Ідея: провести в школах Львівщини і м. Львова конкурс на найкращий твір на тему «Напиши листа на фронт» у довільній формі та короткому форматі. Важливим є також не обмежувати учнів тільки сучасністю, але надати можливість звернутися і до героїв усіх часів боротьби за Українську Державу від 1917 року до сьогодення. В підсумку конкурсу відібрані найкращі твори мають бути видані книгою «Напиши листа на фронт» для безкоштовного розповсюдження по військових частинах ЗСУ і в першу чергу на існуючому фронті в окупованому Донбасі, що позитивно вплине на підняття морального духу в українських воїнів на передовій війни України з Російською Федерацією. Звичайно, що в кожній бібліотеці і школі має бути по кілька примірників книги «Напиши листа на фронт».

Паралельно варто провести по школах конкурс малюнку на тему «Напиши листа на фронт», де найкращі малюнки варто використати для оформлення книги «Напиши листа на фронт».

Мета: актуалізувати в українському суспільстві тему війни, що відбувається як реальність і про що не варто забувати, а тим більше: ігнорувати або й зневажати. В свідомості учнів навчальних закладів України повинна йти постійна робота над темою війни і миру, причин і наслідків цього страшного процесу.

Повністю аналогічний проект на тему «Подякуй ветерану ЗСУ»

Проект «Сім'ям воїнів ЗСУ, що загинули»:

а) учні пишуть про конкретного воїна і до його сім'ї;

б) роздуми дітей зі сімей ЗСУ, де хтось загинув на війні.

Всі проекти повинні мати розширений електронний формат у вигляді сайту в Інтернеті, де голосування буде важливим під час визначення кращих творів, але остаточне рішення буде за журі з боку організаторів конкурсу, щоб уникнути сторонніх впливів.

Технічна сторона виконання проектів повинна мати поєднання в першу чергу освітніх закладів та громадськості, а також отримати належне сприяння всіх інших державних установ і посадовців.

19 серпня 2019 р.

м. Львів Автор задуму Богдан Гордасевич

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..

Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!

То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» (№ 5) зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо. Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!

Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.

Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?

Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.

Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.

Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.

За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.

Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.

Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.

І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.

Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…

Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!

Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!

В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.

Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважених представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.

Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...

Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.

Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.

Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.

Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.

Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.

Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.

Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».

Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.

Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!

Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.

Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.

Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...

Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.

Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)