Можна було б зібрати словник українських прізвищ, спотворених у ході русифікації російськими чиновниками. Так, український рід Чехів у ХІХ столітті став чомусь Чеховими. Дід А.Чехова ще був Чехом. Сам А.Чехов писав, що дід його – українець. Досить кумедно Дейнеки перетворились на Денікіних. Козаки Розуми стали Розумовськими, Чайки стають Чайковськими. Дід Петра Чайковського, великого композитора – Петро Чайка – закінчив Києво-Могилянську Академію і його як медика російський уряд відрядив штаб-лікарем у Вятку. Ймовірно, українська атмосфера в родині Чайковських збереглася набагато краще, ніж у Чехових, бо з 24-річного віку майбутній композитор майже щороку по кілька місяців жив в Україні, де написав понад 30 творів, серед яких – опери “Коваль Вакула” (“Черевички”), “Мазепа”, пісня-романс “Садок вишневий коло хати”, дует “На вгороді коло броду” на слова Т.Шевченка. В жорстокі часи наступу імперії на українську мову він домагався постановки “Тараса Бульби” М.Лисенка, використав у своїх творах багато українських народних пісень.

Серед тих, хто відцурався свого народу, – відомий письменник, українець за походженням… Федір Достоєвський. Рід Достоєвських походив з села Достоєва біля Пінська (українсько-білоруське порубіжжя). Один з Достоєвських стає ієромонахом Києво-Печерської Лаври і в 1647 році бере участь у виборах чергового митрополита. Цікаво, що серед Достоєвських, які жили на Поділлі, найбільше було представників духовного звання. Андрій Достоєвський був священником української уніатської церкви. Він був дідом письменника Ф.Достоєвського. Син Андрія посварився з батьком і братом і подався в Москву. Звали його Михайлом, і як спомин про родину й Україну він узяв із собою, зберіг і передав своїм синам власні українські поезії. Донька великого письменника згадує: “…поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір-москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського”. Шкода, що Ф.Достоєвський не став в обороні України.

Цього в принципі не можна сказати про В.Маяковського. Поет гостро критикував москалів: “Товаришу москаль, на Україну жартів не скаль”. А ще нагадував, що москалі з історії України знають лише Шевченка, Тараса Бульбу, борщ і сало (“Знань у росіянина не глибока товщ”). Зате дуже полюбляє такий “брат” “дурницю зморозить, викладе весь вантаж розумовий: візьме й розповість зо двоє курйозів – анекдотів української мови” (цитуємо, до речі, в перекладі Л.Первомайського). “Вивчіть цю мову!” – звертається поет до… чи не глухих? До речі, він про себе писав: “Я з діда – козак, з другого – січовик”. Дослідники вказують, що українські роди Маяковських пішли, ймовірно, від тих козаків, які стояли на сторожі на курганах, при маяках, що підпалювались у разі татарських нападів.

На жаль, й українці Ріпи перетворилися на Рєпіних. Хоч Ілля Рєпін, який народився на Харківщині, все ж зберіг своє відчуття належності до українців й малював себе у вигляді козака, що спирається на гармату. “Час вже подумати про український стиль у мистецтві”, – відзначав митець. А проте він не лише говорив, а й створив чимало творів на українську тематику, приміром, “Запорожці пишуть листа турецькому султану” – він намалював два варіанти цієї картини.

Мова – найбільша цінність суспільства, важлива складова духовного зростання людини. Важко уявити людину без його Величності – Слова. В наукових дослідженнях зустрічаються не безпідставні гіпотези щодо походження назви нашого народу («слов'яни, словени») від «слова» - мови як основи суспільного життя, а термін «словене» трактується як «розуміючі один одного». Слово дійсно важливий засіб порозуміння, що дуже актуально сьогодні. Наших пращурів прозивали вендами (знаючими), які попри все були найбільш духовним народом древності. Тим більше, сьогодні важко уявити високо інтелектуальну, освічену і культурну людину без слова художнього, без володіння багатою палітрою фарб літературної мови.

Головне, щоб мова не перетворилась в маску, якою з майстерністю пройдисвітів можуть хизуватись різного роду псевдо-патріоти, про що влучною римою нагадують мудрі митці слова: “Як Вас багато пігме-патріотів / Всіх рангів, кланів, вір і всіх мастей, / Що гребете  під себе без турботи / Про долю обездолених людей” (Анатолій Поповський).

Мова - це не тільки знаково-інформаційна система, що являє собою запас слів та граматичні принципи їх сполучення, за допомогою якої люди можуть спілкуватися між собою, формувати, зберігати та передавати знання та будь-яку іншу інформацію в просторі та часі, це ще й шляхетна колискова духовності.

Добротна літературна мова зазвичай візитна картка інтелігентної людини, але часто це ще й ознака високої внутрішньої культури. Вона спонукає не тільки шляхетно говорити, а й шляхетно діяти. Отже оволодіння перлинами поезії і літератури – запорука моральності і духовного зростання людини.

Полум'я серця, глибина думок та хвилі, штиль чи буря душі духовно багатої людини знаходять своє віддзеркалення перш за все в поетичних творах, в яких в найбільшій мірі і розкривається красота і величність мови.

Поезія, - мовить Ліна Костенко, - “то не є дзвінкий асортимент / метафор, слів, - на користь чи в догоду. / А що, - не знаю. Я лиш інструмент, / в якому плачуть сни мого народу” (Ліна Костенко).

Як у всій час А. Чехов висловлював захоплення точністю і образністю  дитячого мислення, сьогодні нас приваблює не пейзанство і орнаментальність поетичних творів, а ті хвилі душі, що яскраво передані, ті почуття, що бентежать. «Так – у домірність рим / Рвана й крива любов - / Так – у блакить глин / Залишки катастроф»  (Олена Степаненко Третя Атлантида. – Київ : Факт, 2005).

Поети як пророки, серцем відчувають і душею бачать набагато більше мудреців і в концентрованому виді намагаються образно розкрити пізнане, осяйне їх погляду.

Романтичні почуття надихають поезії талановитого українського поета, якому судилась нелегка доля і коротке життя, патріота України Василя Симоненка: «О море радості безкрає, / Чи я тебе перепливу? / Якби того, що в мріях маю, / Хоч краплю мати наяву»; «Мріють крилами з туману / лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани / зорі сургучеві» (Василь Симоненко  У твоєму імені живу. – Київ: Веселка, 2003).

Вдале поєднання думки, почуттів й вишуканого поетичного слова бачимо в віршах: “Зачекайте вітри, не війте так стрімко. / Чомусь мені важко, чомусь мені гірко…”(Галина Калиниченко Лезо. –Дніпропетровськ, 2004. – С. 99); “І гордовито й величаво / Тече Дніпро через віки / І у літописі держави / Славетні пише сторінки” (Таня Мартиненко);  “Очі людей – то їх душі, / І вони віддзеркалюють скарби духовні - / осяйні, сіренькі, убогі…” (Анатолій Поповський); “Я бачу: стежини / З далеких куточків / Палають від квітів / Весняним струмочком”  (Анатолій Кублицький ).

В таких творах є  і смак, і стиль, і колорит, і експресія, і легкість, і краса рим. “Але музичність, барвистість поем / Гідно засвідчать: це – мова богем!” (Евген Юхниця Поезія рішучої епохи -  Київ, 2004. – С 11).  Вишуканість зазвичай притаманна поетичним, особливо пісенним творам. Раз од разу листаючи сторінки журналу “Крила”, не можна не помітити нові приємні надбання. Наприклад, (“Осіння соната” - слова В. Олефіра, муз. В. Єрмолаєва):

“Досі, досі тепла осінь,

Жовті ноти вітер носить.

Ноти падають,

Кружляють,

Ладом лагідним лягають.

Жовті ноти і червоні

Залітають у долоні.

Потім їх умілі руки

Перетворюють на звуки”.

У поезії автори прагнуть до образності сприйняття та виразності свого твору. Особливо помітно це в поезії кохання: «Цвіркуни неполохані росами / Засюрчать свою пісню в траві. / І дівчина з русявими косами / Про кохання прошепче тобі»; «В слушну мить вітрець легенький / Мені в вухо нашептав, / Як березі білі груди / Місяць в полі цілував» (Наталя Сазончик); “Німа розмова – слів печать / У шепотінні ночі…/ Мовчать уста, уста мовчать, / Коли говорять очі” (Олеся Кузьменко); “Ти бачишся мені / Коханкою несмілою / Горю в шаленому вогні / Хай буде заздрість білою / Хоча б недовго – в моїм сні” (Володимир Тертишник); “Що приходить до нас непомітно / І бентежить, і збурює кров? / Це жадана, жагуча і світла, / Невмираюча, вічна любов” (Таня Мартиненко).

Гарячий гусарський темперамент рішуче і безнадійно закоханого поета відчувається в строчках “Ніхто, ніяк, - і не у змозі…/ А втім, - це вже не має значення. / Ніхто мене не спинить по дорозі - / Бо я лечу до тебе на побачення” (Микола Данількевич).

Гірка правда українця, безнадійно закоханого в широкоплечу і загадкову Русь, афористично й виразно звучить у поезії нашого земляка, що оселився біля міста-музею Санкт-Петербурга, Володимира Шемшученка:

«Бреду, під ногами сирітська дорога

В мертвеннім місячнім світлі

Ми згадуємо часто про Бога,

Коли нікому уже не потрібні»;

 (Владимир Шемшученко Исповедь. – Киев: Генеза, 2005).

Сьогодні як ніколи актуальні слова талановитого сина України Василя Симоненко:

"Де зараз ви, кати мого народу?.."

 Де  зараз  ви,  кати  мого  народу? 

 Де  велич  ваша,  сила  ваша  де? 

 На  ясні  зорі  і  на  тихі  води 

 Вже  чорна  ваша  злоба  не  впаде. 

 Народ  росте,  і  множиться,  і  діє 

 Без  ваших  нагаїв  і  палаша. 

 Під  сонцем  вічності  древніє  й  молодіє 

 Його  жорстока  й  лагідна  душа. 

 Народ  мій  є!  Народ  мій  завжди  буде! 

 Ніхто  не  перекреслить  мій  народ! 

 Пощезнуть  всі  перевертні  й  приблуди, 

 І  орди  завойовників-заброд! 

 Ви,  байстрюки  катів  осатанілих, 

 Не  забувайте,  виродки,  ніде: 

 Народ  мій  є!  В  його  гарячих  жилах 

 Козацька  кров  пульсує  і  гуде! 

В устах сучасних українських поетів слова нерідко отримують нове забарвлення, образне значення та незвичне але цікаве естетичне звучання:

Віткою вербиною,

А сама гадала,

Як же стать щасливою”

(Ольга Благодарова);

“Кульбабинки-конопинки,

Жовті сонця діточки,

У траві біля зупинки,

Запалали квіточки…

Жовтячки пухнасті круглі,

Мов курчатка навесні.

Та кували їм зозулі

Квітувать лише три дні”

(Ірина Рева).

Жагучі почуття і вільнодумні думи поети досить часто розкривають за допомогою образно-експресивних засобів – метафор, що нерідко дозволяють у кількох словах реалізувати філософські думки і естетичні задуми. Наприклад: “Поринув в дощ минулого руїн, / Шукаючи надію в непроглядній млі, / Повзу, не щадячи колін, / По грішній та гіркотній, як полин, Землі. / І крізь урочий шепіт ночі: / “Не вір щасливому кінцю”, / Дивлюсь сміливо долі в очі, / Чоло несу терновому вінцю” (Тертышник В. Аудит души. – Киев: «Феникс», 2006. - С. 54).

Легким озоном метафор наповнені поетичні твори Леоніда Губанова: «Де тиша піснею підкраситься, / Де смуток мій договорить, / Де жінка як першокласниця, / В ромашках з ніг до голови».

Багатющу і естетично витончену метафоричну палітру вишуканої художньої семантики являють собою твори класиків поетичного слова. Важко не зауважити, що неперевершена поезія С. Єсеніна, легко перекладається на українську мову, зберігаючи свою виразність та набуваючи деяке нове колоритне забарвлення. Наприклад, оригінал: “Отговорила роща золотая // Берёзовым, весёлым языком, // И журавли, печально пролетая, // Уж не жалеют больше ни о ком”; переклад: “Скінчилась мова золотого гаю // В устах берізок словом пломінким, // І журавлі, що сумно пролітають, // Вже не жалкують більше ні за ким” (Єсенін С. У попелі зотлілих почуттів / Переклад з російської  І. Фаріон. – Київ, 2000).

Можемо стверджувати, що в наш час на слов'янських просторах виросла ціла плеяда талановитих українських та російських поетів. Та рідко хто з низ отримав змогу друкувати свої твори, ділитись своїми надбаннями. Сьогодні поезії деяких з поетів знаходять притулок на інтернетівських сайтах, мережі яких наче крила Пегаса все ж доносять їх до читача. 

Цікаві метафори і поетичні форми знаходимо у поетичних творах Василя Симоненко, Олександра Кабанова, Володимира Шемшученко, Ганни Савіної, Вадима Крищенка, Олександра Розумного, Наталії Далі, Олесі Атаманової, Тані Сальникової, Ніни Камишнікової, Олександра Громова, Катюші Смирнової, Анжеліки Бабич, Лани Альошкіної, Наталії Головіної, Валентини Городецької, Олександри Барвицької, Ольги Корольової, Марини Шевелової, Сергія Обухова, Надії Дьоміної, Лади Єфремової, Сергія Залати, Тані Половинкіної, Анатолія Соколова, Олесі Кузьменко, Ольги Благо дарової, Світлани Цимбал, Іни Ковальової, Тетяни Обухівської, Ганни Дзятківської, Наталі Сазончик, Ангеліни Колеснік, Людмили Степаненко та інших майстрів художнього слова.

Неперевершеною експресією чарують вірші Ліни Костенко:

“На оболонях верби у болоньях.

Туман, туман – нейлонові плащі.

А коло хати пелехатий сонях

Пасе траву в блакитному дощі…

Мені так добре, стіни такі отчі,

Такий у серці невимовний щем!

І тільки чую – набрякають очі,

Як хмари, перегущені дощем…”   ( Ліна Костенко).

Безумовно мова має бути елегантною. А елегантно пише скоріше той, хто елегантно мислить.

Перечитуйте і не скупіться викреслювати та переписувати написане. Ставтесь до рукописів своїх творів вельми критично, зважено і помірковано усувайте все зайве чи невдало викладене. Одного з найвідоміших скульпторів запитали, як йому удалося з безформного каменю зробити вишуканий твір. Він мовив: «Це нескладно. Потрібно просто взяти брилу каменю і позбавити її всього зайвого».

Мова — це одяг думок, вона має бути привабливою. Живе полотнище слів має бути зрозумілим, доцільним і по-своєму вишуканим.

Ясність у поєднанні з образністю і стриманою вишуканістю — вершина красномовства. Подібно до того, як в архітектурі застосовується формула Вітрувія «Міцність — користь — красота», до мови може бути застосована формула: «Ясність — виразність — елегантність».

Елегантність мови – це здатність викладеної думки в простій одежі слів виглядати пишною і в вишуканій оправі слів бути простою і зрозумілою.

Мова поетичних творів – особлива складова культури, її озоновий шар, а розвиток духовності народу беззаперечно вимагає дотримання “кіотських протоколів” щодо обмеження викидів на сторінки періодичних видань сірості та вульгарності й збереження та примноження поетичного надбання, піклування про його майбуття. Ситуація набирає критичної маси – в країні майже зникли офіційні журнали і видання поетичної спрямованості.

Питання “Що робити?” – скоріше риторичне. Держава має невідкладно вжити необхідних заходів і забезпечити підтримку поетичних видань. Шлях до розвинутого суспільства лежить через розквіт духовності і культури. Своє вагоме слово мають сказати як урядовці так і законодавці.

Люди терплячі, але душі людей те терплять порожнечі. Ф. Плевако в промові у справі щодо робітників фабрики, яких звинувачували в бунті і безпорядках, образно і мудро мовив: “Натовп – будова, люди – цегла. Із одних і тих же цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма – житло знедолених… Та зруйнуйте тюрму, і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення”.

Краса душі вихована і випестувана вишуканою елегантністю та легким поетичним озоном барвінкової мови – врятує і звеличить наш світ. Ніколи не здолати того народу, який закоханий в рідну землю,  мелодійність рідної мови,  має жагу до свободи та є одним з найбільш духовних.