ЛИСТ ДО БАТЬКА

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко

А за вікном зима,
Сніжить в моєму серці,
Так тяжко дихати сповна,
Воно з грудей до тебе рветься.

До тебе, де б ти не блукав,
Воно весь час, щоднини лине,
Де б щастя своє не шукав,
Воно в мені твоє єдине.

Ту радість наших почуттів,
І ту солодку муку...
Ну як пережити, скажи мені, як
Таку нашу довгу розлуку.

Де сили знайти, усміхатись щодня,
Щоб мріяти, жити, творити
І як відпустити тебе мені, як,
Скажи, як  тебе розлюбити?

Precz z moich oczu!... poslucham od razu, Precz z mego serca!... i serce poslucha, Precz z mej pamieci!... nie tego rozkazu Moja i twoja pamiec nie poslucha.

Jak cien*     tym dluzszy, gdy padnie z daleka, Tym szerzej kolo zalobne roztoczy, - Tak moja postac, im dalej ucieka, Tym  grubszym  kirem  twa*    pamie*c     pomroczy. Na kazdym miejscu i o kazdej dobie, Gdziem z toba*  plakal, gdziem sie*  z toba*  bawil, Wszedzie i zawsze be*de ja przy tobie, Bom wszedzie cza*stke*  mej duszy zostawil. Czy zadumana w samotnej komorze Do arfy zblizysz nieumyslna*  re*ke*, Przypomnisz sobie: wlasnie o tej porze Spiewalam jemu te*  same*  piosenke*. Czy graja*  w szachy, gdy pierwszymi sciegi Smiertelna zlowi kro*la twego matnia, Pomyslisz sobie: tak staly szeregi, Gdy sie*  skonczyla nasza gra ostatnia. Czy to na balu w chwilach odpoczynku Siedziesz, nim muzyk tance zapowiedzial, Obaczysz pro*zne miejsce przy kominku, Pomyslisz sobie: on tam ze mna* siedzial. Czy ksia*zke*   wezmiesz, gdzie smutnym wyrokiem Stargane ujrzysz kochanko*w   nadzieje, Zlozywszy ksia*zke   z westchnieniem gle*bokiem, Pomyslisz sobie: ach! to nasze dzieje... A jesli autor po zawilej probie Pare*  milosna*  na ostatek zla*czyl, Zagasisz swiece*  i pomyslisz sobie: Czemu nasz romans tak sie*  nie zakonczyl?...

Wtem blyskawica nocna zamigoce: Sucha w ogrodzie zaszeleszczy grusza I puszczyk z je*kiem w okno zalopoce... Pomyslisz sobie, ze to moja dusza. Tak w kazdym miejscu i o kazdej dobie, Gdziem z toba*  plakal, gdziem sie*  z toba*  bawil, Wsze*dzie i zawsze be*de*  ja przy tobie, Bom wsze*dzie cza*stke*  mej duszy zostawil.

 ( Adam Mickiewicz )

  

Я люблю тебя,Ветер,
встречать на пути.
Хоть явление ты мимолетное.

Отпустила тебя я.
Мой Ветер!Лети!!!

Полюбила погоду нелетную..

Полюбила грозу и шальную метель.
Больше не напугать меня бурями!

И холодный асфальт мне отныне постель,
и ночлег мой- в вагоне прокуренном.

Ты в вагоне сквозняк.
Там тебя не вдохнуть.
Тихий,легкий,почти не заметный..

То оставишь в слезах,
то заставишь чихнуть,
дунув под нос мне дым сигаретный.

Полюбила я то,
чего мне не найти.
Что из рук так легко ускользает..

Полюбила.
Но Ветер сказал:"УХОДИ..
ОСТАВЛЯЮ ТЕБЯ.ТАК БЫВАЕТ.."

Упорхнул он тотчас. 
Я стояла, как тень-
позабытая, брошена кем-то..

А ведь тени,по сути, никто на земле.
Лишь следы от каких-то предметов..

Вот брожу я нигде.
И улыбки краду..
ведь давно разучилась смеяться.

То отдамся мечте,
а то маюсь в бреду
все в надежде с тобой повстречаться..

Я люблю тебя, Ветер!
Люблю тебя, Друг!
Хоть явление ты мимолетное..

Прилетай!
Обо мне если вспомнишь ты вдруг..
Пускай даже в погоду нелетную!..

Прокинувся вранці в надії на зиму.

Пухнастого снігу ковдру незриму

Чекаючи сонця і тріску морозу,

Злітаєш із ліжка,

Відслонюш штору.

 

І тут всі огризки твоєї надії

Разом із погодою десь полетіли.

Сніг вночі випав...

Ніби добра новина,

Але десь плюс вісім.

На дворі паршиво!

Та ковдра на дворі -

Ілюзія згнила

 

Вдягаєш все тепле -

Вертаючись з казки.

Виходиш на двір

Без любих почуттів

Ступаєш на сніг,

Що тебе так підвів.

Він наче болото

Навколо чобіт,

Не весело рипає

Тільки човга й мокрить

 

Вологість в повітрі,

І вітер холодний

Поганий скрізь настрій

Усіх і все гнобить

Снігу нема, але завтра він буде,

Новий, пухнастий... а може не буде.

Я, як людина, би міг помилятись,

Та це ж не важливо...

Треба просто всміхатись,

Новому року й новому життю,

Хай воно буде як в літнім гаю.

 

Старих ВАМ гараздів,

Й нових відчуттів.

Ялинка у центрі.

Гоп, і рік пролетів.

До неї, ялинки

приходьте скоріш.

Не тішитись нині

ціною ВАМ гріш.

 

Новий рік - св'ято,

Ніби новий листок,

Де можна писати

мільони казок.

Забувши мазюкання

Старого {Того} листка,

Полинути в мрії

майбутнього дня.

Й величні конструкції живої уяви

{Щоб ВАС оживили, й реальними стали}

Бажаю для ВАС щоб реальністю стали

Доброму другу Дзобу, який помітив дивну тенденцію до важчання музики,  що слухає...

 

Щораз стає важче бути привітним,

Усім посміхатись і світу радіти.

Життя наступає, і з ним треба битись,

Щоб не лишитись життям тим побитим.

Важенні процеси сірих клітин

Поважчують музику, що чую один.

Внутрішні бійки моїх різних людей

Скидають на купи гори ідей.

Голова генерує багато таких,

Дуже абсурдинх, абстрактних якихсь.

 

Хотів би сприймати я легку попсу

За нею так просто будується всьо,

Впиваючись ліричними буквами слів

Відчути кохання, яскравих струмків.

Радіти усьому і чути людей,

Тих, що співають багато пісень,

Співають не голосом збитим життям,

Співають душею відкритим серцям.

І так не за складно і просто світам

Звільняють народи від невидимих ярм.