Щоранку проходжу вздовж покинутого будинку, з нахиленим парканом.Під ним, під парканом, прямо біля проїзної частини, наче на посту старий собака. Він ще здалеку приглядується, принюхується до мене, прислуховується до моїх кроків, потів сердито вивергає: 

 - Грргав! 

 Перше, шо приходить на думку, що він тут сторожить? Але спостерігаючи таку картину щодня, розумію, тут службі справа. Тут інше...

 Собаки – створіння вірні. Ми – люди, мали б повчитись, як собаки вміють любитиі не вміють ненавидіти. Собаки не знають, зради. Віддані людинідо останнього, не дивлячись ні на що! 

Тому Мухтар в кожному, хто проходить мимо сподівається впізнати свого господаря. Це по нашим, по людським мірка «господаря». Для Мухтара друга, рідну душу. І ось так раз за разом, щодня з кожним людським кроком, що наближається, на нього хвилями накочується. Надія, потім розчарування, і нарешті злість, що вивертається зі старої пащі, в короткий: 

 - Гррргав – не він. 

 І так з ранку й до вечора…

Ввечері волочить свою хвору, відморожену лапу в будку, в якій засинає висунувши сиву морду. 

 Зате, вночі Мухтар знов щасливий. Вночі з ним друг, брат… 

 - Митька – це Мухтар! 

Чоловік у військовій формі достає цуцика з картонної коробки, із-під взуття та ставить його біля малюка на невпевнених кривих, через підгузки, хлопчика. Мухтар сидячи на задніх, дивиться схиливши голову на пухкі, розчепірені пальці, що тягнуться до нього. - Тяв – вітається з дитиною. Хлопець від несподіванки здригається та гепається на Мухтара. 

- Мхтя – смакує ім’я нового друга і пилюку 

- Грр-тяв – копошиться під малюком Мухтар Хмара пилу поглинає нових друзів, їх вже й не видно, а лиш чути, як ті чихають. 

- Два чоботи пара– коментує Митькін батько, обтрушуючи формені штани. 

 … Якийсь скрип розбудив Мухтара. Не відкриваючи очей поворухнув вухом – прислухався. Вітер гойднув хвіртку, і та заскрипіла єдиною завісою. Знову заснув. …

Мухтар дзвінкий, молодий пес з блискучою шерстю, проводжає Митьку в дитячий садок. Мама веде сина через дорогу, за ними дріботить Мухтар. Жінка обертається і притопує ногою: 

 - Мухтар, додому! 

 Він зупиняється, задумливо проводжає поглядом. Потім біжить знайомою дорогою, принюхуючись. Через трасу, вздовж гаражів, через двір багатоповерхівки. Лягає в тінь біля хвірточки дитячого садка. Всередину зась! 

 Але можна лежати біля паркану, чекати на Митьку та ловити мух. Цього разу мухи якісь сонні – нецікаво. Повіяло смачненьким – в садку обідають котлетами. Стало тихо – діти сплять. Піднявся шум, захлопала хвіртка – дітей забирають додому. 

Не той, не той, не… а ось і Митька! Мухтар вовняною блискавкою проноситься біля ніг Митькової матері, штовхає хлопця носом в бік, закидає лапи на плечі, лиже усмішку друга. Митька пригощає Мухтара прихованою для товариша котлеткою.

- От, два чоботи пара – каже мати і посміхається… 

Котячий вереск вирвав Мухтара із мрій. Глянув на місячний диск, що майже зник за вишневим листям. Полегшено зітхнув і закрив очі. До ненависної реальності, до ранку, ще є час, а значить є час і побути щасливим ще, бодай, трохи. 

Мухтар міцний, здоровий собака, що чинною ходою проводжає до хвіртки Митю – школяра. З двору зась. 

- Побачу Мухтара, що бродить вулицями – сказав якось батько Миті, спокійним голосом людини, яка звикла що її слухають і слухаються – посаджу на ланцюг! 

На ланцюгу погану, тому Мухтар зупиняється, чекає коли перед носом брязне замок. Лягає та дивиться в просвіт під парканом, на сандалі, капці, туфлі, що снують туди-сюди. 

Милується химер взуттєвий танок, та не забуває поглядати на вишневу крону. Знає, що коли сонце напівтоне в ній, прийде зі школи Митя. 

Ось сонце щойно торкнулось ободком листя, а Мухтар вже не може спокійно лежати. Передчуття швидкої зустрічі змушує та піднятись та побігати, то присісти, а то й тихенько гавкнути. 

Сонце встало в правильному місці, клацає відмикаючись хвіртка. Ледь ступивши у двір Митя кидає по вивіреній траєкторії рюкзак на ганок, хватає повідець. 

- Мухтар, гулять! 

Нарешті! Гав! 

Мухтар і Митька біжать від двору вверх на схил. Підбігають до церкви та звертають в парк. Тут вже можна зняти повідець, Мухтар підставляє шию і насолоджуючись свободою гасає між дерев, високо підплигує, клацає щелепою ловлячи метеликів. 

Через парк, донизу, через гай вибігають до річки. Поки Митька знімав футболку й джинси, Мухтар стрибає в воду, розставивши лапи на всі чотири сторони. Бризки на всі боки, а під веселковою аркою, що виникла на мить, видно як пірнає з берега Митька. 

Додому прийшли ввечері. Зморені, голодні, щасливі. 

 У дворі батьки. Мухтар відчув напругу, що дзвенить в повітрі, заховавсь в будку. 

Самої розмови не чутно. Та через де-який час з дому вибіг Митька витираючи сльози з носу, кричить: 

- Ми не можемо залишити Мухтара тут одного. Як це, ми поїдемо, а він залишиться?

- Зрозумій синку – в батьковому голосі зник командирські ноти. Але тон, як і раніше, беззаперечний – Поки, що не можем. Там зараз дуже складно. У мене приказ. Мусимо їхати. Облаштуємся і заберем Мухтара до себе. А доти, сусідка – киває на сусідній будинок – баба Зіна пригляне за ним. 

Наступного дня вони поїхали. Митька плакав. Текли сльози і по мохнатому носу Мухтара. Схлипувала мати. Батько поспіхом вкинув речі до машини і сидів за кермом дивлячись кудись вгору і вбік. 

- Я обов’язково, ти чуєш, обов’язково повернусь – каже Митька сідаючи в машину – ми ж з тобою як два чоботи… 

Баба Зіна приглядала, кормила Мухтара всю осінь, потім зиму, весну. А однією літньої ночі Мухтар тяжко виводив сумні ното в небо. Наступного дня бабу Зіну лежачи ногами вперед, повільно повезли на машині. 

Мухтар залишився зовсім один. В будь-яку погоду, кожної пори року він виходить з двору лягає і жде. Чоботи ж мають бути разом. Правда? 

 Минає час. Мухтар старіє. Вже й не бачить на одне око, майже не чує, втратив нюх. Відморозив задню лапу. 

Останнім часом уві сні Митька приходить не часто. Баба Зіна частіше. Розповідає, що там тепло, м’яко та ситно. 

Але щось тримає Мухтара на цьому світі. Єдине за що хапається вірний собака, щоб виринути ранком із спокусливих сонних обіймів – це обіцянка Митьки забрати свого друга до себе. Митька обов’язково приїде, Мухтар не сумнівається. 

А отже, треба, не дивлячись ні на що вилазити з будки і йти на свій пост біля дороги. Бо приїде Митька, а його ніхто не зустрічає. Так не можна, друзі так не чинять.

Звичайно, для кожного власника собаки його вихованець завжди здається найвірнішим і відданим, навіть коли чотирилапі друзі поводяться не надто добре. Але іноді собачки і справді показують себе настільки зразковими помічниками, що від їх старанності тануть і господарі, і оточуючі. Собаки готові слухняно чекати, приносити господареві неймовірні речі, опікати котів та дітей. Все заради того, щоб почути заповітні слова: «А хто тут найкращий песик?».

Мало хто знає, але по-справжньому величезні речі можуть дуже лякати деяких людей. Існує навіть спеціальний термін, яким у психології позначають подібний розлад — мегалофобія. На щастя, мегалофобів серед нас не так багато, тому істоти і речі незвичайно великого розміру швидше не лякають, а захоплюють. Завдяки своїм велетенським розмірам вони виглядають так нереалістично, наче потрапили до нас з якогось іншого виміру. Особливо добре це помітно, якщо порівнювати їх із аналогами, які мають традиційні, більш звичні для нас обсяги.

Наш світ дуже різноманітний і часом навіть суперечливий. Різні континенти, різні країни та традиції роблять його зовсім дивовижним місцем для різноманітних занять. Зокрема для того, щоб кожен Божий день робити нові та цікаві відкриття. І зовсім неважливо те, що деякі з них виглядають малозначущими або навіть кумедними. Головне, що вони вас здивували і ви відкрили для себе щось нове. А навколишній світ нескінченно цьому допомагатиме, невпинно влаштовуючи зустрічі все з новими і новими дивовижами.