Різдвяний сніг

                                                                    Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                    присвячується.

                                                                    Засновано на реальних подіях.

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких чоботях, югі чи як вони звуться, що онук подарував на Різдво, і вслухалася у «Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни» почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще Різдво – у селі!» - навезли на іграшок, вбралися як слід, і гайда по дворах із колядками.

Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота, і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.

Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору, багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…

* * *

Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, і не спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.

- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, що був при німцях перекладачем.  –  Донесли, що Петро твій на фронті комуніст, вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.

Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони удвох, та з весілля. Тоді сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під столом, аби світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері. Від морозного повітря перехопило подих на мить… –  і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла.

І був сніг такий глибокий, і щокроку нога провалювалася наче в безодню. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася. Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями, ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь дядько візьме на сани жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.

Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний совєцький офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати, коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як мокрим весняним снігом впереміж із болотом, босоніж, тікала від цього п’яного, а навздогін летіли матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна одну, наче востаннє. 

Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих, та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала, тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу одну з дівчат, то та вже наїдалася.

І якось теж був Різдвяний вечір, і їхали з міста додому зі старим сусідом на санях. І раптом здалося – більше немає нікого на світі під цими ясними зірками, крім діда Фадея на санях, із його широкою згорбленою спиною, та сухого колгоспного коня... Тільки сніг, сніг кругом, до самого чорно-синього обрію. Різдвяний сніг…

То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що її Петро зник без вісти, прийшов у сорок четвертому. Більше чоловіків у сім’ї не було. Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.

* * *

«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі, летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.

Чомусь саме від цих рядків наприкінці завжди наверталися сльози. Наче зненацька щось так гостро стискалося в грудях, підступало до горла – і тих сліз було вже не спинити. Хоч дихай, хоч не дихай – а вони з’являлися самі собою, без дозволу, підступні, і бігли по щоках, невпинно, тихо і гаряче…

Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут, або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.

Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась напружена струна всередині починала бриніти так щемливо, так жалісно, що сама душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала ніколи зла.

І не було вже на світі ані болю, ані страху, ані образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з душі, і з того завжди починали капати сльози…

* * *

– Бабуню!

Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов родинний вертеп.

«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися – ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся-я-я»…

–        Бабуню! Ти чого ти плачеш?

Леся підбігла і обхопила її своїми рученятами.

–        Та ні, не плачу… То сніг Різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть у хату вже до столу, бо померзли…

–        Ой! Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею рукавичках. 

Та й справді засніжило.

 – А чому Різдвяний? Він не такий, як усі?

–        Ні, доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він виконує бажання.

–        Бажання!!!

–        Авжеж. Коли Різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?

–        Хочу-у  бути-и  щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.

Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого бажання. І складнішого…

Горпина мимоволі глянула на зірку з промінчиками у верхів’ї ялини.

–        Будеш. Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо всі вже посідали.

Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку, замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним сніжинкам. Ті ніжно сідали на обличчя і тихо танули крапельками, пообіцявши виконати найгарячіше бажання.

Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба... 

Кінець

©Наталія Лалєнцева