Для чого Майдан, або Про Его і Патріотизм

Так багато зараз пишуть про Майдан. І про людей, які там стоять. Що мабуть, не мало б сенсу додавати ще якогось багатослів’я.

Але те, що я хочу сказати – почуйте. Це не багато. Але так багато стає зрозумілим.

Запитаємо себе, що ми там робимо, на Майдані. І не тільки там, а по всій Україні, яка вся перетворилася на Майдан. Майдан для чого, для якого процесу взагалі? І як нам трапилося саме зараз розділитися на "тітушок" та майданівців? Бо ж поділ на Схід та Захід, на сторонників єроінтеграції та прихильників Таможенного союзу ніяк не пояснює процесів, які зараз відбуваються у суспільстві.

Фокус у тому, що у критичний момент вийшли з тіні на світло і заявили про себе різні за своєю сутністю особистості.

І цей процес, виявляється, є закономірним щаблем у розвитку суспільства.

Намагатися зрозуміти породу «тітушок» (хоч занадто пафосно до них застосовувати слово порода) нормально розвиненій людині важко. Тому що стан свідомості у них такий, їхні пріоритети та методи виживання знаходяться в найнижчій площині «его», а саме: урвать і тікать, грошиків хапануть, "тьолку" затащить. У більш розумних представників цього класу пріоритети чіткіше окреслені, але теж знаходяться у цій самій его-площині: гроші, сила, влада. Це те, до чого іхня душевна сутність прагне, і за що вони готові робити що завгодно – насправді що завгодно. Бити, убивати. Добивати дівчат кийками. Немає поживи на цій землі – вони втечуть на іншу. Їм все одне, з чого добувать своє. Тому "нижчі" представники цих виродків так добре розуміються з "вищими", які долізли до влади - бо вони з одного тіста і на одній хвилі.

Та, окрім них, є інший клас людей. Незалежно від назви народу та землі, на якій живуть, у цих людей пріоритети виживання знаходяться у площині самопожертви. У них зовсім інші активні ділянки мозку, чи серця – як хочете це називайте. Саме з цієї частини душі виростає таке почуття, як патріотизм. У «тих-тушок» його немає в принципі. А ще виростає внутрішня необхідність свободи, почуття власної гідності, взаємодопомога, усвідомлення себе як частини нації, готовність робити усе, а за необхідності - і жертвувати собою заради іншої людини та свого народу. Це ніякий не пафос. Сутність у них така, із цим теж нічого не можна зробити, і випробування лиш зміцнюють їхню впевненість. Це не означає, що вони безгрішні та золоті - звичайні люди, часом «непристосовані до життя» і «безтолкові», такі самі грішні, з різним рівнем освіти та статків. Просто у критичний момент вони роблять інший вибір. І все.

Так от. Якщо відкинути емоції та розглянути обидві позиції як засіб виживання (це не цинізм, просто нейтральна точка зору) - то в "тих-тушок" здатність до виживання насправді низька: у критичний момент вони жеруть одне одного, аби не виздихать. Це для них норма поведінки, не вимагає пояснень і не тягне за собою муки совісті. Їм нормально.

У другої категорії людей у критичний момент свого життя, історії нації включається зовсім інша модель поведінки. Активізуються зовнішні, соціальні зв*язки, по яких надається допомога одне одному, а в результаті - вони разом стають сильнішими, утримують цей високий потенціал і раптово забезпечують  високий рівень виживання: як одній людині, так і спільноті в цілому.

Це і є кістяк нації. Народу. Будь-якого. Українського. Польського. Французького. Все одне.

Ясна річ, що завжди і скрізь будуть «тітушки» й штрейкбрехери. Однак, пам’ятаєте закономірність? Що їх менше, тим активніше вони одне одного хрумають. Здорове громадянське суспільство доводить їхню кількість до критичної маси, коли вони вже не несуть загрози цілому устрою. Покусюють одне одного та навколишніх – але ж не мають «високостоящего» лідера своєї кривої породи. Чому? Бо розвинене суспільство вже такого лідера не допускає до влади.

Сьогодні ми маємо змогу стати саме таким суспільством.

Сьогодні Україна як держава стала на новий щабель свого розвитку.  Бо на новий щабель піднявся її народ. У критичну хвилину сотні тисяч людей з усіх куточків «включили зв’язок» і відчули себе одним цілим. Давайте тримати цей стан і більше нікому і ніколи не дозволяти себе роз’єднувати. Хай марно сподівається «тітушкостан», що запал пройде і всі тихо розійдуться по хатах. У якій точці кожен із нас не знаходиться – ми разом, ми Народ. І будемо відстоювати своє право на гідне життя, будемо відстоювати кожного свого громадянина – на Майдані, перед «беркутом», у судах ще поки продажних, будемо тримати одне одного за руку. І доведемо «тітушкостан» до критичної межі, нехай розпадеться і згризе сам себе.  І не намагайтесь нас розділяти набридлими штампами.

Не кажіть нам, що ми не любимо Росію або невиправдано хочемо в Європу. Що ми слухаємося якогось лідера. Вже немає потреби йти за лідером, як дитина – за татом. Виросли.

Буде гідне суспільство – буде гідний лідер. Це закон розвитку. Це так просто.

Ми, український народ, стоїмо за себе. Кожен за кожного.

Слава Україні!

©Наталія Лавлєнцева