Завібрував телефон, номер незнайомий. Не страждаю на манію переслідування, тому слухавку беру завжди.
-Алло.
- Здоров! Ну як ти? - прокричав мені радісний голос, голос підзабутий, але ці інтонації, завжди сповнені нездоровим оптимізмом, безперечно належали моєму шкільному товаришу Арсену. Почути його було великою несподіванкою, адже зі школи ми майже не спілкувались, взагалі востаннє ми бачились 2 роки тому. Я відповів, що все у мене добре, що погода чудова ( другий день стояв кошмарний мороз) і, що я здивований його , Арсена, чути.
-Ага, - дуже втішався голос - а я не просто так, а у мене справа до тебе.
- Цікаво-цікаво, - а мені і правда ставало цікаво, уявіть: сидиш ти мерзнеш, справи всілякі переробляєш, звичайні такі буденні справи, і тут – вривається до тебе затурканого весняний, чомусь таким він мені видався, голос старого друга. Може тому, що у мене школа асоціювалася саме з цією порою, може ще чому, але накрило щемкою ностальгією, хоч школи я ніколи не любив.
- Йой, то ти забув?
- Що забув? Ти сам як?
-В другу суботу лютого зустріч випускників, сподіваюсь хоч цього разу прийдеш? Ми тут колегіально вирішили, що треба нарешті зібратись повним складом, так що у тебе немає вибору. В цю суботу на 6 вечора біля школи.
- Та в принципі були плани, не знаю як вийде…
- Стільки років не бачились! - перервав Арсен. - Ну які плани можуть бути?
-Добре, я подумаю, можливо, зміню плани.
- Так би одразу. Тоді до зустрічі, я ще подзвоню.
Ця розмова якось несподівано перервала попередній хід думок. Річ у тому, що я дійсно ніколи не ходив на ті зустрічі, ні з ким з однокласників спілкування не підтримував, хіба що з Арсеном, і то коли вже було, та й взагалі навряд би мене така пропозиція колись зацікавила. Але тут я чомусь поринув у далекі-далекі спогади, та й згодом не такий вже поганий клас був, але найбільше зіграла цікавість. Вірніше самі по собі однокласники мене мало цікавили, ні з ким із них у мене не співпали інтереси, смаки, переконання, ну словом все те, що людей об’єднує, предметом інтересу стала подальша доля всіх цих людей, тепер, звичайно, чужих мені, але ми мали спільне минуле. Словом, мені довелося змінювати плани на суботу.
За тиждень морози майже минули і тепер всюди лежали пишні кучугури чистого снігу, які рясно обліпили шкільне подвір’я. Сама школа знаходиться в середмісті на вулиці, що колись в давнину мала назву Графська гора, а тепер назву має іншу, та й взагалі змінила їх немало, але й дотепер більш менш зберігає свій колишній вигляд завдяки ще не знесеним, що дивно для столиці, старовинним будівлям і бруківці.
Прийшли, звичайно, не всі, трохи більше половини, я нарахував 16. Ми зайшли в школу, поблукали коридорами, зустріли деяких вчителів. Нашої класної на місці не було, виявилось, вона захворіла, тому ми дізналися її номер, подзвонили, побажали міцного здоров’я, передали привіт від кожного і на тому вивалили на вулицю в пошуках теплого місця і зігріваючих напоїв.
Тепер погода й справді радувала, поки ми ходили по школі пішов сніг. Він великими пластівцями неспішно опускався в променях ліхтарів, а ми так само неспішно пересувалися тихими вулицями. Ті самі люди, ті самі місця – це все занурювало в дитинство, в найкращі його спогади.
Ми досить швидко знайшли приємну кнайпу, розсілися, почалася розмова, вірніше розмови, всі як завжди розбилися по компаніях. Говорили про різне: спогади про школу, університети, щось про політику, згадали і тих, хто не прийшов сьогодні. Про когось жодних відомостей не було, кілька однокласниць мали малих дітей і не змогли прийти, ну і особливо відмітили «успішних, що тепер за кордоном». Але вже за чверть години пролунав голос нашої вічної старости Каті, яка запрошувала всіх до спільної бесіди, бо їй всі ми дуже цікаві. Очевидно, цікаво було і більшості присутніх, тому вже за пару хвилин ми почули кілька монологів. Від Лесі Вапняр про роботу, щось там із продажем автомобілів, про дитину і чоловіка, про подорож Європою і купу вражень з тим пов’язаних, далі трохи розказав Олег Гришин, потім Марта, прізвища вже не згадаю, яка судячи з усього нічим особливо не займалася, але мала плани на велике майбутнє десь за кордоном, ще був Стас Кириченко, який тепер , як виявилось, працює журналістом і дуже критикує державний устрій з усіма витікаючими. Макс Головнюк, який прийшов з дружиною, говорив як і в шкільні часи коротко і влучно, але повідомлення його полягало в тому, що він кваліфікований талановитий архітектор вже просто не має сил виживати в цій країні, так що дуже скоро вони переїдуть в Австралію, і що в кінці кінців він не хоче, щоб його діти росли в такій паскудній державі, як наша. Цю ж тему продовжив і Андрій Кротенко, сказав, що у його родини тут бізнес, але якби не це, він би не вагаючись переїхав в Америку, де і життя стабільніше, і люди доброзичливіші. Так що він із задоволенням змінив би Батьківщину. Його підтримала й Настя Липницька, мовляв, в «цивілізованих країнах» геть інакший менталітет, а у нас тут суцільні хами і ніякого сервісу, та й дивитись нема на що, її тітка живе в Турині - от там краса і чоловіки італійські не рівня нашим. Потім був ще хтось і ще хтось, казали про перспективи в Москві. Це ставало нестерпним. Я трохи розвернувся від славного товариства, і на якийсь час просто втупився в стіну. Я був роздратований, ображений, відчував як під шкірою наростає агресія до цих людей, образа гидко ширилася по всьому тілу, перекочувалася м’язами, підходила до горла. Переді мною сиділо 16 людей, дорослих, переважно успішних недурних і дуже різних людей і всі вони в унісон твердять про те, що наша, що моя країна – гниюча діра, що звідси треба звалити якомога швидше і забути про неї як про страшний сон, що люди тут – не люди, а дика юрба злодіїв, що тут ніколи не було пристойної історії, що тут і дивитись нема на що.
Хтось продовжував розповідати, але зваживши на всі обставини, тобто якщо мене апріорі вважають диким нахабою, я вирішив дозволити собі перебити. Мій голос прозвучав, мабуть, надто гучно, чиясь дівчина навіть ойкнула від несподіваності. Не згадаю точної хронології, але говорив Андрію, що теж бував в Америці, що так, у них там кращий рівень життя, але чим, чим кращі люди? Хіба ти колись зрозумієш їх як нас? Казав Кириченку, що проблема влади, очевидно, починається з його батька депутата. Питав Марту, а чим таким вона хоче займатися за кордоном? Куди вона поїде, які такі у неї таланти, що вона не може знайти їм втілення в рідній країні? Максу казав, що якщо його дитина не виросте в такій паскудній державі як наша, то буде йому чужою, чи він хоче зробити оазис ненависної України в затишній Австралії? Потім довго розпитував перелякану Настю про те, хто тоді я і вона сама, і ми всі тут присутні, якщо за її словами населення України - «суцільні хами»? Казав, що не був в Турині, але був багато де ще і цілком погоджуюсь, що всюди гарно і пречудово, а чи була вона десь крім рідного спального району Києва? Настійно радив, ледь не вимагав, щоб вона поїздила по Україні, подивилася і не казала дурниць. Коли я закінчив, запала незручна тиша, всі якось потупились, так ніби мова йшла про когось за сусіднім столом, чи радше за океаном.
Заговорив Макс:
-Ну, Ян, розумієш, ти завжди був таким націоналістом, не знаю звідки це у тебе, може виховання… - тепер він вже говорив повільно і не так впевнено - Можливо, ти правий, але тобі трохи простіше, ти дуже любиш Україну, навіть таку…
- А тобі що заважає?
Відповіді не було. Пауза протривала недовго і розмови продовжилися, але вже на зовсім інші теми і вже не так жваво. Надій на приємне продовження спілкування не було, я посидів ще хвильку, побажав всім удачі і пішов.
Залишки вечору видалися не надто приємними, важко було переключитися на щось інше. Я розумів, що погарячкував, але ще гірше було усвідомлювати, що навряд я комусь щось цим довів, як вже не намагався. Далі було безсоння, а ще далі, вже під сірий ранок сни, ціла низка абсурдних снів, в яких переплелися якісь шкільні контрольні, однокласники теперішні і ті, яким 16 років, наш випускний, який проходить то в Америці, то в Австралії, чоловіки з Турину, які редагують статті про українську політику авторства Стаса Кириченка і багато подібної маячні, яку я, на щастя, не пам’ятаю.
Лише останній фрагмент сну був не абсурдним, навпаки - символічним: я стою на площі, навколо мене сотні, а може й тисячі людей, всі вони з якимись величезними валізами, клумаками, пакетами. І всі такі замурзані, брудні, постійно сваряться, щось кричать. В повітрі носиться нетерпіння, всім треба кудись їхати. А потім таке враження, що камера, якби це був фільм, від’їжджає вбік і вгору, і я бачу весь цей натовп вже зверху, а він - нескінченний.
Прокинувшись, я зробив начерк побаченого уві сні, це був обрис мапи України, всуціль заповнений людьми, що сидять на валізах і тримають в руках паспорти і візи, по лівий берег обличчя їхні спрямовані до Росії, по правий – Європи.
Через Арсена мені вдалося розшукати мейли майже всіх присутніх вчора, я відіслав їм картинку і прикріпив повідомлення в якому просив вибачення, якщо образив і бажав їм щастя в Україні. Відповіді надійшли тільки від п’ятьох, але я побачив, що щось мені вдалося зрушити в серцях цих людях.
Про себе.
Мене звати Ян, живу і працюю в Києві, маю 24 роки і радість бути художником, бо те, що я роблю це інструмент впливу, сподіваюсь, правильного і благотворного. Той сюжет, що явився мені уві сні став одним з елементів виставки, яку планую на жовтень цього року. Цей проект призначений не для смакування інтелектуальними снобами, він - для абсолютно різних у всіх відношеннях людей, яких об’єднує тільки те, що вони є українцями. Або ще ліпше – для усвідомлення себе українцями. І саме це усвідомлення є найважливішим, бо Україна це не абстрактне поняття, а єдність людей, які знають, люблять і поважають те, що робить їх однією нацією і відрізняє від інших.
Поки будемо ми - буде і Україна.
