Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                    присвячується.

                                                                    Засновано на реальних подіях.

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких чоботях, югі чи як вони звуться, що онук подарував на Різдво, і вслухалася у «Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни» почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще Різдво – у селі!» - навезли на іграшок, вбралися як слід, і гайда по дворах із колядками.

Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота, і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.

Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору, багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…

* * *

Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, і не спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.

- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, що був при німцях перекладачем.  –  Донесли, що Петро твій на фронті комуніст, вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.

Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони удвох, та з весілля. Тоді сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під столом, аби світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері. Від морозного повітря перехопило подих на мить… –  і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла.

І був сніг такий глибокий, і щокроку нога провалювалася наче в безодню. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася. Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями, ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь дядько візьме на сани жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.

Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний совєцький офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати, коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як мокрим весняним снігом впереміж із болотом, босоніж, тікала від цього п’яного, а навздогін летіли матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна одну, наче востаннє. 

Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих, та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала, тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу одну з дівчат, то та вже наїдалася.

І якось теж був Різдвяний вечір, і їхали з міста додому зі старим сусідом на санях. І раптом здалося – більше немає нікого на світі під цими ясними зірками, крім діда Фадея на санях, із його широкою згорбленою спиною, та сухого колгоспного коня... Тільки сніг, сніг кругом, до самого чорно-синього обрію. Різдвяний сніг…

То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що її Петро зник без вісти, прийшов у сорок четвертому. Більше чоловіків у сім’ї не було. Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.

* * *

«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі, летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.

Чомусь саме від цих рядків наприкінці завжди наверталися сльози. Наче зненацька щось так гостро стискалося в грудях, підступало до горла – і тих сліз було вже не спинити. Хоч дихай, хоч не дихай – а вони з’являлися самі собою, без дозволу, підступні, і бігли по щоках, невпинно, тихо і гаряче…

Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут, або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.

Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась напружена струна всередині починала бриніти так щемливо, так жалісно, що сама душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала ніколи зла.

І не було вже на світі ані болю, ані страху, ані образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з душі, і з того завжди починали капати сльози…

* * *

– Бабуню!

Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов родинний вертеп.

«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися – ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся-я-я»…

–        Бабуню! Ти чого ти плачеш?

Леся підбігла і обхопила її своїми рученятами.

–        Та ні, не плачу… То сніг Різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть у хату вже до столу, бо померзли…

–        Ой! Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею рукавичках. 

Та й справді засніжило.

 – А чому Різдвяний? Він не такий, як усі?

–        Ні, доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він виконує бажання.

–        Бажання!!!

–        Авжеж. Коли Різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?

–        Хочу-у  бути-и  щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.

Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого бажання. І складнішого…

Горпина мимоволі глянула на зірку з промінчиками у верхів’ї ялини.

–        Будеш. Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо всі вже посідали.

Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку, замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним сніжинкам. Ті ніжно сідали на обличчя і тихо танули крапельками, пообіцявши виконати найгарячіше бажання.

Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба... 

Кінець

©Наталія Лалєнцева

Так багато зараз пишуть про Майдан. І про людей, які там стоять. Що мабуть, не мало б сенсу додавати ще якогось багатослів’я.

Але те, що я хочу сказати – почуйте. Це не багато. Але так багато стає зрозумілим.

Запитаємо себе, що ми там робимо, на Майдані. І не тільки там, а по всій Україні, яка вся перетворилася на Майдан. Майдан для чого, для якого процесу взагалі? І як нам трапилося саме зараз розділитися на "тітушок" та майданівців? Бо ж поділ на Схід та Захід, на сторонників єроінтеграції та прихильників Таможенного союзу ніяк не пояснює процесів, які зараз відбуваються у суспільстві.

Фокус у тому, що у критичний момент вийшли з тіні на світло і заявили про себе різні за своєю сутністю особистості.

І цей процес, виявляється, є закономірним щаблем у розвитку суспільства.

Намагатися зрозуміти породу «тітушок» (хоч занадто пафосно до них застосовувати слово порода) нормально розвиненій людині важко. Тому що стан свідомості у них такий, їхні пріоритети та методи виживання знаходяться в найнижчій площині «его», а саме: урвать і тікать, грошиків хапануть, "тьолку" затащить. У більш розумних представників цього класу пріоритети чіткіше окреслені, але теж знаходяться у цій самій его-площині: гроші, сила, влада. Це те, до чого іхня душевна сутність прагне, і за що вони готові робити що завгодно – насправді що завгодно. Бити, убивати. Добивати дівчат кийками. Немає поживи на цій землі – вони втечуть на іншу. Їм все одне, з чого добувать своє. Тому "нижчі" представники цих виродків так добре розуміються з "вищими", які долізли до влади - бо вони з одного тіста і на одній хвилі.

Та, окрім них, є інший клас людей. Незалежно від назви народу та землі, на якій живуть, у цих людей пріоритети виживання знаходяться у площині самопожертви. У них зовсім інші активні ділянки мозку, чи серця – як хочете це називайте. Саме з цієї частини душі виростає таке почуття, як патріотизм. У «тих-тушок» його немає в принципі. А ще виростає внутрішня необхідність свободи, почуття власної гідності, взаємодопомога, усвідомлення себе як частини нації, готовність робити усе, а за необхідності - і жертвувати собою заради іншої людини та свого народу. Це ніякий не пафос. Сутність у них така, із цим теж нічого не можна зробити, і випробування лиш зміцнюють їхню впевненість. Це не означає, що вони безгрішні та золоті - звичайні люди, часом «непристосовані до життя» і «безтолкові», такі самі грішні, з різним рівнем освіти та статків. Просто у критичний момент вони роблять інший вибір. І все.

Так от. Якщо відкинути емоції та розглянути обидві позиції як засіб виживання (це не цинізм, просто нейтральна точка зору) - то в "тих-тушок" здатність до виживання насправді низька: у критичний момент вони жеруть одне одного, аби не виздихать. Це для них норма поведінки, не вимагає пояснень і не тягне за собою муки совісті. Їм нормально.

У другої категорії людей у критичний момент свого життя, історії нації включається зовсім інша модель поведінки. Активізуються зовнішні, соціальні зв*язки, по яких надається допомога одне одному, а в результаті - вони разом стають сильнішими, утримують цей високий потенціал і раптово забезпечують  високий рівень виживання: як одній людині, так і спільноті в цілому.

Це і є кістяк нації. Народу. Будь-якого. Українського. Польського. Французького. Все одне.

Ясна річ, що завжди і скрізь будуть «тітушки» й штрейкбрехери. Однак, пам’ятаєте закономірність? Що їх менше, тим активніше вони одне одного хрумають. Здорове громадянське суспільство доводить їхню кількість до критичної маси, коли вони вже не несуть загрози цілому устрою. Покусюють одне одного та навколишніх – але ж не мають «високостоящего» лідера своєї кривої породи. Чому? Бо розвинене суспільство вже такого лідера не допускає до влади.

Сьогодні ми маємо змогу стати саме таким суспільством.

Сьогодні Україна як держава стала на новий щабель свого розвитку.  Бо на новий щабель піднявся її народ. У критичну хвилину сотні тисяч людей з усіх куточків «включили зв’язок» і відчули себе одним цілим. Давайте тримати цей стан і більше нікому і ніколи не дозволяти себе роз’єднувати. Хай марно сподівається «тітушкостан», що запал пройде і всі тихо розійдуться по хатах. У якій точці кожен із нас не знаходиться – ми разом, ми Народ. І будемо відстоювати своє право на гідне життя, будемо відстоювати кожного свого громадянина – на Майдані, перед «беркутом», у судах ще поки продажних, будемо тримати одне одного за руку. І доведемо «тітушкостан» до критичної межі, нехай розпадеться і згризе сам себе.  І не намагайтесь нас розділяти набридлими штампами.

Не кажіть нам, що ми не любимо Росію або невиправдано хочемо в Європу. Що ми слухаємося якогось лідера. Вже немає потреби йти за лідером, як дитина – за татом. Виросли.

Буде гідне суспільство – буде гідний лідер. Це закон розвитку. Це так просто.

Ми, український народ, стоїмо за себе. Кожен за кожного.

Слава Україні!

©Наталія Лавлєнцева

Он не хватает звезды с небес,

И не подарит Картье –

Не в силах…

Но в душу вселяется Бог 

Или бес,

Когда очертания плеч унылых

Раскинет крылом гитары изгиб,

И струн неземная коснется сила.

И – то ли ты

На мгновенье погиб,

То ль обнаружил,

Что встал из могилы…

И рвется душа

Осколками нот.

И сердце

Жрец вырывает из тела.

И больше не важно,

Ты жив или мертв –

Лишь бы она

Надрывно пела,

Ангельским хором на облаках,

Из преисподней –

Демона воем,

Эта гитара в его руках,

Которой

Из смертных

Лишь он

Достоин...

Я очень соскучился.

Да.

По тебе.

Но знаю, что время

Неумолимо.

Что в этой неравной и жесткой борьбе

Лишь дети и старцы судьбою хранимы.

Что ждет одиноких и хмурых дождей

Под куполом мира жестокий старатель –

Чтоб души просеять сквозь сито страстей

И золотом бросить на серую паперть.

Что дух закалится, пройдя через боль.

Что серые будни спасительно вески,

Уже заслоняя тот мир, где порой

Ты был еще чист и наивен по-детски.

Я очень соскучился.

Только молчи.

Чудовищных, дерзких обид

Не прощают.

И незачем знать,

Слышишь – незачем! – чьи,

Чьи сны

Твоя тень

Без стыда

Навещает…

Мне ночь не колыбельные поёт –

Глазами звезд

Из мрака смотрит вечность.

Не в эту ль тьму бесследно жизнь уйдет,

Круговорот

Сменив на бесконечность?

Не в эту ль тьму

Уйдет туман надежд,

И призрачного счастья ожиданье,

Пророков мудрость, суета невежд,

Беспечность жизни,

Смерти назиданье?

В шагах столетий

Звуки голосов

Безмолвием окутает забвенье –

Покуда нет у времени оков,

Покуда есть у вечности терпенье…

Мгновения теряются в веках.

Уходит сумрак лунною тропою.

Лишь звезды,

Оставаясь в небесах,

Незримый чертят круг

Над головою…

Я ступаю по звездам – ушедший навеки.

Непривычно легко над землею дышать.

Где-то там, позади, онемевшие веки

Синеве предрассветной уже не поднять.

Ни печали, ни слёз, ни горчинки утраты.

Время пылью слетело с разнузданных плеч.

Может, то за греховность и было расплатой –

То, что тщетно так силится память сберечь?

Невесомы шаги, и неслышимо эхо.

Я сливаюсь с впустившей меня пустотой –

И, как будто в пространстве заштопав прореху,

Бытие изумило своей простотой…

Странный сон ни о чём шорох листьев развеял.

Непроглядная темень за мокрым окном.

То ли дождь нашептал, то ли ветер шалеет…

Это жутко нелепым покажется днём –

Я ступаю по звездам…

                                                                                           Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                                           присвячується.

                                                                                           Засновано на реальних подіях.

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

                                                                 Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/