Коли життя покінчить

Із негодою,

Що забирає душі

І тіла,

Ми візьмем репарації

Свободою,

Свободою від сірості

І зла.

Зачем же ты, милая, так изменилась?

Зачем потушила улыбку в глазах?

Зачем же ты в горестях вся растворилась?

Зачем утопаешь в соленых слезах?

К чему все страданья и горькие речи?

К чему ворошить что минуло давно?

К чему зажигать давно погасшие свечи?

К чему искать то, что листвой занесло?

Ты знаешь, печаль в этом мире не вечна,

Ты сможешь найти понимание в нем!

Ты будешь дышать, ведь мечта безгранична!

Любить и сгорать вечной страсти огнем!

Чомусь ні радість, ні печаль
Не йдуть у хвору душу.
І очі - лід. І нерви - сталь.
Все витримати мушу!
Іду "на ви"! Й мої слова -
Гартовані, мов криця.
Геть з серця сонячні дива!
Мені ніщо не сниться!
Затерла ніч, затерла день
В єдиний колір - чорний...
Всі жмутки віршів і пісень
В тугий сувій загорну -
І кину геть, в глуху пітьму,
В глибоку чорну яму...
Я оголошую війну -
Ось від сьогодні прямо! -
Своїй душі, своїм очам,
І жестам, й рухам, й слову.
Ударить болем по рукам
ПисАння нездорове!
Замружитись - й перехрестить
Усе своє минуле.
Нехай згорить, в вогні згорить...
Я все...усе! - забула.

***

Я забываю иногда, зачем живу,

Зачем я радуюсь или страдаю,

И мне так нелегко тогда понять,

К чему стремлюсь я и чего желаю.

Я все пытаюсь для себя понять 

И осознать - зачем нам чувства, страсти,

Когда все может разум одолеть 

Холодной мыслью - и в твоей все власти.

Да, разум может победить все страсти,

И так, наверно, даже легче жить.

Но лишь от сердца мы желаем счастья,

И только сердцем можно полюбить,

И только сердцем можно ненавидеть,

Хоть говорят, что это страшный грех...

По воле чувств могу я и обидеть.

Но я ж не ангел, я лишь человек

Ліс оголивсь. Йому не соромно,

І не бентежиться йому,

Земне й небесне знову порівно

У осінь дивиться німу.

Холодний день зітхає втомлено,

І там, де снів стоїть стіна,

Порожнім полем ходять спомини

І літа губиться луна.

 

Залистопадило. Пусте.

Заговорило мокрим духом.

У вікнах тихо ніч росте,

І бубонить годинник глухо.

Дрімота зборює кота,

В кутку куняє тінь ледача,

І спить у думах суєта

Неполохливим сном дитячим.

В Бога ніколи не прошене,

(нащо Його турбувати?)

Щастя куняє Явдошине

У квітнику коло хати.

Айстрами вересень вишитий,

Сонечко лізе угору,

Сон приворожує мишею,

Що не піймався вчора.

Бавиться вітер із глеками,

Хмара задумливо ходить,

Чути як кізонька мекає,

Припнута десь на городі.

Чути як гуси стривожені,

Чути як падають сливи,

Щастя куняє Явдошине,

Щастя сьогодні щасливе.

І степ, і ніч, і ночі хміль,

Непосидючий мліє розум,

Чумацький Віз розсипав сіль -

Зламалось колесо у воза.

Куди не глянь - все дивина,

І в дивині усе поснуло,

Де вічна баба кам'яна

Безсмертним тішиться минулим.

У спокої я ляжу, і засну, бо Ти, Господи, єдиний даєш мені жити безпечно! (Пс 4:9)

 

У спокої я ляжу, і засну,

І диво дивне станеться зі мною,

Де спомини шукають глибину

Непізнаної пам’яті людської,

Куди не потикає носа лють,

Де місце є для волі і для сміху,

І де мене, як можуть, бережуть

Від пазурів скривавленого лиха.