Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Так смішно, що аж плакати хочеться з таким президентом

11 Липень 2019, Київ 20:21
Сергій Жадан: «Комусь ще смішно?»
10 Липень 2019,
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 року
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 рокуОсь сьогодні багато хто говорить про реванш. Дехто з неприхованими істеричними нотками, дехто з так само неприхованими сарказмом та зловтіхою. Регулярно десь вилізають повідомлення про тріумфальне повернення того чи іншого персонажа, за яким, по совісті кажучи, п’ять років плакав кримінальний кодекс, постійно наш розтерзаний інформаційний простір наповнюють новини про чергові вияви тотальної зради. І можна було б із цього приводу поіронізувати, якби ці прояви в дуже багатьох випадках не мали під собою цілком конкретне й реальне підґрунтя.

Країна перебуває в погано керованому стані. Ейфорію від приходу до влади нового обличчя підтримувати все важче. Натомість відчуття того, що президент не надто керує ситуацією – лише посилюється. Зрозуміло, що слабкість центру особливо тонко й гостро відчувається тими політичними персонажами, котрі останні п’ять років «сиділи в засаді», чекаючи найменшої можливості повернутись. І так само зрозуміло, що зараз вони спробують використати цю можливість по максимуму. Тому не треба бути великим експертом, аби передбачити, що саме можливість реваншу (в усіх можливих його проявах – від реабілітації «друзів Януковича» до можливих телемостів із Росією) буде найбільшим подразником суспільного життя. На цьому тлі, боюсь, усі можливі прогресивні ініціативи президентської команди просто загубляться. Країна вже сьогодні потребує відповідей на питання, які стосуються її безпеки, які, за великим рахунком, стосуються її подальшого існування. І відсутність чітких сигналів із боку ОП (це ж так тепер треба називати?) сприятиме хіба швидкому зростанню незадоволення цим самим П.

Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року
Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року

А саме від нової влади в цьому випадку навряд чи слід очікувати на якусь чітку позицію. З тієї простої причини, що немає в них жодної позиції. І не було від початку. Були загальна критика «попередників», були загальні популістські заяви про припинення вогню чи боротьбу з хабарниками, загалом – усе було доволі обтічно. Тож тепер будь-яка спроба більш чіткого окреслення президентської позиції, будь-яка спроба переходу до практики та конкретики обов’язково тягнутиме за собою розчарування громадян, чиї сподівання вкотре не були виправдані. Розчарованих ставатиме тим більше, чим менше у гаранта буде можливості ховатись за командою незрозумілих людей, що продукують суперечливі послання, які часто заперечують одне інше.

Можна припустити, що навіть на цих, дострокових, виборах, попри здавалося б зовсім короткий термін перебування при владі, партія нового президента (насправді – список доволі випадкових людей, які ідуть в парламент від імені президента) вже втратить.

Частина громадян (назовімо їх громадянами з проросійськими поглядами) встигнуть зрозуміти (що не складно) – в сонцесяйному Кремлі з нашим гарантом поки що ніхто не збирається «домовлятися посередині», тому краще поставити на більш перевірені багнети п’ятої колони (тим більше – таких багнетів у нас більше, ніж достатньо).

Громадяни, умовно кажучи, патріотичної орієнтації, які на президентських виборах займали нейтральну позицію чи підтримували «народного президента», виходячи з нехитрої мотивації «будь-хто, лише не Порох», теж, гадаю, мали можливість із перших практичних кроків «молодої команди» зрозуміти, що про жодне народовладдя поки що не йдеться – йдеться поки що про доволі сумнівну кадрову політику, доволі підозрілі партійні списки й доволі невиразну зовнішньополітичну позицію. Можна собі лише уявити, яким був би парламент, якби вибори відбулися восени.

Тому, говорячи про загрозу реваншу, мені здається, суспільству вже тепер слід покладатись виключно на себе. Позиція президента в цьому випадку може бути хіба що такою, якою була у випадку з харківською історією про проспект Жукова. Мовляв, розбирайтесь як можете, ви самі ковалі свого щастя, я в це не втручаюсь. Себто, якщо називати речі своїми іменами, президент продемонстрував не просто відсутність чіткої позиції – він продемонстрував відсутність можливостей вплинути на ситуацію. Фактично, він умив руки. Можливо, конкретно в цій ситуації для нього це й не найгірше, проте складно собі уявити подібну безпорадність гаранта протягом п’яти років каденції.

Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року
Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року

Можу припустити, що напруга в суспільстві ніде не подінеться ні з завершенням парламентської передвиборчої кампанії, ні з кінцевим формуванням «нової владної вертикалі». З тієї простої причини, що вже тепер стає очевидною неприйнятність параметрів цієї вертикалі для тієї частини суспільства, яка не голосувала за можливість «домовитись посередині». І смішного в цьому насправді немає нічого.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image
    Сергій Жадан

    Український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. 

Записи анархіста 21 ст. від 08.07.19 р. Степан Бандера!


08 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 08.07.19 р. 
Степан Бандера!



Розпочинаючи коментування 2-ї глави програмного документу «Слово…»* Степана Бандери найперше, що впадає в очі обраний стиль, що зовсім не є публіцистичним, а конкретно науковий. Тут фактично немає жодних оціночних суджень автора, а є послідовна логіка викладу подій, їх причин і наслідків з ґрунтовним  роз’ясненнями чому так сталося. Зізнаюся відверто, що цей стиль викладу Степана Бандери мене захоплює і я закликаю не проглядати все бігцем, як то зараз прийнято в Інтернеті, а прошу вдумливо читати і намагатися чітко усвідомити, що саме хоче донести автор до читачів. І варто зауважити, що ці тогочасні читачі в більшості були інтелектуалами  високого рівня, тому автор мусів бути надзвичайно виваженим у викладі та своїх визначеннях.
Для мене особисто події 30 червня 1941 року у Львові були загадкою, бо незрозуміло навіщо було так алярмово одразу проголошувати Акт відновлення Української Держави, коли звільнено було тої України всього клаптик території. Степан Бандера чітко пояснює обставини, коли німецька політика була облудливою і так би мовити «багатообіцяючою», але без чітких і конкретних домовленостей та обіцянок в документальній формі. І тут для Степана Бандери, як керівника Проводу ОУН (р), було багато проблем, які потребували швидкого і однозначного вирішення.
З одного боку Степан Бандера і його сподвижники намагалися об'єднати всі проукраїнські сили, що були на той час активні в умовах німецького панування на загарбаних територіях, для чого і було створено в Кракові 1940-го року «Український Національний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здійснити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією актуальної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники».
З іншого боку з початком війни потрібно було чітко визначитися з ким ти разом і проти кого. Степан Бандера не криючись заднім числом, бо писав це після війни, чітко визнає про тогочасну готовність пристати на бік Німеччини за умови визнання Української Держави. Як і однією з умов тої спільної боротьби була участь військових формацій з українців тільки у війні з більшовиками на Східному фронті і в жодному разі не на Заході з іншими державами. Зрозумівши, що чіткої відповіді не буде, а позиція німців така, що ви нам допомагайте, а там з часом побачимо, – Степан Бандера вирішив поставити керівництво Німеччини перед доконаним фактом, що Українська Держава вже є. Це абсолютно співпадає з декларацією Проводу ОУН (революційної) «покладатися на власні сили» як і не вичікувати на сприятливі моменти в політичній кон'юнктурі, а діяти і створювати самим ці моменти.
Таким чином «Акт 30 червня» не був таким собі експромтом, а детально продуманою наперед операцією, що і дало відповідні наслідки, на жаль, негативного змісту. Керівництво Вермахту спокійно поставилося до цих подій і навіть сприяло, але зовсім інакше поставився до проголошення Державного суверенітету України фюрер і його найближче оточення, яке виношувало плани повної колонізації українських земель німецьким етносом, тому будь-які прояви державності українців для них були неприйнятні. Після невдалих умовлянь скасувати публічно цей Акт, німці перейшло до репресій та заарештували значну частину Проводу ОУН (революційної) і перейшли до масового насилля, що і розкрило їх обличчя та наміри стосовно України. З саме цього моменту українські націоналісти-«бандерівці» розпочали збройну боротьбу з німецькими окупантами – з червня-липня 1941 року! Про яку співпрацю та поміч можна говорити після цього?! А звинувачення бандерівців в колаборанстві після цього просто абсурдні! Після цього Степан Бандера фактично всю війну провів під арештом, а останні роки у концтаборі Заксенгавзен для особливо важливих в'язнів Рейху.
Ось чому найбільшим закидом радянських агітаторів було звинувачення в тому, що у тексті відозви «Акту 30 червня» був пункт на вихваляння Фюрера Адольфа Гітлера. А як воно мало бути? Так, як це зробив грузинський телеведучий кілька днів тому, коли обстоював суверенітет, цілісність і незалежність Грузії  перед злочиним агресором – Президентом РФ Володимиром Путіним, обматюкавши його з ніг до голови і прохаючи тим самим залишити їх Грузію в спокої. Можна було, але українці на той час ще вважали Гітлера не катом, а прогресивним світовим лідером і творцем «Нової Європи». Майже як донедавна багато хто серед нас думав про керманича РФ, а воно – сука-сукою, щеня сталінське. На цій гарній думці я завершую цей роздум, але не саме дослідження. Тут для мене було головним визначити чітко, що бандерівці увійшли в конфронтацію з німцями від початку військових дій та їх окупації України, отже однозначно воювали, а не прислуговували німцям. То інакше поводились члени ОУН-«матірної», тобто під керівництво Андрія Мельника, що врешті також опинився в Заксенгаузені, але то є окрема розмова.  

*СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ


 
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 07.07.19 р. Ото анархія була!

07 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 07.07.19 р
Ото анархія була!



Зіткнулись водолаз і паровозик...

Вчені виявили на дні Азовського моря залізничну колію

У Бердянську вчені виявили 70 метрів залізничної колії на дні Азовського моря.

Про це повідомляє КП “Рятувально-водолазна служба”.

Також на дні моря дослідники знайшли цікаві речі та дивовижні артефакти.

Вчені здивовані знахідкою і наразі не можуть пояснити, як вона туди потрапила.

Як відомо, залізнична колія ніколи не проходила поблизу того місця. Для визначення точних причин, як саме залізничні шляхи могли потрапити на дно Азовського моря, дослідники мають дослідити архівні матеріали.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. Слово Бандери

06 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. 
Слово Бандери



Не вийшло мені займатися якісним аналізом 2-ї глави праці Степана Бандери «Слово...», а тому просто роблю передрук всього, що стоїть перед тим для покращення сприймання подальшого, тому що я тільки цю главу маю на меті розглянути детально.

СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ

Ця стаття, за підписом “Степан А. Бандера” появилася окремою брошурою, як видання ЗЧ ОУН, у липні 1948 року, на 69 сторінках. 

Причину написання “Слова” пояснює сам її автор:“Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до самих основ. Мета цього листа-подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах...”

В цих роз'ясненнях автор “Слова” з'ясовує, що таке ОУН і її програма, які можуть бути союзи держав, народів, концепцію власних сил, вказує на ієрархію наших завдань, дає практичні поради здійснювання визвольної лінії в нашій внутрішній політиці та підкреслює основні завдання української еміграції — капіталізувати боротьбу українського народу на відтинку зовнішньої політики. Відносно не мало місця присвячено теж справам Української Національної Ради, доцільності співдії з іншими політичними середовищами.

Друзі Націоналісти-Революціонери!

Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути пляновим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визвольної політики в Краю, яка веде до єдиної мети. Правильність шляхів, і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на основі вислідів, направляти їх і удосконалювати. Успішність цілої закордонної діяльности націоналістичного руху залежить у великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайно, за одним пляном спрямовані до однієї мети, чи в усіх її учасників буде однакове наставлення, однакове розуміння головних питань. Маючи це на увазі, звертаюся до Вас із цим “Словом”, щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинитися до того, що в наших рядах будуть ясно усвідомлені основні проблеми української політики, виразно скристалізовані наші позиції, засади й головні лінії нашої політичної діяльности за кордоном. Не маю на меті з'ясовувати цілість нашої політичної діяльности за кордоном, тільки порушую поодинокі питання, такі, що тепер вимагають цілковитої ясности, або ті, що довкола них виринають розбіжності чи баламутні погляди. При тому доводиться пригадувати основні цілі і засади нашого руху, що, як компас, визначають нашу дорогу в кожній ситуації і що їх завжди треба мати перед очима, коли стоїть питання правильности нашої політики.

І.
Організація Українських Націоналістів (революціонерів) — це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної суспільно-політичної програми, її основне завдання і посвята — це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціяльну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльности ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення українського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Української Держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себевиявлення народу — цілости і всіх його складників, збірноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина.

Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Соборній Українській Державі. Визволення і самостійна держава — це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розвиватись, внести у розвиток людства свої творчі цінності, чи стати погноєм для дальшого розросту ретроградного російсько-большевицького імперіялізму, що несе поневолення, нужду, занепад всього людства. Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за відновлення й закріплення Суверенної Соборної Української Держави в основу всього українського життя. Зосереджуючи всі сили і всі дії для досягнення цієї найвищої мети, він ставить перед українським народом означений зміст української держави, саме такий, щоб вона об'єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України без ріжниці.

Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперішньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього дотримується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй плятформі. Така настанова має політичну доцільність.

В сучасності сама устроєва форма держави ще не вирішує і не віддзеркалює її дійсного змісту. На наших очах діється так, що в одних державах з такою самою устроевою формою, чи то республікансько-демократичною, чи монархічною, панує народоправство, свобода, справедливість і добробут, а в інших — тоталітарна тиранія, терор, гніт, безправство і найчорніший визиск. Аджеж СССР, держава — тотальний концтабір, держава найгіршої тиранії, диктатури і невільництва — хвалиться “найдемократичнішою” устроєвою формою, це ж тільки “Союз Совєтських Соці-ялістичних Республік”. Навіть немає одноособового голови держави, скрізь ради, колегії, колективи, президії. А в той же час у деяких монархіях, нпр., у скандинавських країнах, бачимо зміст народоправства.

Коли ж тепер у кожну державно-устроєву форму вкладають різний зміст, то пощо питання структури і назви має ділити й різнити самостійницькі сили, відводити увагу й енерґію від боротьби за зміст?

Не заперечуємо жадної устроєвої форми, в яку вкладається правильний зміст української державности, і за це не входимо в спори. На своїх прапорах наш рух виписує самий зміст української державности, якого не можна підмінити жадною формою, а не форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст.

Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою суверенну і соборну державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити порожніми, без повного змісту формами чи половинчатими розв'язками, у вигляді федерації, союзів тощо. Не може більше повторитися лихо з 1917 року, коли федералістична концепція сплутала будування української державности, приголомшила здоровий національно-політичний інститут народу й обеззброїла його перед большевицьким підступом і наступом. Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, всесвітянські тенденції. Вони виринають як коньюнктурні явища у висліді погоні за тим, щоб відкривати “нові, модерні” цілі й шляхи української політики, при невмінні відрізнити тривкі розвоєві тенденції в міжнародньому житті від тимчасових, коньюнктурних ситуацій.

Ми не думаємо виступати проти міждержавних союзів, бльоків чи об'єднань. Вони корисні і конечні в міжнародньому житті. Україна напевно входитиме в союзи чи бльокування з іншими державами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю в широких міждержавних об'єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу. Коли об'єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і привілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування — то це не порушує ні самостійности, ні свобідного розвитку жадного народу. Всі об'єднані в ширшому чи вужчому союзі держави вирішують і нормують свої спільні інтереси спільно, на спільному форумі. Це не порушує засади національно-державної суверенности тоді, коли до такого бльоку, об'єднання тощо всі народи, держави входять добровільно, вільні і рівні. Коли всі однаковою мірою зацікавлені в тому, однаково з того користають і жодний народ не порушує суверенітету іншого народу.

Такі об'єднання можливі тільки між вільними, державними і неімперіялістичними націями, на плятформі спільних, однакових цілей і інтересів. Не може бути справжнього союзу з таким народом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою облудно входить у “союз” або хоче його використати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких цілей, які шкідливі чи небажані іншим договірним народам. Між державами, які входять в якесь об'єднання, мусить бути повне взаємовизнання, пошанування прав і інтересів.

На таких засадах побудовані різного типу й обсягу міждержавні об'єднання можуть бути чинником поступу в міжнародньому житті, позитивним для всіх націй. Але тільки на таких засадах. Мусимо розрізняти правильні, здорові, прогресивні об'єднання від ретроґрадних, нищівних і нежиттєздатних.

Порівняймо об'єднання західньоевропейських держав із совєтським східньоевропейським бльоком. З одного боку, об'єднуються держави Західньої Европи, що є в однаковім геополітичнім стані, мають близьку господарську структуру і ситуацію, об'єднуються як рівні з рівними, для спільного захисту своїх спільних інтересів у кількох ділянках, політичних, господарських і оборонно-мілітарних. Союз здоровий і корисний для всіх учасників. А з другого боку — накинений большевицькою імперією сателітним ніби-державам, проти дійсної волі й інтересів цих народів, союз — інструмент большевицького визиску, підкорення і впрягання цих народів до дальших імперіялістично-аґресорських плянів Москви. Або другий приклад: яке може бути в ОН об'єднання між СССР і іншими державами, коли СССР послідовно прямує до повалення їх устрою, накинення їм комуністичної системи шляхом проникання комунізму, переворотів і агресії та включення їх у світовий комуністичний союз?! Це ж виразно проголошує комуністична програма, офіційна державна доктрина СССР. Москва цього ніде не відреклася, послідовно до цього прямує. Всі це знають і бачать — і творять разом “Об'єднані Нації”!

Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудовані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним співучасником, а її права й життєві інтереси будуть там респектовані й забезпечені. Основна і невід'ємна передумова — це державна самостійність України. Найперше — здобути і закріпити Самостійну Соборну Українську Державу, а тоді лише буде реальною дійсна, повноправна участь України в міжнародніх об'єднаннях. Всякі “концепції”, що Україна може ввійти як рівноправний член у міжнародні, понаддержавні конструкції без власної самостійної держави і що боротьба за державу може бути непотрібною — шкідливі для українського народу.

Основною метою і найголовнішим принципом всієї української політики є і мусить бути відбудова УССД, шляхом усунення большевицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у бльоки чи союзи, за принципами геополітичних, господарських, оборонних і культурно-розвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії — такі концепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток між-народньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відограти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити Як визволення, так і оборона самостійности України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони.

Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна. Бо союзництво — це відношення обопільности. Його може мати той, хто сам щось дає і добуває. Визволителів, “освободителів”, які б здобували для нас волю і її нам дарували, — напевно ми ніколи не діждались би. Наші союзники — це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіялізму і борються проти нього за власне життя і свободу та ставляться прихильно до самостійности і соборности України. А далі, коли прийде до зудару між СССР і вільними ще народами, тоді і ці останні можуть бути нашими союзниками. Це буде залежати м. ін. від того, наскільки наша боротьба, наші сили будуть важити у воєнному конфлікті.

Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами — це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 05.07.19 р. «Виродки «Совка»

05 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 05.07.19 р. 
«Виродки «Совка»



Сподіваюсь, що я достатньо в попередніх публікаціях розкрив своє бачення націоналізму, яке досить не тотожне поглядам Степана Бандери чи іншим ідеологам тих часів. Отож бо і воно, що часи змінюються і отой «інтегральний націоналізм» Дмитра Донцова для нас не є актуальним зараз, але може несподівано стати, якщо Україну всю жорстко окупує РФ. Тобто класичне: ніколи не кажи: -Ніколи! Як і моє улюблене: -В наш час можливо все! Чому найкращий доказ наш новий президент.
І ще одна важлива «дрібничка»: як і всі з мого покоління – я також вийшов зі «Совка»-СРСР, тому коли хтось починає розповідати баєчки про ті часи, то відповідаю, що нехай ці казочки він оповідає онукам, а ми знаємо правду про все, що було і чого не було, як учасники й очевидці. Наприклад, я з великою іронією слухаю, коли хтось базікає про «безплатну освіту і медицину» в Радянському Союзі, бо я у відповідь кажу, що а звідки тоді бралися гроші на будівництво лікарень, на дітсадки і школи, на зарплати медикам і вчителям – не ж марсіани то оплачували і вже точно не капіталісти «загниваючого заходу».  Зрозуміло, що мені кажуть, що то оплачувала все держава. А держава де гроші брала? Знову проста відповідь, що з податків до бюджету. Отож бо і воно: з податків! З тих податків, які ми всі платили у тому числі за освіту і медицину! То яка ж вона «безкоштовна», якщо ми просто оплатили все наперед? Ну не робіться «хитрозробленими» і не бавтеся хто гарніше збреше, бо правда все одно є правда. 
Не секрет, що в Радянському Союзі зарплати складали в межах 20 % від реально заробленого, а все інше йшло до бюджету держави, тому це було схоже більше на своєрідні «кишенькові гроші», аніж реальні зарплати, що ми і дотепер простежуємо, коли кричимо, чого за кордоном зарплати в рази більші за наші – чому?! А тому, що там все платне! Тому що там культура та продуктивність праці на порядки вища він нашого виробництва!  У нас це все тільки-тільки починає кращати. Тобто коли Степан Бандера і його подвижники обдумували проблеми України, то навіть знаючи про колгоспи і всю брутальність радянського виробництва і соціального буття, вони все одно бачили за взірець для себе порядного нормального господаря, як основу економічно-соціального ладу, а не те, що нам насправді лишилося у спадок після розвалу СРСР: при владі комуно-кедебіська еліта з домінуванням брехунів та злодіїв. 
Переважаюча більшість всієї комуністичної і комсомольської номенклатури однозначно знали, що вони все брешуть на публіку, бо «так треба» для народу. Нехай вірить у світле майбуття, хоча партноменклатура чудово розуміла, що того ніколи не буде. Я добре пам’ятаю, коли на початках «Горбачовскої перебудови» сам Генеральний секретар з трибуни заявив, що «партія повинна повернутися обличчям до народу», то підсміювався з того, що «а яким місцем до цього часу була розвернута компартія щодо народу?», як і «коли партія обернулася, то виявила, що і народ до неї повернутий далеко не обличчям...»  
Великою проблемою стало просто тотальне злодійство на всіх рівнях у різних розмірах, бо діяла формула «не вкрадеш – не проживеш», а як хочеш жити чесно – то й живи в злиднях: «щоб ти жив на одну зарплату!» І нехай не розповідають байки, що за СРСР не було корупції – брехня абсолютна, бо просто це мало тоді інакше визначення – «блат», коли послуга за послугу «ти мені, а я – тобі», причому все досить таки в межах закону. Поза законом працювали так звані «підпільні цеховики», але про цей вид злочинного бізнесу краще за мене розповість Вадим Рабінович, бо він на тому може собаки і не з'їв, а на «вишку» назбирав і дотепер загадка, як він тоді вищої міри покарання – розстрілу уникнув. І тепер це паскудство вчить нас як треба Батьківщину любити. Здуріти можна.
Все це я оповідаю для того, щоб пояснити кілька принципово безпринципних речей: 1. люди звикли, що влада їм бреше і їх обманює; 2. хто при владі або хоче нею стати – той твердо переконаний, що людям треба брехати. Щоб не паплюжите добре ім'я нашого нового президента, який під час виборчої компанії набрехав стільки, аж є навіть загроза, що щось з того може несподівано стати правдою. Тому приклад мій абстрактний: кого оберуть люди з двох претендентів, де один обіцяє «покращити їх життя вже сьогодні», а другий каже чесно, що головним є аби те життя не погіршало. У першого однозначно шансів більше, тому що людям хочеться вірити в краще, навіть якщо воно не є можливе. А раптом гидке каченятко стане чарівним лебедем і все у нас буде добре!.. Ах-ах-ах!  Та не буде! Саме тому безтолку вивчати всі програмні документу сучасних партій, як і вислуховувати обіцянки кандидатів у народні депутати, бо ніхто того виконувати не збирається! Чітко і прямо заявляю про це, бо так було весь цей час дотепер і я не бачу причин, щоб щось могло раптово кардинально змінитися. І саме тому я з величезною насолодою читав і перечитував кожне слово, кожну фразу і кожен абзац зі статті Степана Бандери, бо тут є просто правда, яку людина хотіла чітко і чесно донести до інших. Про це ми і поговоримо наступного разу.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Сьогодні відзначають Різдво святого Іоанна Хрестителя

Сьогодні православні відзначають Різдво святого Іоанна Хрестителя
07.07.2019 


Сьогодні, 7 липня, християни Східного обряду відзначають Різдво чесного славного Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.

Свято відзначається на честь народження в сім’ї священика Захарії та його дружини Єлизавети пророка Іоана.

Різдво Іоана Предчечі є одним з великих свят православного світу, під час якого віруючі згадують, як в родині іудейського священика Захарії і його дружини Єлизавети народився майбутній пророк, який передбачив пришестя Месії – Ісуса Христа, а потім охрестив його в водах річки Йордан.

Жив Іоан Предтеча приблизно з 6-2 року до н. е. до 30 року н. е. По материнській лінії він був родичем Ісуса Христа і народився на шість місяців раніше за нього.

Іоан був останнім пророком, який передбачив пришестя Месії, який звільнить ізраїльський народ. Святого Іоана називають Предтечею або Хрестителем. Предтечею – тому що він прийшов перш Христа і проповідував народу Його пришестя. Хрестителем – тому що він хрестив Спасителя в Йордані.

Іоан довгий час жив в пустелі, де постив та молився, поки в тридцять років Бог не звелів йому вийти з пустелі і проповідувати пришестя Христа.

Іоан прийшов до річки Йордан, яка була священною для євреїв. Там він закликав до покаяння та відпущення гріхів. Іоан почав хрестити людей в річці, одним з яких був Ісус Христос.

Святого Іоана чекала мученицька смерть. Йому відтяли голову та принесли її на блюді Іродіаді. На згадку про це встановлений церковне свято – Усікновення глави Іоанна Предтечі.


ІВАН ХРЕСТИТЕЛЬ – ПРОРОК І ПРЕДТЕЧА ІСУСА ХРИСТА

Підготовка Івана Предтечі до служіння
 
Під час повальних вбивств маленьких дітей Іродом Великим Єлизавета з Іваном переховувалися в горах.
Коли Iван був ще дитиною, померли його батьки.
Іван готовив себе до служіння Богу, тому пішов у пустиню, а жив він у печері Давида. Печера й пустиня були його дивосвітом. Живучи там, він не з’являвся серед людей, хіба-що спілкувався й допомагав тим людям, які приходили до нього навчитися мудрості, попросити зцілення.
Деякі люди звали Івана відлюдником або анахоретом, інші казали, що це Дика Людина гір. Одягався Іван у шкіри тварин, харчувався акридами (сараною), диким медом, горіхами й фруктами. Так Господь готовив Івана для особливої служби, щоб Іван, як пророк, оголосив народові про швидкий прихід Месії.
Про те, що Іван повинен був підготовити народ до приходу Месії, тобто до приходу Ісуса Христа, пророки писали ще за сотні літ до народження Івана. Це підтверджується словами: «Як у пророка Ісаї написано: «Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує» (Мр. 1. 2).
Як бачимо, Іван дуже ретельно готувався до своїх проповідей для людей і до хрещення їх водою. Він не тільки старанно навчався, читав Священні книги, але проводив спеціальний спосіб життя, відокремлений від людей, щоб не спілкуватися з людьми та не грішити. Це був безгріховний спосіб життя у пості та молитві, спілкуючись з природою.
Недарма й зараз, люди, які присвячують себе Богові, не одружуються, йдуть у монастирі й повсякденно спілкуються з Богом за прикладом, як це робив Іван.
 
 
13.2. Перші кроки служіння Івана Предтечі
 
Одного разу Бог явився Івану в пустині й відтоді Іван почав своє служіння. Коли Івану виповнилося 30 років, він пішов у Єрусалим і на ринковій площі просидів мовчки 30 днів. Біля нього товпився простий народ, приходили священики, книжники і фарисеї, щоб подивитися на мовчуна-відлюдника з гір.
Коли обіцянка мовчання була виконана Іван встав серед натовпу й сказав:
– Люди, покайтеся, ось Цар іде. Пророки вже давно говорили про Нього, а мудрі люди давно шукали Його. О Ізраїль, готовся зустріти нового Царя.
Оце й все, що сказав Іван, а потім щез і ніхто не знав, куди він пішов.
Народ Єрусалиму тільки й говорив про відлюдника з гір. Правителі Єрусалиму навіть послали гінців, щоб знайти Івана й розпитати про майбутнього Царя, але не могли знайти його.
Через деякий час Іван знову прийшов на ринкову площу в Єрусалимі й весь народ зібрався слухати його. Іван сказав:
– Державні правителі, не турбуйтеся, Цар, що прийде, не суперник вам. Він не шукає місця на земному престолі. Це прийде Князь і Володар Всесвіту, Царства Небесного, Цар праведності й любові. Царство Його в душі. О Ізраїль, готуйся зустріти свого Царя.
І знову Іван щез. Люди хотіли йти за ним, але він йшов хутко, накинув на себе шкіряний одяг, став непомітний і люди не могли його побачити.
Як передбачливо і доречно сказав Іван ці слова про Ісуса, що Ісус не суперник цій земній владі. Адже це те, чого найбільше боялися правителі, вони турбувалися за свою шкіру, щоб Новий Цар не замінив їх на земному престолі. Іван заздалегідь попередив всіх. Але, на жаль, це не допомогло Ісусові, бо Його й звинуватили в тому, що Він Цар Юдейський.
У день юдейської Пасхи в Єрусалимі зібралося багато народу зі всіх кінців країни. Туди прийшов Іван. Він встав у дворі Єрусалимського храму і сказав:
– О Ізраїль, готуйся зустріти свого Царя. Люди, покайтеся. Кожен з вас грішить, бідні плачуть на ваших вулицях і ви не звертаєте на них уваги. Ви обманюєте один одного, як вороги. Ви поклоняєтеся Богові лише голосом й губами. Ваші серця і поведінка далекі від Бога, вони прив’язані до золота, збагачування. Ваші священики наклали на людей непосильну ношу: самі збагачуються за рахунок важкої праці бідняків. Ваші законники, судді та книжники – непотрібний тягар для землі, це пухлина на тілі країни. Вони не прядуть й не тчуть, тільки збирають доходи на базарах. Правителі ваші дурисвіти, вимагачі та злодії, що не рахуються з людьми. Святий храм ви продали злодіям, їх лігвища знаходяться у святих місцях, що призначаються для молитви. Слухай, слухай, народе Єрусалиму, змінися, відвернися від злих шляхів, або Бог відвернеться від тебе і язичники, іновірці та невіри прийдуть здалеку. І те, що залишилося від твоєї честі й слави стане миттю. Готуйся Єрусалиме, готуйся зустріти свого Царя.
Більше нічого не сказав Іван. Він тихо покинув двір і ніхто не бачив, куди він пішов.
Всі священики, законники і книжники були шалено розлючені, розсердилися й готові були тут же прикінчити пророка. Вони шукали Івана з наміром помститися йому, але не знайшли. Простий народ заступився за Івана й говорив, що відлюдник говорить правду. Тоді священики, законники і книжники угамувалися, утихомирилися і затаїлися.
Наступного дня Іван знову прийшов у двір Єрусалимського храму і виголосив:
– Готуйся, Ізраїль, зустріти свого Царя.
Тоді священики й книжники хотіли довідатися про що йде мова і почали галасувати, викрикувати, перебиваючи Івана:
– Гей, зарозумілий, що ти верзеш? У чому суть твого послання? Хто тебе прислав? Якщо ти провидець і пророк, то скажи прямо, хто прислав тебе сюди?
Іван відповів: «Я голос волаючого у пустині. Приготуйте шлях Господеві. У пустині готуйте дорогу для Господа. Рівняйте стежки Йому!» (Мр. 1. 3).
Далі Іван сказав: «Через 7 днів я буду біля ріки Йордан, на тому місці, де ізраїльтяни вперше переходили ріку, повертаючись на землю обітовану». Тоді Іван пішов зі двору храму. Багато людей теж залишили двір і пішли за ним аж до Віфанії, де Іван зупинився у будинку свого родича Лазаря.
 
 
13.3. Іван Предтеча у Лазаря
 
Народ зібрався довкола будинку Лазаря і не хотів відходити. Тоді вийшов Іван і сказав:
– О люди, о Ізраїль, готуйтеся, виправтеся, змініться до доброго і готуйтеся зустріти Свого Царя. Не всі гріхи Ізраїлю лежать біля дверей священиків і книжників. Не думайте, що всі грішники Юдеї – це правителі й багаті люди. Якщо людина бідна, живе у потребі й нужді, це не означає, що вона добра, чиста, праведна і безгрішна. Байдужі, безпорадні лінивці й нероби часто-густо бідні й вимушені просити милостиню. І ви, прості люди, що йдете за мною, ні на йоту не відстали у злочинах від священиків і книжників. Перетворіться й станьте кращі люди, бо Цар іде, готуйтесь зустріти і славити свого Царя гідно і праведно.
З Лазарем і сестрами його Іван був декілька днів.
Людей, які присвячували себе Богові у наймолодші дитячі роки або їх присвячували Богові ще до народження цих людей, називали назореями. Назореї вели аскетичний спосіб життя. Вони ніколи не стригли волосся, ходили босоніж, жили на подання. Назореями були Самсон, Самуїл, Іван Хреститель. Обітницю назорейства могли зняти тільки в Єрусалимському храмі після спалювання стриженого волосся і жертвоприношення. Один час назореєм був й апостол Павло.
Так от, в честь назорея Івана Предтечі у Віфанії влаштували бенкет. Багато людей зібралося на ньому. І коли правителі Віфанії налили келих вина й подали його Іванові, то він взяв його, високо підняв і сказав:
– Вино веселить мирське серце, а душу людську – засмучує. Безсмертний дух людини вино вводить у гіркоту і злобу. Ще малюком я прийняв обітницю назорейства і ні одна крапля вина не торкнулася моїх губ. Якщо ви хочете порадувати Царя, що незабаром прийде, то відмовтеся від вина, як смертельної отрути.
Й Іван виплеснув вино на вулицю.
 
 
13.4. Перші хрещення людей у ріці Йордан
 
Через кілька днів з Віфанії Іван відправився у Єрихон та зупинився на березі ріки Йордан. Коли люди почули і побачили, що Іван там, то почали приходити, щоб послухати його. Іван увійшов у ріку і сказав численному народові:
– Люди, змініться і у чистій воді Йордану змийте гріхи ваші. Царство Небесне наблизилося. Ідіть до мене й омийтеся у водах цієї ріки в знак внутрішнього очищення душі.
Багато людей увійшли в річку й омивалися у Йордані, кожен сповідався у своїх гріхах.
Багато місяців Іван проповідував там чистоту, добропорядність і праведність. Він проходив вздовж ріки Йордан і закликав народ покаятися і хреститися в Йордані, щоб гріхи їх були відпущені. До Івана приходили люди зі всієї Юдеї та з Єрусалиму, усвідомлюючи свої гріхи та сповідаючись і каючись, а Іван хрестив їх в ріці Йордан.
Юдеям був відомий звичай «самохрещення» язичників, котрі приймали юдейську віру. Але Іванове хрещення було в очах народу не звичайним, бо Іван був перший, хто хрестив інших.
Через певний час Іван знову прийшов у Віфанію і там навчав. Спершу прийшло небагато людей чесних. Але один за одним прийшли й користолюбці, з моральними вадами й ті, що не розкаялися; вони прийшли з цікавості, тому, що інші прийшли. Коли Іван побачив фарисеїв і саддукеїв, що не покаялися, але прийшли до нього, він сказав:
– Ви, витвір єхидни, стійте! Ви стурбовані моєю звісткою. Йдіть і кайтеся! Ви гадаєте, що якщо ви спадкоємці Авраама, то цього достатньо, щоб ввійти у Царство Боже. Я кажу вам: Ні! Навіть, якщо нащадки Авраама творять зло, то вони грішники в очах Господах, як і язичники. Гляньте на оцю сокиру. Вона зрубає під корінь будь-яке дерево, що не приносить плодів. І викинуть таке дерево у вогонь, у полум’я (Мт. 3. 7 – 10).
Тоді люди запитали пророка Предтечу:
– Що ж ми повинні робити, як врятуватися?
І відповів їм Іван:
– Служіть всьому людству, не марнуйте для своєї користі те, що маєте. Хай той, що має дві одежини, віддасть одну тому, хто без одежі. Частину своїх харчів віддавайте нужденним, страждаючим і мученикам.
Приходили митники і питали Івана Предтечу:
– Учителю, що нам робити?
Іван сказав їм:
– Будьте справедливі та чесні у своїх діях. Не приумножуйте данину для своєї користі. Не беріть більше від того, що вимагає ваш цар (Лк. 3. 12, 13).
Розпитували Івана римські вояки:
– А що ж нам робити?
У відповідь чули:
– Ні до кого не застосовуйте насилля. Нічого не вимагайте незаконно. Вдовольняйтеся своєю платнею (Лк. 3. 14).
Багато юдеїв чекали приходу Месії – Христа і Спасителя нашого і вони приймали Івана Предтечу за Христа. Час від часу люди питали Івана чи він Месія. На такі запитання Іван відповідав:
– Я хрещу вас водою в знак очищення душі. Услід за мною йде Потужніший від мене. Він хреститиме вас Духом Святим. Він матиме в руках віялку і відділить пшеницю від полови. Полову Він викине у вогонь незгасний, а кожне зернятко збере для доброго врожаю. Це Христос! Він наближається. Він буде ходити поміж вас і ви не пізнаєте Його. Він Цар. Я негідний розв’язати навіть ремінця від взуття Його (Мр. 1. 7, 8; Лк. 3. 15 – 17).
Багато іншої мудрості навчав святий пророк Іван Предтеча, звіщаючи Добру Новину народові. Його хрещення у воді було підготовчим за своїм характером, бо ті, хто хрестився у Івана, давали обіцянку прийняти Того, Хто йде за ним, себто Ісуса Христа, Який хреститиме Духом Святим.
З Віфанії Іван знову пішов на береги Йордану, проповідуючи і хрестячи людей та готовлячи їх до приходу Ісуса Хреста.
 
 
13.5. Хрещення Ісуса Христа
 
У той час, коли Іван Хреститель (Предтеча) проповідував на берегах Йордану і хрестив людей, Ісусові виповнилося 30 років. Із Галiлейського міста Назарету Ісус теж прийшов до Івана на ріку Йордан, щоб охреститися. З Господом Ісусом прийшло дуже багато людей.
Наближаючись до того місця, де Іван хрестив і повчав людей, Ісус Христос, побачивши Предтечу сказав:
– Ось Божа людина, найвеличніший провісник. Ось Ілля повернувся. Це вісник, котрого Бог послав прокласти шлях до Царства Небесного. Царство наблизилося.
Коли Іван побачив Ісуса, Який стояв з народом на березі ріки, то з радістю вигукнув:
– Ось Цар, що прийшов в ім’я Бога!
Ісус, наблизившись до Івана сказав йому, що хоче хреститися, омитися водою в знак очищення душі.
І відповів Йому Іван:
– Тобі немає потреби хреститися, бо Ти чистий в думках, словах і діяннях. Я повинен хреститися у Тебе.
Ісус роз’яснив Іванові:
– Я прийшов показати приклад синам людським. Те що їм треба робити, повинен зробити й Я Сам. Всі люди повинні виконувати Закон Божий і хреститися в знак очищення душі.
Тоді Іван охрестив Ісуса у ріці Йордан у святе ім’я Бога Отця, Котрий послав Сина Свого Єдинородного, щоб явити Хреста людям. Коли Іван хрестив Ісуса, то Ісус у той час молився (Лк. 3. 21).
Коли Ісус та Іван вийшли з ріки, то Святий Дух у вигляді голуба зійшов з небес і опустився на голову Ісуса. І голос почувся з неба: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав» (Мт. 3. 17).
Іван і всі люди бачили це дійство і чули голос Господа. Тоді й Іван остаточно переконався, що Ісус є Месія, Син Божий і Спаситель світу, Котрого очікували.
У цьому дійстві хрещення Ісус був помазаний Святим Духом і Бог Отець засвідчив про Сина Свого перед початком Його земного служіння. Кожна з Осіб Святої Тройці була залучена у всій діяльності Ісуса на землі. Син прийняв хрещення, Дух Святий зійшов на Нього, а Отець Небесний засвідчив про Сина. Сходження на Ісуса Святого Духа дало Сину Божому, Месії силу для здійснення Його служіння серед людей. Через Своє хрещення Ісус ототожнював Себе з грішниками, хоч Він й не був грішником.
Тоді Ісус відправився Своєю дорогою, а Іван продовжував проповідувати народові й хрестити його. Багато людей, що сповідалися про гріхи свої та хрестилися у Івана Предтечі, стали на шлях праведності, на шлях Божого Закону.
 

Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. Націоналізм і анархізм

04 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. 
Націоналізм і анархізм
 


Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цьому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого "Я" на користь національного "МИ", тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятивна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне "ego" є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки зі середини особи! Зі свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан "узаконенним беззаконням", аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: "Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!"
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому "законні зміни і доповнення" - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут "логіка порядку"?  Що це за "правова держава", де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв'язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємств не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу "История политических и правовых учений" - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасну нашу псевдо-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних "державотворців" за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там "сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо", то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: "А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?" Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом "сильна світова держава".
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у "найкрутішій в світі дережаві" є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: "...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики "варварське" правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах."
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідставно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово "монархія" означає досліно "один най", тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що "анархія" означає дослівно "нема най", тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: "На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі".
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)


Мені приємно було дізнатися, що прапор анархістів виглядає ось таким

У Зеленського розповіли, коли повернеться місія МВФ

У Зеленського розповіли, 




коли повернеться місія МВФ
У Зеленського розповіли, коли повернеться місія МВФ
У Зеленського розповіли, коли повернеться місія МВФ
БІЗНЕС
05/07/2019
А ДЕ ПАН ГОЛОБОРОДЬКО З ЙОГО СТАВЛЕННЯМ ДО МВФ ?

Представник глави держави у Кабінеті Міністрів Андрій Герус назвав приблизну дату візиту місії МВФ. За його словами, фахівці Міжнародного валютного фонду повернуться до України вже після виборів.

«МВФ обіцяв приїхати в Україну після парламентських виборів. Сподіваємося, це буде десь у серпні», – повідомив представник Зеленського в уряді. Герус додав, що домовленності про умови виділення кредитного траншу поки відсутні, пише Укрінформ.

Нагадаємо, у вересні 2018 року МВФ замінив програму фінансової допомоги EFF, що діяла з 2015 року, на Stand-by. На засіданні 18 грудня Фонд остаточно затвердив нову програму співпраці з Україною Stand-by на $3,9 мільярди.

Чинна програма розрахована на 14 місяців та закінчується у лютому 2020 року. Нею передбачено надання Україні трьох траншів: перший ($1,4 млрд) країна отримала у грудні 2018 року, решту два мала отримати у травні та листопаді 2019 року.

Наприкінці травня місія МВФ прибула в Україну для прийняття рішення про виділення країні нового траншу в розмірі $1,3 млрд. Однак місія достроково завершила свій візит. Кредитори зазначили, що Україна зможе отримати новий транш до кінця року, якщо після парламентських виборів буде створено новий уряд, який працюватиме.

У 2019 році Україна повинна виплатити МВФ 1 млрд 325,4 мільйонів спеціальних прав запозичення, що за валютним курсом на початок січня ц.р. становило понад $1,8 мільярдів.

Нещодавно  перший заступник директора-розпорядника МВФ Девід Ліптон розповів «рецепт» економічного зростання України.

Автор: UA.NEWS

Записи анархіста 21 ст. від 03.07.19 р. Націдея моя

03 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 03.07.19 р. 
Націдея моя



Хочу аналізувати главу Степана Бандери за 30 червня, але спершу подаю своє і досить давнє про українську національну ідею сучасності:

Що головне? Національна ідея? То прошу! 

Коли я почув від правлячого на той час президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося 24 серпня 1991 року! 
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ! 
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту. 
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу, а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу. 
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана. 
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша! 
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея на теперішній час. 

Богдан Гордасевич 
м. Львів 

Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді. 

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві. 
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом. 
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект. 
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і наше не чіпайте! 
Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян https://blog.i.ua/community/1925/395879/ 
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше. 

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 02.07.19 р. Своє

02 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 02.07.19 р. 
Своє



Коли день зовні не напружує, то маю дві теми для оприлюднення: 1. – роздуми над прочитаним; 2. – передрук з вже написаного.
Сьогодні хочу оприлюднити одну свою статтю «Люблю я бути українцем», що доволі вдало передає моє бачення того внутрішнього світу та психічного стану, що називають як менталітет, – стосовно українців. Я ставлюся дуже іронічно до поняття «щирий українець», тому що генетика в української нації є мішанкою неймовірною, тому бути українцем – це стан душі, а не антропонометрія. Це як в усмішці, коли дід веде селом внучка-негретятко і на кпини сусідів де то його доня обзавелася таким красенем відповідає: - Зате я точно знаю, що не від москаля онука маю, а ви – ні! 

Люблю я бути українцем 

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ? 

Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО. 

Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства? 

Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас». 

Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав. 

Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність. 

Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі. 

Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою. 

Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним. 

Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі. 

Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця. 

Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?» 

Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)