Якщо вірити речникам правлячої партії, останнім часом в Україні розпочався масовий наступ антисемітів-фашистів, які наочно показали своє звіряче обличчя.

Оці-от фашисти розклеюють по Києву антисемітські листівки, вони сміють скидати на землю пам’ятники Леніну, їхня фракція у Верховній Раді боляче б’є по руках, ногах та інших частинах недоторканних тіл депутатів від Партії регіонів, а очільник оцих-от самих фігурує у світовому рейтингу найстрашніших антисемітів поряд із вождями ісламістських терористичних угруповань та президентом Ірану Ахмадінежадом, котрий рветься до ядерної зброї і загрожує припинити існування Держави Ізраїль.

Одне слово, слід чи то тікати геть з України, чи то – згадавши мудру вказівку Мао Цзедуна – запасатися рисом і рити глибокі шанці, чи то надати всю повноту влади, нічим не обмежену, мудрій владній партії, яка тільки й здатна спинити наступ фашизму. Використавши для цього всі сили й ресурси.

І ось уже голова уряду Азаров прямо називає оцих страхітливих монстрів – «антисемітська партія «Свобода», і ось голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов з парламентської трибуни так само зве «свободівців» антисемітами, і ось уже відома чи не на весь Усесвіт депутатка Інна Богословська заявила: «Як ізолюють хворих на холеру, так треба ізолювати «Свободу»… «Партія «Свобода» – це українські неофашисти».

Не вистачає тільки волання на всю країну: «Люди, будьте пильні!»

Хоча… Можливо, такого гучного заклику й справді не вистачає. Бо у цій непростій справі справді треба бути пильними і не забувати, що головним антифашистом усіх часів і народів був товариш Сталін, а тим інструментом, який викривав замаскованих фашистів мільйонами по всьому СРСР і ставив їх до стінки або перетворював на «табірний пил», були «компетентні органи» – ОҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ. І що у плані знищення людей і народів головний антифашист був не менш успішним, ніж головний нацист. І що СРСР та Третій райх знаний німецький філософ-антифашист й антисталініст одночасно Карл Ясперс лаконічно і влучно назвав «злочинними державами».

Той самий СРСР, про величні досягнення якого досі постійно говорять речники Партії регіонів і меморіальні дошки діячам якого в останні роки відкривають високопоставлені урядовці.

Отож – будемо пильними і подивимось, хто ж в Україні діє якими методами.

Справжній фашизм: методи і засоби

На виборах до Верховної Ради восени 2012 року аж у п’яти округах в опозиціонерів забрали уже виборену перемогу за допомогою судових рішень, якими скасовувалося волевиявлення десятків тисяч громадян – саме тих, які мали нахабство голосувати проти провладних кандидатів. Після цього так само за допомогою судових рівень спершу були анульовані мандати двох депутатів-мажоритарників – Павла Балоги й Олександра Домбровського, – котрі не схотіли бути у фракції Партії регіонів, а потім мандату позбувся захисник Юлії Тимошенко Сергій Власенко. Можна було б повірити у «торжество правосуддя», якби не відверте нехтування Конституцією з боку як керівництва Ради, так і керівництва уряду – адже міністр оборони Павло Лебедєв три місяці незаконно суміщав міністерську посаду із депутатством у фракції Партії регіонів, і ніхто на нього до суду не подавав…

Де і хто проводив подібну операцію – анулювання депутатських мандатів тих, хто заважає повновладдю правлячого режиму? У 1924–25 роках це в Італії здійснював такий собі Беніто Муссоліні, лідер фашистської партії. Правда, діяв він більш масштабно, але ж головне почати, чи не так? І не одразу Муссоліні увійшов у раж, створивши однопартійну тоталітарну систему – на це йому знадобилося аж п’ять років.

А якраз 80 років тому подібну операцію – позбавлення опонентів мандатів депутатів Райхстагу – проводив Адольф Гітлер, фюрер нацистів. 23 березня 1933 року НСДАП, яка здобула на виборах 43% голосів і мала разом із союзниками тільки відносну більшість, натиснула на депутатів від інших партій – і комуністи та частина соціал-демократів утратили мандати. Таким чином, нацисти здобули жадану конституційну більшість, і 24 березня уряд Гітлера отримав диктаторські повноваження. Проти були тільки недобиті соціал-демократи. А «тушки» з інших партій радо сипонули в НСДАП…

Варто нагадати й інше: у Верховній Раді минулого скликання фракції Партії регіонів, Компартії та Блоку Литвина були меншістю – згідно з висловленою восени 2007 року волею виборців. Але три роки тому, після президентських виборів, вони раптом стали більшістю і сформували уряд. Посилаються на рішення Конституційного суду, який дозволив депутатам в індивідуальному порядку долучатися до парламентської більшості. Але ж КСУ при цьому не скасував своє попереднє рішення, згідно з яким формувати урядову коаліцію мають право ті фракції, які отримали більшість у результаті волевиявлення народу. Але хіба Партія регіонів колись зважала на подібні дрібниці? Так само, як і на регламентні норми розгляду законів, так само, як і на конституційну вимогу особистого депутатського голосування… Список можете продовжити самі.

А ще варто нагадати про 1 жовтня 2010 року, коли КСУ скасував реформу Конституції. Майже шість років той самий КСУ працював згідно з нормами зміненого наприкінці 2004 року Основного Закону, приводив законодавство у відповідність до реформованої Конституції – і нічого. Ба більше, значна частина його складу сама була обрана за новими нормами. І раптом КСУ прозрів: докорінно змінив повноваження глави держави і Верховної Ради, порядок формування уряду й багато чого іншого. Без участі Верховної Ради, без звертання до народу. У цьому плані слід віддати належне Адольфу Гітлеру: привласнивши додаткові повноваження, він усе ж проводив плебісцити…

Та поки що годі про це. Розберімося, за що ж «Свободу» речники «партії влади» звуть фашистами та антисемітами.

Щира дурість, гра в одні ворота та відверта провокація

Чи не головним аргументом у звинуваченні діячів «Свободи» в антисемітизмі з боку певних вітчизняних та міжнародних кіл є вживання ними слова «жид» і похідних від нього. Партійні активісти відхрещуються від звинувачень в антисемітизмі, наполягаючи, що це слово органічно притаманне українській мові, ба більше – воно фігурує у лексиці Тараса Шевченка. Чим же є це насправді – антисемітизмом чи ідіотизмом?

Як на мене, другим. Адже після Голокосту, після вживання цієї лексеми нацистами і їхніми поплічниками (а затим і сталінськими пахолками у 1949–53 роках у неформальній агітації проти «космополітів») органічність слова «жид» для мовлення цивілізованої української людини дуже сумнівна. А посилання на словник Шевченка дуже ризиковане: адже у цьому словнику відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має жодних негативних конотацій. Воно й не дивно: згадаймо, коли написала Леся Українка своєму дядькові Михайлові Драгоманову: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства» – у березні 1891 року! Мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак прийнятні колись імення тих чи інших народів сьогодні можуть стати образливими.

Натомість згадана вже Інна Богословська, котра 2 листопада 2012 року у прямому ефірі Національної телерадіокомпанії України в програмі «Шустер Live» прямо звинуватила євреїв та німецьку інтелігенцію у приведенні Гітлера до влади, до жодних списків антисемітів не потрапила, навпаки – вона тепер звинувачує в антисемітизмі інших. Ось її слова: «До речі, Гітлера привели євреї та інтелігенція до влади. Так воно і є, а після того їх першими знищили…» Цікаво, що відповідне відео, яке було на YouTube, звідти чогось зникло, але слова її залишилися, скажімо, на «Цензор.Нет». Така от цікава «вища математика» дозволяє з великою підозрою ставитися до об’єктивності подібного ґатунку списків та до використання їх у внутрішньополітичній українській боротьбі, хоча і не знімає відповідальності зі «свободівців» за їхні дурнуваті «філологічні вправи», які дали змогу опонентам приписати цій партії «антисемітизм» та «фашизм».

Що ж, прийом відомий: «фашистами» в СРСР називали всіх, хто був проти «незламної партії більшовиків», і не тільки на 1/6 суходолу, а й по всьому світу. Соціал-демократи звалися «соціал-фашистами», «На фашиста Тито карта тоже бита» – вправлялися радянські куплетисти початку 1950-х…

І провокаційні листівки від імені «Свободи» – теж прийом добре відомий. «Це надто нагадує ті провокації, які тягнуться ще від кінця 80-х. Згадайте, коли організовувався Рух, одразу з’явилися якісь дикі чутки про єврейські погроми… Маємо почерк тих самих провокаторів і шукати їх, я боюся, треба не в опозиції, а у владних кабінетах», – наголосив учений і письменник Максим Стріха.

За логікою «партії влади», нині «антифашисти» – це ті, хто демонстративно і постійно порушує Конституцію. А ті, хто її захищає – то «фашисти». Бо ж саме проти порушників Основного Закону України виступає «Свобода» та інші опозиційні сили у Раді. Саме на них наводить острах своїми діями. Між іншим, Конституцію громадяни від її злісних порушників в усьому світі мають право захищати будь-якими засобами. І зовсім не так ніжно і лагідно, як це поки що робить «Свобода»…

А насправді фашистами є ті, хто прагне встановити монополію однієї партії на владу, придушити політичну опозицію, заткнути рота громадянському суспільству та мас-медіа – і вільно розпоряджатися країною та її народом у своїх інтересах. Цікаво, хто в Україні найбільше підходить під це описання?

Сергій Грабовський, Радіо Свобода

Тільки звичайні громадяни можуть змусити уряд відмовитися від швидкісних потягів Hyundai, які не пристосовані до наших колій, та підтримати вітчизняного виробника, який робить сучасні і якісні аналоги.

Я не продовжую дивуватися, як громадяни України купують дуже дорогі квитки на швидкісні потяги Hyundai, знаючи про десятки аварійних зупинок цих поїздів, і при цьому викидаючи на повітря немалі суми за дороге «задоволення».

Схоже, що уряд Азарова не збирається знімати з колій поїзди, які зовсім не пристосовані до українських залізничних шляхів. І це при тому, що урядовці знають про те, що Крюківський вагонобудівний завод почав серійне виробництво сучасного швидкісного двухсистемного електропоїзду (на фото).



З характеристиками поїзду можна ознайомитися на офіційному сайті заводу. Як на мене, вони прекрасні.



Купуючи електропоїзди українського виробництва уряд міг би не тільки проявити патріотизм, підтримуючи вітчизняного товаровиробника та забезпечивши пасажирів якісними поїздами, але й наповнював би бюджети коштами, забезпечував би немалу кількість громадян робочими місцями, наповнював пенсійний фонд відрахуваннями.

Для цього є один ефективний вихід – громадяни не повинні купувати квитки на дорогі та водночас неякісні поїзди Hyundai. Тільки тоді уряд відмовиться від корейських потягів і почне купувати потяги українського виробника, які повністю адаптовані до наших залізниць.

А, врешті, обирайте самі – вам платити і вам їхати…

Передмова

Так сталось, що ця стаття мала вийти до виборів, і навіть значно раніше. Я задумав її ще тоді, коли під впливом форумних дискусій написав статтю-спогад про "Ідеальну Країну". Однак у неї виявилась непроста доля. Вона уперто "не бажала" виходити, чогось в ній постійно не вистачало. Зрештою, я махнув рукою, і частина матеріалів, назбираних для неї, увійшла в статтю "Подвійна зірка на ім'я Тимошенко". На цьому мав бути кінець.

Однак деякі речі так просто не йдуть. Вони починають жити власним життям, і час від часу нагадують про себе. В тих же форумних (а віднедавна і фейсбучних) тредах час від часу я повертався до ідеї, винесенної в назву даної статті. Це не просто був парафраз відомого інтерв'ю Брюса Стерлінга. Це було глибоке відчуття, що в конфлікті всередині помаранчевої влади, в конфлікті між Ющенко і Тимошенко було щось глибше, ніж заздрість посередньої особистості до яскравої. Щось значно серйозніше за бажання "закрити" невгамовну революціонерку за грати, і продовжити зручне існування країні в болоті, що застрягло між часами. Щось філософське, світоглядне, екзистенційне. Щось, що могло б пояснити дику істерію в коментах, яка продовжує вирувати з нестримною силою, коли Тимошенко давно уже в тюрмі, і, здається, ніхто не заважав "молодим і прогресивним" силам творити правильну ідеологію і завойовувати політичний простір. Але ні... 90% коментів досі клеймлять Тимошенко кремлівською шпигункою, звинувачують її в зраді Батьківщини, і приписують агентурну роботу з 1995 р.

 А потім я зрозумів. Причина дійсно знаходиться глибоко в самій суті поняття "українства". Певніше, того, що вкладають в це поняття різні люде, та їх схильності вважати прихильників іншого погляду на нього ворогами і мало не кремлівськими шпигунами. Саме тому я знову відкрив файл із начерками статті, і знову почав над ними працювати, уже зовсім під іншим ракурсом.

Чи не запізно? Тимошенко в тюрмі, у виборчому процесі участі не бере. Для багатьох її місце уже посів Яценюк, а то й Тягнибок. Як казав Колесніков - ув'язнення Тимошенко стало благом для України, бо привело на сцену нових опозиціонерів із блискучим майбутнім.

 Я був би останнім йолопом, якби повірив одній із "говорящих голів" Партії Регіонів, або своїми словами повторив його спіч. Але рівно те саме кажуть ті, хто уже квапиться ховати Тимошенко, і чествувати "нових і незайманих". Вони вже поквапилися в 2005 р., коли так само чествували Ющенка, не зовсім собі уявляючи, ким він є у дійсності. Вони вже поквапилися в 2009-му, коли чествували Сергія Тигипка. І тим паче вони поквапилися із розповідями про те, що "може й добре, що Янукович прийшов до влади, бо у нього статки тут, і він буде хоча б економічним націоналістом".

 Ні, саме зараз конче необхідно писати про Тимошенко. Говорити про те, на що не вистачило часу чи знань раніше, що нині забуто у вирі політичної амнезії, і так і не осмислене. Про те, чим була Тимошенко для українського суспільства та українства в цілому, і чому саме вона була стільки разів оббріхана і облита брудом, і була усунена з української політики такою дорогою ціною, в якій ситуативно об'єднались люті українофоби з ПР та люті українофіли з "Нашої України", УНП та інших партій націоналістичного штибу. І про те, чим вона буде, попри всі випробування, які випали на її долю.

 Ця стаття дуже довга і є підсумком моїх роздумів не лише над сучасністю, але й над всією історією двадцятого століття. Хочеться цього комусь, чи ні, але Юлія Тимошенко уже є її частиною, та й сама її поява в українському політикумі була історичною закономірністю. Можливо, все це можна було сказати і коротше, але у мене вийшло саме так.

 Автор

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

(Т. Г. Шевченко)

 

1. Безвладна держава

 "Весна народів" в Европі розпочалася в 1848 р., продовжилася у доволі нетривкий період з 1905 по 1918 рр., та з дуже невеличкою натяжкою період до 1930 р. на Західній Україні - до остаточного встановлення диктатури Пілсудського і початку "пацифікації" Кресів Всходніх. Це були великі часи: з'явились просвітники, учителі, учені, політики у націй, які до цього навіть не усвідомлювали себе як щось окремішнє від великих європейських імперій. Чехія, яка вважалась вотчиною Німеччини і мало не історичним курйозом (образ чеха тоді був рівноцінним образу дурного селюка), карколомним стрибком увірвалась в європейську реальність і примусила всіх рахуватись із собою. Відродилась Польща, знайшли себе Угорщина, Болгарія, Фінляндія. Всюди з'являлись історики, учені, просвітники, політики, які формували потужний імпульс, який висмикував нації із буколічного минулого, втягував в сучасність, і давав потужного пинка у напрямку майбутнього. Всюди. Окрім України. Вектор України завжди був спрямований в минуле, а сама нація вперто не бажала виходити із затяжного синдрому Золотого Століття.

 Аналізуючи "національно-визвольні змагання ХХ ст." важко не помітити, що серед всіх визначних постатей цього періоду не було нікого, хто б розглядав питання України майбутнього. Всі вони або були зосереджені на теперішньому, або глибоко загубились в минулому. На це накладалась фактична відсутність української державності протягом століть. Сяку-таку державність мала Галичина, там були свої королі, сейм, а за часів Жечі Посполитої вона користувалась вольностями Радзивілла. А на решті території України було два варіанти. Або "Малоросійська колегія", якій відверто було начхати на те, якою буде Україна в майбутньому, або весела вольниця козаччини, яка жила лише теперішнім, і стратегічно мислила хіба що в контексті найближчого бою. Магдебурзьке право, яке вибороли українські міста в XV ст. було попросту забуте, і з української культури було викреслено все, що стосується права, закону і, зрештою, державності. По суті, в українській культурі на початок XX ст. конкурували два напрямки: аграрно-пасторальний, ідеал садка вишневого коло хати, другий - анархічний, величезне Гуляй-поле, що знову ж таки спиралось на село. Міста, а тим паче держава, мало кого цікавили, а тому й не дивно, що Українська Центральна Рада виявилась такою слабкою. Адже ніхто не був готовий прийняти важелі керування чимсь більшим, ніж кілька сіл, а тим паче бути делегатами в чомусь більшому і серйознішому, ніж сходка веселих хлопців зі степу. І гумористичний нарис Володимира Винниченка, який кпив із українських делегатів на Установчих Зборах, які не зовсім розуміли слово "федерація", але голосно тупотіли "... і хведеративна", мені не видається смішним. Над ним плакати треба...

 Вдумайтесь в один цікавий факт. Холодноярська Республіка, яку багато хто зараз піднімає на транспарант - це, знову ж таки, села. В свої кращі часи вона могла контролювати лише кілька десятків сіл, а її основою були всього сім сіл. А знаєте, скільки всього селищ було на території того повіту? Більше 800. Це яскраво демонструє ступінь готовності українського суспільства до появи власної державності. А найстрашніше те, що ніхто навіть і не збирався після того, як незалежність буквально упала, як стигле яблуко в руку, над цим почати думати. Адміністративний поділ УНР включав гігантську територію, значно більшу, ніж сучасна. З усіх боків до Києва летіли резолюції на підтримку УНР. В областях навіть відбувались національні з'їзди, які ухвалювали, що є частиною України. УНР не зробило фактично нічого. То чи дивуватись тому, що в 1918 р. комуністи легко відірвали від України здоровенний шмат, і назвали його Донецько-Криворізькою Республікою (реставрацію якої ми, до речі, спостерігаємо на всіх виборах). Маючи колосальну підтримку на місцях, УНР так і не змогла створити хоч якусь систему державного керування. Вона була до цього не готова. Винниченко в своїй книзі "Відродження нації" пише про пробуджену ніжність, поетизує порив селян, які були основним двигуном тодішньої української незалежності, і цим визначає правдиву причину провалу української незалежності на початку XX ст. Ані аграрно-пасторальна, ані анархічно-козацька моделі не змогли (а головне - не хотіли) стати основою української держави. Люди в неї просто гралися, думаючи, що все це тимчасове, малопотрібне, і скоро все повернеться на круги своя, загудуть хрущі, зацвіте калина і можна буде попрямувати додому, до рідної хати.

 Цей очевидний висновок, втім, так і не був осмислений українською інтелігенцією. На це просто не вистачило часу, адже у молодої української республіки був дуже агресивний ворог, якому конче потрібна була Україна. Не будь його, серед українців з'явились б люде, які самостійно зрозуміли важливість міст, держави і системи керування, і розпочали створення концепцій майбутньої української держави. Власне, такі люди і з'явились, але, на жаль, запізно. Злука УНР та ЗУНР була важливішою подією, ніж більшість собі уявляє. Це не лише возз'єднання двох українських держав, і початок української соборності. Це ще й проникнення в материкову Україну галицької моделі, сконцентрованої навколо міст і парламенту. Адже із самого початку ЗУНР - це справжня республіка. Вона змогла асимілювати та зберегти польську та австро-угорську адміністрацію, створити власну армію, і розпочати законодавчий процес. На секундочку: УНР армію взагалі розпустила, а регіони, які її підтримували, контролювала лише формально, лише завдяки місцевій підтримці. Галицька модель сильно вплинула на Симона Петлюру, який саме за лекалами ЗУНР намагався побудувати свою Директорію. Але і це було надто пізно. Українська державність була знищена військовим шляхом, а отже, українським суспільством так і не була осмислена політично-соціальна причина слабкості і краху УНР. Її затулила інша причина - громадянська війна.

З громадянською війною пов'язана своєрідна реставрація анархічно-козацької моделі. Це широковідома махновщина, яку нині теж ставлять за наріжний камінь сучасних громадянських ініціатив. Тут взагалі все погано. Махновщина не мала жодних ознак державності, більше того, махновці заперечували саму необхідність влади, і заявляли про третю соціальну революцію, яка призведе до появи "безвладної держави". Подібна модель може існувати лише за умов постійної війни (власне, саме в таких умовах вона виникла та була успішною), і лише в межах війська та при наявності місцевої підтримки. В кращі свої часи Махно мав в своєму розпорядженні 80-тисячну армію. Цього було б досить для встановлення влади та утворення української адміністрації на тих теренах, де він мав шалену підтримку. Він цього попросту не зробив, а тому таку адміністрацію створили комуністи, і опираючись на неї, планомірно знищили махновський рух. То чи дивуватись тому, що зрештою Махну довелось переходити румунський кордон. Однак знову ж таки, справжня причина поразки махновщини не була осмислена, замість цього вся вина була покладена на комуністів, а мрія про "безвладну країну" досі ширяє країною.

А що ж ЗУНР? Позбавлена підтримки материкової України, яку шматували сусіди, зраджена Пілсудським під час Ризького Миру, і залишена напризволяще Европою, вона упала під ударами польської держави. Іронія долі: залишки молодої української держави знищила така сама молода республіка, якій виповнилось пару років від народження. Однак у поляків ніколи не було мрійливого, аграрно-пасторального та анархічного погляду на свою країну. Вони чітко знали (їх цього навчила багаторічна історія поділів Польщі): хочеш мати свою країну, повинен мати свою державу і свою владу. Як не дивно, це розуміли і Степан Бандера, і Роман Шухевич (останній взагалі створив унікальну структуру референтур, яка правила за паралельну владу на Західній Україні). А от до незалежності 1991 р. українське суспільство прийшло рівно таким самим, яким воно було в 1917 р. - із призабутими і згаданими заново аграрно-пасторальними фантазіями, і мрійливим поглядом, спрямованим в минуле.

2. Мрія про Мудрого Підпаска

До незалежності українське суспільство підійшло із декількома комплектами міфів. Я не буду розглядати загальновідомі - про "другу Францію", або про те, що тепер навколо всі наші друзі, і нам нема чого боятися. Вирок їм винесений самою новішою історією України, коли виявилось, що вся наша індустріальна міць є пшиком, а Будапештським договором не підтерлись хіба що лише ми самі. Існували два значно більш небезпечних комплекти, які досі тяжіють над українським суспільством. І перший із них пов'язаний із селом.

В 20-х роках в рамках коренізації в Україні з'явилась небачена раніше річ - українська державна адміністрація. Українська мова стала мовою державних актів, судочинство велось українською мовою, взагалі - УСРР зразка 1920-х років - це УНР, якою вона повинна була бути. Це побачив навіть Михайло Грушевський, який був у повному захваті і навіть повернувся в Україну з еміграції. А потім радянська влада нанесла нищівного удару по створеній інфраструктурі, і використала той нетривкий період національного відродження, щоб відстежити і винищити все, що мало хоч якесь відношення до України як національної держави. Так зародився дотепер існуючий міф, що влада - це не просто імманентне зло, це - пастка для справжнього українця, і якщо він хоче зберегти себе і свою культуру, він ні в якому разі не повинен йти у владу.

В таких умовах українська культура змушена була залишити міста, і повернутись до своєї колиски - села. Однак якщо міські та державні позиції українці полишили добровільно, без особливого спротиву, то село активно захищалось, адже відступати уже не було куди. Вже в березні 1930 р. було зафіксоване перше повстання селян проти радянської влади. Бунти стали буквально хвилею національно-визвольної боротьби, яку комуністам вдалося затушити тільки масовим геноцидом. Це теж лягло в копилочку міфа - місто українську культуру втримати нездатне, і вона може розраховувати тільки на село. Ця міфологема активно підживлювалась тим, що комуністи розгорнули широку програму індустріалізації та урбанізації, перетворюючи міста на велетенські плавильні казани, де українська культура повинна була розчинитись у "єдиній радянській культурі". Це якось затерлось у колективній свідомості українців, і спричинило чудернацький виверт - міста тепер сприймались як більшовицька вотчина, і навіть більше - чимсь чужим для української культури. А всі, хто відстоював важливість міст і не дивився замріяними очима на хатки під солом'яною стріхою серед левад, одразу клеймились більшовиками та неукраїнцями.

Таким чином, на 1991 р. ідея української держави для більшості українців спиралась на:

 - нерозуміння ролі влади у державі;

- слабку інтегрованість українства в міську культуру;

- аграрно-пасторальну модель.

 Ця ідея настільки захопила розуми українців, що вони навіть не усвідомлювали, що повторюють помилку УНР. Міф був таким сильним, що затуляв очі навіть кращим представникам української інтелігенції. Мій дід, розумна людина, суддя - і той з недовірою ставився до міста (хоч і прожив в ньому більшу частину життя), і ніяк не міг зрозуміти, що я знаходжу в "цих камінцях", і чому замість "роботи біля землі" я проводжу вільний час із книгами та машинами. Для нього український дух жив там, в селі, серед садків і полів, а в місті його не було.

Володимир Єшкілев в одній із своїх статей підсумував ці уявлення в одному-єдиному монолозі: "Люди поїдуть з міст. Міста спорожніють, бо всі заводи закриються і людям у містах не буде чого їсти. Тому що німцям та американцям ті наші заводи не потрібні. Конкуренція. Ми будемо продавати до Європи олію, зерно і м’ясо, а купуватимемо їхню техніку. Й навіщо нам тоді ті заводи, Влодзю? Від них лише сморід. Та й тих міст не шкода. Бадильні в нас міста. Культура не наша. Там українців майже нема, там всі балакають по-московськи".

 Якось навіть і незручно при таких уявленнях дивуватись, що першим президентом став Кравчук, а другим - Кучма. Адже українцям знову не була потрібна держава, і вони знову не були готові будувати свою владу. А святе місце пустим не буває, і ті посади, які не захотіли займати українці (бо ж пастка), зайняли колишні комуністи, а то й відвертий кримінал - вони-то добре розуміли їх важливість. В результаті начебто українську державу здобули, а краще не стало. І тоді замкнена в межах міфологеми українська колективна свідомість породила месіанський міф - мрію про те, що державу очолить вихідець із села, і все зробить, як треба. Не просто українець, а саме простий селянин, у вишиванці, брилі та із молитвеним, майже релігійним відношенням до української минувшини. Такий собі Мудрий Підпасок із українських народних казок, тільки реальний.

 Впізнаєте портрет? Звичайно, це Віктор Андрійович Ющенко, наш третій президент.

 Історики ще будуть сперечатись, чи сам дійшов Ющенко до свого образу "простого хлопця із Хоружівки", а чи до цього доклалась Катерина Чумаченко та близьке знайомство із діаспорою, де подібні аграрно-пасторальні настрої домінували просто в силу факта компактного проживання в іншій країні. Однак факт є фактом: саме Віктор Андрійович став буквальним втіленням отієї побутової ідеї "безвладної не-міської культурно-етнографічної України". Він діяв точно в руслі цієї міфологеми: не використовував владу (хоча півтора року мав повноваження Кучми), віддав економіку та індустрію на відкуп неукраїнським силам, натомість зосередившись на чисто етнографічних проектах типу відбудови Батурина, Мистецького Арсеналу та глорифікації Голодомору, а собі посилено створював імідж простого сільського мешканця-бджоляра, який турбується про "маленьких українців". Саме тому він і припав багатьом до душі, адже був втіленням того, що так жадала побачити насамперед вітчизняна інтелігенція. Оцю молитвену, замріяну, спрямовану в патріархальне минуле, українськість.

Це своєрідний "синдром повернення", який в технологічну епоху означає смерть національної держави, адже задля виживання вона повинна йти в ногу з часом і прогресом, а не розвертати голоблі в часи УНР, і пробувати створити аграрно-пасторальну ідиллію після третьої технологічної революції. В цьому ж синдромі криється і таємниця поширення численних рідновірських культів, центральною ідеєю яких теж є "повернення до традиційних цінностей", химерно поєднане із банальним руссоїзмом (від імені Жан-Жака Руссо). Цілком закономірно, що в результаті українська державність знову виявилась слабенькою, і не витримала натиску політичної сили всього (!) одного регіону.

 3. Вишиванка для Юлії Тимошенко

Чи думав хтось, що в образі невисокої жінки у вишиванці та білих туфельках на височенних шпильках про себе заявила Україна майбутнього? Певна річ, ніхто. Адже для більшості Тимошенко у вишиванці була черговим піар-ходом, способом сподобатись своєму електорату, і вчергове похвалитись своїм відчуттям стилю і вишуканим смаком. Тим не менш, це не так. Юлія Тимошенко була кінцевим продуктом проникнення українства в міську культуру та заявкою на вектор, спрямований не на повернення минулого, а на щось нове і самобутнє. Та й сама вона була уособленням процесу українізації міст, яка відбувалась попри те, що в суспільстві досі панували міфи аграрно-пасторальної моделі і примат села. Застрільщиками виступали українці за власним вибором. Багато з них походили з мішаних родин, їх батьки не були гуманітаріями, та й взагалі не дуже цікавились минувшиною, будучи простими радянськими громадянами. Однак проголошення незалежності щось в них зачепило. Змусило поцікавитись тим, що ж воно таке, це українство, самостійно. Вони дбайливо збирали вирізки публікацій Миколи Аркаса з "Голосу України", збирали повні зібрання творів Грушевського чи Яворницького за підпискою, учили разом із своїми дітьми історію України за новенькими підручниками Кульчицького та Турченка. У кожного був свій шлях, однак всіх їх об'єднувала одна риса: на відміну від "справжніх українців", які жили мріями про повернення часів якщо не "благородного козацтва", то хоча б часів національно-визвольних змагань, для них все-таки це було історією минулого. Його слід покласти в фундамент, відштовхнутись від нього, і спрямуватись вгору, в майбутнє, до української держави, яку будуть поважати в світі, і в якій буде приємно жити. І вони потроху почали про себе заявляти в політикумі.

І тут виплив той самий другий комплект міфів, який мирно дрімав, очікуючи свого часу. Він був значно давніший за СРСР, за національно-визвольні змагання, і сягав тих часів, коли творив Тарас Шевченко. Це був страшенний комплекс меншовартості, який глибоко сидів у підсвідомості українців. Суть його можна передати підслуханою мною фразою "українцем може бути тільки той, у кого нема іншого виходу". Відповідно, українцем можна бути тільки за народженням і вихованням, змалечку живучи за правильними приписами, розмовляючи українською мовою, і поменше торкаючись розтлінного міського життя. На тих, хто походив із мішаних родин, почали дивитись косо, а тим паче на тих, хто українською мовою почав розмовляти уже в зрілому віці. А в людях, які вибрали українство за власним бажанням, і поготів підозрювали провокаторів чи чужинських агентів (що цілком закономірно, бо колись КДБ нашпигувало українське суспільство такою кошмарною кількістю своїх інформаторів, що списки досі бояться оприлюднити). Тобто, українцем не можна стати за власним вибором. Має бути або "диктат крові" (чи родини), або хтось повинен був із вас "виліпити українця" і наклеїти зверху сертифікат.

А Тимошенко саме так і вчинила - стала українкою за власним вибором. Можна сперечатись, яку роль в цьому зіграло її оточення, в якому було достатньо націоналістів, зокрема, той же Левко Лук'яненко. Однак є фактом. Російськомовна уродженка Дніпропетровська, прагматичний і жорсткий бізнесмен, поставлена в жорсткі умови необхідності піти в політику, зробила саме такий вибір, а не якийсь інакший. Вона заплела косу (таку носила моя бабуся, і називала її "сонячним колом"), вивчила українську мову, і почала вписувати себе в українофільський дискурс. Поки вона трималась на других ролях, а тим паче була сателітом "справжнього українця" Ющенка, на це не звертали особливої уваги. Мовляв, хоче жіночка бути українкою - хай буде, поки вона своє місце знає і не висовується.

 У Юлі ж були зовсім інші плани. Вона чітко розуміла важливість влади, адже нещодавно попала під її лещата. Саме тому з її вуст на Майдані люди почули палкі заклики йти до Адміністрації Президента. І саме тому вони викликали панічний жах у "справжніх українців": це було прямим порушенням основного міфа українофілів. Не можна прагнути влади - це пастка! Не можна битись за владу в місті - це поразка! Тимошенко прагнула і того, і іншого. Кажуть, що Ющенко був згодний на розпуск Майдану в обмін на посаду "українського прем'єр-міністра" - такий жах викликали у нього заклики Юлі. Страх, підсвідомий страх повторення наслідків коренізації охопив українофільський рух.

Тоді уособився традиційний розкол українофільського руху: на "почвенників", які продовжували існувати в рамках парадигми "безвладної держави", та "модерних українців", символом та провідником яких стала Юлія Тимошенко. Запрограмованим наслідком такого розколу стали сумнозвісні Меморандум та Універсал. Адже мета почвенників та модерністів була різною, а вектори напрямку - діаметрально протилежними (співпадали вони тільки в тому, що Україна повинна бути європейською країною). І марно винуватити в цьому розколі політикум - він у повній відбивав стан українського суспільства, більшість якого вперто не бажала відмовлятись від зручного існування в рамках міфів.

Підтвердженням цього слугує поведінка суспільства після Майдану. Люди... попрямували додому, до рідної хати, вважаючи, що далі все станеться саме собою, і можна повернутись в садок вишневий, який віднині пребуде вічно. Вже у вересні 2005 р. Тимошенко була знята з посад, а в серпні наступного року прем'єр-міністром став Віктор Янукович. І суспільство, яке всього тільки два роки тому об'єдналось в пориві не допустити його до влади, навіть не подумало виступити. Це тоді була закладена поразка української демократії 2009 р. та нинішній карколомний поступ диктатури. І саме тоді розпочалась не вщухаюча по сьогодні істерія обливання брудом Тимошенко.

Чим же була викликана така ірраціональна, дика ненависть, в якій на голову жінки, що вважалась героїнею Майдана, посипались найстрашні звинувачення, на які тільки здатна українська фантазія? Ларчик, як завжди, відкривався просто. Тимошенко планомірно і цілеспрямовано знищувала міф безвладної держави, такий дорогий і цінний як для Ющенка особисто, так і для самого почвенного напрямку. Замість почивати на лаврах і проводити час в довгих дискусіях про акцепти і виклики, Юля взялась будувати українську державу. Вона поїхала в Донецьк. Вона розпочала реприватизацію, яка була покликана відродити виробництво. Кожним своїм кроком вона порушувала міфологеми, в яких перебувала українофільска спільнота роками, і притягувала цим до себе все більше і більше людей, які раніше і не задумувались про те, що вони теж українці, і що у нашої країни величне майбутнє, в якому вони можуть завоювати собі місце.

 І нарешті, вона вдягла вишиванку.

 Це було останньою краплею, яку їй уже не пробачили. Вона, як нечистокровна українка, що не отримала "правильного" виховання, та ще й порушила всі можливі і неможливі мудрі настанови "старшого покоління", не мала на це ніякого права. Та хто вона така?! Мабуть, російська шпигунка, зробив висновок "почвенний" сектор, і зрадів цьому простому поясненню. Нема ніякої нової парадигми українства, яку треба осмислювати. Є просто кремлівський агент, який прагне знову заманити маленьких і недосвідчених українців в пастку, повторити жахи 1933 р. Необхідно прибрати його, пошвидше укласти пакт із проросійськими силами, чимсь задобрити їх, і тоді все іще можна повернути в правильне русло. Саме тоді на світ з'явились Меморандум та Універсал, які фактично визнавали права Партії Регіонів на весь Схід і легітимізували неформальну Донецько-Криворіжську Республіку... упс, Південно-Східну Українську Автономну Республіку.

Іронія долі полягає в тому, що почвенники, щиросердно намагаючись порятувати українців, по суті домоглися втілення свого міфу в реальність. Адже вони чудово знали (більшість почвенних українців добрі історики), що саме ДКР стало плацдармом знищення УНР. І що легітимізуючи по суті автономну радянську республіку на тій території, вони автоматично запускають повторення історичних подій. Самі. Своїми руками. Кажуть, що страх відбиває розум, та цього разу він відбив ще й пам'ять. Знову ж таки, ту саму, яку почвенники так намагались відродити.

 Юлія Тимошенко, як до неї Симон Петлюра, билась до останнього. Вона вірила в свою модерну Україну, і вірила в те, що більшість народу все-таки хоче жити в майбутньому, а не в минулому. Вона навіть створила проект "Ідеальна країна", в якому пробувала захопити народ майбутнім: зібрати людей, які прагнуть щось зробити, і вдихнути життя в жили сонної болотної країни... Вона відчайдушно пробувала відродити виробництво, щоб хоча б показати людям, що можна жити, не горбатячись на вихідних на "дачних ділянках", а сумлінно працюючи на благо держави. Ій це навіть вдалося, вона змогла переломити традиційну українську вайлуватість і завоювати довіру людей, але радянська ДКР, яку відродили і вигодували почвенники в своєму панічному ужасі, як і всі големи, уже постала і була готова ламати все на своєму шляху.

І зламала.

 Почвенники святкували перемогу, і уже готувались зайняти законне місце, яке за їх уявленнями, у них відібрала Тимошенко. Пішли плодитися численні "горизонтально-громадянські" об'єднання, що були простою калькою мікроскопічних Холодноярських Республік. Одне з них гордо носить назву "Холодноярська ініціатива". Навіть Майдан, що був символом єднання всіх прогресивних політичних сил, і той було вирішено вихолостити і зробити "безполітичним, безлідерним і беспартійним", а на кожного, хто приходив із прапором своєї партії, накидались коршунами і звинувачували у спробах "політизувати наш громадянський захід". Хоча як може бути неполітичним громадянський захід, уявити складно. Протест, а тим паче протест публічний, уже за визначенням є політикою. Але почвенники на це не звертали уваги. Вони радісно взялися будувати свою "безвладну державу", своєрідну махновщину номер два, мавпуючи все, що відбулося після краху УНР.

І результат був такий самий. Поки "армія Махно" ширяла Гуляй-полем, Партія Регіонів послідовно і цілеспрямовано будувала свою адміністрацію, заповнюючи владну вертикаль вихідцями з одного регіону. І нанесла нищівний удар, стерши на порох новоявлених "махновців", вже на прикладі Андріївського Спуску та Гостинного Двору показавши, чого варті всі ці "безвладні горизонталі", і практично повністю винищивши клас малих та середніх підприємців.

 А розгадка проста. Перемога почвенників виявилася пірровою. То й залишився від величної мрії про повернення до джерел та "садок вишневий коло хати" тільки спогад, а сам провідник почвенників отримав ганебний 1% на виборах. Стрілки годинника вмить перестрибнули на майже 20 років тому, і знову українці змушені виборювати ті права, які ще в 2005 р. вважались непорушними. Право на свободу слова. Право на українську мову та культуру. Зрештою, саме право на свою державу.

Однак на сьогодні у нас ситуація краща, ніж сто років тому. Лишається сподіватись, що народ осмислить урок, який нам уже вдруге викладає історія. Бо третього разу може й не бути.

 тут

Вячеслав Ільченко

Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська. Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.

Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунайський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії (рис. 1). Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.

Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців) (рис. 2). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.

Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етнотворення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.

Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя (рис. 3). На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український комплекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.

Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назовімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньоукраїнська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднувалися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.

Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продовжили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна. Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою синхронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями.

етногенез українців визначали загальноєвропейські закономірності

Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.

Схему походження слов’янських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що упродовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім Подніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій.

 

український письменник і політичний діяч Василь Шкляр стверджує, що події 1919 року повторилися у 2009 році, коли українці добровільно віддали владу сучасній "денікінській грабармії".

"Україна має при владі відвертих українофобів, які не сприймають нічого українського".

"Натомість сучасні демократичні сили, зокрема "Свобода", не пропонують чогось надзвичайного, антилюдського. Вони вимагають лише, щоб дали нам на рідній землі, у своїй державі почуватися українцями. Представники владних структур уже все мають. Тож нехай віддадуть нашу культуру, духовний простір, а не окуповують і затискають наш народ".

Шкляр вважає, що принципи "свободівців" - це звичайні речі, які потребує українець, а "радикальними їх сприймають через нашу деформовану свідомість і психіку", - сказав він.

Автор "Залишенця" впевнений, що ситуація в Україні повторилась, а саме події 1919 року, коли білогвардійська армія на чолі з Денікіним виступила проти українських сил.

"У 2009 році українці добровільно віддали владу тій же "грабармії", як колись називали денікінське військо. Аналогія очевидна. Крім того, у цих датах співпала остання цифра – "9". Але я не думаю, що боротьба набере тих збройних форм, бо зараз зовсім інші умови. Той таки Холодний Яр зможе знищити один гелікоптер. Але якщо влада побачить, що готові вийти на вулицю мільйони – вона позадкує", – заявив він.

Раніше повідомлялося, що за словами Шкляра, перш ніж іти на вибори, він виношував ідею і механізми морального самоочищення власне самої опозиції: "Сьогодні найперший союзник влади - це розчарування, яке охопило суспільство, безнадійність, апатія. Чому не можна вивести людей на вулицю? Бо нема за ким іти. Бо наша опозиція у своїй більшості також жирує на очах у зубожілого товариства".

Нагадаємо, 5 серпня минулого року ХІХ з'їзд політичної партії Українська платформа "Собор" затвердив Шкляра кандидатом в нардепи в одномандатному (мажоритарному) виборчому окрузі № 123.

gazeta.ua