Подвиг 300-та козаків Чорного Ворона

У суботу 16 квітня цього року опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області заплановано вшанування отамана Чорного Ворона та демонстрація фільму "Юрій Горліс-Горський".

16 і 17 квітня цього року Історичний клуб "Холодний Яр" запрошує до участі у традиційних щорічних заходах у Холодному яру членів "молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, українських партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів "Незборимої нації", "Шляху перемоги", "Літературної України", всіх небайдужих".

У суботу 16 квітня опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області заплановано вшанування отамана Чорного Ворона та демонстрація фільму "Юрій Горліс-Горський".

«…Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе увагу близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік...»

Далі -> бажано прочитати все

<!--/p-->

<!--/div-->

Бути народовольцем вимагає від тебе Батьківщина, коли вона в скруті. А Україна сьогодні, як ніколи, у скруті.

Юрій Іллєнко Українська влада, при чому як і теперішня, так і минула, у питанні національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті, гостро спекулює тільки на темі УПА. Одні це проголошували позитивом, інші негативом. Але Ющенко і Янукович де-факто мовчать про боротьбу на Великій Україні. Причини для цього різні, але наслідок – один. Народився я в бандерівському краї – Прикарпатті. Моїми найвизначнішими українськими героями з дитинства є, безперечно, Шухевич та Бандера. Оскільки за фахом я не історик, то про боротьбу на Великій Україні я знав мало. Власне, тільки загальновідому боротьбу армії УНР із білогвардійцями та більшовиками. Рік тому я прочитав роман Василя Шкляра "Чорний Ворон". Для мене це стало справжнім відкриттям. При чому в мене відкрились очі на те, звідки й чому появилась ОУН та УПА. Так, саме брати Чучупаки, отаман Чорний Ворон – і є тими постатями, які надихнули на героїчну боротьбу наступне покоління українців. Саме ці постаті, які в умовах тотальної окупації московськими більшовиками створили в центрі України, на Черкащині, так звану "Холодноярську Республіку", куди окупанти декілька років боялись ступити ногою. Саме на мемуарах Горліс-Горського "Холодний Яр" виховувалось ціле покоління ОУН. А прямим зв'язком між повстанцями 20-х років на Великій Україні та 40-х років на Західній – стали ветерани Армії УНР. Той же Євген Коновалець очолював Курінь Січових Стрільців, який був одним із найбоєздатніших частин Армії УНР. А згодом створив ОУН. Нещодавно українці святкували день Соборності. Але практично ніхто з політиків не згадав про те, у чому саме проявилась ця соборність.

На моє глибоке переконання, не в тільки в тому, що ЗУНР об'єдналась з УНР. Насамперед – у продовженні боротьби, яку започаткували вояки армії УНР, холодноярські герої та інші повстанці на Великій Україні, і яку продовжили повстанці ОУН-УПА на Західній Україні.

Сьогоднішні зайди та вчорашні помаранчеві зрадники про це мовчать. Бо їм вигідно поділити Україну на "совково-малоросійську" Велику Україну та "нацюкову" Галичину, тим самим поділити нас на дві різні України. Тому й вручення Ющенком звання Героя України Бандері та Шухевичу є надто непослідовним. Адже так само потрібно було розказати людям про тих, хто став взірцем для наслідування для ОУН. Розказати про холодноярських героїв.

До прочитання цієї книги я, як і багато моїх друзів та знайомих, і гадки не мали, що на Великій Україні у свій час проходила така потужна збройна боротьба з усіма окупантами. У шкільній програмі я точно не пригадую згадки про ці події. Тільки прославлення героїв Холодноярської республіки та інших повстанців на Великій Україні, разом із популяризацією Бандери та Шухевича, покаже українцям і на Сході, і на Заході, що ми є єдиною нацією, і що в ХХ столітті ми всі боролися за свою волю та незалежність.

Мені, галичанину, абсолютно зрозуміло, що мешканцям Центральної та Східної України треба перш за все показувати героїв, які походять із місцевих міст та сіл – бійців легендарної Армії УНР, відчайдушних отаманів повстанських загонів, героїв Коліївщини та козацької доби. І тоді всі ці герої та борці логічно стають в один ряд із повстанцями Бандери та Шухевича. Свого часу Галичина була значно відсталішою в національному розвитку, ніж Велика Україна. Ідеї української нації на Захід принесли саме східняки – Шевченко, кирило-мефодіївці. Український націоналізм теж прийшов зі сходу – Міхновський, Донцов, Сціборський, армія УНР, холодноярці та інші повстанці. І зараз Галичина має "віддавати борги". Тобто поширювати націоналізм на схід. Так, як колись це робили східняки в Галичині. Саме тому ідеї націоналізму швидкими темпами поширює ВО "Свобода" на Східній Україні. А про успішність цих процесів свідчать останні дочасні вибори до Харківської обласної ради кандидата мажоритарника від ВО "Свобода", який набрав 10% голосів!

Цьогорічну Шевченківську премію в галузі літератури здобув Василь Шкляр, за роман "Чорний Ворон". І в мене постало запитання: хіба представники влади не читали роман? Чи вони прочитали назву, та й подумали: а який ще може бути ворон, як не чорний?...

Олександр Аронець  http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/019595/

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/

Завжди дивувало питання чому нічого не чути про боротьбу українців центральних та східних областей України з загарбниками, ті їх морили голодом, вивозили, грабували та убивали, невже українці як ягнята мирно йшли під ніж червоним катам, а козацтво, коліївщина, гайдамаччина не могли ж предки водночас згубити гордість козацького духу та стати вівцями, ну не могла тільки Західна Україна особняком боротись проти катів! Але правду вже не приховати червоним катам, вже не писати їм криваву історію, не нацьковувати онуків на прадідів рідних, не вирощувати людоїдів рідного роду, як паросток правда пробивається крізь асфальт комуністичного одурманення та заколисування "всйо карашо братья, нічєго нєбило, ми вам памагалі і паможем єщйо, бєз нас прападйоте".

Павлоградське повстання — повстання селян, що почалося 4 квітня 1930 року. Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу міста Павлограда.

Повстання групи з 30 селян під керівництвом Архипа Воронкіна, Івана Аксьонова та Івана Шелепова почалося 4 квітня 1930 року з хутору Осадчий, а наступного дня до них приєдналися інші мешканці Осадчого. Озброєні старими гвинтівками, що залишилися з часів Першої світової війни, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу з радянським і партійним активом, уповноваженими з райвиконкому. Просуваючись до Богданівки через довколишні села і хутора Водяне, Путятино, Кохівку, Мар'ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали свої ряди. Прибувши до Богданівки, повстанці вдарили по церковних дзвонах, закликаючи місцеве населення йти на Павлоград, де за домовленістю одного з лідерів повстання їх повинні були підтримати співробітники районного відділу міліції. Озброєні селяни взяти під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників з районною та обласною владою. Інший загін повстанців, розправившись з комуністичними активістами у Богдано-Вербки, направився до Тернівки, де розширив свої ряди. Ще одна група виступила з хутора Сонцево 5 квітня, але розправа, яка почалася з повстанцями у Богданівці, не дала їм можливості з'єднатися з основним загоном. Інформація про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. Відразу ж на боротьбу з повстанцями був кинутий каральний загін з 35 чекістів-терористів та двох сотень міліціонерів, який діяв під контролем начальника особливого відділу Дніпропетровського окрвідділу ДПУ Галицького Зіновія Мойсейовича, який постійно повідомляв про хід придушення повстання безпосередньо генсеку ЦК КПУ Косіору. Увечері 5 квітня до Богданівки прибув загін окупаційної комуністичної міліції, з яким повстанці вступили в нерівний бій. Боротьба комуністичних терористів з озброєними селянами тривала протягом 5—6 квітня і завершилась поразкою селянського повстання. Причини поразки були очевидними: неорганізованість селянського повстанського руху, стара зброя, незнання тактики і стратегії бойових дій.

Після придушення повстання за участь в ньому до відповідальності було притягнено 210 осіб. Пред'явлене їм обвинувачення було наступним: «Створення контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу», а голова ДПУ УРСР Балицький Всеволод Аполлонович доповів Косіору про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України». 27 повстанців було страчено.

Ми померли ще юними зовсім бо Україну від зайд берегли... Ми не повинні забувати героїчну боротьбу нашого народу проти окупантів  бо не буде майбутнього у нас, зеки нами керуватимуть до скону!

1) За що так не люблять жидів та совєти українці ? 2)  Хто є бандою для українців на українській землі?

Вікіпедія - Павлоградське_повстання_1930

Василь ШКЛЯР: Про 20-ті роки ХХ століття ми знаємо менше, ніж про Київську Русь

Розмовляли Марія ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День», Олег КОЦАРЕВ

«…пам’ять про Холодний Яр 20-х років тільки-но починає повертатися до українців. Власне, «Чорний Ворон» — перший художній роман, присвячений тим подіям. …»

«Сучасні українці досі бояться слова «націоналізм». «Націоналіст» у нас звучить як «екстреміст» або щось гірше. З огляду на те, за якими ознаками у нас визначається націоналізм, усі європейські держави — націоналістичні. Саркозі — націоналіст. Меркель — націоналістка, бо вона каже те, чого ніколи не сказав би український президент: кожна людина в Німеччині, яка не знає німецької мови, є для нас небажаною. У нас кваліфікували б це як націоналізм, а то й фашизм. Українці бояться і цього слова, і відповідного мислення. Повернення до пам’яті, до певних базових речей відбувається дуже кволо.»

Повний текст розмови - газета "День"

Пам’ятник учасникам антибільшовицького повстання буде відкрито о 12.00 7 листопада 2010р. в центрі села Легедзине Тальнівського району Черкаської області.

Ідея гідно вшанувати земляків належить легедзинській громаді, зокрема Сергію і Валерію Афанасьєвим, правнукам учасника повстання Івана Калениковича Павленка, та директору заповідника “Трипільська культура” Владиславу Чабанюку. Скульптор – заслужений художник України Микола Теліженко. Пам’ятник зроблено з інкерманського вапняка, його розмір – 100 см на 100 см і на 250 см, вага – 5 т.

Повстання почалося в Легедзиному 10 листопада 1920 р., на храмове свято. Проти котовців збройно виступили також хлібороби сіл Вишнополя, Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів і Тальянки. Під час повстання, яке закінчилось поразкою, загинуло близько 100 селян.

Пам’ятник встановлено до 90-ліття з дня виступу проти московської комуни.

Закликаємо всіх небайдужих гідно вшанувати пам’ять борців за волю України!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр” --- [email protected]

   Тридцятого квітня відбулося вшанування героїв Холодного Яру двадцятих років минулого століття, що воювали проти білогвардійських та більшовицьких військ на території Центральної України, що стало вже щорічною традицією. Також Холодний Яр є, певним чином, сакральним місцем України і українського народу: він завжди ставав тим осередком, вогнищем, звідки починалися чергові повстання за визволення України від тих чи інших окупантів.

                                    

І під час оспіваної Шевченком у поемі «Гайдамаки» Коліївщини, і під час більш ранніх повстань та рухів: і за часів Хмельницького, і за часів Сагайдачного, і ще більш ранніх. Так вже сталося, що цей сакральний енергетичний центр є явищем географічним і, почасти, фізичним. Тому знищити його у фізичному сенсі ворогам ще не вдавалося. Хіба що вирвати з тіла Землі разом з усією Україною. Разом з тим явище, що почалося як спонтанний рух невеличкої верстви «посвячених» патріотів і перейшов у щорічний ритуал, нині погрожує скотитися до банального бізнес-проекту. Якось пересмикує, коли бачиш холодноярський прапор «Воля України або смерть» в якості недбало виконаної у вигляді «обгризеного формату» ганчірки на базарчику для торгівлі місцевими сувенірами! Хоча, можливо, в якості елемента інформаційно-психологічної протидії вульгарному шовінізму «рускаго міра» (шовінізм — це пропаганда національної переваги на чужих етнічних територіях – на територіях іншої етнічної спільноти, одним народом (нацією) – іншому народові ( нації)).

                                 

Тим більше, що Мотронин монастир захоплений московським патріархатом, і подібні українські заходи треба проводити тут не раз на рік, а раз на тиждень, під його стінами. Нехай уже хоч і на комерційній основі. В Мотрониному монастирі сучасних українських козаків до храму не пускають – як «етнічних», автентично вдягнених, так і в сучасних розцяцькованих уніформах радянського зразку. У «кириличного» керівництва монастиря є спеціальний список затверджених у Москві проросійських козачих організацій, членів яких дозволяється впускати до монастирської церкви. Втім, і стародавній, оригінальний Мотронин монастир був зруйнований ще більшовицько-московськими окупантами в минулому столітті, а сучасні будови зведені вже в наш час за «зразками» типової москово-патріархатської архітектури. Так що історичною автентичністю тут і не пахне. Втім, якщо почитати Горліс-Горського, то не все було «канонічно» там і в двадцяті роки двадцятого ж століття. Отож і тут за вказівками невідомого настоятеля перестаркуваті монахині намагались перешкоджати одній з груп екскурсантів проходити на вали та до печер та іншим чином демонстрували чисто лавровську «озабочєнность». Втім, автору вдалося пристати до однієї з груп та обійти монастирські вали, описані в літературі. Бачивши й інші, закарпатські, прикарпатські та європейські фортеці, можу сказати, що з тактичної точки зору тут місце зручне. Хіба що стародавня фортифікація не відновлюється ні для відвідувачів, ні для мешканців. Схоже на те, що власникам монастиря відвідувачі зовсім не потрібні.

                                   

Цьогоріч програма заходів включала о дванадцятій годині мітинг у Мельниках, на якому виступили, крім організаторів свята та батька ідеї Романа Коваля, представники різних політичних сил, серед яких рівнем масовості та організації своїх прихильників вирізнялася «Свобода». Неочікувано виявилась велика кількість гостей фестивалю з Одеси, десь біля трьохсот осіб, при тому таких, хто приїхав незалежно один від одного. Це не тільки українські ветеранські та козацькі і гайдамацькі з’єднання, але й делегація учнів юридичного ліцею під керівництвом викладача Захисту Вітчизни Олександра Навроцького і ряд інших ( всього п’ять чи шість автобусів), а о чотирнадцятій годині – історична реконструкція бою між повстанцями та московсько-більшовицьким продзагоном. О п’ятнадцятій годині – урочистий молебень та ритуальне, за традиціями Холодного Яру, освячення зброї. Потім, о шістнадцятій та пізніше – відвідини Дуба Максима Залізняка, що знаходиться в іншому боці холодноярського середовища.

                                   

Враховуючи, що в районі Залізнякового Дуба тепер розташувався ринок сувенірів та ресторанно- готельний комплекс (добре, що у історично-етнічному стилі!), то кінець свята-вшанування переріс у банальний туристичний сувенірний шопінг та відвідини ресторану національної кухні, що готує й з урахуванням «повстанських особливостей» приготування деяких специфічних страв, наприклад, на зразок куліша, який неначебто і простий, але має свої невловимі особливості. Тут і пшоно має бути перетерте з салом, до того ж старим ( є варіанти, коли підкопченим, або саме пшоно підкопчується), а також є інші «секрети», дрібниці, яких безліч. Але, висловлюючись чемно, у господарів є значний простір для вдосконалення.

Те ж стосується й історичної реконструкції. На «полі бою» вперто відсутній такий елемент, як кіннота – коник був присутній один-однісінький, впряжений у підводу. Хоча треба зазначити, що й десяток справжніх вершників – це доволі важка і затратна затія – видно з досвіду російських історичних реконструкторів середньовічної Європи, що лише останніми роками спромоглися витягати трьох-чотирьох вершників на «лицарський турнір». А треба ж не лише красиво їздити, а на повному скаку збиватися списами! В нашому варіанті такого не потрібно, але треба вміло позначити рубку, при цьому, певна річ, не зачіпаючи того, кого «рубаєш». Це вже для патріотів, що мають здібності кіннотника-каскадера ( а їх, помітьте, і в російських серіалах, що валять, як сосиски з конвеєра, з такою ж, щоправда, якістю). І в цілому наші реконструктори більш-менш правдиво відображають піше боєзіткнення тих часів. Я не можу їх в чомусь повчати, бо й сам робив би так само при наявних засобах та силах.

                                 

Порадувала велика кількість зацікавленої молоді. На мій погляд, збільшилась кількість красивих дівчат порівняно з тими часами, коли я був молодим. Я й сам не можу науково пояснити такого свого суб’єктивізму. Але явище чомусь кидається мені в очі. Але особливо дошкуляв порядок у лавах глядачів, що вилазили за кіперну стрічку огорожі, а деякі дами і взагалі деякий час бігали посеред «батальної сцени» зі своїм фотоапаратом, наплювавши на решту глядачів та псуючи їхні кадри. Типова демонстрація негативних якостей деяких представників нашого народу. Рівень самосвідомості поки що вимагає присутності справжнього «жандарма», щоб наводив порядок зі сторони. 

Втім, не дивлячись на «окремі недоліки», за спостереженнями репортерів, переважна більшість відвідувачів залишилась не просто задоволеною, а отримала якесь емоційно патріотичне піднесення. Що доволі дивно, і серед російськомовних, або скоріше дійсно російських (з самої Росії), глядачів – також. Для них це дійство – заборонений плід, при тому не лише заборонений офіціозом, але й пересічним поголосом у «пересічній» Росії. Тому, напевне, що спонукає до боротьби, чи, щонайменше, до критичного сприйняття брехливих тверджень влади. Руйнує, так би мовити, стереотипи!

                                 

Окремої відзнаки заслуговує все ж молебень з ритуалом освячення зброї. І хоч зброя бутафорська, але молебень справжній і від справжнього священика, українця. Лиш тільки заради цього людині посвяченій варто прийняти участь, приїхавши сюди раз на рік! Отож, до щорічного серпневого «махновського фесту» в Гуляй-Полі, що погрожують вилитися у банальну кількаденну пиятику, додаються і холодноярські днини, які, до речі, мають в своїй суть більш конструктивний початок. Отож, підтримаємо Холодний Яр, не забуваймо, чиї ми нащадки! Може, для деякої частини українців ця сакральна місцевість стане місцем прощі, своєрідної медитації. Нехай для більшості це буде просто якесь етнічне свято та бізнес-проект для підтримки місцевих ентузіастів цієї святої справи.

                                 

Володимир УЩАПОВСЬКИЙ Фото автора

ІА "Поряд з вами".

===========================================================================================

p.s. Трошки змінив розташування фото у публікації. Весь фоторепортаж можна переглянути тут:

http://photo.i.ua/user/2741333/314583/9052488/

============================================================================================

У бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” вийшла нова книжка Юрія Горліса-Горського "Ми ще повернемось!".

Юрій Горліс-Горський – автор знаменитих спогадів “Холодний Яр”. І ось вийшла нова його книжка – “Ми ще повернемось!”. Її упорядник Роман Коваль зібрав під однією палітуркою всі твори та спогади визначного письменника, більшість яких невідомі сучасному читачеві.

Читачам пропонується такі твори письменника-повстанця: “Великдень на сусідах”, “До характеристики московського наїзду на Україну”, “У ворожому таборі”, “В казематах ҐПУ”, “Отаман Хмара”, “Їх прийшло дванадцять”, “Ave, diсtator!”, “Колгосп над Інгулом”, “Час вибиратися за кордон”, “Подорожні зиґзаґи”, “Печене порося (китайська легенда)”, “Фінляндія. Країна скель і крицевих людей”, “Донька Петлюри”, а також “Тюремні поезії”.

Окрім згаданих творів у книжці вміщено документи, які стосуються біографії Юрія Горліса-Горського (справжнє прізвище Городянин) у час перебування його в Армії Української Народної Республіки.

Опубліковано й низку документів з особової справи письменника за 1939 рік, коли він перебував у Карпатській Україні, серед них і власноручний життєпис. Розшукала справу в Державному архіві Закарпатської області Ірина Гармасій.

Опубліковано і спогади про Юрія Горліса-Горського.

Комітет Визвольного Фронту України

Сиджу і чекаю: у хату ось-ось
Примчаться кати ненависні;
Шукають бандитів, іще там когось...
Невже той бандит, що в колисці?
(Володимир Король, 4 квітня 1946 року)

Покоління, народжене по закінченні громадянської війни можна було б цілком вважати поколінням “homo sovietiсus”, адже над його виховуванням працювали уся система освіти та культури, усі на той час доступні засоби масової інформації, усі новітні дитячі та юнацькі організації. Маленькі громадяни СРСР виховувалися на життєписах свіжих героїв – Павликів Корчагіних та Морозових. Система освіти і виховання повинна була забезпечити нормальну роботу тоталітарної держави, де людина мала відчувати себе колесом і гвинтиком величезного механізму. Однак, щось у цій системі від початків її творення було хибним. То той, то інший гвинтик цього механізму відмовлявся працювати, і тоді вмикався маховик терору і репресій. За задумом творців системи тільки страх повинен був стимулювати до праці, надихати на подвиг, стримувати від бунту непокірних. Однак, людина звикає до небезпеки, проте вона ніколи не може звикнути до несправедливості...

19 вересня 1946 року в селі Ташлик тепер Смілянського району Черкаської області органами МДБ було заарештовано учасників “терористично-диверсійної збройної бандгрупи”, перед якою стояло завдання “шляхом терору, диверсії і антирадянської агітації вести боротьбу проти радянської влади і комуністичної партії, за ліквідацію колгоспів і створення на Україні “самостійної” буржуазної держави”. До складу боївки входило вісім осіб, найстаршому її члену виповнилося на той час 24 роки, а наймолодшому – лише 16. Під час обшуків, проведених при арештах, в учасників “бандгрупи” виявлено вогнепальну зброю, бойові гранати, антирадянські агітаційні матеріали, художні твори антирадянського змісту, написані учасниками цієї групи. Саме останні дають найповнішу уяву про причини, які змусили юнаків стати на шлях боротьби з радянською тоталітарною системою.
З-поміж членів “бандгрупи” на літературній ниві працювали Дмитро Корпань, Володимир Король та Рибалко Анатолій. Перу двох перших із них належать рукописні добірки поезій, вилучені під час обшуку. Найцікавішим для дослідника тієї епохи є перша книга історичного роману “В боротьбі за волю” (січень, 1946 року) та щоденник Дмитра Корпаня.

За задумом автора, роман “В боротьбі за волю” мав стати “прививкою від колгоспної зарази для тих людей, хто здоровий совістю і розумом”. Події твору відбуваються в 20 – 30 роках минулого століття в селі Благодатному. В центрі роману – істрія селянської родини Петра Гнатовича та його синів – Петрика і Миколи. Водночас, досліднику, який знайомиться з кримінальною справою легко помітити, що події, описані в рукописі – це події, пережиті самим автором. В особі Петра Гнатовича легко побачити батька автора твору, а в постатях Петрика і Миколи – його синів – Дмитра і Олександра. Підкріплює думку про автобіографічність роману і слово до читача, в якому Дмито Корпань пише: “Я прямо в очі дивлюся Вам, бо те, що тут написано, відповідає гіркій дійсності, і це підтвердять міліони селянських сердець. Тут немає фарб, тут немає видуманого і не бувало, але все, що принесла радянська влада для селянина – все є тут. В цій книжці відбито життя села до колективізації і хаосу розрухи.”

В цій статті не ставилося за мету оцінювати літературну творчість Дмитра Корпаня. Його творчий доробок тут розглядається як історичне тло, на якому формувалися світогляди борців з радянською тоталітарною системою. Під час допиту 2-3 жовтня 1946 року на запитання слідчого “Що штовхнуло Вас на шлях боротьби з радянською владою?” Корпань відповість: “Близьке оточення, в якому я виховувався, визначило формування в мені антирадянських поглядів. Батько мій – Корпань Дмитро Никифорович (...) мав дрібновласницьку куркульську ідеологію. Від нього я часто чув висловлювання невдоволення колгоспною системою сільського господарства, він хвалив життя при непі у своєму одноосібному господарстві, коли не було колгоспів.” Детальніше про такі розмови йдеться на сторінках роману “В боротьбі за волю”. Дмитро Корпань влучно подає еволюцію селянської психології. Сам не будучи свідком подій визвольних змагань українського народу початку ХХ століття, автор, очевидно, зі слів близького оточення пише:

“Радянська влада боролася проти тих, хто не хотів її, а не проти бандитів, у цій новій владі така банда, що такої ще світ не бачив, хоч існує тисячі років. Вони уже хіба раз обманюють. Робітникам дали заводи, тілько не для того, щоб вони жили, а були рабами їх. Нам дали землю, подражнили нею, а тепер відберуть і заставлять над нею працювати за те, що кинуть самі, як собаці, а не за те, що візьмеш сам. Залучать усіх до колгоспу, як табун овець, і поставлять над нами зграю вовків, щоб погрожували смертю тій вівці, що відбилася від табуну. Оце буде таке квітуче щасливе рівнопрвне (тілько не життя), а рівноправна мука.”

Поступово до українського селянина приходила думка, що “нова економічна політика примінена для того, щоб дехто трохи розбагатів, щоб потім було у кого що грабувати”.
Події розкуркулення, колективізації та голодомору залишили глибокий слід у свідомості підлітка, яким був на той час Дмитро Корпань. Описи тих подій в романі вражають деталями:

“Уночі явились якісь люди, вдерлися в хату і геть усе забрали. Забрали і на подвір’ї все, а опісля прийшли вдень і її вигнали з хати, заперши хату на замок і не дозволивши відпирати її. Тепер вони живуть у сусіда, але кажуть, що зовсім виженуть з села. (...) Люди заходили і виходили з хати, несучи хто що зумів видерти з рук розлютованих хазяїв. А біля комори і погреба вешталася кучка мужиків, і з їх карманів виглядали квашені яблука, огірки, а в декого і капуста, з якої тік росіл, стікаючи по штанях, капав на землю, притрушену снігом. Людські обличчя були збентежені і засоромлені, бо роблячи ці безтижі поступки, вони стидилися самі себе. (...) Того ж вечора всі сімї розкулачених (35 – О.С.) були зібрані на станцію і вивезені в далекі області Росії. В Архангельських, в Пермських, в Уральських лісах стогнали і умирали тисячі людей від голоду і холоду. Утікачі групами появлялися у своїх рідних селах, шукаючи притулок, але найшовши притулок, гинули з голоду на рідній українській землі, де був рай, стало пекло, де було життя, стала мука, де було чути любі українські пісні, там лунали прокляття і стогін умираючих. А в селах строїлися колгоспи. Кричали газети про радість, щасливе і заможнє життя селян.”

Знайшов відображення на сторінках першої книги роману і процес руйнації приватних селянських господарств та утворення колгоспів.

“Із сорока п’яти дворів хутора, - пише Дмитро Корпань, - в колгосп поступило лише 19. Над “індусами” (так називали тих, хто не ішов в колгосп) нависла смертельна загроза: або бути знищеними матеріально і морально, або іти на “добровільних началах” в колгоспне ярмо. Непосильні податі душили хуторян. Одні їх поки виплачували, другі тікали із хутора невідомо куди, а треті запиралися у своїх подвір’ях і нікого не підпускали до себе, аж поки не з’являлася шайка комнезамів, викидала їх з хати, забирала усе, що можна забрать, і все це за несплату самодурських податків. Награбоване продавалося на селянському базарі. Уторговані гроші пропивалися селянською владою. Отакий був порядок і права. (...) Строївся колгосп. Зігнані телята і корови стояли під відкритим небом, простужувалися і боліли, і дохли, як мухи осінню. Люди працювали в колгоспі, аби як день до вечора. Земля оброблялася вкрай погано, з десятини брали тілько 50-60 пудів зернових культур, в місто (звітувалися про – О.С.) 130-150 пудів. Ізчерпувалися людські запаси, і на наружу виповзали результати колективного господарювання. (...) Село і хутір жив сьогоднішнім днем. Село було голе, та ще й до того підкрадався голод.”

Особливо гнітюче враження на читача справляють картини етноциду, яким став для України голодомор.

“Підходила весна 33 року. Голота, не маючи вдома, а в колгоспі не получивши, кинулася за допомогою, але гірко розчарувалася. У колгоспі варили їсти тілько тим, хто працював на сьогоднішній день, а хто залишався вдома чи по хворобі, чи нетрудоспособні до роботи, пухли і почали умирати. Хоч кому і давали допомогу, то її тілько хватало на неділлю. А як же дожити до жнив – родилося запитання не в одній голові.
(...) В колгоспі почалася масова загибель скотини: коней, волів, коров і інших тварин. Погано доглядаючи, працюючи без норм і від поганих кормів, тяглова сила відказалася зовсім служити своїм поганим хазяїнам. Колгосп до того докотився, шо не в силах був постачити фуражу на днівне пропитання худобі. Кожний день на скотомогильник вивозили все нові і нові трупи здохлої скотини. Ще тілько почався лютий місяць, а на полях то там, то там появлялися здохлі коні. Над трупом кружилася зграя вороння, а люди розривали жертви і несли по домівках, жарили, їли і умирали від трупного яду.
(...) Крадіжки, грабежі і убивства стали постійною і обикновенною подією і новиною в селі.
(...) Настав березень місяць. Вперше зникла птиці з села: хто її поїв сам, а у кого украли. Зникали решти собак, яких не убили в 31 році собаколупи, які ходили табунами по дворах і знищували їх. Зникли і коти. М’ясо їхне поїли голодні люди, а кожки проміняли у кооперації на гас, тому що за гроші гас не продавався.
(...) Селяни, доївши овощі, кинулися в паніку, а інші продавали кожухи, рядна і кидалися в поїздки, ідучи в далекі города Росії. В Москву, Ташкент, Тіфліс та інші города потекли натовпи голодних, опухлих, знесилених людей, надіючись найти там притулок, щоб спасти своє життя.
(...) Петрик бачив занадто багато для дитячого розуму. Він не раз бачив, як голодні селяни роздирали дохлятину. Він не раз обходив опухлих людей, а іноді і трупи, яких родичі не всилах віднести на кладбище, винесли тілько на улицю, для того, щоб колгоспна підвода, яка була виділена для цієї мети, підібрала і відвезла на кладбище.
(...) Селяни, немаючи чим привезти (дров) топлива, вирубували і палили зелень, яка украшала улицю, тини і різні огорожі. Село перетворювалося в пустиню...
(...) У кожній хаті (кутка – 0.С.) Каганцівки було найдено людське м’ясо то в вареному, то в жареному вигляді, багато рук і ніг було приховано у старому погребі. Вся Каганцівка була заарештована і відправлена невідомо куди. Але не було заарештовано враження людей...
(...) Прийшла пора урожаю. Люди, наївшись молодого хліба, помирали, як від отрути, але хто залишався жить, став поправлятися і приймав свій людський облік.
(...) Хоча і появився хліб, але він був сухий і давлючий, про сало забули, а як була у кого коровка, то молока з неї не пили. День у день приходилось бути їй в ярмі, обробляючи колгоспне поле. Обробляли селяни і свої клаптики огородів. Стараючись на шістьдесятьох сотках посадити і посіяти все те, що потрібне, бо вже на колгосп не було надії. І той, хто тримав коровку, мав тілько кучу навозу від неї та гору клопоту.
Селяни кинулися за козами. Козу в ярмо уже не запряжуть, а молока буде стидно требувать. Але ж з появою кіз появився і указ про здачу козиної шерсті. Курі хоч і не держи: яйця дай, пір’я дай і помет курячий тоже віддай на ланку ударниці. В знак цього безглуздого налогу (...) біля сільської ради висіла на тинові курка, прив’язана за голову, а біля неї висіла маленька бумажка з поясненням:
Яйця – дай, пір’я – дай,
М’ясо тоже віддай.
Як все время тужить –
То краще не жить.
Отак же залишалося зробити і селянинові, але селянин ухитрявся, викручувався, і хоча він не помирав, але ж і не жив.
Так наблизився тридцять сьомий рік. Але рай був недовго: було що їсти, та скоро не дуже раді були тій їжі. Підходили вибори у Верховну Раду, і для того, щоб дехто не мішав цій комедії, органи НКВД рішили прибрати до рук і недобродихающих на радянську владу. Загуркотіли мотори чорних воронів, і тюрми наповнилися тисячами арештантів.”

З фотографічною скурпульозністю вимальовує Дмитро Корпань процес нищення українського села, щоб тим самим винести вирок його руйнівникам. Герої книги – підлітки Петрик і Миколка приймають рішення боротися проти радянської влади, а задля цього розпочинають агітаційну кампанію. Виготовивши ряд антирадянських листівок, вони розповсюджують їх в селі. Це стало причиною їх арешту. Знову таки, ці події – не вигадка, а лише один з епізодів біографії автора роману. На жаль, у зв’язку з затриманням її автора органами МДБ перша книга трилогії виявилвся останньою. Однак, оскільки ми вважаємо, що основою для написання твору стали події з біографії Дмитра Корпаня, то наступними розділами роману мала стати історія його перебування в ув’язненні та діяльність створеного ним Комітету Визвольного Фронту України. Про ці події розповідають сторінки кримінальної справи та щоденника Д.Корпаня.

Про свій перший арешт на допиті 2-3 жовтня 1946 року Дмитро Корпань розповідав слідчому: “В 1937 році під впливом Суржка Петра Пилиповича я з братом Олександром виготовив і поширив декілька антирадянських гасел, таким чином, в 15-річному віці я вже став на шлях антирадянської діяльності. (...) В 1937 році 29 листопада я був засуджений за одною справою з братом Олександром спцколегією Київської області за поширення в період вибрчої кампанії з виборів депутатів до Верховної Ради Радянського Союзу антирадянських листівок і гасел. Термін покарання мені був визначений – ув’язнення у виправно-трудових таборах на 6 років з ураженням в правах після відбуття покарання на 5 років. Брат Олександр отримав 10 років ув’язнення і помер в таборах.
Покарання я відбував з 1937 по 1939 рік в Черкаській в’язниці, з 1939 по квітень 1941 знаходився в ВТТК №9 в м.Києві, а потім був вивезений на Колиму, де, до 28/ІХ. – 1943 р., як ув’язнений, працював на золотих копальнях. Після відбуття терміну покарання 28 серпня 1943 р. з табору був звільнений, але на материк до кінця війни відпущений не був і залишався працювати в Дальбуді в якості вільнонайманого. Не дочекавшись офіційного дозволу на виїзд, 10 липня 1945 року я вітк з місця роботи і відправився на батьківщину в село Ташлик Ротмистрівського району Київської області, куди прибув 28/ХІ – 1945 року, не маючи при собі ніяких документів.
(...) В 1941 році я потрапив на Колиму, де працював в середовищі великих контрревоюціонерів – троцькістів, бухарінців і українських націоналістів, заарештованих в 1939-1940 роках на Західній Україні. За прізвищами я мало кого пам’ятаю. Був там Голубєв – колишній особистий секретар Наркомфіна, Звєрєв – колишній працівник Кремля, другий колишній замісник наркомважпрому (прізвища не пам’ятаю), зустрічався з тисячами значних злочинців, з яких багато вели антирадянські розмови, зводили наклепи на політику полтбюро ЦК ВКП(б), говорили, що колгоспи організовані передчасно і що вони приведуть до матеріального погіршення становища селян.
Прибувши після втечі з Дальбуду на батьківщину, я не оцінив правильно тої ситуації, яка виявилася в селі в результаті німецької окупації, побачив матеріальні труднощі колгоспників, і вирішив, що в цьому винні колгоспи і комуністи, які організували їх. Під впливом батька і бесід в таборі з українськими націоналістами Західних областей України, я сприйняв ідею українських націоналістів – створення незалежної від Росії “самостійної” української держави. На грунті антирадянських націоналістичних переконань, що склалися, я вирішив стати на шлях боротьби з Радянською владою за ліквідацію колгоспів і створення незалежної від Радянського Союзу української держави.”

Сторінки щоденника дозволяють стверджувати, що краплею в морі терпіння Дмитра Корпаня став ще 1944 рік. 9 січня того року в “далёкой северной пустыне погиб илюстратор моих сочинений, единомышленник и брат Александр”, а 22 лютого 1944 року покінчив життя самогубством батько, не бажаючи “більше бути в радянській тюрмі”.
Після вдалої втечі з заслання 28 вересня 1945 року “зі зброєю і без документів” Дмитро Корпань прибуває додому в село Ташлик Смілянського району Черкаської області, де починає роботу над вже згадуваним романом та рядом поетичних творів антирадянського спрямування, зокрема, поемою “Бандерівці”, віршами “Хіба бандіт захоче вмерти?”, “Боже наш праведний” та інше. У віршованих творах Д.Корпаня відчутний вплив української поезії ХІХ століття, зокрема, творчості Т.Г.Шевченка. Слідом за Тарасовими словами: “Брешеш, людоморе. За святую правду-волю розбійник не встане!”, Корпань у своїй поезії “Хіба бандіт захоче вмерти?” 22 травня 1946 року напише:

(...) Збирайтеся, як збирались
Колись гайдамаки,
Як шуміли, сміялися
Високі байраки.

Збираються й тепер всяко
України діти.
Збираються, та погано
(Ніде правди діти).

Кати зовуть бандерами,
Кажуть: “Лихо діють”,
Ніби вони між братами
Зло та горе сіють.

А ви, брати осліплені,
Брехню освятили.
Своїх братів – дурні, дурні,
Клеймом заклеймили.

(...) Не впізнали, нацькували
Собаку на брата.
І волею обміняли
Благого на ката.

Бо хто мучить, давить, губить –
Той добрий, той батько,
А той же, хто волю будить –
Бандіт чи ледащо.

Не вмієте, не хочете
Людей впізнавати,
Так не треба тоді, брати,
Когось проклинати.

(...) Хіба бандіт схоче вмерти,
Добру послужити?
Бандіт іде вкрасти – здерти,
Щоб краще прожити.

А ті, а ті все забули,
Все, окроме волі –
Життя своє посвятили
О тих, що вік голі.

Водночас, Дмитро Корпань виношує задум створення антирадянської бойової організації. У своєму щоденнику він напише: “Я больше не могу молчать, глядя на бедствие крестьян Украины, на те все обманы, на неправду, на умышленные издевательства над несчастными тружениками, которые молча тянут гарбу нелюдских тяжестей, наклоня покорно головы идут, а куда и к чему, один Бог знает. (...) Я решил, что всякие политические организации, которые имеют агитациооный характер без террористических акций есть не что иное, ка пустое предприятие, которое ещё не начавши существования, уже обречено на провал. Лишь террор может внести существенные изменения в жизнь человечества. Лишь путём террора можна зажечь сердце, раздувая занявшийся пламень свободы в народных массах. Лишь смелые и решительные действия группы террористов способны пробудить и поднять флаг усыплённой свободы над головами обманутых слепых и потерявших надежды на жизнь людей, которые стали робкими исполнителями и безгласыми рабами коммуны. Лучше и безхлопотней убить коммуниста, чем убеждать его. Пуля – самое убедительное средство для них.” До цієї ж думки схиляли Дмитра Корпаня і скупі відомості із Західної України, де йшли на той час бої між загонами радянської армії та відділами Української Повстанської армії. 4 лютого того ж року в щоденнику зроблено такий запис: “Очень интересное письмо я читал сегодня, которое пришло с Западной Украины. Это письмо даёт чувствовать, что не всё умерло и не всё поглощённое кошмаром большевистской ночи. Оно доказывает, что не все стали трусливыми рабами и преклонились перед возмутительною ложью и коварством иудейцев.”
На допиті 20 вересня 1946 року Дмитро Корпань розповість про початки організації повстанської групи. “Будучи антирадянсько налаштованим, після повернення з місця ув’язнення на батьківщину я не змирився з існуючою колгоспною системою сільського господарства, і комуністами, які винні в організації колгоспів. (...) Я вирішив створити терористичну організацію, яка поставила перед собою завдання знищення колгоспів та їх керівників –комуністів. У квітні 1946 року я став підбирати собі однодумців для залучення в організацію. (...) У перших числах липня 1946 року я познайомився з жителем села Ташлик – Рибалком Анатолієм Юхимовием.”
Рибалка Анатолій “був у Німеччині і повернувся після вигнання німців по репатріації”. Його батька – Юхима Єрофійовича у вересні 1946 року також заарештували органи МДБ. Як і Корпань, Рибалка Анатолій писав “вірші антирадянського змісту”. Анатолій погодився на пропозицію Д.Корпаня “організувати збройний загін для ведення боротьби з радянською владою, особливо проти колгоспів та їх керівників”. Третім членом організації став Володимир Король.

Король Володимир Данилович народився 7 жовтня 1928 року в с.Ташлик Смілянського району Черкаської області. В цьому ж селі здобув восьмирічну освіту, став членом ВЛКСМ. Після закінчення школи вступив до Київського військово-медичного училища. Однак, його навчання в училищі закінчилося у зв’язку з “відданям під суд (...) батька – Короля Данила Савовича за розтрату кооперативних грошей”. 18 червня 1946 року Володимир повертається додому, де починає зустрічатися з Д.Корпанем та А.Рибалком. “Корпань при зустрічі зі мною у нього на квартирі і мого товариша – Рибалка Анатолія, систематично доказував нам про те, що існування на Україні радянської влади і колгоспного ладу неможливе, так як в зонах, окупованих англо-американськими військами, на території Німеччини створені комітети Українських і Білоруських націоналістів, які при допомозі англо-американських капіталістів ведуть боротьбу за відторгнення України і Білорусії від СРСР шляхом збройного повстання, а відповідно, як доказував нам Корпань, ми повинні за прикладом існуючих антирадянських націоналістичних організацій на Заході створити у себе із надійних нам Українських націоналістів “Комітет Союзу Визволення України”.
Як і два інших учасники групи, Володимир Король писав вірші. Зошит з його поезіями було вилучено на квартирі учасника повстанського віділу Рака Леонід Федоровича. Уривок одного з творів Короля Володимира винесено в епіграф статті. Він, напевно, найкраще передає атмосеру страху, яка панувала в тогочасному суспільстві. Однак, В.Король не вважав справу безнадійною. Він пише:

Ще кати не задавили
Україну-матір.
Досить ще у неї сили,
Щоб цепи порвати! (...)

Водночас, автор прекрасно розуміє, що боротьба з тоталітарною системою повинна іти не на життя, а на смерть:

Мене стрічати радо будуть
Хто хлібом, хто таки свинцем.
О, українські люди, люди,
Просніться ж ви кінець-кінцем!

В поезії від 27 липня 1946 року В.Король дає для себе клятву: “... Я буду бить вас, поки серце б’ється, поки тримаю зброю ще в руках...”. У більшості його творів звучать заклики до повстання за незалежну Україну:

Так скидайте ж ярма з шиї –
Смерть тепер нам не страшна.
Ви покажете Росії –
Україна ще міцна!

У травні 1946 року Дмитром Корпанем був написаний текст листівки, а Рибалком Анатолієм знято з неї та розповсюджено копії. Відозва стала свого роду програмною декларацією майбутньої терористичної антирадянської групи. В листівці говорилося:
“Громадяни обездоленої України!
Відкрийте очі, пробудіть свою свідомість і з відкритими очима і ясною свідомістю взгляніть на своє життя! Пригадайте, яке добро ви побачили за ці двадцять років комуни, а згадайте, скілько горя перенесли ради неї! До якої пори ви будете трусливими, безмовними, бездійними, а услужливими рабами колгоспу? Відкривайте зло, зриваючи комуністичні ширми, якими закривається гірка неправда!
Негайно і рішуче гуртуйтесь навколо повстанців; сміливо і самовіддано борітесь за волю з найлютішим ворогом людства – комунізмом! Високо піднімайте прапор волі над головами людей, замучених голодом і кривдою! Бо вона може бути добута тільки шляхом повстання через ріки крові! Не вірте сотий раз тим, хто уже обманув дев’яносто дев’ять разів!
Нещадно знищуйте комуністів, бо вони заради собственних шкур і слави гублять міліони людських сердець! Безжалісно знищуйте комуністів, бо тільки пуля і смерть здібні пробудити їхню свідомість, а нашу волю!
В пісок розбивайте чавунне ярмо колгоспу, а разом з ярмом знищуйте і тих, хто намагається захищати і увіковічнить його!
Той, у кого не померли добрі почуття, той, хто не хворіє більшовицькою заразою, той, хто не трясеться за свою шкуру – хай з зброєю в руках веде пригнічені, осліплі і задурманені натовпи – до повстання!
Вище голови, більше хоробрості, сміло і рішуче за волю і незалежність – вперед! Краще померти в боротьбі, ніж і в майбутньому залишатися колгоспною тряпкою! До зброї, брати! В огонь повстання! За людські права, за щасливе життя – смерть комунізму!
Комітет Визвольного Фронту України.”

До середини липня 1946 року антирадянська підпільна група налічувала сім осіб. До неї входили: Корпань Дмитро, Рибалки Анатолій і Валентин, Король Володимир, Коваленко Володимир, Маслюк Олександр, Рак Леонід. Пізніше до групи був залучений Іван Гончаренко. Наприкінці липня того ж року відбулася нарада учасників групи, які прийняли присягу “борці за волю і незалежність Українського народу”, текст якої був написаний Д.Корпанем. В ній “говорилося, що той, хто вступає в організацію, яка бореться за звільнення України, зобов’язується віддати всі сили, вміння, знання, а якщо буде потрібно, то й життя за “визволення України”. Тоді ж учасники наради з метою конспірації взяли собі псевдоніми, зокрема: “Корпань вибрав собі кличку “Д.Дніпровський”, Король присвоїв собі кличку “В.Дославський”, Коваленко – “Гайовий”, Маслюк – “Зайченко”, Рак – “Гайдай” і Рибалко Валентин – “Ястребович”. Керівником організації обрано Д.Корпаня, “заступником (голови – О.С.) націоналістичної боївки” – В.Короля.
Організувавши диверсійно-терористичну групу, Д.Корпань сподівався “шляхом терору і диверсії (...) залякати комуністів і вони відмовляться від колгоспів, крім того, розраховував, що найближчим часом неминуче буде війна Англії і Америки з Радянським Союзом, і що до цього часу на Україні буде повстання за відокремлення України від Радянського Союзу, яке раніше розпочнеться в Західних областях України. Наші диверсійно-терористичні акти повинні були підготувати український народ до повстання”.
Протягом короткого часу відділом здійснено ряд диверсійно-терористичних актів. Під час рейду тодішніми Ротмистрівським, Кам’янським та Златопольським районами з 30 липня по 27 серпня 1946 року учасники групи здійснили шість таких актів. Так, 30 липня 1946 року нею вчинено напад на село Катеринівку Кам’янського району, під час якого було поранено голову колгоспу та спалено його будинок. В ніч з 4 на 5 серпня 1946 р. здійснено напад на склад зброї Ротмистрівського райвоєнкомату, де захоплено один навчальний автомат, дві гвинтівки і 100 рушничних патронів. В ніч з 7 на 8 серпня 1946 р. - напад на село Санжариха Ротмистрівського району, де спалено буділі кузні і столярної майстерні колгоспу. В ніч з 24 на 25 серпня 1946 р. вчинено напад нана село Пастирське Златопільського району Кіровоградської області, де спалено будівлю сільради і контори колгоспу. На місці своїх дій повстанці залишили листівку: “Громадяни! Тут був і діяв загін ім.Чорноти. Загін бореться за волю і незалежність українського народу. Хай живе Вільна Україна! Смерть комунізму. Чорнотівці.” Вранці того ж дня між станціями Сердюківка і Капітанівка загін з допомогою протитанкової гранати підірвав залізничну колію “з метою пустити під укіс товарний потяг і цим загальмувати рух пасажирських потягів Москва-Одеса, щоб у Москві знали про те, що тут готується повстання. Пустити потяг під укіс нам не вдалося, так як на момент вибуху проходив не потяг, а один тільки паротяг, який встиг вчасно зупинитися, не доїхавши до місця пошкодження рельси декілька десятків метрів.” В ніч з 26 на 27 серпня 1946 року в с.Самгородок Ротмистрівського району вчинено теракт над головою колгоспу ім. ВКП(б) – Лещенком і спалено будівлю правління і три будівлі тваринницького двору колгоспу. В селі також розповсюджено відозву за підписом “Чорнотівці”.
В ніч на 1 вересня 1946 року в садибі Івана Гончаренка відбулася нарада учасників диверсійно-терористичної групи. “На нараді обговорювалося питання виходу групи за 200 кілометрів через Шполянський район в бік міста Бердичева з метою підшукати на шляху лісовий масив, де можна було б підготувати землянку на випадок змушеного переходу на нелегальне становище, крім того, (передбачалося – О.С.) захопити, якщо вдасться де-небудь в районі типографський шрифт для друку листівок і здійснити диверсійні і терористичні акти. Іти до міста Бердичева запропонував Король Володимир, який знав там місцевість”. Того ж дня група з чотирьох осіб на чолі з Королем Володимиром відправилася в запланований рейд, під час якого було захоплено в колгоспі села Куцівка Ротмистрівського району чотирьох коней, здійснено напад на двох червоноармійців та пограбовано магазин в селі Самгородок. Оскільки основне завдання цього рейду – знайти район, придатний для облаштування землянки – не було виконано, група запланувала “здійснити вихід з метою підшукати лісовий масив для обладанання землянки в Чигиринському районі Кіровоградської області”.
Похід на Чигирищину тривав з 8 по 16 вересня 1946 року. У ході рейду було вчинено напади на працівника МДБ сержанта Кошелєва, контору лісодільниці села Матвіївки, квартиру голови колгоспу “Червона зірка” того ж села Кошового Савелія Даниловича. Члени групи при спробі вчинення збройного опору “13 вересня 1946 року (...) убили голову колгоспу села Мельники Кіровоградської області, члена ВКП(б) – Деркача Петра і завгоспа колгоспу села Медведівки тієї ж області – Журавля Василя.” 14 вересня група пограбувала магазин сільпо села Телепино Кам’янського району, “де вкрали різних товарів на суму біля 10 тисяч карбованців”. Після цього її учасники, ще деякий час переховуючись, відправилися додому, в село Ташлик.
19 – 24 вересня члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МДБ. Уникнув арешту лише Рибалка Анатолій, який до рідного села не повернувся, а поїхав, за словами учасників боївки, до родичів у Миронівку Київської області.
У ході слідства заарештовані визнали себе винними у скоєних злочинах. 28 – 29 листопада 1946 року в м.Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу військ Міністерства Внутрішніх Справ Київської області без участі звинувачення і захисту. Судове засідання винесло вирок: “Корпаня Дмитра Дмировича, Короля Володимира Даниловича, Коваленка Володимира Васильовича і Маслюка Олександра Степановича за сукупністю скоєних ними злочинів і на основі ст.54-9 КК з санкції ст.54-2 КК УРСР – всіх чотирьох – до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією особисто належного підсудним майна. Гончаренка Івана Гавриловича, Рибалка Валентина Юхимовича і Рака Леоніда Федоровича за сукупністю здійснених ними злочинів і на основі ст.54-9 КК, за санкцією ст.54-2 КК, і крім того, стосовно Гончаренка і Рибалка ст.271 КК УРСР до позбавлення волі в ВТТ терміном: Гончаренка на двадцять (20) років, без ураження в правах; Рибалка на п’ятнадцять (15) років з ураженням в правах на п’ять років і Рак на десять (10) років без ураження в правах. (...) Вирок остаточний і оскарженню в касаційному порядку не підлягає...” 17 лютого 1947 року в м.Києві вирок стосовно Корпаня Д.Д., Короля В.Д., Коваленка В.Д. і Маслюка О.С. приведено до виконання.

Олександр Солодар, м.Черкаси, газета “Незборима нація”

Цікаве дослідження Олександра Вєтрова (Національна спілка журналістів України). Не хотілося б щось виривати зі статтті, чи передавати по-своєму. Думаю, варто почитати...

Учасники національно-визвольного руху 40-х років XX століття багато перейняли від повстанців Холодного Яру, разом із його історичною назвою. Саме на Черкащині було започатковане повстанське вітання "Слава Україні!", з відповіддю "Україні Слава!", яке потім вояки УПА змінили на "Героям Слава!"

Показовим є використання назви "Холодний Яр" в закодованих назвах формувань та підрозділів у ряді регіонів України. Перше збройне формування, під час проголошення у Львові самостійної Української держави 30 червня 1941 року, носило назву "Холодний Яр". Невдовзі, 27 липня 1941 року в Рівному, на святі української Державності на площі Старого Замку, у присутності 10 тисяч людей, постав Перший курінь Українського війська імені Холодного Яру. Полковник СБ УПА Федір Кондрат згадував, що в Дубровицькому районі Рівненської області, це район річки Горинь на кордоні України й Білорусії, уже восени 1942 року була створена школа командирів УПА "Холодний Яр", у якій проводився офіцерський вишкіл . 12 квітня 1943 року розроблено проект розгортання повстанської армії "До ситуації", де проблемі поширення УПА на Наддніпрянську Україну приділено значної уваги. Перехід ОУН до збройної боротьби автори документа відносять до другого тактичного ступеня діяльності - самооборонного. Планували, зокрема, ліквідувати комуністичний вплив серед населення Наддніпрянщини, у міру можливості почати організацію третього перехідного осередку, що своєю базою мав би холодноярські ліси та дніпровські плавні. Завдання цього осередку полягало в гуртуванні боєздатних утікачів із примусових робіт, таборів полонених тощо, та переправлення їх на Полісся. Один із керівників ОУН Шанковський відмічав: "Можливості використання місцевини й традицій Холодного Яру для розгорнення повстанської дії в Південній Україні розглядалися в повстанських штабах на Волині. І для ствердження тієї можливості вже в червні вислано звідтіль рейдуючий відділ УПА, який пройшов через Житомирщину, Трипільщину, і через Черкащину добився до Кіровоградщини, де мав зустріч із провідником ОУН Кіровоградської області - Мартином. Можна сказати, що цей рейдуючий відділ заініцюював створення УПА-Південь". Влітку 1943 року на території центрально-українських областей створено два відділи УПА: у Холодному Яру під командуванням Білика - "Костя", та на Уманщині під командуванням Мартина - "Остапа". Наприкінці літа до них долучився відділ із Полтавщини під командуванням "Діда Тараса", колишнього учасника повстансько-партизанського руху на Наддніпрянщині в 1920-1923 роках. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943-го з Волині на Наддніпрянщину відправлено сотню під командуванням Омеляна Грабця - "Батька". Розсекречені в 2008 році документи НКВС-МДБ СРСР свідчать: "Керівник опергрупи НКВС УРСР "Орел", діючий в тилу противника, доніс, що по перевіреним агентурним даним 21 вересня 1943 року з району Колки, Волинської області, командуванням УПА була направлена в район Білої Церкви бандгрупа УПА, чисельністю до 300 чоловік, під командуванням Железняка, яка перейшла лінію фронту з тими ж завданнями, і діє в даний час в лісах Холодного Яру Кіровоградської області". На території Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся), де діяла УПА-Північ, назва "Холодний Яр" трапляється в звітах 7-ї сотні 1-го куреня загону імені Івана Богуна. Названа сотня, під командуванням Богуна-"Батька" діяла у Володимир-Волинському районі Волинської області. В одному зі звітів зазначалося, що сотня була сформована у вересні 1943 року й переведена на терен свого базування під кодовою назвою "Холодний Яр". У 1944 році підрозділи УПА-Північ перейменували на зразок поселень Центральної, Північної й Східної України. Так з'явилися загони Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни сталися й у структурі УПА-Південь. Саме в квітні 1944 року командування південної групи УПА виділило значну кількість відділів на формування з'єднання УПА-Південь під назвою "Холодний Яр". Його очолював Іван Свистун (Ясен). В архіві СБУ зберігся протокол допиту начальника штабу з'єднання "Холодний Яр" УПА-Південь Євгена Басюка, від 29 вересня 1944 року. На запитання: "Чому ваше з'єднання було назване Холодний Яр?", він відповів: "Назву "Холодний Яр" надали не випадково. Як відомо, район Холодного Яру в період 1920-1922 років був базою петлюрівських загонів у їхній боротьбі з радянською владою за самостійну Україну. Щоб надихнути людей на боротьбу й зберегти зв'язок із тією боротьбою, з'єднання назвали "Холодний Яр". В оперативному плані це з'єднання мало діяти в межах генеральної військової округи, між Збручем і Дніпром. Один із куренів з'єднання під командуванням "Панька" мав базуватися в районі Холодного Яру на Черкащині. Повстанців в УПА виховували, зокрема, на описах боротьби селян Центральної й Східної України в 1920 - 30-ті роки проти більшовиків. До переліку літератури, рекомендованої для читання воякам-повстанцям, був включений "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Можна сказати, що УПА розглядала себе спадкоємицею задумів, за які боролися отамани-холодноярці. Псевдоніми, криївки, методи підпільної роботи - усе це лише дещиця із запозиченого в співвітчизників із Центральної України. УПА-Південь розділялась на три військові округи: ВО "Холодний Яр"; ВО "Умань"; ВО "Вінниця". 5 липня 1944 року в Жовківському районі Львівської області, на території військової округи "Башта", було сформовано сотню УПА під криптонімом "Холодноярці". На її основі згодом формують сотні "Холодноярці-1", "Холодноярці-2"і "Холодноярці-3". У серпні 1944 року із цих підрозділів формується курінь Холодноярців. Окрім Львівщини, сотня з тотожною назвою "Холодноярці" також діяла з 1944 року в складі 17-го Бережанського тактичного відтинка на Тернопільщині, на території військової округи "Лисоня". Навесні 1945 року, після реорганізації структур ОУН і УПА, було створено Закерзонський край та військову округу УПА "Сян". За організаційним поділом край складався з менших підпільно-територіальних одиниць, зокрема, з округ та надрайонів. Один із надрайонів отримав назву "Холодний Яр". Він охоплював своєю діяльністю польський повіт із центром у місті Перемишлі. Можна констатувати, що назва "Холодний Яр" та похідна від неї назва "холодноярці" були поширені в криптонімах формацій національно-визвольного руху в середині 40-х років ХХ століття. І визначальну роль у цьому відіграв роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр". Тож, ці факти є чудовим прикладом тяжіння традицій української національно-визвольної боротьби до ролі в ній Холодного Яру. Навесні 1944 року курінь УПА Івана Сала "Мамая" у складі сотень Гутича, Великана та Яструба, поповнившись у Тернополі новобранцями 1925-1927 років народження, прибув на Волинь. Звідти вони вирушили на Наддніпрянщину в бік урочища Холодний Яр, із наміром підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд не вдався. Їх перепинили, сили були не рівні. Повстанцям удалося відірватися від переслідування внутрішніх військ НКВС. Пошарпаний у боях курінь на чолі з Іваном Салом відступив на північний захід і розсіявся по лісах Рівненщини. Про те, що курінь просувався до урочища Холодний Яр для підготовки збройного повстання, указував ще один затриманий бандерівець - Миколайчук. А пропагандист сотні "Велетня", на псевдо "Смерека", стверджував, що там передбачається "агітувати населення за самостійну Україну, а тоді буде революція". Куреню Івана Сала (Мамая) добратися до Холодноярщини не вдалося. Курені з'єднання не змогли синхронно, як планувалося, прибути туди з Рівненщини. Натомість малими групами розосередилися по лісах. Ні Мамай, ні його зверхник, командир з'єднання "Холодний Яр", Свистун-Ясен - свідками Холодноярського повстання так і не стали. Мамай загинув у вересні, а Ясен загинув 8 грудня. На початку того ж весняного місяця з району міста Дубно на Рівненщині, якісь прибічники командира з'єднання "Холодний Яр" Свистуна-Ясена знову вирушили на Холодноярщину. Групами по 40-50 чоловік вони сподівалися прибути в район Холодного Яру, і підняти збройне повстання проти радянської влади. Повстанці несли із собою пропагандистську літературу. Радянським спецслужбам не вдалося напасти на слід цього підрозділу Ветеран УПА Іван Олексійович Приходько, 1922 року народження, уродженець села Сні тинь Лубенського району Полтавської області, згадував: "У серпні 1944 року в Рівненських лісах, на межі з Тернопільщиною, біля містечка Майдан була сформована бойова сотня "Дніпро" (відділ УПА-Південь) на чолі з командиром, що мав псевдо "Ягур". Особовий склад сотні був укомплектований вихідцями з Наддніпрянської України. "Дніпровці" успішно вели бої із чекістами на теренах Шумського, Дедерківського, Вишневецького й Кременецького районів Тернопільщини, а також Дубненського району Рівненщини. 12 грудня 1944 року сотня "Дніпро" отримала наказ вирушати й продовжувати боротьбу в Наддніпрянській Україні. Одразу після переходу колишнього кордону СРСР, на території Хмельницької області, сотня розділилася на два загони: перший на чолі із чотовим "Атосом" рушив напрямком на Житомирщину. Другий загін очолив чотовий "Берест". Сам родом із Жашкова Черкаської області, він мав провести бойовий підрозділ УПА на допомогу повстанцям Холодного Яру". Не судилося. У Липовецькому районі Вінницької області, під час переправи через річку Соб, загін потрапив у засідку, де й прийняв останній бій. Декого з повстанців схопили просто на воді, і лише одиницям удалося прорватися крізь щільне кільце чекістів. ...Все ж деякі групи дісталися Холодноярщини. Про це свідчать ряд оперативних зведень спецорганів: "4 октября 1947 года, примерно в 18-19 часов, в селе Екатериновка Каменского района Кировоградской области, бандгрупой "УПА", численностю в 4 человека, совершён налёт на здание сельсовета и правления колхоза. Бандиты были в возрасте от 20 до 30 лет, вооруженные автоматами, пистолетами и гранатами. ...Бандиты с колхозниками разговаривали на украинском языке, а между собой говорили на непонятном для присутствующих языке, но якобы имеющим сходство с польським"