Казалось бы, все мы в детстве и чуть позже усвоили что врать не хорошо. Воровать или отбирать чужое ещё хуже. Чуть позже ближе к отрочеству поняли что данное слово надо держать, или тогда грош цена тебе и твоему слову. Предать друга - это самое низкое на что можно было пасть.
Но что же случилось в головах уже взрослых людей что они начинают считать такое поведение нормой.

п.с. и так уж получилось что у меня в "друзьях" оказалось достаточное количество мудаков. Последние события показали их истинные лица.

---

Перед ним простирался огромный мир. Поначалу он был разноцветный, как измазанная маслом палитра художника. Рассвет острыми мазками, как хирург скальпелем, обнажал от тьмы цвета. Тут и сочный зелёный малахит листвы, и изумрудная трава, и глубоко голубые реки и озёра, в которых отражался он - Бегемотик-Облачко. Так назвала его мама. Она выдохнула его имя когда он появился на этот свет. Неспешно перепрыгивая ручьи он смеялся над своим смешным отражением в бурлящем хрустале воды.
Хорошо быть Облачком, и хорошо быть Бегемотиком. Такой себе пузатый карапуз.

В какой то момент пришло осознание того что он один. Он ещё раз рассеянным взглядом оглядел окрестности. Нет, точно - никого нет. Даже не видно тех мест откуда он выбрался. Теперь окружающий мир его уже не радовал.
Жёсткое солнце жгло своим не моргающим взглядом. Ледяной ветер толкался в спину и вырывал куски тепла из тела.
- Мама, мама!!! Мамочка!!! Я хочу к тебе назад. Забери меня отсюда!!!
Хотелось плакать от удушающего одиночества. Но внутри не было даже капли, способной упасть на землю. Он сжался изо всех последних сил. Которые покидали его с каждым порывом ветра...

Спершу,- мої співчуття постраждалим у Дніпропертовську та їх близьким.

Зовсім коротко. Терористичні акти на Україні закінчаться  однчасно з бандитською владою. Все.

Останнім  часом  найпопулярніше мені запитання -  як Ви відпустили свого чоловіка.  Раніше мене питали – як ти відпустила чоловіка на футбол у вихідний день? Тепер  питають – як я відпустила його на війну.  У мене виникає питання у відповідь –  невже чоловік – то собака на прив»язі, чи він здався  мені в рабство? Брак – це союз вільних людей, і взагалі  неправильно когось до чогось примушувати. Це по-перше.  По-друге,  я вважаю, що дружина має підтримувати чоловіка, допомагати йому, а не заважати та кудись не пускати, прив»завши до своєї спідниці.  А потім ми, жінки, дивуємося – де ж поділися справжні чоловіки, чого  оті створіння, що називаються чоловіками, валяються на диванах  та ні на що не здатні.  Так ми ж самі робимо їх такими. «Туди не ходи, сюди не ходи, це не роби, роби як я сказала.» І чоловік поступово вироджується. Інстинкти,  якості, закладені Творцем в кожного чоловіка, помирають. 

Взагалі, Бог благословив  мене таким чоловіком, який рахується зі мною.   Він завжди цікавився моєю думкою, моїми захопленнями, вислуховував мене і підтримував.  Тому, мабуть, мені легко поважати  мого чоловіка, слухатися його. В нашій родині він – голова, але не деспот.  Приймаючи важливе рішення, він радиться зі мною.  Було, що він не прислухався до мене і робив помилку.  Але  будь-яка людина має право зробити помилку, і Бог не  забирає у нас свободу вибору. І я не маю права втручатися у відносини мого чоловіка з Богом.  Бог чекає від мене, що я підтримаю мого чоловіка, буду йому помічницею. І я намагаюся бути такою дружиною, хоча не завжди виходить.

Буде неправдою сказати, що мені легко було  відпускати чоловіка на Майдан, на війну на Донбас.

Важко розлучатися з найдорожчим.  Мій чоловік для мене – найближча людина на всьому світі,  коханий, друг.  Він далеко не ідеальна людина, як і я, але Бог поєднав нас, ми зрослися в одне.  За 14 років нашого шлюбу ми розлучалися на тиждень, максимум 10 днів, через різні обставини, але мирні і безпечні.   Я не одразу зрозуміла, чому для мого чоловіка так важливо бути на Майдані.  А він плакав через тих зкривавлених студентів, стискав кулаки у безсиллі і казав: «Чому я не був там і не зміг їх захистити?».

У грудні, здається 11, коли менти оточили Майдан, і всі готувалися до найгіршої зачистки, мій чоловік був дома. Він швидко зібрався і поїхав. Ми попрощалися – думали, назавжди. А я  стояла на колінах, співала «Господи, помилуй нас»,  плакала і кричала. Там був не тільки мій чоловік, але й близькі друзі.  Бог помилував.  Ще багато разів  ми прощалися як назавжди. І ще багато разів Бог милував і зберігав життя і здоров»я.  І щось мені підказує – ще буде багато таких прощань.   Але  я поважаю мого чоловіка за його вибір. Холодними зимами на Майдані йому хотілося додому, але він боровся, і казав – хто, якщо не ми.  В оточенні в Іловайську у нього була одна мета – вижити, щоб повернутися додому, бо знав, що потрібний мені і дітям.  Коли друзі і знайомі  питали його, чому він пішов  в Нацгвардію, він питав: « А ти б пішов?  Ні. То хтось же має це робити.»   Чи до армії мають іти лише бездітні, нежонаті, бажано смертельні хворі люди (щоб не  шкода було помирати)? Наша родина не хоче війни, не хоче воювати. Ми хочемо жити спокійно на своїй землі у свободі самостійно обирати своє життя.  Але якщо нас змушують до рабства – ми готові боротися. 

І мені не соромно дивитися в очі людям, не соромно перед  дітьми – їхній батько робить все можливе, щоб вони були щасливі. В Біблії написана постанова для чоловіків, яку зачитують на вінчанні, що чоловік має любити дружину, як Христос полюбив церкву і віддав Себе у жертву на хресті.  Мабуть, недарма  чоловікам  дається така настанова у жертовній любові.  Я хочу, щоб мій чоловік був живий і поряд зі мною. Але якщо буде інакше, я прийму це як Божу волю, і завжди буду пам»ятати, що мій чоловік   кохає мене настільки, що готовий померти  заради моєї безпеки.  Він готовий віддати життя за правду і справедливість, за право кожної людини, що живе в Україні, бути вільною у своєму виборі.  Я пишаюся моїм чоловіком, кохаю його. Я його відпустила, віддала – він не належить мені, бо вільний.  Але ця вільна людина поруч зі мною, бо нас пов»язує любов. Я довірила його життя Богові. Важко було сказати «нехай буде воля Твоя».  Але я знаю, що воля Бога – найкраще, що може бути. І коли ти віддаєш Богові найдорожче, Бог повертає це дуже часто, і благословляє. І я багато разів пересвідчувалася у Його милості до нашої родини. І коли народжувала дітей, і коли Бог зціляв їх від невиліковних хвороб, і коли куля зняла шкіру з носа мого чоловіка на Інститутській у лютому, але він залишився живим і неушкодженим, і коли він живий і неушкоджений повернувся  з Іловайська.  Хтось скаже – щасливий випадок. Ні. Благословіння і милість Бога. Хтось скаже – ви граєте з вогнем. Ми не випробовуємо Бога. Просто не можемо інакше. Не можемо бути байдужими. Хтось має це робити. І таких людей насправді багато. Але дуже прикро, що інші цього не розуміють, але користуються плодами жертовності інших. Сподіваюся, всі жертви були не марними, і герої Небесної сотні, і герої війни з Росією померли немарно.  І сподіваюся, Україна буде не тільки незалежною, але й якісно новою країною, відродженою ім»ям Іісуса Христа.

P.S. Спілкуючись з побратимами чоловіка, я  дізналася, що багато сімей зруйновано.  Не всі жінки витримують посттравматичний синдром чоловіка, не всі жінки розуміють рішення піти на війну. Те, що наша сім»я наразі є цілою, я відношу до того, що нас береже і благословляє Господь.

P.P.S. Зараз почали питати: так що, він знову на війну? А навіщо? Йому ще не набридло? Такі питання показують повне нерозуміння  людьми ситуації в країні.  Не дивлячись на офіційне перемир»я,  кожен день нас обстрілюють, продовжують гинути військові та мирні жителі. Війне не закінчилася, і ще довго  не закінчится.  Для мого чоловіка немає ніякого задоволення  їхати в некомфортні умови бруду,  постійного  обстрілу, холоду, ризику бути убитим. Він робить це тому, що туди не хочете їхати ви. А хтось же має захищати країну, інакше країна загине. І так, знову на війну. Робити ту невдячну роботу, щоб ми з вами спали в теплому ліжку, пили зранку теплу каву, і просто жили.

 

Как известно - пуля дура.

Он был белой вороной, просто не был как все
Мог часами бродить по песчаной косе
И на солнце смотреть, не смыкая ресниц
Восхищаться полетом и пением птиц

Он дружил с тишиной и не терпел суеты
Знал, как пахнут росой полевые цветы
Его звал и манил предрассветный покой
Он закаты любил провожать над рекой

Он хотел небо в звездах и вставал по ночам
Но порой удивлялся простым мелочам
Он неволю считал самой худшей из бед
И не слушал того, что кричат ему вслед

Не давал подаяний этот странный чудак
Но кормил и лечил он бездомных собак
Сторонился глупцов и бредовых идей
Был он белой вороной в черной стае людей

Он на раны чужие не привык сыпать соль
Но всем сердцем своим ощущал ту же боль
Жизнь прекрасной считал, полагая всерьез 
Что он счастлив во всем, умиляясь до слез

Но однажды под утро, когда мир еще спал
Не простившись ушел, и куда-то пропал
И судили о нем, не пытаясь понять
Просто белой вороны всем не стало хватать