Франческо Канова да Мілано — був відомим італійським лютнярем доби Ренесансу, одним з найвидатніших європейських композиторів XVI століття. Але річ у тім, що перелік творів да Мілано був внесений до ватиканських протоколів і згодом оприлюднений. Його музику виконували по всій Європі, а сучасники називали да Мілано «il divino Francesco» (в перекладі з італійської — «божественный Франческо»). Отож як не шукали фахові музикознавці, але нічого бодай віддалено схожого на канцону в творчості Франческо Канови да Мілано відшукати так і не змогли. Єдине прийнятне пояснення полягало в тому, що сюїта для лютні «Канцона і танець» — це така сама музична містифікація Володимира Вавілова, як і «Ave Maria».

Щоправда, всесвітньої слави канцона не зажила… Однак на неї чекала інша, також по-своєму незвичайна доля. З часом радянський поет, перекладач і філософ Анрі Волохонський (1936-2017 роки) написав на цю мелодію вірш «Рай» («Над небом голубым»):

Над небом голубым есть город золотой
С прозрачными воротами и с яркою стеной.
А в городе том сад, все травы да цветы.
Гуляют там животные невиданной красы:
Одно — как рыжий огнегривый лев,
Другое — вол, исполненный очей,
Третье — золотой орел небесный,
Чей так светел взор незабываемый.
А в небе голубом горит одна звезда,Она твоя, о ангел мой, она всегда твоя!

Кто любит — тот любим, кто светел — тот и свят.
Пускай ведет звезда тебя дорогой в дивный сад.
Тебя там встретят огнегривый лев
И синий вол, исполненный очей,
С ними золотой орел небесный,
Чей так светел взор незабываемый.

Першим виконавцем пісні «Рай» став друг Волохонського — поет-авангардист і пісенник Олексій Хвостенко на прізвисько «Хвіст»:Надалі «Рай» виконували різні співаки — втім, старанно не називаючи ні композитора, ані автора слів. Воно і зрозуміло: в країні войовничого атеїзму співати про «золоте місто», розташоване «над небом блакитним» (себто — вже явно десь в духовному вимірі), було не комільфо.

Однак справжньої популярності ця пісня набула після того, як до свого репертуару її включив Борис Гребенщиков — фронтмен групи «Акваріум». При цьому в текст пісні, порівняно з оригінальним віршем Анрі Волохонського, були внесені деякі зміни. Найперше, що кидається в очі — це заміна оригінального «НАД небом голубым…» на «ПОД небом голубым…», що робило алюзії до раю не настільки явними.

Саме у такому вигляді пісня «Под небом голубым…» була використана в якості саундтреку до одного з епізодів кримінальної драми Сергія Соловйова «Асса» (1987 рік), що набула в пізньорадянську добу культового статусу:І знов-таки, Гребенщиков ніколи не згадував про справжніх авторів пісні — і так само ніколи не приписував авторства собі. Тут саме до місця було б процитувати героїню з однієї радянської кінокомедії: «Музыка народная, слова тоже народные». Але та героїня була з розряду тих «Иванов, родства не помнящих» (тільки в жіночій іпостасі), які «университетов не кончали». В даному ж випадку авторство музики приписувалося італійцю Каччіні, який жив чотири сотні років тому. З авторством слів проблем не було… за винятком того, що з 1974 року Волохонський жив в Ізраїлі, а з 1985 року — у ФРН. Звісно, згадувати зі сцени обох авторів — ідея згубна, як для радянської доби.

Така от незвичайна доля спіткала твори талановитого композитора і великого містифікатора Володимира Вавілова. Як і багато хто з творчої інтелігенції, він не вмів розпихувати ліктями конкурентів та просуватися до успіху по чужих головах. Отож і приписав італійцям епохи Ренесансу авторство своєї музики, аби лише донести її до людей…

Тимур Литовченко 17 ЖОВТНЯ, 2021

https://defence-line.org/2021/10/ave-maria-chastina-2/

Подружжя Коротунів, що так і стояли обійнявшись здивовано поглянули один на одного, коли відьма зістрибнувши з ганку побігла не на вулицю, а на город.

Дії Ганни випереджали думки, вона схопила лопату, що стояла біля сараю і бігла мов спринтер на стадіоні. Город упирався в ґрунтову дорогу, що відтісняла світ живих від світу мертвих.

Цвинтар колись був огороджений штахетником, що давно згнив, і люди замінили його на доступну огорожу – гілля. Вхід на цвинтар був правіше, але маючи приблизне уявлення розташування могили Михайла, жінка не стала втрачати час, а з розбігу забігла на купу гілок. Сучки шматували одяг, роздирали шкіру, та часу звертати увагу на це бракувало. Кожна хвилина на рахунку. Ноги провалювалися, гілляччя їх всмоктувало наче болото, та жінка спираючись на лопату лиш пришвидшувала рух.

Подолавши перепону прямо перед собою побачила піраміду зі штучних квітів. До роботи.

Розкидала траурні вінки, увігнала лопату в свіжонасипаний пагорб. Після дощу земля була важка, з під лопати виверталась непідйомними глибами. Та жінка працювала заборонивши собі згадувати про біль і втому.

«ТИ МАЄШ ВРЯТУВАТИ ХЛОПЦЯ»

Ну як, як вони могли похоронити живого? Невже бабуся на цей раз помилилась?

– Ні – заричала Ганна – бабуся завжди права!

Інстинкт самозбереження мав би не піддатись на гіпнотичну дію і включити підсвідомі механізми рятуючи життя. Тіло не рухалось, тіло не дихало, чи майже не дихало. Такий собі летаргійний глибокий сон. Але не смерть.

«Помер» Михайло вчора, сьогодні вже похоронили. Бо на дворі спека, літо. Професійного обстеження ніхто не проводив. Невідомо чи навіть фельдшер приходив. Перелякані батьки, шоковані сусіди, вони швидше за все і дзеркало до носа не піднесли.

І ще одне, коли хлопець перетворювався на персонажа з чергового кліпу, він переставав бути собою. Його сутність стиснута в крапку, прозора і непомітна, забита в куток не зникала, а поступалась місцем іншій, агресивній, сильнішій та все ж тимчасовій, чужій сутності. І тіло проживало чуже життя. Тож вмираючи – вмирав хтось інший, хто взяв тіло хлопця на якийсь час в користування.

Лопата вдарилась об тверде. Докопала, нарешті. Ніч, була місячна та в ямі світла не вистачало. Ганні довелось стати навкарачки, щоб упевнитись, що це саме труна. З під землі показались лиш верхні дошки, оббиті матерією. Обкопувати з боків не було ні часу, ні сил, і вона щосили вдарила лопатою по дошці намагаючись пробити отвір і ризикуючи поранити хлопця.

Та треба поспішати. Крім браку повітря, хлопець повернувшись у свій звичайний стан може щонайменше з’їхати з глузду. Вдарила лопатою ще раз. Штик зайшов наполовину. Налягла на руків’я, дошка з роздираючим душу скрипом вивільнялась від цвяхів.

Руків’я лопати зламалось біля самого металевого штика. Ганна, не втримавшись вдарилась ліловим оком об корінь, що стирчав в ямі. Не звертаючи уваги на салюти, схопила дошку вільний від цвяхів край і запекло крутнувши її, зі звіриним риком, видерла.

Дах у труни був відкритий рівно наполовину. В примарному місячному сяйві виднілась вся ліва частина хлопця. Ганна стала однією ногою в труну, коліно другої поставила на залишки дошки. Дістала телефон присвітила хлопцю в обличчя.

Обличчя було злякане і недвижне. Вона потріпала його по обличчю ніякої реакції. Спробувала натискати груди, сподіваючись змусити тіло дихати. Без толку.

Невже бабуся помилилась? Чи може вона, Ганна, запізнилась?

В одну мить накотили відчай, втома, байдужість, образа і злість. Ганна від неспроможності, щось зробити вдарила кулаком хлопця в обличчя. Сильно. По чоловічому, до вибитих кістяшок, до вивихнутого плеча. Голова хлопця схилилась вправо, хруснули шийні хребці. Він почав дихати. Спочатку дрібно і невпевнено, потім глибоко і жадібно.

Коли в організм потрапив необхідний для функціонування мозку кисень, погляд почав фокусуватись на Ганні, що нависала над ним.

Жінка уявила, що зараз бачить хлопець. В ямі, з наполовину закритим обличчям, тільки прокинувшись помічає на фоні повного місяця розпатлане обличчя, з підбитим оком, в синцях і подряпинах. Так не довго і знову свідомість втратити.

– Швидко роби все як кажу – треба не давати йому можливості замислюватись – нумо руку. Так, тепер боком. Молодець. Ніяких питань. Мовчи. Становись сюди, допоможи мені. От–так. Я вилізу, потім подам тобі руку.

Ганна вже лежала на краю ями і тягнула руку, щоб допомогти вибратись Михайлу. Той вже прийшов до тями і сумнівно поглянув на тонку долоню. Взяв понівечену дошку, притулив її до стінки. Встав на неї ногою, підскочив, і повис на руках як у школі на брусах. Виважився, виліз перебираючи ногами. Впав поряд з Ганною.

Вони лежали і дивились вгору. Хмаринка затулила місяць і лиш три ока блищали в темноті. Праве око жінки повністю запливло.

– Виходить, ви мене з того світу витягли?

– Виходить.

– Як здогадались?

– Потім, у нас ще є справи.

Ганна спробувала піднятись та забракло сил. Вона лиш дістала телефон і не дивлячись кинула його в яму.

– Заривай.

Михайло озирнувся в пошуках лопати.

– В ямі. Хочеш, злазь.

Хлопець почав руками закидати яму. Робота приносила задоволення. Він рухався швидко, і вже скоро яму було зарито. Потім за підказкою Ганни склав піраміду з вінків.

– І що тепер? – спросив хлопець дивлячись пустим поглядом на власну могилу.

– Тепер – сказала Ганна опираючись на його плече – тобі… нам треба якнайшвидше виїхати звідси.

Під час недавнього дослідження вчені спостерігали за плодами у материнській утробі. Вони фіксували на камеру їхню реакцію на певні продукти. З’ясувалося, що діти, що не народилися, можуть усміхатися, якщо їм щось подобається, і хмуритися, коли незадоволені. Це означає, що вони можуть відчувати смак, чути і навіть відповідати на подразники.