"Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:— Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...На колінах у брата сиділа Наталя...
Читати далі...