З давніх часів у населення осіло в свідомість, що адвокатська допомога потрібна тільки в крайніх ситуаціях, наприклад, коли виникає питання - необхідно врятувати близьку людину від кримінального покарання. Пояснюється це тим, що в суспільстві ще достатня кількість людей вихована на повній довірі до держави.

Однак, слід визнати, що ускладнялися відносини між нашою державою та її громадянами поступово, тому стали затребуваними різноманітні види юридичної допомоги.

У чому конкретно повинна складатися допомога адвоката для особи яка звернулась за юридичною послугою?

У першу чергу адвокат надасть дієву консультаційну підтримку особі, що потрапила у важку ситуацію, допоможе порадою, як не зробити помилок і посилити своє становище.

Наприклад, допомога адвоката свідкам може полягати як у виробленні рекомендацій по дачі конкретних показань з найменшою шкодою для самого свідка, так і за допомогою присутності на допиті з правом робити заяви про порушення прав і законних інтересів свідка, що підлягають обов'язковому занесенню до протоколу слідчої дії .

Юридична допомога адвоката може бути і більш об'ємною.

Так, адвокат може прийняти на себе зобов'язання представляти інтереси клієнта в судовому розгляді з різних приватно-правових спорів, скласти проекти документів, успішно провести переговори, вирішити в них конфліктну ситуацію.

У кожному з цих випадків правова допомога юриста може бути безцінною. Але одне необережне слово може призвести до програшу в суді.

Незважаючи на велику кількість пропозицій про безкоштовних юридичних консультаціях (особливо в інтернеті) за допомогою такої послуги можна отримати лише найзагальніші відомості про те, як і що потрібно робити. Для дійсного вирішення проблем юридичного характеру необхідно більш тісну співпрацю.

Спектр юридичних послуг, що надаються адвокатами, дуже широкий, але можна виділити декілька найбільш часто зустрічаються проблем громадян, де потрібна допомога фахівця - юриста .

Когось хвилюють житлові питання (розділ майна, виселення, визначення порядку користування квартирою, земельною ділянкою та багато іншого); не менше поширені сімейні спори (розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства тощо); хтось не може домогтися повернення боргу і змушений звертатися до суду за стягненням заборгованості, у когось сусіди залили квартиру; когось незаконно звільнили з роботи; хтось потрапив у ДТП і не може мирним шляхом вирішити виниклі у зв'язку з цим питання.

Звернувшись за допомогою до адвоката по якомусь із цих питань, ви зможете розраховувати на його підтримку і з інших, суміжних питань.

Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка?   ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.

Poput.net.ua - сервис бесплатных объявлений Украины один из лидеров в интернет коммерции.

Що тут довго говорити, якщо то треба бачити і ось ці світлини яскраво-символічна характеристика того, що зараз у Львові робиться.

 



Детальніше і якісніше є тут: http://vk.com/lviving

Також дивіться тут (не можу вставити як відео :( )

Ділова прогулянка по львівських книгарнях з користю і не без моралі.

Одразу зазначу, що це не є суто ділова чи тим більше - статистична першість. Все набагато простіше: я, Богдан Гордасевич, займаюсь видавничою справою і книгорозповсюдженням, отже маю чимало гарних знайомств і контактів з людьми, які знаються на книгах та письменниках, люблять літературу і можуть цікаво про неї розповісти. Багато років я планував розпочати видання такого собі суто в межах нашого міста "Літературного вісника", але оскільки бачу, що це вже нереально, то вирішив завести сайт "Бібліотека Богдана" (http://biblbogdan.io.ua/story), де і спробую реалізувати всі свої задуми і побажання.

Ідея проста і послідовна: суб’єктивно про об’єктивне. Але розумно! Фахово! Інтелігентно! Цікаво! Захоплюючи!

Головна тема: українська мова і література як витвір мистецтва.

Для початку мною вирішено провести невеличкий конкурс: Книжкову першість у м. Львові за 2013 рік. Подаю нижче взірець анкети, яку я розробив і розніс в різні книгарні на початку лютого, але заповнили її всього у тьох - теж непогано. По кожній книгарні буде окремий розділ-очерк, а тут всі анкети будуть вставлятись у порядку надходження з посуванням до низу - це щоб було зрозуміло структуру дійства. Отже розпочинаємо!

АНКЕТА КНИЖКОВОЇ ПЕРШОСТІ МІСТА ЛЬВОВА

Назва книгарні (хто?):............................................

За місяць чи період:................................................

Найкращі в продажу (придбано):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Новинки (найцікавіші з прочитаного!)

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Рекомендуємо придбати (прочитати):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

ГРАН-ПРІ! КНИГА МІСЯЦЯ!

(абсолютно довільно за власними смаками!)

................................................................................

за період грудень-січень-лютий 2013

"Українськ книгарня" (просп. Т.Шевченка)

Найкращі продажі:

1. Ю. Винничук "Танго смерті" - Харків, 2012, В-во "Фоліо"

2. А. Кокотюха "Червоний" - "Клуб сімейного дозвілля", 2012

3. Н. Гербіш "Теплі історії д кави" - Київ, 2012, В-во "Брайт Букс Паблік"

Новинки (найцікавіші!)

1. Кріс Тведт "Коло смерті" - пер. з норвезької Наталії Іваничук. — Київ, 2012, В-во "Нора-Друк"

2. О. Забужко"З мапи книг і людей" - Чернівці, 2012, В-во "Книги ХХІ"

3. Люсі Моннтгомері "Енн із Зелених жахів" - Львів, 2012, В-во"Урбіно"

Рекомендовано придбати:

1. В. Кожелянко "Діти застою", Чернівці, 2011, В-во "Книги ХХІ"

2. П. Кралюк "Сильні та одинокі" - Киїів, 2012, В-во "Ярославів вал"

3. Л. Костенко "Триста поезій" - Київ, 2012, В-во Малковича

ГРАН-ПРІ від "Української книгарні" отримала книга: Теттяна Яковлева-Таірова "Мазепа. Історія "зради"

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА: РОСІЙСЬКИЙ НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД

 У ДЕРЖАВНІЙ ПУБЛІЧНІЙ ІСТОРИЧНІЙ БІБЛІОТЕЦІ РОСІЇ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ «МАЗЕПА». ВОНА ВИПУЩЕНА ПРОВІДНИМ РОСІЙСЬКИМ ВИДАВНИЦТВОМ «МОЛОДА ГВАРДІЯ» В ПОПУЛЯРНІЙ У РОСІЙСЬКОГО ЧИТАЧА СЕРІЇ БІОГРАФІЙ «ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ» («ЖИТТЯ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ»), ЗАСНОВАНОЇ ЩЕ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ.
 АВТОР КНИГИ - ДОКТОР ІСТОРИЧНИХ НАУК, ДИРЕКТОР ЦЕНТРУ З ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТЕТЯНА ТАЇРОВА-ЯКОВЛЕВА.

Науково-популярну біографію Івана Мазепи - гетьмана України, політичного діяча, дипломата й мецената - вперше видано в знаменитій серії. Автор розповідає про культурне середовище українського відродження кінця XVII - початку XVIII століття, Мазепу як яскравого його представника - поета, покровителя архітектури, книговидання, освіти та богослов’я. Двадцять років, протягом яких він очолював Україну, стали періодом економічного розквіту, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних військових походів.
 Книга складається зі вступу, 14 глав і висновків; у додатку опубліковано листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. У книзі наведено також основні дати життя й діяльності гетьмана і бібліографія.  Допомогу в ілюструванні книги надала Бібліотека української літератури в Москві.
 Відкриваючи презентацію, директор Державної публічної історичної бібліотеки Росії Михайло Афанасьєв відзначив, що провідна спеціалізована бібліотека Російської Федерації завжди відкрита для дискусій з актуальних проблем історичної науки, зокрема й тих, стосовно яких у минулому склалися певні стереотипи. Видання в Росії книги про яскравого представника української політичної еліти XVII - XVIII століть, безумовно, слугуватиме їхньому подоланню, кращому розумінню історії наших країн.
 Тетяна Таїрова-Яковлева, представляючи книгу, сказала: «Іван Мазепа - поряд із Богданом Хмельницьким - найвідоміший для широкого кола читачів діяч України цього періоду. При цьому в Росії й на Заході про нього знають в основному по поемах Пушкіна й Байрона, а в Україні - по зображенню на десятигривневій купюрі. «Зрадник» або «герой» - інших фарб, крім білої й чорної, для Мазепи звичайно не використовують, а в деталі й подробиці вникають вельми рідко. Дивно, як політична вистава із анафемою,  влаштована Мазепі Петром І для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укоренилася в свідомості більшості російських істориків. Проклін «зрадництва» - обвинувачення, що сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, набуло форму аксіоми й незаперечного гріха.
 Мазепу виривали зі складного й суперечливого періоду козацьких війн, протягом якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, багаторазово міняли політичних спільників, і розглядали його договір з Карлом ХІІ як щось небувале й ганебне.
 Накопичення міфів і штампів настільки щільно оточує фігуру Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, - Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Щоправда, вони лише поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел.
 Парадокс полягає в тому, що навіть автори, які обезсмертили ім’я Мазепи - Байрон, Рилєєв, Пушкін, Гюго, Словацький, Чайковський, - створювали романтичний, дуже далекий від істини образ. Свого, нереального Мазепу вигадують і ура-патріоти всякого роду, для яких знаменитий гетьман - лише привід, щоб сіяти ворожнечу між Україною та Росією.
 Тим часом Іван Степанович Мазепа - особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра кольорів. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна і цілеспрямована - він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва. Поет і філософ, прекрасно освічений, казково багатий, із прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України».
 Автор докладно розповіла про нові історичні джерела, введені нею в науковий обіг при підготовці видання. Частину з них буде опубліковано у двотомному науково-му виданні «Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга». У перший випуск, сигнальний примірник якого щойно отримано, ввійшли документи 1687 - 1705 років, зокрема матеріали так званого «Батуринського архіву», вивезеного О. Д. Меншиковим у 1708 р., що публікуються вперше.
 У висновках до представленої книги відзначається, що «давно настав час відмовитися від політичних анафем і прокльонів на адресу Мазепи і постаратися отримати урок з трагедій наших предків. Не варто дотримуватися пропагандистських штампів, які намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку XVIII століття користю одного «зрадника-гетьмана». Треба набратися мужності та визнати, що інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. До певної міри Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро прагнув створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані суперничати з європейськими країнами. Ця політика була можливою лише за найжорстокішої централізації. Військова і економічна ситуація дозволяла провести об’єднання України та вирвати зі страшної безодні Руїни Правобережжя. Однак ці плани було принесено в жертву дипломатичній грі. Перед загрозою шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися у випалену землю, арену військових дій. Саме ці два фактори, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.
 Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини та включення її в загальну структуру Російської імперії. Що б не говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти ре-альну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому дійсно було дороге те, що було часткою і його двадцятирічної праці, інакше б він почив на лаврах свого величезного багатства. Правда полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення в мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали згодом. Саме ці люди зі старшини й не підтримали Мазепу».
 Автор відповіла на численні питання слухачів, які стосувалися не лише оцінки історичної ролі Івана Мазепи, але і його епохи, попередніх періодів історії України та Росії, російсько-українських відносин того часу.
 У презентації взяли участь редактор видавництва «Молода гвар-дія» Іван Тихонюк, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Валерій Семененко, радник Посольства України в Російській Федерації Ольга Дарибогова, а також російські історики, громадськість, читачі Державної публічної історичної бібліотеки Росії та Бібліотеки української літератури в Москві; її учасники мали можливість ознайомитися з виставками книг з фондів обох бібліотек – літератури про Івана Мазепу та видань серії «Жизнь замечательных людей», присвячених українським діячам.
 Презентацію було організовано за сприяння члена Ради Федерації Федеральних Зборів РФ, голови Рад ОУР і ФНКА УР Василя Думи.
 
Бібліографічні описи книг Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа/Таирова-Яковлева, Татьяна Геннадьевна. - М.: Мол. гвардия, 2007. - 272 с., 16 л. портр., ил. - (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр.; Вып. 1241 (1041)). - Библиогр.: с. 268- 270. - На об. тит. л.: Издательство выражает благодарность Библиотеке украинской литературы (Москва) за помощь в иллюстрировании этой книги. - ISBN 978-5-235-02966-8; 5000 экз.
 Гетман Иван Мазепа: Документы из архив. собраний Санкт-Петербурга: [В 2 вып.]. Вып. 1: 1687 - 1705 гг./Сост. Т. Г. Таирова-Яковлева; Отв. ред. Ю. Н. Беспятых; С.-Петерб. ин-т истории РАН; Центр по изучению истории Украины С.-Петерб. гос. ун-та. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 255 с. - ISBN 978-5-288-04241-6 (вып. 1); 500 экз. - ISBN 978-5-288-04242-3.
 Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії”, Об’єднання українців Росії та Бібліотека української літератури в Москві.