Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...
      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».







На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович

Січень 2014 року був дійсно складним для України — система Януковича ще була міцною, і навіть більше — вона намітила повне придушення протестів.
Саме для цього в середині січня було «прийнято» так звані «Диктаторські закони» («Копитні закони», бо голосування за них відбувалось руками). Зокрема, згідно з «законами», заборонялись неузгоджений з владою рух автоколон, який перевищує 5 автомобілів, діяльність інформаційних агентств без державної реєстрації, фактично заборонялись мітинги, збори та тому подібне.
Обмеження стосувались навіть носіння під час мітингів масок чи шоломів!
Це абсурдне рішення породило серед мітингувальників флешмоб — люди почали масово виходити на акції в масках, серед яких були і звичайні медичні пов’язки, так і чудернацькі вироби в стилі Бароко, взяті з реквізиторської якогось театру.
Автори «Копитних законів» мали намір залякати майданний рух, діючи згідно з вказівками кремлівських кураторів і за російською моделлю, адже рф протестний рух, безумовно, муляв більше ніж режиму Януковича.
Російський слід було видно неюридичним оком — «закони» оперували знайомими суто російськими поняттями, як от «екстремістська діяльність» та «іноземний агент».
Та «закони», прийняті ручним голосуванням, не залякали громадян, а навпаки — дали зворотний ефект. Обурені люди почали акцію на вулиці Грушевського, протести відбулись і за межами столиці, зокрема в західних регіонах України. Зрештою воля і героїзм протестувальників привели Майдан до перемоги, і кучмівське «Україна — не росія» нарешті набуло зримих форм.
Україна дійсно не росія, і ніколи нею не була і не буде, бо українці готові боротись за свою свободу.
Цікаво, чи Леонід Данилович, пишучи свою книгу, насправді вірив у те, що його слова колись справдяться?

Підписуйтесь на ресурс "Миттєвості ua" https://www.facebook.com/myttievostiua Тут більше української історії!