Неочікуваний сюрприз від Бога

 Після Чорткова наш шлях пролягав далі і видно Богу було угодно очистити нас від дотику до назви міста. Зовсім не плануючи кудись заїзжати, окрім прямого міста призначення ми їхали собі і тут понад дорогою в глибокій улоговині ми побачили верхівки церкви і якісь печери у скелях. На карті в телефоні я побачила позначку «Печерний монастир» і звичайно вирішили зупинитись щоб оглянути що там цікавого. І яке ж було наше здивування, задоволення і радість від того, що ми побачили.

Зі скель відкриваються мальовничі краєвиди. 

Спочатку ми побачили три каплички, пройшлись до них, а потім в іншу сторону від одної з каплиць побачили в тіні дерев стежку, яка вела вниз на сонячну галявину, 

далі доріжка знову повертала, 

сонячні промені вели нас далі знову в тіньовий схил дерев і стежка привела нас до прекрасного джерела. 

Враження було таке, неначе ми потрапили в казку. Сонячний лагідний день, тиша навкруги, людей зовсім немає, лише легкий шелест листви і щебечуть пташки. З гори між травами і деревами ніжно дзюрчать струмки, які стікаються в басейн. Біля струмків скульптурки янголяток, а поряд з басейном скульптури Ісуса в роздумах, Діви Марії з маленьким Ісусом. 

А далі нам знову відкривались нові дива. В церкві святого Онуфрія, яка дійшла до наших днів, зберігається унікальна скульптура – фігура святого Онуфрія роботи видатного галицького майстра Івана Пінзеля.

Над церквою височіє грандіозна не рукотворна природна скеля з віконечком, а під нею вже рукотворні клумби і грот з відтворенням біблійних розповідей.

Йдемо далі і підіймаємось до скульптури Богородиці.

Далі знову стежки, сходи уверх до скельних гротів, печер.

З самого початку шляху, ще від перших трьох каплиць, здавалось, що то просто стежки, але через деякі відрізки були різні знаки: каплиці, струмки з басейном з водою, біблійні картини, шлях наверх, Богородиця, скульптури сумних жінок, печера. І лише коли майже піднялись наверх зрозуміли, що всі локації, які ми проходили, то Хресна дорога Ісуса Христа. Думки полетіли в роздуми про життя, буття…

Далі були печери, в яких ховались, молились, а можливо і жили монахи. 

Так як це чудове місце було неочікувано нам дароване, ми нічого про нього не знали і лише коли прибули на місто перебування ми почали читати і дізнались багато цікавого.

  Отже, порившись в інтернеті знайшла таку інформацію:

Рукомиш. Скельний монастир.

Те, заради чого в Рукомиш приїздять туристи, знаходиться відразу під знаком з назвою села. Це дивовижний печерний комплекс, церквиця з XVIII ст., столітній костел - і сучасна хресна дорога. Хоча природа-таки править бал - відірвати очі від гротів і скель неможливо.

 Травертинові скелі - ось як по-науковому називається це диво природи (геоморфне утворення) в Рукомишу. Палеонтологам тут рай: в карстових порожнинах Рукомишу було знайдено кістки дрібних голоценових тварин.

Перша документальна згадка про Рукомиш походить з 1453 р. А застигла в камені архітектурна історія в села й того молодша: найдавніша його пам'ятка, розташована під скелями мурована церква св. Онуфрія, походить з 1768 р. (начебто зводилась святиня на місці дерев'яної попередниці). Храм будувався на кошти сільського старости та жителів Рукомиша.

Безмежні краєвиди маленького села Рукомиш Бучацького району на Тернопільщині, омитого річкою Стрипою, приховують в собі давню, насичену подіями історію. В селі неподалік Бучача проживають всього близько 400 жителів, а відоме воно завдяки старовинному Скельному монастирю. Рукомиш вперше згадується, ще 28 липня 1379 року, згідно з дарчою грамотою Михайла Бучацького для римо-католицького костелу в Бучачі. За легендами назва села пішла від старослов’янського прізвища Рукомиш, розповідають, що то був дружник-богатир, якому галицький князь Лев передав ці землі за відважну службу та ратні подвиги.

Квітуча природа, повна рибою річка та джерела чистої води з давна приваблювали людей поселятись на цій родючій землі. Тому не дивно, що ченці обрали саме її для схову. За переказами, в темні, лихі часи 13 ст. рятуючись від татаро-монголів, які зруйнували Київ, два монахи з Києво-Печерської лаври облаштували в скелях печерні храм і монастир. 

Вниз попри стежку стоять 13 станцій Хресної дороги, а на горі спраглих мандрівників чекає джерело з неймовірно смачною водою. Внизу стежини, поряд з церквою знаходиться невеликий водоспад, що впадає в басейн, ця вода вважається цілющою.

А скельний храм зберігся і досі, до нього ведуть зручні сходи прикрашені високими білими фігурами. З висоти відкривається неймовірний вигляд на церкву та село. Сам печерий храм має площу біля 25 кв.м, в середині нього знаходиться кам’яний вівтар з іконами, одна стіна підмурована після обвалу. Далі сходи ведуть до невеликих печер та гротів, які напевно слугували келіями.

Атмосфера тут дуже спокійна та гармонічна, здається що ти знаходишся поза межею сучасного світу.

В цих місцях так тихо, душевно, спокійно, що не хотілось йти звідси. Ми умились кришталево чистою водою, напились смачної води і взяли з собою на дорогу. Вже пройшло два місяці з того часу, а я й досі приємно згадую чудовий сюрприз подарований Богом.

       Дивна і насторожуюча назва міста не завадила нам завітати до нього. Вже давно, в 2014 році, коли я була захоплена посткросингом, мені попала на очі листівка з видом домініканського костелу святого Станіслава. І от з того часу відвідини цього костелу були однією з моїх мрій.

     Коли знаходишся біля костелу, здається неначе це старий мудрий дідусь, який бачив багато на своєму віку. Було таке відчуття неначе він дихає, неначе зараз, як колись в дитячих казках, дідусь прокинеться від глибокого сну, відкриє очі і почне свою цікаву розповідь.

Вже знаючи історію Чорткова я розумію, що розповідь цього дідуся в деяких частинах буде важкою і сумною. Та навіть легенда про заснування міста вже диву дає: «Коли Земля була зовсім юна і не знала не те що мобілок, а й людей, боги займалися географією. Прикладною: упорядковували ліси й поля, направляли ріки в русла, наповнювали озера водою. Через конфлікт інтересів (а злі язики подейкують, що через банальну заздрість) посварився тоді Чорт з Богом. Що деміург не зробить — нечистий напартачить, шкоду якусь втне. А якраз час запускати воду в річку Серет. Чортяка перегородив русло кам’яними насипами. Так як займався лише географією, фізику встиг підзабути: сила води розірвала перепони. Не здався нечистий, знову перегородив Серет, на цей раз земляним валом, ще й каміння додав, щоб надійніше. Вдоволений справою розлігся на березі, запалив файку і регоче, потішається. Тут на допомогу прийшли водяні змії, прорили нори, через які прорвалася вода. І втретє Чорт спробував перегородити русло камінням, і втретє вода виявилася сильнішою, закрутила диявола у водоверті, накрила товстим шаром намулу, поховала на дні. Вибратися чортяка вже не зміг. А пізніше на зелені береги прийшли люди, оселилися в спокійній улоговині і назвали її Чортовою долиною. А місто, що з’явилося тут ще пізніше, отримало назву Чортків.

Навіть виплутавшись з легенд, все одно натрапимо на плутанину: чи то місто відразу називалося Чортковиці — і вже від нього взяв собі прізвище «Чартковський» один з власників поселення, чи то якраз власник, пан Єжи, поселення назвав на честь свого прізвища. Чорт його знає, як то все було... На карті польського короля Казимира Великого місто позначене саме як Чортковиці, а офіційний дозвіл перейменувати місто в Чортків дав наступний король, Сигизмунд ІІІ.»

    Міського голову Чортківської райради 2008 року звали Роман Чортківський, а міським краєзнавчим музеєм заправляв Ярослав Чорпіта. Містика!

Перша письмова згадка про Чортків пов’язана з наданням йому Магдебурзького права в 1522 р.

Найграндіознішою спорудою міста є костел св. Станіслава домініканського монастиря. Його гострий шпиль помітний з багатьох точок Чорткова. Шкода, що від первісного храму, зведеного Станіславом Гольським для домініканців у 1610 році залишилося не багато: в рік 400-ліття святині її докладно перебудували в стилі надвіслянської готики за проектом відомого майстра Яна Зубжицького. Як виглядав костел колись підкажуть лише антикваріатні поштівки. Костел святого Станіслава - унікальна будівля, масштаби якої вражають не менше ніж безпосередньо сама архітектура. Костел був збудований на початку ХХ століття на місці старого костелу, історія якого почалась в 1610 році. Ніяка фотографія не передає тієї величі, яку втілив в цій будівлі польський архітектор Ян Кароль Зубжицький.

Первісно споруда мала оборонне значення (оборонні стіни, бійниці, башти розібрані на початку ХХ століття) Перебудови були у 1731 та 1910 роках, коли костел набув сучасного «готичного» вигляду. У повоєнний час в костел було доставлено частину органу з Дрездена, але на жаль його почастинно продали як кольоровий метал. 

Мене більше всього вразило те, що оглядаючи костел з різних сторін здавалось, що це не один і той же храм, а зовсім різні будівлі.  

В центрі міста, трохи нижче костьолу на Ринковій площі збереглись торгові ряди ХІХ століття (часто їх помилково називають Старою ратушею). Двоповерхова будівля з колонадою використовується за призначенням. Навколо вирує міський ринок. Частиною торгових рядів є прегарна будівля мініатюрної годинникової вежі з флюгером-півником. Таке сподіваєшся побачити десь в Баварії. Споруда давно припада до смаку кінематографістам: тут знімались фільми "Вершники", "Діти підземелля", "Квартет Гварнері", "Вишневі ночі". 

Після відвідин костелу ми пройшли трохи прогулятися містом, вверх по вулиці Степана Бандери - колишній вулиці Міцкевича, яка є справжнім музеєм австро-угорської архітектури кінця XIX - початку XX століття. За останні сто років, вулиця майже не змінилась, більшість будинків можна легко впізнати на старих польських листівках початку XX століття.

Недалеко від костьолу Святого Станіслава, стоїть колишній будинок товариства "Сокіл" - сьогодні це районний будинок культури імені Катерини Рубчакової - акторки і співачки, котра народилась в Чорткові. Будинок яскравий, гарно доглянутий з цікавими архітектурними елементами.

Знову повернувшись до костелу пішли трохи в іншу сторону і натрапили на Міську раду і дивного вигляду храм - Катедральний собор Верховних Апостолів Петра і Павла. Великий храм започатковано у 1992 році. Найцікавішим є те, що куполи храму утворюють тризуб.

Незважаючи на дещо містичну назву, Чортків місто тихе і спокійне з привітними людьми, які на звернення до них охоче підказували нам куди пройти, де випити кави і взагалі привітно спілкувались і жартували.