Львів зникає під снігом
- 15.03.13, 16:38
Детальніше і якісніше є тут: http://vk.com/lviving
Виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.
Першу оцінку прогресу Києва щодо виконання умов, які необхідні для підписання Угоди про асоціацію, буде дано через місяць місією спостерігачів Європейського парламенту Пета Кокса і Олександра Кваснєвського, нагадав єврокомісар з питань розширення і Європейської політики сусідства Штефан Фюле.
У середу, 13 березня в Страсбурзі в рамках пленарного засідання Європейського парламенту з українського питання Фюле дав високу оцінку зусиллям цієї місії.
"Ця місія потребує і вже має нашу широку підтримку, її важливість не може бути завищена. Ключовим є те, щоб ця місія змогла в наступному місяці доповісти, що було зроблено явний прогрес. Ми підкреслювали це в кожній взаємодії з українською владою за останні тижні і місяці", - розповів комісар присутнім депутатам.
Він також ще раз висловив офіційну позицію Європейської комісії щодо перспективи підписання Угоди про асоціацію.
"Я хочу бути дуже чітким: якщо ми хочемо підписати Угоду про асоціацію, і я переконаний, що так і буде, оскільки це в наших інтересах, шлях вперед для влади - не давати більше новин, які викликають стурбованість", - переконаний Фюле.
За його словами, виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.
Він нагадав присутнім, що Київ повинен вирішити проблеми вибіркового правосуддя і запобігти його повторенню завдяки проведенню всеосяжної судової реформи, а також провести реформи, які визначені в спільному Порядку денному асоціації. "Якщо ці зобов'язання будуть виконані, це консолідує Україну демократично, і дозволить нам підписати Угоду про асоціацію, включаючи глибоку та всебічну зону вільної торгівлі, можливо, до саміту "Східного партнерства", який відбудеться у Вільнюсі в листопаді", - знову повторив він офіційну позицію Брюсселя.
Фюле також констатував, що Україні "добре відомо, що нам потрібно побачити рішучі дії і відчутний прогрес до Вільнюського саміту". "Цей процес важливий, оскільки між "сьогодні" та самітом є низка ключових етапів. За останні кілька тижнів ми інтенсивно працювали з Києвом на всіх рівнях, щоб гарантувати, що між нашими очікуваннями немає ніяких відмінностей, і допомогти виконати необхідні кроки, які приведуть нас до підписання у Вільнюсі", "Ми не підемо ні на які компромиси в усему, що стосується наших цінностей".- пояснив він.
У зв'язку з цим Європейський комісар повідомив, що в Брюсселі "відзначили деякі обнадійливі сигнали з Києва про більш ефективне політичне управління процесом".
Нагадаємо, за інформацією ZN.UA, незважаючи на складну ситуацію як в Україні, так і в самому ЄС, в Брюсселі було прийнято рішення докласти всіх зусиль для підписання Угоди про асоціацію з Україною у листопаді поточного року на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі.
Про це пише газета Комерсант із посиланням на джерела.
"Віталій Кличко кілька місяців уникав прямої відповіді на запитання, чи претендує він на посаду мера чи ні. Його остання пропозиція — підтримати кандидатуру Володимира Кличко", - сказав співрозмовник, знайомий з ходом переговорів.
"Розрахунки такі: голосуйте за Кличка, а за якого — неважливо, оскільки в єдиного кандидата від опозиції є всі шанси перемогти",— повідомив співрозмовник.
У керівництві фракції УДАР не стали коментувати цю інформацію.
"Зараз занадто багато інсинуацій навколо теми виборів київського мера. Вважаю, що немає сенсу коментувати чутки",— заявив перший заступник голови фракції УДАР Віталій Ковальчук.
Про те, що в переговорах намітився прогрес, стало відомо у вівторок. "Була від них (представників партії УДАР) пропозиція кандидатури на посаду мера Києва, але це не Віталій Кличко. Більше поки нічого не скажу, тривають переговори",— заявив журналістам Арсеній Яценюк, не назвавши прізвище кандидата.
"Він (Віталій Кличко) дійсно запропонував кандидатуру Володимира (Кличка),- сказав співрозмовник в керівництві партії "Свобода".
"Але це не виходить, що справа зрушилася з мертвої точки! Не про це ми домовлялися, та й взагалі не ясно, чи знає чи про все це Владимир. Відомо, що раніше він навідріз відмовився балотуватися в парламент!" – додав він.
Спеціальні служби є неодмінним атрибутом будь-якої повноцінної держави, покликаним гарантувати її безпеку. Тому вимоги деяких «демократів» в ім’я торжества демократії зліквідувати спецслужби виходять за межі здорового глузду і подібні до закликів якого-небудь Винниченка розпустити кадрову армію тоді, коли на теренах Східної Європи всі доленосні питання вирішувалися залізом і кров’ю. |
Ці служби абсолютно не випадково називаються спеціальними, себто особливими, не такими, як інші, надзвичайними. Це тому, що в національних інтересах вони часто діють на межі закону. Що неминуче навіть у найдемократичніших країнах, незважаючи на всі істерики правозахисників. Бо такою є специфіка спецслужб. Якщо вони почнуть діяти строго легітимно, то вже не будуть спеціальними, а стануть звичайними правоохоронними органами на кшталт МВС, хоча й МВС, упроваджуючи свою агентуру в надра злочинного світу, часом учиняє не дуже бездоганно з огляду на формальну законність.
Без розуміння таких особливостей усі розмови про спецслужби будуть безглуздими. Понад те, кожна держава, якщо вона не є абсолютно безсилою і тому приреченою, в умовах, коли йдеться про саме її існування, в ім’я свого порятунку піде на будь-які порушення прав. І це також треба усвідомлювати.
Але є суттєві відмінності між спецслужбами демократичних і тоталітарних країн. Перші перебувають під суворим громадським контролем, над усе парламентським, під постійним прицілом вільної преси і громадських організацій. Другі стоять над суспільством і парламентом, контролюючи всіх, а самі контрольовані тільки вождем, фюрером, дуче, каудильйо, генсеком і т. д.
У демократичних державах спецслужби не можуть втручатися у внутрішньополітичне життя, в боротьбу партій і протистояння окремих політиків. За це там жорстоко карають. За тоталітарних, напівтоталітарних та авторитарних режимів спецслужби активно використовують у міжкланових розборках, у фальсифікації псевдовиборів, у переслідуванні політичних конкурентів та інакодумців тощо. Понад те, в таких країнах це стає їхньою головною функцією, пріоритетною порівняно з гарантуванням національної безпеки. А в деяких спецслужба взагалі перетворюється на орган особистої безпеки окремої особи, як, приміром, у сучасній Україні.
Між іншим, протягом століть спецслужби перебували в підпорядкуванні державної або партійної влади. І лише нещодавно в Російській Федерації (що є всесвітньо-історичним експериментом, другим після 1917 року) вони самі стали владою, адже Владімір Путін – кадровий чекіст, а його колеги контролюють майже всі ключові посади в цій країні. У цьому сенсі РФ можна назвати чекістською державою, якою не назвеш навіть СРСР, бо там головним стовпом режиму все ж таки була партія. Однак КГБ разом із КПРС був найміцнішою основою комуністичної тоталітарної диктатури. КГБ для СРСР – це те саме, що Гестапо (як частина РСХА) і СС для нацистської Німеччини. Особливе значення і роль КГБ у Радянському Союзі підтримувалися специфічною ідеологією (не дуже афішованою, але всюдисущою), яку останній шеф КГБ СРСР Вадім Бакатін називав «чекізмом»: «Чекізм – постійне нічим не обмежене стеження і насильство над кожним, хто не вкладався в жорстку схему ідеології партії більшовиків. Це цілковите злиття ідеології спецслужби не із законом, а з ідеологією керівної партії».
Постає питання: чи можливий розрив із тоталітарною системою, її духом і практикою без розриву з КГБ і його традиціями? Невдачі в розбудові сучасних демократичних суспільств на пострадянському терені, крім іншого, пояснюються й тим, що розрив (організаційний та ідеологічний) із «чекізмом» стався лише в Балтійських державах (Латвія, Литва, Естонія. – див. стор. 24). У решті країн відбулося перетворення республіканських підрозділів КГБ СРСР на нібито нові спецслужби. Саме таким шляхом пішла Україна. Хоча КГБ УРСР був від самого початку зорієнтований на жорстку боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму», себто проти української державності, проти найменших спроб національного унезалежнення, проти будь-яких недозволених виявів національної ідентичності. Таким чином, КГБ УРСР був окупаційно-репресивною структурою в Україні.
Чи може з такої структури постати повноцінна національна спецслужба незалежної держави, здатна й охоча захищати над усе національні інтереси? Московський кат українських патріотів, шеф КГБ УРСР, призначений Лєонідом Брєжнєвим у 1970 році до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста з метою його дискредитації та зняття з посади, генерал Віталій Федорчук не приховував: «Ми працюємо на Союз, ніякої України в нашій роботі немає». Останній керівник КГБ УРСР генерал Галушко (уродженець Росії) після проголошення незалежності України поїхав до Москви і як «посаг» вивіз із собою велику кількість документів, зокрема й дані на агентуру республіканського КГБ.
Напевно, там було й чимало розписок про «добровільну співпрацю» з органами. Цікаво, що деякі українські діячі, що були активними в Народному русі, інших патріотичних організаціях, виступали з палкими промовами на захист «неньки», керували демократичними партіями, мали репутацію «правдивих українських інтелектуалів», якось дивно повелися після 2000 року, коли президентом Російської Федерації став Владімір Путін. Люди з нібито сталою патріотичною репутацією раптом (як за наказом!) почали закликати дофедералізації України, союзу з Росією аж до розчинення України в ній, публічно радити українцям на доленосних виборах де-факто підіграти проросійському кандидатові, голосуючи «проти всіх», і робити багато інших, з огляду на національні інтереси України, неадекватних кроків. А деякі галицькі інтелектуали навіть влаштували братання з відомими українофобами і сепаратистами, закликаючи до дезінтеграції держави. Часом чи не спрацювали тут валізи з паперами генерала Галушка?
Намір українізувати КГБ УРСР – доволі смілива ідея, враховуючи, що протягом 70 років антиукраїнізм, московство були альфою та омегою ментальності цієї структури. То чи не передав КГБ УРСР свій потужний антиукраїнський потенціал нібито новій структурі СБУ?
Скажімо, три уламки Радянської армії на теренах України – Київський, Прикарпатський та Одеський округи – ще можна було українізувати і, за наявності в країні дієздатної влади, перетворити на українське військо, чого зроблено не було через відсутність такої влади і бодай трохи притомної оборонної політики. Однак навіть за таких обставин, згідно з опитуваннями, з усіх силових структур наші співвітчизники найбільше довіряють розгромленій без жодного пострілу державним керівництвом армії. Але те, що в принципі було можливо у випадку зі збройними силами, навряд чи є таким, коли йдеться про спецслужби, саме враховуючи їхню специфіку, через яку вони погано піддаються переформатуванню. Особливо якщо це спецслужби надідеологізованої держави, якою був СРСР. Адже одним із головних завдань КГБ УРСР було недопущення виникнення незалежної Української держави…
Чи може все це принципово змінитися на протилежне? З огляду на те що навіть зараз в Академії СБУвикладають діячі суто совєтського гарту, то віриться в це не дуже… Чимало «чекістів» (як деякі й дотепер себе називають) у своїй свідомості ототожнюють себе не з борцями за незалежну Українську державу, а з тими, хто їм протистояв. А хіба може бути інакше, якщо вони є не наступниками СБ ОУН, а наступниками ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ?
Естонці, латиші, литовці розбудували свої силові структури з нуля. Вони не стали реформувати армію радянського Прибалтійського округу, а попросили радянське військо забратися геть. Після чого почали створювати свої національні армії та спецслужби. Принаймні це дає їм гарантію, що їхні структури не стануть філіями відповідних московських, що там не буде величезної кількості «кротів» і агентів впливу колишньої метрополії. Звісно, це забезпечило й певні проблеми, приміром, брак професіоналізму за безсумнівного патріотизму неофітів місцевих спецслужб. Але, як засвідчує історія, найефективніші розвідувальні й контррозвідувальні структури нерідко створювалися непрофесіоналами.
Директор ЦРУ США Аллен Даллес також не міг похвалитися великим досвідом, коли почав формування стратегічних розвідувальних структур його країни. Не був кадровим розвідником й організатор такої могутньої спецслужби, як ізраїльський «Моссад», Реувен Шилоах, як і його знаменитий наступник Іссер Гарель, який організував викрадення в Аргентині обер-штумбанфюрера СС Адольфа Айхмана. У цій справі патріотизм, абсолютна відданість своїй країні – набагато важливіші якості, ніж наявність професійних навичок, які, зрештою, можна набути.
Майбутній адекватній владі України доведеться вирішувати питання щодо формування потужних національних спецслужб, без яких національний суверенітет завжди буде під загрозою. Недаремно той-таки Даллес сказав: «На мою думку, англійцям кілька разів удалося врятуватися лише за допомогою їхніх секретних служб. Існування таких служб – питання життя. Це винятково важливий інструмент нашої національної безпеки».
Чи має сьогодні Україна такий інструмент? Поки що керувати СБУ призначають людей із біографією, попередньою службою, поглядами, пов’язаними з однією іноземною державою, що й досі не змирилася з незалежним існуванням України.
Трирічне правління президента Януковича призвело як до трансформації моделі державного управління, так і до зміни типу політичного режиму, який характеризується відходом від демократичних цінностей.
З періоду правління Ющенка та Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтингом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись до рівня таких держав як Пакистан, Колумбія та Мозамбік та перейшла від розряду «вільних країн» до «частково вільних».
Разом з Україною в цій десятці Гамбія, Мадагаскар, Мавританія, Бахрейн, Ефіопія, Нікарагуа, Афганістан, Ємен та Бурунді. Донедавна, Україна разом із Угорщиною, Південно-Африканською Республікою та Туреччиною розглядалася як успішний приклад демократичного розвитку. Втім, зараз демократичні здобутки України виявилися знівельованими. Україна названа серед низки нових демократій, де спостерігаються небезпечні авторитарні тенденції.
Нелегітимна влада
В Україну повернулися такі явища як політичні ув’язнення, кримінальні покарання за участь у антивладних виступах, залежність судової та законодавчої гілки влади від виконавчої, зокрема президента. Вибори хоч і мали демократичну подобу, але супроводжувалися впливами адмінресурсу ще на етапах висування кандидатів та партій, та маніпуляціями з виборчим законодавством.
Влада в країні стрімко втрачає легітимність та підтримку громадян. Соціологічний Центр Разумкова наводить рейтинг довіри громадян, згідно якого, лише 13,3% респондентів вважать політику президента прийнятною. В Європі прийнято вважати лідера країни, рейтинг якого опускається нижче 17 % таким, що втратив підтримку громадян і фактично є нелегітимним. 17 % в Європі делікатний сигнал до відставки. Але не в Україні, де на думку виборців правляча партія традиційно мало зважала, що між іншим цілком характерно диктаторським режимам.
12 гріхів авторитарного режиму Януковича
Спробуємо проаналізувати, які з типових 12 ознак авторитарного режиму присутні в сучасній Україні. То ж чи є в Україні авторитарний режим?
1. Перша і найвизначальніша ознака – концентрація влади в руках глави держави, невеликої військової чи олігархічної групи або ж сім’ї. Саме для авторитарних країн є характерною влада, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень. Почалося це з нівеляції правових норм та повернення до президентсько-парламентської моделі управління зразка 1996 року, коли одним рішенням суду глава держави став найповновладнішою особою в державі. Очевидним є і той факт, що створення владної більшості в парламенті та призначення уряду відбувалось з порушенням українського законодавства і Конституції України, та супроводжувалося підкупом та шантажем депутатів, що призвело до появи так званих «тушок». А за призначення кабінету Азарова голосували картки депутатів, які в той час були з візитами в Європі, що не завадило уряду сумлінно приступити до роботи.
2. Друга найважливіша ознака авторитарного режиму непідконтрольність влади народу та не підзвітність населенню. Це ми бачимо сьогодні на яскравому прикладі вседозволеності та свавіллі чиновників, а особливо їхніх дітей, так званих «мажорів», які собі дозволяють вбивати та калічити людей, бити та спалювати живих дівчат, вважаючи, що народ в цій країні є безправним бидлом, яке має або обслуговувати господарів (тобто їх самих), або вмерти задля їхньої потіхи. Як бачимо, ані Ганна Герман, ані сім’я Ландиків не понесли жодної відповідальності за вчинки своїх родичів.
3. Класичною ознакою авторитаризму є ігнорування принципу поділу гілок влади та домінування виконавчої гілки, що ми яскраво бачимо навіть прописане у конституції. Всі гілки влади підконтрольні особисто президентові Януковичу. Вся влада в країні та всі ключові посади зокрема Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради як і Генерального прокурора зайняті представниками Партії регіонів, до того ж переважно вихідцями з рідного президентові Донбасу, що є типовим для авторитарних режимів та кланово-феодальних держав типу Казахстану, Пакистану чи Уганди. Судова гілка також влади перебуває під повним політичним контролем президента, а самі суди стали зброєю проти політичних опонентів. Сьогодні вже майже ніхто не вірить у чесність та об’єктивність українських суддів, що на такому масовому рівні характерно лише для авторитарних та тоталітарних держав.
4. Характерним для авторитаризму є декларативність прав та свобод людини, про що свідчить рекордна кількість програних Україно справ у європейських правових інституціях у питаннях порушення нашою державою прав людини.
5. Силові структури непідконтрольні суспільству та використовуються в політичних цілях – постійне збільшення фінансування та чисельності МВС та Внутрішніх військ яке ми спостерігаємо в останні три роки президентства Януковича є характерним для диктаторських режимів – народ потрібно мати чим і ким тримати в покорі. Силові відомства дедалі частіше використовуються для боротьби з політичними опонентами, а також залякування громадських активістів і тиску на журналістів.
6. Наявність політичних репресій та політичних в’язнів. Переслідування політичних опонентів та репресії проти опозиції в Україні сьогодні визнано практично всіма демократичними країнами світу та міжнародним організаціями, які закликають покінчити з практикою політичних репресій включно з переслідуванням лідера опозиції та екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших демократичних політиків за неоднозначними та політично вмотивованими кримінальними обвинуваченнями.
7. Імітація чесності виборів та їх не репрезентативний характер. Ідеальним зразком цього злочину проти демократії може бути вимушений вихід ВО «Батьківщина» з виборчого процесу на місцевих виборах на Львівщині в 2010 році. Адміністративний тиск та владні махінації з електоральним законодавством і чорні політичні технології, за допомогою яких партію Ю.Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, дезінформуючи населення про її зняття з виборчих перегонів, а потім просто усунули від участі у виборах. Фактично звівши до нуля політичний вплив потужної в регіоні партії та заблокувавши її проходження в місцеві ради влада таким чином позбулася політичного противника.
Прикладом втручання влади у репрезентативність волевиявлення виборців є і зміна виборчої системи з пропорційної на змішану, пропорційно-мажоритарну, яка дозволила місцевим князькам Сходу і Півдня, що мають там необмежену владу над населенням за допомогою підкупів та тиску, поставати народними депутатами. При конкуренції партійних брендів, неприв’язаних до місцевих районних мафіозних та бізнесових структур волевиявлення було б суттєво відмінним – адже за партійними списками населення підтримало ПР значно менше, аніж окремих регіоналів за мажоритарною. Хоча загалом опозиція змогла потрапити до парламенту, хоч і в обмеженій кількості.
8. Ознакою авторитаризму є утиски свободи слова. Загалом в Україні цей пункт можна вважати частковим, оскільки критика представників влади та особисто Януковича загалом не переслідується, а більшість популярних медіа та газетних видань не бояться перелічувати недоліки політики Януковича. Масового характеру набула і тотальна критика та насмішки з Януковича, Азарова чи відомих регіоналів у соціальних мережах, що також не карається режимом. Водночас, спостерігається залякування журналістів штрафами, поширення темників, молоді люди сидять в тюрмах за пошкодження пам’ятників кривавому комуністичному тирану Леніну, сидять за надуманими звинуваченнями також деякі учасники антивладних демонстрацій, зокрема деякі активісти «податкового майдану».
9. Особистість позбавлена гарантій безпеки у взаємовідносинах з владою. Більшість політиків чи громадян, які наважилися вступити в протиріччя з владним режимом або його представниками на місцях сильно про це пошкодували, втративши бізнес, роботу або навіть свободу. Абсурдними для демократичного світу стали гоніння на виробника футболок «Спасибо жителям Донбасса» чи власника білборда з котом, які зазнали тиску з боку правлячого режиму. Хоча загалом, діалог рядового українця з владою загрожує значно меншими наслідками аніж наприклад в Російській Федерації. Як сказала знайома росіянка, яка побачила в центрі Львова плакати «Україна проти Януковича»: «В Петербурге, если б кто-нибудь осмелился выйти на улицу с плакатом против Путина, кто бы он ни был, на следующий день, он бы был никем!».
10. Недопущення опозиції до реального управління державою. Прикладом можуть бути взяття під контроль всіх ключових посад регіоналами, та залишення опозиції другорядних структур та комітетів. Кричущими фактами є також побиття опозиційних депутатів та судові переслідування захисника Юлії Тимошенко Андрія Власенка, з якого за вказівкою знімають депутатську недоторканність з метою вчинення тиску на його політичну та правозахисну діяльність.
11. Політична концентрація влади при відсутності тотального контролю над суспільством та невтручання в неполітичні сфери, зокрема економіку. Це, та невід’ємна риса усіх авторитарних режимів, яка відрізняє авторитаризм від тоталітаризму, однак і вона не завжди виконується. Незграбне втручання держави в економіку, бюрократична та податкова зарегульованність, надання переваги улюбленим олігархам на противагу опозиційним бізнесменам, політичний тиск на економічних конкурентів та спроби нарощення впливу держави в церковному житті наближають нашу країну до рис тоталітаризму.
12. Командні адміністративні методи держуправління, однак відсутні терор та масові репресії – є улюбленим стилем політичного правління регіоналів. Адмінресурс та жорстке державне регулювання без врахування інтересів народу на противагу демократичності та регіональних особливостей яскраво демонструється у мовній, освітній, гуманітарній та економічній політиці уряду Януковича. Хоча ці командно-адміністративні риси не набули поки що такого жорстокого рівня як в деяких диктаторських режимах.
8 ознак авторитаризму з 12
Тож з виведених політологами 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне правління Януковича в Україні повністю відповідає восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму. Однак одним з головних показників авторитаризму є тривалість перебування політичного лідера при владі, а сьогодні ніхто не може з впевненістю сказати, що Януковича, якого підтримують 13 % українців переможе опозиційний кандидат.
Валерій Майданюк
Джерело: Варварич А. Житіє... на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). - К.: "Акваріум-TERRA", 2012. - 408 с., іл
* * *
ГРУ... Ця аббревіатура викликає зацікавленість і захоплення у людей різного віку, і різних ідеологічних переконань. Надсекретний "Акваріум", який став знаменитим на весь світ завдяки творам Віктора Суворова та критиці його творів численними опонентами. В тому числі і з ГРУ...
Антон Миколайович Варварич, полковник у відставці, віддав роботі в ГРУ двадцять два з тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. За плечима залишились навчання у двох академіях, практична робота за кордоном, викладання у Військово-Дипломатичній академії...
Але його книга спогадів-роздумів не про розвідку, і не про збройні сили. Це спогади і роздуми про своє життя, про своїх батьків, про дружину і про дітей, про людей, з якими він зустрічався і працював на протязі життя... Це його спостереження і оцінки нашої новітньої політичної історії, яка почалася з розвалом СРСР і продовжується до сьогодення.
Необхідно відзначити, що у своїх спогадах-роздумах автор користується старими записами з щоденника, не намагаючись щось прикрасити або переписати з огляду на отриманий життєвий досвід і кардинальну зміну ідеологічних орієнтирів.
Антон Миколайович Варварич
Общеизвестно (или, по крайней мере, доступно в Инете) - в течение 2012 года компании, входящие в сферу влияния Александра Януковича, первенца «самого», выиграли тендеры закупки государственных предприятий, в частности, угледобывающей отрасли, на 7,09 миллиарда гривен. И то, что активы «Саши-стоматолога» за этот же срок, касаясь и других отраслей, приблизились к двум миллиардам.
Для тех, кто потратил время на просмотр «эпохальной» пресс-конференции Януковича-старшего, известно и то, как Виктор Федорыч ответил на вопрос по поводу удивительного успеха своего сына: отличное трудолюбие и способности; подбор хорошей команды, и пусть успешных людей в Украине будет все больше, а к делам сына - я, глава государства, (и «распорядитель условий», предоставляемых кой-кому), касательства не имею.
Успешные бизнесмены в Украине - лучшего бы и не надобно. Тут и так называемый «социальный лифт», способный вознести к высотам уровня положения и заработка любого, у кого есть голова на плечах, и та самая «креативность». Здесь - и рабочие места, создаваемые «успешными» для сограждан. Тут же - и формирование среднего класса, являющего гражданской опорой державы (чему, на самом деле, нынешний режим ставит препоны - с такими людьми не поговоришь, как с «пролетариатом, которому нечего терять, кроме своих цепей»). Да и в бюджет государства (пусть даже каждый стремится уменьшить свое налоговое обязательство), но если используются более-менее законные методы - приходят поступления. Так - везде. В цивилизованном мире.
Но у нас, судя по реальной информации человека, не заинтересованного в личном пиаре, дело обстоит совершенно по-иному.
Вот, он рассказывает. Как было ранее, хотя это не совсем законно. Конвертация денег в «кэш» наличкой. Серьезное предприятие перечисляет деньги на фирму, условно называемую «Одуванчик», то есть ту, где присутствует лишь «зиц-председатель». Например - за ремонт неких дорог. Все документы наличествуют, хотя дороги, как были, так и остались в колдобинах. Но - налогооблагаемая сумма «сотрудничающего с «Одуванчиком », уменьшается, все документы наличествуют. Так вот. Ранее, при прежних властях, шла речь о 3-5 процентах, достающихся подставной фирме за обналичку. И, все же, в бюджет поступали пусть «обрезанные», но суммы.
Что сегодня? Вот теперь - то, чего ни я, ни вы, уважаемые читатели-собеседники, в большинстве своем (не беру в расчет экономистов, предпринимателей, налоговиков, которые знают, просто - ждем от них откликов) не представляем. В любой региональной Налоговой красным цветом горит в электронном изложении строка, под названием «Программа». «Программа» - это перечисление предприятий, в том числе дутых, пусть, как сказал мой собеседник, «Одуванчик +» - но находящихся под контролем «стоматолога - наследника». Если предприниматель вложил свои деньги в несуществующие услуги подобного предприятия - он, и при своих, обрезанных, но активах, жив и на свободе. Если нет - возможны варианты.
Предприятия, входящие в «Программу», не зря выделены в документации, которой руководствуются налоговики. Мой собеседник отмечает: «не входящие в «Программу» подвергаются серьезным налоговым наездам, не всегда оправданным и справедливым, совершить такой наезд просто приказано. Тех, что указаны в «Программе» - не тронь ради Бога и себя, что бы там ни творилось».
Кстати, например, в Одесской области - пять предприятий «Программы» из разряда «Одуванчиков».Те же конвертационные (в принципе, незаконные, если разобраться) центры, в прежние времена отхватывали 3-5% прибыли за обналичку. «Программные» берут - 15 процентов. Не себе. Большая часть возвращается на таинственный «верх». Мой собеседник не скрывает возмущения: «Мы, налоговики, ничего не можем сделать. Мы стоим на коленях. Перед Сашкой-Стоматологом».
Он продолжает: «Все делается, чтобы мультимиллиардером стал именно и только Сын. Электронная база налоговых платежей по всей Украине - под контролем. Под контролем Стоматолога». В «Программе», конечно, не только «Одуванчики +», а действительно прибыльные объекты. Но ведь подобные объекты существуют и вне «Программы»? Пока что не все они сосредоточены в одних руках. А «одним рукам» - этого очень хочется. Именно отсюда происходят корни рейдерства, получившего в последнее время «второе дыхание». Если предприятие прибыльно, то будь оно хоть государственным, хоть частным, его руководитель или владелец подвергается прессингу.
Кто не знает о грандиозном одесском рынке под названием «7-й километр»? Его прибыли были огромными. Соответственно, в бюджет страны поступали налоги. Рынок приглянулся Александру Януковичу. В результате действий, не обошедшихся без крови - сегодня он в руках Стоматолога или его подставной фирмы, что разницей не является. Казалось бы, какая разница и в другом, какое дело нам, гражданам, бюджетникам, что там делят между собой «пауки»-олигархи, и как именно звучит фамилия «паука», загрызшего другого? Представьте себе, разница есть, происходящее прямо влияет на нас с вами. Сменив владельцев, «7-й километр» не стал менее прибыльным. Но... по документам предприятие оказывается «в минусе». Не платит налога на прибыль, поскольку прибыли (по документам) у него почему-то нет. Это - наши с вами деньги, со свистом «пролетевшие мимо бюджета». А значит - мимо наших зарплат, пенсий, социальных выплат. А ведь одесский рынок, внезапно «обнищавший», он в Украине не один. Системой «Программа» охвачена вся страна...
Мой собеседник называет крупные, прибыльные предприятия несколько поэтически - «кровеносные сосуды бюджета». Если оставить за скобками этот очень точный, но все же образ - назовем их бюджетообразующие предприятия. Подобные «тяжеловесы» состоят на учете в так называемом Офисе крупных плательщиков налогов. Так вот, нынче этот реестр стремительно уменьшается. За счет предприятий таинственной «Программы». А таковых становится все больше.
Раз уж именно Одесса служит примером сегодняшних заметок (происходящее там можно проецировать на любую область) - вот еще факты. В Одессе - семь портов. Это бюджетообразующие предприятия. Государственные, а не частные. Но нет щелки, в которую бы «Программа» не пролезала вполне успешно. Для себя - успешно. Порты остаются собственностью государства. Но, под огромным давлением, продают неким частным фирмам (или сдают им в аренду по смешной цене) свою инфраструктуру: возможность для перевалки грузов, складирования, железнодорожные пути порта. А ведь все это - и приносит доход, с этого платятся налоги в бюджет. Таким образом, порт действительно становится «бедняком», у него нет прибыли, его можно исключить из реестра крупных налогоплательщиков. Ну, а предприятия, которые теперь владеют инфраструктурой? Знаете, чудеса, да и только. У них прибыли «стремительно падают». Им - тоже нечего вносить в госбюджет.
«Ты знаешь, отчего дорожает хлеб?» - мой собеседник касается болезненного вопроса. Оказывается, еще и потому, что крупные хлебозаводы теперь обязаны «заказывать» и оплачивать неким предприятиям, входящим в систему «Программы», некие клининговые услуги, и такая оплата достигает 50% с чистого дохода хлебопеков. Что это за услуги? Чтобы проще, не вдаваясь в экономически-производственные тонкости, это когда кто-то подкрасил трубы и протер пыль на предприятии (или не сделал и этого, но по документам - сделал, и взял именно так дорого за качество работы). Вот и «тяжелеет» буханка, батон. Не в буквальном смысле, а для нашего кармана. Опять-таки, теряя половину прибыли, хлебозаводы становятся убыточными, и это отражается на их налоговых платежах в бюджет.
Одесское предприятие «Авиаремсервис» терпит убытки, поскольку «вдруг» стало закупать топливные баки для самолетов у некой фирмы «Югтехноавиа». Но на самом деле - эти баки в Украине не производятся вообще. Их производит Россия и Грузия, а Украина - импортирует. Чем же занимается «Югтехноавиа»? Спекуляцией в чистом виде. Закупая то, что «Авиаремсервис» и без нее закупал за рубежом. А теперь - покупает у нее, естественно, дороже. «Югтехноавиа» входит в «Программу».
Я задаю собеседнику вопрос: почему «Программе» не сопротивляются предприниматели, естественно, не желающие терять свою прибыль в пользу своекорыстных «одних рук»? Он, в свою очередь, спрашивает, слышала ли я о скандале вокруг одесского «Стальканата». Нет? Так вот, руководство предприятия вывело на улицы весь коллектив, были перекрыты трассы, люди стояли с плакатами: «Нет - рейдерству!». А дальше-то что, дальше? А... 50% акций «Стальканата» - уже в руках Александра Януковича. «Да, все это не показывают по телевизору, поэтому и хочу, чтобы ты написала, как есть».
Затрагиваем еще один аспект «Программы», на этот раз - чисто политический. Ведь существует понятие, не только бюджетообразующее, но и градообразующее предприятие. Вся инфраструктура района, городка, поселка на нем держится, большинство жителей этого региона так или иначе связаны с градообразующим. Так вот, в преддверии выборов человека (номинального руководителя предприятия) приглашают (вызывают) на встречу в Киев. Его спрашивают, работает ли он в «Программе»? Но даже верноподданнический ответ: «да, да-да, и еще раз - да» приводит не к рукопожатию в качестве соратника. Говорят, что «Программа» это больше, чем бизнес. И ставят перед ним задачу - любой ценой на выборах предоставить заданный процент «за» партию власти, или ее кандидата по мажоритарке. А то - расплата будет жесткой.
Я слушаю, а перед глазами возникает отвратительный, пугающий, опасный спрут, оплетший и продолжающий оплетать своими щупальцами страну. Нашу с вами, а не «наследника-цесаревича» страну. И желающий рассказать правду, несмотря на то, что это может быть опасным для него, налоговик, и те, кто выходил (и будет выходить) на улицы и против рейдерства по «Программе», и против грабежа бюджета вообще - это огромная, пусть пока окончательно несформированная, но армия. Она нужна, она должна действовать, поскольку щупальца спруту нужно вырывать с корнем. Уже сегодня.
Виктория АНДРЕЕВА, «ОРД»
Україна. У медицині є такий термін - " толерантність". Він означає "повну або часткову відсутність реакції організму на сторонні речовини", - коли організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до існуючих для нього загроз, як наприклад наркотики, або, в нашому випадку - русифікація. Чи можна бути толерантним і терпимим до того, що твоя європейська країна поступово перетворюється на сусідню - євразійську країну?
Путін нагородив авторів мовного закону в Україні - зрадників України радянських колабораціоністів Кивалова і Колесниченко - активних діячів тимчасового окупаційного антиукраїнського неорадянського режиму Януковича в Україні медаллю Пушкіна. Нагороду ці радянські колабораціоністи отримали за "збереження і популяризацію російської мови в Україні"
Не вже більшості наших громадян українців, після цього, не зрозуміло на якій мові потрібно спілкуватися?
Чи є у нас елементарна гордість?
Ми народ України?