Кому біда, кому велике свято –
Кривавим блиском тішитись мечів,
Коли нечистий схоче пирувати,
То вишукає скрізь побігачів,
Що чубляться мов дикі, до нестями,
Ладнаючи міцний країні гріб,
І так засіють все округ хрестами,
Неначе то єдиний їхній хліб.
Літав би сніг – не до літання.
Була б зима – зими нема.
Кульбаби зірочка остання
До неба погляд підніма.
А небо… небо непрозоре,
А сонця – наче й не було.
Там тільки вітер хмари оре,
І тане ворона крило.
Мовчала ніч. Ходили містом духи.
Дерева ворушилися в імлі.
А із небес спускались білі мухи,
Які не долітали до землі.
Холодних снів тремтіли тихо крила.
Безсоння мляво вікнами цвіло.
І некваплива осінь жовтеніла,
Та клала руки на моє чоло.
А потім буде…
Потім буде все,
Чого хотілось
Літом голосистим,
Покриються туманами шосе,
І стане світ
Палаючо-барвистим.
І те, що віком
В прірву не змело,
Покинути ніколи не посміє.
І буде чай,
І споминів тепло.
І будеш ти.
І затишок.
І мрія.
Я не печалитимусь тим, що ти далеко,
Не перейматимусь тривалістю розлуки;
Не захлинатимусь плачем та від розпуки
Не простягатиму в благанні ніжні руки
Так, ніби крила розправля лелека.
Мене не цілуватимеш щоранку,
Твоє з Моїм не стануть Нашим спільним.
Не називатимеш мене ані Коханка,
Ані Дружина - бодай, подумки, невільно…
Не заспіваю немовляті колисанку,
Малеча не ходитиме до школи,
Домівку сміх не звеселить дитячий;
«Батьки мої» - не називатиме ніколи
Нас…
Не народиться бо…
Січень плаче
Дощем. В жалобі він…за мріями неначе…
26 січня 2011
© Stepans’ka Marina (SMG)
Не засмучуйся, доволі
Спліном тішить несвяте,
Білий вітер в чорнім полі
Осінь мітлами мете,
І дощити вже не модно,
Тихо рипнувши дверми
Сходить сонце прохолодне
Кучерявої зими.
Де в осінь проросла старенька груша,
І зоряні виблискують світи,
Я загубив навіки свою душу,
І вже не сподіваюся знайти.
Там тишина і небо первозданні,
Там правди не приховують літа,
І сонне поле ніжиться в тумані,
Коли під ранок вітер приліта.
Де сива мати сіє мак,
Де сонця золото черлене,
На свіжій латці сірозему
Шука поживи гордий грак.
Десь ходять табором віки,
Комашка кожна хоче жити,
Сюди ж приходять тільки діти
Хитати спогадом думки.
Хай будуть тут хоча б отак,
Хай знають радощі і міру,
І буде мак дивитись щиро,
І про своє мовчати грак.
На схилі зачарованого літа,
Де синій день спускається з небес,
Де межі між сезонами розмито
І тіні хмар танцюють полонез,
Де прожитих років не чути крику,
За помилки немає каяття,
Там залишитись хочеться довіку
Й думок тягар покласти в забуття.
П’є з річки небо сивий кінь,
Хапає ніздрями світанок,
Повільно хвилі точать рінь
І ліс ховається в серпанок.
Тепла благає очерет,
Нові розучує поклони,
Яскравий сонячний берет
Верба приміряла до крони.
Десь у містах вирує люд,
Збирає до скарбничок миті,
Та поспіх не потрібний тут,
Тут можна просто небо пити.
