Цей день. З дитинства, школяр кінця 80 тих. В повітрі особливий запах бузку і тюльпанів- іду на святковий мітинг. На душі щемливо. Потім у 2000 них, теж, сльози на очах. .. "Мне кажется, порою, что солдаты...."
Ми, українці, щиро і віддано шанували пам'ять загиблих у Другій Світовій. Але ніколи не танцювали на кістках. Ми щиро любили їх культуру, вірили брехні, а потім дізналися, що вони крадії і вбивці. Почали з крадіжки назви своєї країни і далі крали все...
Тепер вони, новітні фашисти, прийшли вбивати нас, нащадків тих, з ким " пол Европы прошагали, пол Земли. Этот день приближали, как могли"". Пам'ятаю цей день за розповідями бабусі.Її рідний брат, ветеран, герой ордену Червоної Зірки, та багатьох інших, дійшовший до Берліну, учасник параду Перемоги на Красній площі, приїжджав до нас у гості ,але ніколи не розказував про ту війну. Потім вже в юності, коли розкрилися секретні архіви, читала про звірства армії побєдітєлєй у Берліні... Дід Петро ніколи не святкував це свято, хоча приймав участь у піонерських зборищах, парадах і т.д. Багато хворів, і багато пив, рано помер.
Бабуся теж зустрічала цей день 45 року у Берліні, їх, остарбайтерів 8 травня звільнили американці.
Стираються з пам'яті її розповіді про життя у рабстві....
Війна завжди - це горе, кров, бруд. Її можна лише пам'ятати, щоб ніколи знову вона не повторилася.
Пам'ятаю трансформацію своєї свідомості, коли почав доходити абсурд життя країни 404, ще до повномасштабної війни.
А потім початок війни стер усе радянське і російське навіки.
Тепер ми пам'ятаємо звірства нових рашистів
div>
Не забудемо, не пробачимо....
Нагадую дитині, і їх покоління точно не пробачить Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Ізюм.
Пам'ятаю, поминаю всіх жертв коричневої і червоної чуми.
Молюсь за наших хлопців.
Наші найкращі. Як завжди цвіт нації, що захищає Україну.
Слава нашим Героям.
Вічна пам'ять загиблим.
Пам'ятаю, поминаю....