Никто и не претендовал на научность предыдущего метериала, взятого из книги 1906 г. Мысль об "околонаучности" была высказана в одном из комментариев.

Еще раз убедился в своих выводах, что промывание мозгов россиян, начатое еще при "совке", тезисом об отсутствии других национальностей вообще, и украинской в частности, отсутствии истории народов и их исконных территорий, взято на вооружение политиками современной России и развивается не менее активно, чем последние, по крайней мере, лет триста-четыреста по отношению к Украине. Кроме того, Такие мысли о постоянной переписи истории в удобное для правителей России все времен, высказывают не только живущие в Украине, Белоруссии, Грузии.., а и те россияне, которые действительно понимают что такое дружба народов. Надеюсь, все таки, в России таких большинство. В подтверждение моих слов выдержка из интервью с Борисом Васильевым. (Полный текст:http://vidgolos.com/23486-boris-vasilyev-istoriya-narodu-ne-potribna.html)

Борис Львович Васильев родился в г. Смоленске 21 мая 1924 г. Офицер. Писатель. Фронтовик. Автор многих популярных повестей, романов и пьес. Но настоящую известность Б. Васильеву принесла напечатанная в 1969 г. в журнале «Юность» его повесть «А зори здесь тихие». По книгам и сценариям Бориса Васильева снято 18 фильмов, среди которых: «Офицеры», «А зори здесь тихие», «Иванов катер», «Аты-баты, шли солдаты», «Завтра была война» и другие.

Борис Львович, вот вы в свое время были награждены орденом Дружбы народов. Глядя на то, как сейчас развиваются межнациональные отношения, если и была в СССР дружба народов, то куда она подевалась?

Не было её! Она была декларирована в большей степени, нежели она вообще была. Потому что, ну, чего греха таить, при всём том, что мы декларировали равенство республик и всё, что угодно, доминировала ведь всё равно Россия. Ведь в каждой республике вторым секретарём всегда был обязательно русский. Это была контрольная функция, и без этой контрольной функции сделать было ничего нельзя. Таким образом, эта дружба народов была фикцией. Как и самостоятельность государств. Поэтому, когда мне говорят, что, ах-ах!, распад СССР величайшее преступление Ельцина – это не преступление Ельцина, это величайшее спасение всех нас Ельциным, Кравчуком и Шушкевичем! Потому, что иначе у нас был бы югославский вариант. В страшном виде своем, ибо нас много!

У нас странные вещи происходят: мы совершенно, абсолютно не обладаем исторической памятью. У нас нет Отечества – у нас есть только родина. Отечество – это то, что под нами, это память о предках, память о своей истории, традициях, о своем поведении, менталитете. О своих обязательствах перед прошлым и будущим. Вот, что такое Отечество. А родина – это там, где мы живем, это география. У нас, к сожалению, сейчас нет Отечества. Советская власть сделала все, только чтобы это Отечество уничтожить – потому что она хотела создать свое, новое отечество. Но добилась она только одного: у всех советских людей память стала чудовищно короткой. Все уже забыли обстановку конца 80-х. Когда бушевал Кавказ – и Грузия, и Армения, и Азербайджан. Волнения были в Киргизии, в Узбекистане, в Казахстане. Помните всё это дело? В Молдавии. И вся Прибалтика…

…Россия – единственная, уникальная страна, в которой всегда было две культуры. Была могучая, огромная по массовости христианско-деревенская культура с центром в церкви, и с нравственностью там же. И была дворянско-городская, с абсолютно другой нравственностью и поведением. Вот так мы и въехали в советскую власть с разными культурами. У нас не было единого материка культуры. А, следовательно, не было и того народа, о котором вы говорите. У нас было два народа.

Народ определяет культура. А раз - два народа, то тут ничего не поделаешь: один из них должен съесть другой. Ведь что такое гражданская война? Это столкновение культур и только.

А нам на уроках истории рассказывали иначе!

Сейчас дело даже не в этом. Историю всегда переписывали, и будут переписывать в России. А вы знаете, кстати, почему в России всегда переписывают историю? Потому, что Россия всеми силами скрывала один очень неприятный факт: то, что она является рабовладельческим государством!

Вот, в 1861 году в Лондоне пошло первое в мире метро. В 1861 году Северо-Американские Штаты пошли с оружием в руках добровольно освобождать негров в южных штатах. И в 1861 году государь Александр II наконец-таки прекратил в России рабство. Это называлось крепостным правом, а на самом деле – это было самое натуральное рабство с продажей людей без земли.

Другое дело, что с начала ХІХ века, где-то в 20-х годах, Россия перестала торговать так уж людьми без земли. Конечно, не все, но это было уже неприлично. Но это решало общество, потому что закон это - разрешал. И в России было самое настоящее рабство. Вот это мы скрываем всеми возможными путями. А когда спрашивают, почему же Россия отстала, вспоминают о татаро-монгольском иге, которого на самом деле никогда не было. Была уния с Золотой Ордой.

То есть, союз?

Союз. Неравноправный, потому что мы платили дань. Но за что мы платили дань? За то, что они нас охраняли.

«Крышу» давали?

Да. Давали «крышу» - это были рэкетиры. Такие лихие ребята. Потому, что мы им были не нужны. Кстати, в отличие от Украины: степи им нужны, поэтому украинцев потеснили за Днепр. А в России, собственно, ничего не было, даже скот пасти негде – на какой чёрт им эти земли? А они ведь в первую очередь именно скотоводы. Поэтому, Россия была им не нужна. Вот и была, как союзник, как торговый партнёр. И прочие такие вот мелочи.

Моя бабушка и мама Искали информацию о месте гибели, но не смогли найти. Мне же удалось в 2008 году НАЙТИ МОГИЛУ.В прошлом году я со своим младшим сыном-3 года на 9 мая ездил в с. ЯБЛУНЕВКА Лысянского р-на. Черкасской области. У моих была информация, что дед погиб в танковом сражении, думали под ПРОХОРОВКОЙ, а оказалась КОРСУНЬ Шевченковская битва. Слава богу нашел. ВЕЧНАЯ ПАМЯТЬ и ЗЕМЛЯ ПУХОМ.

За какие заслуги журнал "Тайм" включил украинского олигарха Виктора Пинчука в сотню самых влиятельных людей планеты и провозгласил "Мыслителем" мирового масштаба?

Статью про Пинчука для «Тайм» написал не кто-нибудь а сам «сэр» Элтон Джон, поющий активист-гомосексуалист, поведавший всему миру про достижения Виктора Пинчука: «Он создал первый в Украине крупный центр современного искусства... Поддержка, оказываемая им искусству безгранична». Что же за искусство упорно продвигается Виктором Михайловичем в Украине? Любознательный поклонник новых культурных тенденций бросается в «ПинчукАртЦентр» и с разбега бьется лбом об эрегированный половой член, выставленный там Виктором Пинчуком, как образец прогрессивного искусства

В компании 100 наиболее влиятельных людей мира, глава "Интерпайп" выглядит как, извините, тот самый торчащий пенис из «ПинчукАртЦентра» в приличном обществе. Виктор Пинчук – единственный из них кто ничего не дарит миру, а наоборот – тянет в Украину весь мировой мусор.

Небольшой анализ заслуг Пинчука:

Виктор Пинчук и волшебный пенис мысли

Внимание! Статья содержит иллюстрации способные оскорбить Ваши нравственные и моральные принципы.

Фото dv-news.com

Ми часто помиляємося. Втім, як і всі люди. Проте деякі помилки бувають корисними.

Років п'ять тому, коли з півночі тільки-но імпортувати моду обв'язуватися стрічками до Дня Перемоги, ми давали коментар для телебачення і зопалу поплутали ордени та їхні кольори. І хоч це природно для людей далеких від фалеристики, проте помилка залишається помилкою, і нам на неї вказали.

Саме цей випадок змусив зазирнути до статутів Ордена Святого Георгія та його радянського клона - Ордена Слави. Почитайте і ви - довідаєтеся багато цікавого.

Наприклад те, що Орденом Слави, стрічка якого пістрявіє сьогодні на антенах машин, нагороджували за збитий з особистої зброї літак чи захоплений ДОТ, або ж за два танки, підбиті з протитанкової рушниці, чи то за один, підірваний гранатою. Орден отримував також той, хто вогнем особистої зброї знищив 10 солдатів, хто взяв в полон офіцера або, скажімо, захопив прапор військової частини ворога.

Орденська стрічка - це невід'ємна частина ордену. Щоб переконатися у цьому достатньо зазирнути до будь-якого довідника. Мало того, носити її, так само, як і сам знак, мають право виключно особи, які цим самим орденом нагороджені.

- Скільки танків ти підбив? - запитали ми одного зі знайомих, на "Тойоті" якого побачили помаранчево-чорну смугасту стрічку.

- Яких танків? - не зрозумів він.

- Ворожих. А може, ти служив льотчиком і знищив два винищувачі супротивника? Чи то три бомбардувальники? Бо якщо ні, ти не маєш права носити стрічку ордена Слави.

Далі ми довго сперечалися - він переконував, що стрічка є акцією пам'яті про війну. Ми - що шануючи загиблих зовсім не обов'язково профанувати військові нагороди. Не чіпляють же на себе зірку Героя як акцію. А могли б, бо закон не карає за носіння незаслужених нагород.

- Якщо ти хочеш святкувати Перемогу - начепи собі червону стрічку, під колір прапора переможців. Врешті-решт армія-переможець називалася Червона! Не біда, що переможені теж мали червоні прапори і теж були соціалістами, між своїми часто трапляються непорозуміння. Але чому святкування обов'язково має бути пов'язаним з топтанням ногами орденських стрічок?

- А хто їх топче?

Ми, звісно, одразу знайшли поруч машину іще з торішньою стрічкою, брудною, обдертою та вицвілою.

- Оце вшанування, так? А ті стрічки, що будуть валятися попід ногами ближче до 9 травня? Орденська стрічка - це зовсім не те, чим перев'язують подарунки і не те, що дівчата вплітають у коси. На повсякденному одязі вона замінює сам орден, який роблять, до речі, зі срібла чи золота. Якби до революції ти отак от нав'язав на себе Георгієвську стрічку, одразу потрапив би до поліції, а то й до суду дійшло б.

- Зачекайте, а як же гвардійські частини? Чи то орденоносні? Вони теж гуртом носили. Хіба не те саме?

- Та ну? А ти хіба гвардієць? Орден Слави, до речі, давали тільки за особисті заслуги. І тільки рядовим та сержантам. Ані військові частини, ані тим більше автомашини "Тойота" цим орденом не нагороджували. У статуті спеціально зазначено.

- Ні, ну це ви перебільшуєте. Всі так роблять. Склалася традиція...

Дивний аргумент. Нас іще у школі вчили, що треба думати власною головою, а не робити "як усі".

А от щодо традиції... Щодо традиції ми погодилися.

Традиція дійсно склалася, але не зараз. Корені її лежать в тих далеких роках, коли ані нас ані цього нашого приятеля ще на світі не було.

Наш дід, Іван Капранов, воював з липня 1941-го, був тричі поранений, востаннє - на Сапун-горі під Севастополем. За те, що особисто взяв у полон двох офіцерів заслужив на медаль "За відвагу". За штурм Севастополя - на орден Червоної Зірки. Пізніше йому, як і всім ветеранам, регулярно давали блискучі брязкальця, проте їх за нагороди він не вважав, і навіть за труною звелів нести тільки "справжні" - тобто бойові.

А нещодавно ми довідалися, що маршал Жуков точно таким, як у нашого діда орденом нагородив був свою ППЖ - "похідно-польову жону" - можна тільки здогадуватися, які подвиги вона здійснила і чим заплатила за нагороду.

Що ж до нашого діда, то знаємо точно - за свій орден він заплатив головою, у буквальному сенсі слова. Бо в результаті останнього поранення йому видалили фрагмент черепа, і коли дід їв чи говорив, на скроні зліва було видно, як ходять вгору-вниз сухожилля, а трохи вище під тоненькою шкірою пульсує незахищений мозок.

Нам, дітям, тоді було страшно. А ще страшніше було - ночувати з дідом в одній кімнаті, бо всю ніч він воював: вимагав патронів, командував, лаявся з кимось. І так до останніх днів життя.

Не знаємо, чи відав дід, з ким саме він ділить честь бути кавалером ордена Червоної Зірки. Але цікаво, що наш відомий земляк Павло Глазовий, повернувшись з війни, роздав свої нагороди сусідським дітям і більше про них не згадував - може через те, що довідався, кому і за що їх роздавали?

А від діда, до речі, іще зберігся лист до районної влади з проханням хоч трохи збільшити пенсію - бо усі кругом торочать про героїв війни, а отримуючи пенсію у п'ятдесят чотири рублі на себе і дружину, ветерану жити важко. Пенсію дідові не збільшили, проте регулярно вітали з Днем Перемоги, дарували сувеніри та нагороджували черговими ювілейними брязкальцями - зі стрічками і без.

Таке ставлення до ветеранів було загальною практикою. Але чи може воно бути виправдане тим, що "всі так роблять"?

Актор Борис Січкін, той самий Буба Касторський з "Невловимих месників", у своїй книжці із захватом згадує, як на одному з бенкетів Жуков наказав привести шльондр і кожній навішати на груди орденів та медалей - для солідності. Найбільш цицькатій вчепили Золоту Зірку Героя та Орден Леніна, і п'яний французький генерал просто-таки млів, тицяючись носом у профіль вождя світового пролетаріату.

Так вони святкували Перемогу.

Так закладалися ті самі "традиції".

От звідки саме родом зневажливе ставлення до бойових нагород та орденських стрічок. От звідки взялася мода в'язати їх на машини та дерева.

Друзі, невже не є очевидним, що все це - звичайнісіньке блюзнірство?

Дійсно, жукови, хрущови та брежнєви могли давати один одному Героїв до ювілею. Отак от просто з хвойдиних цицьок - і на свої груди. Але ж вони - нелюди, і це навіть не потребує доказів.

А ми з вами? Ким ми є, коли зневажаємо бойові нагороди?

І не треба розповідати, що підтяжки теж бувають смугастими, і дитячі банти та шарфи. Адже випадкове співпадіння кольорів - це одне, а пов'язування стрічок на машини з метою імітувати орденську стрічку - зовсім інше. Це свідоме приниження військової нагороди.

Звісно, не просто так відродилася раптом жуківська мода профанувати святині. Сьогодні, коли крізь десятиріччя замовчування та фальшування проростає справжня трагічна історія тої війни, сторожові пси "єдино-правильного" погляду на історію хочуть пов'язати нас із собою кров'ю - кров'ю наших дідів.

Це давній бандитський прийом - зробити новачка співучасником злочину, щоб він був прив'язаний намертво і навіть думки не мав про повернення у світ порядних людей.

І тому мобілізуються все - паради, нагороди, показова агресія в бік інших учасників війни, зокрема УПА. Усе це ланки одного ланцюга, а точніше, складові ще однієї військової операції, тепер вже інформаційної.

Точно так, як комуністи кулеметами гнали свого часу наших дідів в атаку та прикривалися ними від ворога, путіни-януковичи-табачники тепер підіймають з могил і женуть в ідеологічну атаку вже мертвих, ховаються за їхніми нагородами та братськими могилами.

 Але тепер ця війна - проти нас, бо сьогодні народ, пам'ять поколінь, історія кожної української родини є головним їхнім ворогом.

І хоч жоден не годен медалі "За відвагу", бодай знятої з хвойдиних цицьок, можновладці святкують Перемогу так, неначе самі її здобули. Стріляють салютами, гупають чоботами, роздирають асфальт гусеницями танків. А ми...

А у нас з вами все-таки є тепер вибір.

Або забути про дідів і прадідів, і "як усі", "за традицією" в пароксизмі святкової істерії в'язати стрічки від зрошених кров'ю орденів на машини, паркани та собачі нашийники.

Або вибачитися.

Вибачитися перед своїми дідами за те, що до влади у країні прийшли покидьки, які не хочуть дати спокій ані мертвим ані живим.

За те, що як і їхні попередники-комуністи, вони не здатні забезпечити гідне життя живим та людське вшанування загиблим.

За те, що в нашій країні знову розпочинають війну, намагаючись довести, що одні вбиті українці є кращими за інших. Довести попри те, що більшість кісток з того часу лежать у братських могилах вперемішку - вороги з друзями, старі з молодими, жінки з чоловіками. Радянська влада традиційно не розбиралася і загортала усіх одним бульдозером - не те, що нелюди-нацисти, які кожного свого солдата клали у окрему труну та ставили хрест.

За війну, що вас на неї кличуть з могил, за спекуляцію на ваших подвигах, за блюзнірство і зневагу до ваших нагород пробачте нас, діди! Пробачте, воїни!

Вічна вам пам'ять і вічний спокій!

P.S.Окремо хочеться звернутися до молоді:

Друзі, помаранчево-чорні стрічки - це не символ футбольного клубу "Шахтар", хоч кольори і співпадають. Це не символ якоїсь політичної організації - "Партії регіонів" чи "Нашої України".

Право носити орденську стрічку можна заробити тільки на полі бою. Знайте, що ані Орден Слави, ані Георгієвський хрест у мирні часи не давали, а отже ваші діди та прадіди за цю стрічку платити власною кров'ю. Тому не варто в'язати її на себе. Адже вам не отримати таких нагород - і слава Богу! - тож майте совість і поважайте мертвих!

Бо колись всі ми помремо.

Комуністи готові встановити пам'ятник Сталіну в Києві

"Комуністична партія впевнена, що в Києві буде встановлено пам'ятник Йосипу Сталіну, але пропонує робити це з ініціативи мешканців міста.

Про це заявив нардеп від КПУ Олександр Голуб. "Якщо є воля місцевої громади, то пам'ятник буде встановлений. Такі дії повинні проходити за ініціативою місцевих жителів. Повірте, прийде час, і це буде зроблено", - сказав політик.

"Я впевнений, що це було б для України абсолютно правильним, оскільки жоден діяч не зробив для України так багато, як Сталін", - підкреслив він.

Нагадаємо, у середу, 5 травня, пам'ятник Сталіну було встановлено у Запоріжжі. Місцеві комуністи приурочили цю подію до Дня Перемоги..."