В.о. спікера Генерального штабу Збройних сил України Владислав Селезньов заявив, що: "Випадки призову жінок в рамках мобілізації будуть поодинокими"

За його словами, українська армія розраховує на медиків-добровольців, а випадки призову військовозобов'язаних жінок з медичною спеціальністю будуть поодинокими.

"Закликають військовозобов'язаних усіх категорій - офіцерів, сержантів і солдатів. Але враховуючи той факт, що мобілізаційні завдання за цими спеціальностями відносно невеликі, то в першу чергу ЗС України розраховують на мотивованих і добровольців. Випадки призову на ці посади жінок будуть поодинокими", - сказав він.

Натрапив інеті на відео -

Бажаючі потрапити до його лав мають відповідати не лише віковим критеріям, а й бути у відповідній фізичній формі. За контрактом жінок зараховуватимуть до лав Збройних Сил України. На Схід вони вирушатимуть у складі чоловічих батальйонів. Там допомагатимуть у військових шпиталях. З кожного регіону до батальйону вже записалися кілька десятків жінок. Загалом ця цифра сягає десятків тисяч бажаючих. Хто зможе поїхати на Схід, покажуть місяці підготовки, заявила голова громадської організації “Українська Жіноча Варта” Олена Білецька.

і хотілось би дізнатися думку спільноти - "Чи місце Жінкам в зоні бойових дій?"

Вдома хотілося б побачити, що в тилу – все для фронту і все для перемоги. А воно, як я бачу, все далеко не так. Я від мобілізації не ховався, але є такі, що ховалися. На жаль, є й такі, що їм усе байдуже, і такі, кому наша війна всього лише кіно по телевізору. Навіть плакатів типу «Україна-мати кличе!» ніде не видно.

У перший день моєї відпустки друзі повідомили по мобільному, що в цей день загинули троє бійців із нашого батальйону. І це тільки зранку.

Гірко усвідомлювати, що деякі високопоставлені «туристи в зону АТО» вже отримали статус учасника АТО. Не просто треба з них знімати цей статус, а направляти їх в окопи на передову. Щоб власною кров’ю заслужили цей статус!

А ось поруч мене хоробро воює у званні рядового високопосадовець із району, що по сусідству із Лебединським.

Місцеві на Донбасі до нас ставляться п’ятдесят на п’ятдесят, але для отих других п’ятдесяти ми є лютими ворогами.

Молоді, здорові донеччани поховалися тут зі своїми жінками та ще й мають якісь претензії. А нехай їх теж мобілізовують! Нехай вони теж беруть у руки зброю і йдуть захищати свої хати, свою землю, якщо їм люба Україна. А не люба – нехай шмарують із неї куди очі бачать!

Я воював під Щастям, та воно для мене Нещастя. Я крові там набачився по горло. Я стільки оцими руками переносив убитих і поранених! На моїх очах недавно моєму другові відірвало міною ногу. Та я за нього тим гадам готовий горло перегризти!

Наш батальйон «Укроп» для ворогів є там найбільш ненависним. Є в нашому взводі солдат із зором 0, 8 і 0, 5 відсотка, а воює по-укропському – на всі 100.

Як тільки ми почнемо агресорів боятися, вони нас переможуть. У цьому разі українців знову чекає 33-й, 37-й, теплушки, концтабори та депортація як і кримських татар на Колиму.

А знаєте казочку про солом’яного бичка? Унадився страшний ведмідь на пасіку. От дід і зробив тому для принади солом’яного бичка та осмолив його. Ненажера-ведмідь хапнув бичка – і зав’яз у смолі. Довго-предовго він ревів та грозився дідові. Кінець кінців ведмідь охляв, а дід зняв шкуру з ведмедя. Дай нам усім, Боже, семижильного терпіння і віри в те, що ця казочка про нас.

Бувало так, що до Щастя – як шапкою докинути. А доводилося добиратися до нього на БеТееРі години півтори під залізним дощем і градом смерті.

На війнах завжди гинули найкращі з генофонду нації. Хитріші і пристосуванці залишаються на розвід.

Я постійно ношу на правій руці хрестик. Це для того, що хочу завдяки заступництву Христа повернутися звідти додому живим. І колись хочу розповісти у своїй рідній школі учням, що війна, на якій я побував, дуже страшна і підла, що історія про Авеля і Каїна не застаріває. Якщо мене запросять до школи, звісно…

Бувало таке, що між нами і противником – метрів триста. Вони мені кричали «Прівєт!», махали рукою і за тим посилали мені гранату з гранатомета. Я теж, як людина культурна, кричав їм у відповідь «Привіт!», махав рукою і за тим теж посилав їм гранату з гранатомета. Ось таке було майже щоденне братнє привітання.

Я добре знаю, як це воно, коли підривається на фугасі БТР, а ти сидиш на броні.

Наш комбриг - «Майстер». Між моєю хатою і хатою його діда й баби – два двори. Мій комбат - «Афганець». Мій ротний - «Швець» – найкращий ротний у всій Українській Армії.

Що армія забезпечується лише волонтерами – це брехня. У нас, принаймні, нині нормальне забезпечення. І воюємо ми аж ніяк не з рогатками, як це брешуть ворожі телеканали. І зброя наша – не гірша за російську. І дух наш на переважаючій висоті. Волонтери, звичайно, роблять велику справу. Коли нам на передову приходять посилки з домашнім харчем і домашніми речами, то, отримуючи їх, мене мої хлопці обнімають і радіють, як маленькі діти. Це посилки з домашнім теплом.

У нас, на передовій, спиртне – табу. Солдат напідпитку – півпроцента солдата.

Після того, як я не раз дивився смерті в очі, я би всіх україноненависників та доморощених зрадників, які ллють воду на ворожі млини, не вмовляв би, не переконував би, а за законами воєнного часу просто б знищував. Жорстоко? А чи могло таке бути, щоб в СРСР у 1941-1945 роках діяли агітатори за фашистську Німеччину та видавалися профашистські газети?

У мене за чотири місяці на війні, на передовій, не було й хвилини відпочинку. Я зараз почуваю себе клубком нервів. Я навіть там умивався тільки раз у тиждень, і то, якщо випадала така можливість.

Це добре, якщо жінка чекає солдата з фронту. Але серед жінок трапляються й дешеві та підступні пройдисвітки, які солдатів не ждуть. Це ніби по тобі з тилу вдарили ворожі «Гради» та «Урагани»…

Думка більшості солдатів, що «мінське перемир’я» в так званому АТО, було якоюсь грою владної верхівки з Путіним. Хоча, звичайно, побачити з окопів усе те, що бачать з високої висоти, неможливо. Щоб побороти наглого і хитрого ворога, звісно, потрібні теж певні тактичні прийоми і стратегічні ходи, можливо, нам і не зрозумілі.

Вдома я побачив по телевізору, як хлопцям-добровольцям, що отримали каліцтва на війні, не дають довідок про участь в АТО, як їм усім миром збирають гроші на нормальні протези і лікування. Або ось таке: загинув солдат, а пишуть – це самогубство, щоб сім’ї не платити грошей. Не платіть, але хоч не оббріхуйте! Показують, що для олігархів війна – мати рідна, яка їх іще більше збагачує. Аякже, мовляв, війна все спише! Абсурд на абсурді! А мобілізація? Вона повинна стосуватися всіх і кожного!

Як усе буде гаразд, хотілося б після війни залишитися в армії – там справжнє фронтове братство.

Політологи кажуть, що нині рейтинг нашого Президента серед українців – низький, а Путіна серед росіян – дуже високий, бо якому ж народові неприємно чути від свого вождя, що він, народ, особливий та ще й має особливу духовність. Але ж і в Гітлера серед тодішніх, «особливих», німців до самого травня 1945-го був дуже високий рейтинг! У німців (і це в культурних та високоосвічених!) було навіть повір’я: якщо почепити портрет вождя на стіну будинку, він його захистить від снарядів і бомб. Дурнохміль для кожного народу – страшенно п’янкий, але похмілля від нього – завжди гірке і неминуче!

Знову йдучи на фронт, хочу подякувати Спілці жінок Лебединщини, яка передала гостинець для мого взводу. Шкода лишень, що в нашого сільського голови не знайшлося навіть хвилини вільного часу, щоб сказати мені хоча б добре слово. Чи, може, він був страшенно зайнятий «непосильною» працею, що аж з ніг падав, чи думає, що я приїхав з курорту і поїду на курорт? Образливо, але біс із ним. Головне – перемогти підступного ворога!

http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/1084-spovid-vojina-frontovika-oleksandra-zajiki