка?! —
Загукали всi. — Невже?!
В нас нема тако звички
Забирать собi чуже!
Всi ми пiдемо з тобою
Рукавичку повернуть! —
I веселою юрбою
Звiрi вирушили в путь.
До дiвчатка за хвилинку
Рукавичку вiднесли,
I всi разом круг ялинки
Танцювати почали.
автор вірша - Наталя Забіла
ВІЛЬНА УКРАЇНА
Сумує рідна Батьківщина,
Втомився вільний наш народ,
Від зради, влади, обіцянок,
Брехні, покращень та турбот.
Втомились ми від казнокрадів,
Продажних суддів та ментів,
Від прокурорів, що при владі,
Та від проклятих ворогів.
Коли ж настане мир та спокій,
Коли ж до влади прийде той?
Хто любить свою Батьківщину,
Скажіть мені - де цей Герой?
Тебе чекає вся країна,
І вірить в неньки кращий час.
Єдина, вільна Україна,
І це в майбутнє шлях для нас.
Олександр Кобиляков
СХАМЕНІТЬСЯ
Люди, прошу – схаменіться!
Ну навіщо ця війна?
Не стріляйте, зупиніться,
Батьківщина в нас одна.
В нас єдина Україна,
Не діліть на захід, схід.
Рідна мова в батька й сина,
Прапор та козацький слід.
«Руський мир» із глузду з’їхав,
Ну скажіть, який ж це брат?
Той, хто ворожнечу сіяв,
Є кремлівський окупант.
Він прийшов людей вбивати,
Неньку нищити мою,
Щоб лише завоювати,
Землю рідненьку твою.
Захисти свою Країну,
Та звільнися від катів!
Єдність нам дарує силу,
Проти клятих москалів.
Олександр Кобиляков
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як матір любіть!
Чи в радості то, чи у горі.
У бій вирішальний за неї ідіть!
Бо зрадник панує на крові.
Вставайте з колін та кайдани порвіть,
Врятуйте від смерті Державу.
Вона незабаром віддячить в ту мить,
Як тільки звільниться від клану.
Усуньте від влади панів і катів,
Бандитів, запроданців клятих,
Продажних ментів, суддів та крадіїв,
Нацистів кремлівських завзятих.
Країна рідненька, ще трохи – терпи,
Невдовзі твоя Перемога.
У бій йдуть сьогодні одні козаки,
Вони немов воїни Бога.
За Неньку встає України народ,
Та іншого шляху немає.
В набат знову б’є захисник-патріот,
Людей він у бій піднімає.
Олександр Кобиляков
НАШ ДІМ - ЦЕ НАША
УКРАЇНА
Наш дім, це наша Україна!
Це наша сила, наша воля,
Держав багато, а вона єдина!
Так захисти ж її від ворога лютого!
Повзуть вони, немов черв’яче,
До влади рвуться, як скажені пси!
Не бійся їх, вони тебе бояться!
Вони, на нашій рідній нам землі!
Це окупанти нашої країни,
Перевертні часів СРСР,
Державна мова, рідна мова України,
Так захисти ж її, з тобою Дух Святий,
Скажи їм: «годі нами потикати!
Я українець, а не «руський раб!»
Я українець і я цим пишаюсь,
Країна, рідна Матінка моя!
Не бійся жити і казати їм в обличчя,
Що ви, як ненажерливі сичі,
Не бійся їх, вони тебе бояться,
Вони на наших прадідів землі!
Ти сидиш у теплій кімнаті,
п`єш гарячий індійський чай.
Десь на Сході гинуть солдати,
матерів огортає печаль.
Ти сумуєш, звичайно, потрібно,
в цьому плані ми всі як один.
Ти не з гордістю, а з стабільністю
хочеш нових найвищих вершин.
Адідаси, найки і рібоки,
У дівчат там подібне щось.
Схаменіться, будьте ж ви гідними.
Українці ми чи здалось?
Тої тихої, пізньої осені,
коли ми піднялися з колін,
закричали всі разом:"Досить з нас!
Добивали, та не змогли!"
Та зима, що змінила кожного
І забрала десятки життів,
нас зробила непереможними,
більш немає над нами катів.
Ця весна, що забрала майбутнє,
вбила нашу надію на щастя...
Зглянулась, і ми стали могутніми,
тепер нас, українців, бояться!
Але це ще не все, ще літо,
мудрий липень своїм пером
пише дітям історію світу
і пускає над тихим Дніпром.
А ця осінь, вже мрії розбиті,
не потрібно вставати з колін.
Я молюся, молюся щомиті
За солдатів та їх матерів.
Автор: Юра Кузьмич