просто приїлося, просто згадалося і... дотого ж знайшовся старенький один віршик... 

_-_-_-_-_-_-_---_-_-_-_-_-_---_-_-_-_-_-_

Ми всі чекаємо весни...

Пори розквітлих пелюсток,

Коли природа барви одяга рясні,

Коли багато легко вдягнених жінок...

Коли чимало випадає свят

І зачинаються надії теплих днів,

Коли студента зрозуміє строгий викладач,

Як той на лекціях складає про любов вірші.

Й таких багато є подій весняних,

Що виділяються чудовістю пори...

Весною символом одним живемо - юність,

Весни ж мелодія й краса - жінки!

...

_-_-_-_-_-_-_-----------_-_-_-_-_-_-_-_

Проти течії так набридло вже плисти.

Розбиватися об пороги самоти,

Розбиратися чи це я чи саме ти

В круговертях цих... проти течії

----------

Тут нема слідів, тільки хвилі на воді.

Береги круті й не причалити.

Ніби два брати - я і човен мій.

Може вже й доплив... та нема слідів

------------

Трохи сумно бо тебе нема.

Ти як зірка, що мене вела.

Де і стрімко, а де як могла.

Може ти пішла?.. щось так сумно

------------

Десь іде луна, видно вже мости.

Може ти є там? Треба ще гребсти

І бурлить вода, хоче геть знести

Чую я - струна!.. це твоя луна

------------

...

Ті розхристані вікна, що втретє мене не впізнали,
Прокричали протяжно надтріснутим голосом шибок –
Ви мене не чекали... мене не чекали... чекали...
І розкраяний місяць вже втратив три четверті скибок.
І в очах ваших подив, розбавлений місячним світлом.
Три четверті шляхів, так і бути, приводять до Риму.
І застуджені ночі сміялись і мчали на мітлах,
І розкаяні вікна стрічали своїх пілігримів...

Я сяду під зірку сусідню – аби недалечко,

Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку

Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,

А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.

І я простягну тобі вечір із флоксами, наче

Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.

Розтулиш долоню – а сміх утече й заплаче

Густим зорепадом і згубиться між ячменю…

Такий туман гіркотний, і така

Твоя міцна, мій Господи, рука,

Що, оминувши  втому і оману,

Мене візьмеш – і виведеш з туману,

Дурману і дрімотної потрави

На теплі роси, у солодкі трави,

У травень золотий, на луки згуби,

Де ніжне серце і тремтливі губи,

А поміж жито – чи життя – сліди...

Не відпускай, веди мене, веди...

                                                    Ганна Осадко

Дощ.

Немов сльози.

Покриває обличчя землі.                                                                                            

Осінь.

Хустинкою жовтих листочків

Їх витирає.

Юність. Мою сивина покриває. Старість. Далеко ще, Але вже шкутильгає. Вітер. На озері човен гойдає. Думки. Мої десь по хмаринках  блукають. Все безупинно весну шукають. Вечір Настав – свічки запалають. Й все знову стане затишним. Ніщо не може засмутити Серце романтика. P.S. Щоб не шукати весну, Вона повинна жити в наших серцях. А дощ лише змиває бруд із землі. Як душ змиває її з нашого тіла.

Понад дорогою хрести, І ген мости, немов коти, Повигинали чорні спини над водою. А я іду хто зна куди, Ковтаю цигарковий дим, І вірна подруга гітара за спиною. Гуляє вітер в голові, Мої думки ледь-ледь живі Лягають римами на дно мутної склянки. Акорд зривається зі струн, В легенях вечір і тютюн, І не відомо, чи дотягнемо до ранку. Понад дорогами хрести, І більше нікуди іти, А за душею тільки осінь і мінори. І лиш мости, немов коти, Блищать очима з темноти, І облітаючі листки летять угору.

_-_-_-_-_-_---_-_-_-_-_-_-_-_-_---_-_-_-_-_-_

Вітер тихо вимальовує рядки

Жовтим листям, він шепоче слово - "ТИ".

Пригадаю поцілунок і вуста...

Смак м`який і солодкий як весна

----------

Очі неба в погляді твоїм...

Видно треба, видно так уже й хотів.

Йшов, незнавши де ти є серед життя.

Незабути, наче казка з майбуття

-----------

Щось сказати... зайві будуть всі слова.

Малювати... тай не зовсім вмію я...)

Дощ шепоче, про осінній зорепад,

Знаю точно, знову мовлю не в попад

-----------

Розкриваю серце світові наскрізь,

Запитаю, й полечу на твій же блиск.

Завмираю, знов пригадуюючи все...

Поринаю у політ, в осінній вересень...

-------------->>>>>>>>>

...

Настав вечірній присмерковий сум,
Натхнення десь грайливо заблукало,
Не можу і не хочу дивних дум
Запобігти, щоб там зі мною стало.
Сьогодні мрії лоскотаво залегкі,
Літають в навколишньому просторі,
І я милуюсь ними залюбки,
І бачу світло в довжелезнім коридорі.
Та вже як є, то так я і залишу
І дихаючи збудженим повітрям,
Ці вірші дивні на папері запишу
І прочитаю, ще колись, у квітні.

_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_---_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_

Ми закохані в простори степові,

У синє море...

Гірські вершини снігові,

Пшеничне поле...

-----

В Дніпра красу,

У захід сонця,

В ранкову іскорку-росу

У дня віконці.

------

У квіт весни,

В розмаї літа...

У жовте листя восени,

В зимове віття...

------

В небес блакить,

У серця спів...

У час коли душа дзвенить

І "я люблю тебе" - без слів...

-------

Ми закохані у все це

І здається, що назавжди.

П`єм вино життєве терпке

І шукаєм в долі правди.

------

Ми закохані...

                      в простори степові,

у синє море...

                     гірські вершини снігові,

пшеничне поле...