Одним из средств непрестанной информационной войны, ведущейся российскими политтехнологами против украинцев и Украины, является повторение в разнокалиберных печатных и непечатных «Фёлькише беобахтер» – тезисов, мифов, утверждений.
В жесточайшем потоке лжи, предшествовавшем незаконной установке памятника российской царице и продолжающемся в связи с нежеланием признавать факты, давно уже ставшие историей, можно выявить несколько таких моментов.

ЛОЖЬ ПЕРВАЯ И ГЛАВНАЯ

Первой и главной повторяющейся ложью стало утверждение о том, что Екатерина была основательницей Севастополя. Повторяющие эту ложь депутаты городского совета в дискуссию не вступали – очевидно, что историки легко развеяли бы этот миф – ведь и российская историография и современные уважающие себя историки сходятся в том, что город Севастополь основал 14 июня 1783 года адмирал Фома Мекензи. Но неимоверное количество повторений на каждом углу и из каждого контролируемого СМИ привело к тому, что экзальтированная и шовинистическая публика легко приняла этот тезис на веру – да разве могут в чем-то ошибаться депутаты-регионалы? Ну и что с того факта, что указ Екатерины был подписан в феврале 1784 года? А если уж Валерий Владимирович Саратов что сказал – тем хуже для фактов!
Анатолий Александрович Собчак, например, в 1991 году поддержал переименование города в Санкт-Петербург. Но никто, обладающий здравым умом, не считает его основателем города. Потому что по русскому обычаю, кто заложил первый камень в основание первого здания – тот и основатель. В данном случае – основатель города – адмирал Фома Мекензи. А ложь тиражируется и достигает необходимых для сторонников России размеров и объемов, оглупляя все новых и новых ротозеев.
Как тут не вспомнить указание В.И.Ленина «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью»?

ЛОЖЬ ПОПУТНАЯ И ОТВЛЕКАЮЩАЯ

После начала осуществления предложения главы Севастопольской государственной городской администрации Сергея Куницына об установке памятника гетману Сагайдачному был запущен параллельный обман: «война памятников». Запевалой стал председатель городского совета Валерий Саратов – как только в Германии был прооперирован Куницын, севастопольцам было предъявлено ничем не подтвержденное возмущение тем, что администрация намерена установить памятник Сагайдачному напротив Дворца детства и юности. Эти несуществующие планы, выдержав довольно длительную паузу, опроверг Владимир Казарин. Но было поздно – возмущение горожан уже вступало в неконтролируемую фазу – так называемая «война памятников» уже «монтировалось» в их умы. Словосочетание зачастило в печатных СМИ
«Екатерина против Сагайдачного» "Война памятников"? («Слава Севастополя») и на телеэкранах «Война памятников» – название сюжета на телеканале "Россия", бард Андрей Сoболев с присущим ему пафосом запел: «За нас воюют обелиски», не задумываясь, употреблял этот бред и обозреватель Севастопольского телевидения Сергей Норманский.
Почему бред? Да потому что возмущение вызывал только памятник Екатерине – как незаконно установленный, как не соответствующий действительности, как сугубо антиукраинский, увековечивающий аморальность. Да потому что на самом деле никакие памятники между собой не воевали. Воевали люди. Существовало и существует противостояние идеологий и их носителей. И люди же заслужили скандальную славу после впопыхах, втайне, но победно установленного памятника далеко неоднозначной и аморальной политической деятельнице теперь соседней страны по инициативе Черноморского флота и при помощи вооруженных казаков из России. Вот такое оно – незамысловатое шовинистическое счастье.
При этом для объединения пёстрого конгломерата приехавших в разное время из России в Севастополь переселенцев был умело нарисован образ врага и одновременно отшлифован до имперского блеска светлый образ святой и беспорочной царицы.
Общественный комитет «Украинский Севастополь» еще до установки имперского символа в своем обращении призвал президента Украины Виктора Ющенко всеми правовыми средствами не допустить установления памятника Екатерине II в городе ни во время празднования 225-ой годовщины основания Севастополя, ни после. Представители комитета назвали установление памятника царице «гуманитарной катастрофой» и правильно предположили, что это приведет к появлению в украинском городе еще одного места для проведения шовинистических ритуалов».
Шабашей московских холуев с хаянием украинского государства, присутствие палаток антиукраинских партий, российских казаков устроителям, однако, не хватает. Они сейчас проводят агитацию за то, чтобы молодые пары в обязательном порядке приезжали и возлагали цветы бронзовому изваянию распутнейшей за всю историю России цариц. Хорошо, что случай пока был такой единичный, но странным молодоженам быть не запретишь – ведь вряд ли Екатерина может быть образцом супружеской верности – с ее ведома и муж ее был убит, и только официальное число ее любовников согласно российской историографии перевалило за сотню мужчин разных сословий. Таким образом, горсовет сознательно пошел на создание в центре города предмета для насмешек жителей и приезжих. А надежды честных людей на цивилизованное решение не оправдались.
Первый заместитель главы госадминистрации Владимир Казарин так прокомментировал эти события: «Памятник установили ночью, открытие назначили на ранее утро, людей на открытие приглашали тайно. Меня удивляет и обескураживает, что депутаты горсовета в своем собственном городе, устанавливая памятник важной в его истории личности, действуют исподтишка, по-воровски».
«Я неоднократно предлагал не устраивать войну памятников. Сегодня к Екатерине отношение, может быть, и разное. Но Екатерина основала город-герой Севастополь», – продолжал мифотворчествовать Валерий Саратов, познавший «под сотню женщин» (интервью газете «Слава Севастополя» от 5 апреля 2008 г.) и остановивший свой выбор на царице.
А уже в официальном издании партии, газете «Регион-Севастополь», продолжая поиск врага, новый памятник гетману Сагайдачному назван «то ли страшилкой, то ли недомерком».
«Ну коль все-таки суждено было появиться памятнику Сагайдачному в нашем городе, то его создателям должно быть сегодня очень стыдно. Это же насколько нужно не любить Украину, чтобы допустить установку такой убогой скульптуры?» – подпевает в тон регионалам некая А. Полищук в «Славе Севастополя».
Где тут можно увидеть мифическую «войну памятников»? Противостоят, конечно же, люди, с разным художественным вкусом, разным пониманием патриотизма, воспитанием и присутствующим или отсутствующим чувством стыда.

«НЕТУ У НИХ МЕТОДОВ ПРОТИВ КОСТИ САПРЫКИНА»?

Севастопольские экраны практически с начала их создания до нынешних дней заполнены политическими шарлатанами и политиканами-сепаратистами. Это может заметить каждый. И в данном случае обстановка в городе нагнеталась искусственно – ведь никто в реальности в «русском» городе не собирался противостоять возведению памятника немке – украинские и крымскотатарские общественные организации ограничились лишь выступлениями в СМИ. Зато практически вся русскоязычная интеллигенция проявила свои не лучшие качества, замеченные еще Лениным.
«Контролируемый хаос» — одна из главных стратегических задач по дестабилизации в Украине со стороны нашего извечного соседа России. Этому способствует как разветвленная сеть информационных ресурсов – от печатных до телевизионных и сети Интернет, так и агенты влияния России – их можно увидеть на любом телеканале – от всеукраинского до регионального.
Именно для поддержания «контролируемого хаоса» в украинское общество и вбрасываются новые антиукраинские стереотипы. Старые – Шухевич, УПА, «НАТО – хуже гестапо», «Ющенко-американец», Тимошенко, «не было Голодомора», «притеснение русского языка в Крыму» (кого притеснили?) – продолжают нажимать на спусковой крючок в мозгах зомбированных горожан, после чего их глаза наливаються кровью и они переходят в состояние готовности рушить любые заборы и ограды. «Вброс» происходит с помощью нескольких ньюсмейкеров с застывшей на лице улыбкой. Например, редко какое выступление председатель постоянной комиссии по вопросам градостроительной политики, регулирования земельных и водных отношений Севастопольского горсовета г-на Белика не начинается со слов «фашисты», «УПА», Шухевич, украинизация», НАТО. Заметьте, комиссия по земельным вопросам!
Одним из производителей и трансляторов новых мифов является депутат ВР Украины Вадим Колесниченко, на которого, по его признанию, работает несколько институтов. Слова употребляет крепкие, например: «возбуждение уголовных дел в отношении граждан Севастополя, которые защищали памятник, пускай таким неадекватным способом, я могу оценить как бериевско-ежовскую «оттепель» или «главнокомандующий ВС Украины В. Ющенко даже не подозревает, что среди офицеров зреет идея государственного переворота». Потом, естественно, повторил эти благоглупости несколько раз. Чтоб запомнилось.
Как заметил однажды писатель Валентин Домиль о ком-то другом: «У него был не язык, а аэродром. С него постоянно что-то слетало».
Вот еще несколько замеченных новейших мифологем, которые повторяются изо дня в день и в газетах, и на телеканалах НТС и «Народном канале», безраздельно контролируемых Партией регионов: «народный памятник» (необходимость в его установке нужна была исключительно пророссийским силам), «на народные деньги воздвигается монумент Екатерине Великой» (отобранные у «новых русских» деньги), «защитники Графской» (это о разъяренной толпе, двинувшейся на украинских моряков по команде депутата горсовета Басова!!!), «военные ВМС напали на мирных жителей» (оцепление, которое делают военнослужащие ЧФ России во время праздников, проходит мирно и законно). В результате их регулярного повторения сигнальная система невысокого уровня срабатывала безотказно.
А об интеллектуальном уровне согласных с грязной антиукраинской пропагандой людей можно судить и по публикации в новой, бесплатно подбрасываемой газете, недавно появившейся в Севастополе.
«Если мы разрешим, чтобы эти нацистские таблички, которые увековечивают предательство, вешали, настраивая людей против России, то наши внуки даже не будут представлять, какой могучей нацией они были», — сообщает нам «Главный Проспект» от 17-23 июля 2008 устами некой Елены Ворониной. Назвать «нацистской» табличку из российской и украинской истории 1918 года – это вообще потеря всяческой совести, ума и чести участников этой публикации и редактора газеты, а не просто участие в сеансе массового психоза.
А вот как прокомментировал недавно слепленный герой «защитник Графской пристани» депутат городского совета Севастополя от партии «Русский блок» Андрей Меркулов события 5 июля: «Это все напоминает ситуацию, когда паршивый кот метит углы – точно так же украинская власть по любому мало-мальскому поводу пытается отметиться в Севастополе». Как высказывания, так и действия одного из организаторов беспорядков должны были бы привлечь внимание силовых структур. Арестовывают же пока только исполнителей – несчастных людей, разъедаемых постимперскими комплексами, а потому легко управляемых.

«МЫ ПОДВОДИМ ИТОГИ. ИТОГИ ПОДВОДЯТ НАС»

После упомянутой череды антиукраинских решений и действий со стороны депутатов горсовета не могут не умилять после слова его председателя Валерия Владимировича Саратова: «Севастополь сегодня — это форпост дружбы между Украиной и Россией». «Форпост» — это из военной терминологии – передовой сторожевой пост, как сообщает нам «Словарь иностранных слов». Вот такой идеал дружбы.
Во время этого искусственного напряжения ситуации в Севастополе председатель Совета Федерации Сергей Миронов наградил орденом Святого князя Александра Невского 2 степени «за личную отвагу, мужество и патриотизм» депутата Гагаринского районного совета Владимира Тюнина и атамана казачьего войска города Севастополя Михаила Воронина. Наверняка, пятая колонна получает для поддержки еще много «печенья и варенья», не один десяток миллионов выделяет Москва для подрывной деятельности в Украине. То есть, Севастополь – скорее, полигон для отработки российскими политтехнологами и специалистами в области психо-информационных войн новых разработок по воздействию на массы людей.
Например, тот же герой Тюнин стал рупором для страшилки о том, что 15 автобусов с бойцами УНА-УНСО едут в Севастополь 22 июня для демонтажа памятника Екатерине II.
«Нет врага - придумаем, заодно и пропиаримся» - хорошая идея. Но вот ведь самое интересное – поверили! Чушь невероятная – откуда у маргинальной организации столько людей, чтобы потребовалось полтора десятка автобусов? Но такая ложь почему-то находит благодатную почву и находит пристанище в воспаленном сознании.
Все эти события в украинском городе часто и тенденциозно показывают россиянам. Для внутреннего пользования. То есть взнос севастопольского горсовета в напряженность между странами достаточно весом.
Эксперты Центра Разумкова Валерий Чалый и Михаил Пашков в недавнем интервью изданию "Зеркало недели" сделали вывод: «Государственная пропаганда в России активно культивирует враждебность к Украине». По подсчетам российских социологов, уже 21% респондентов воспринимают Украину как враждебное государство, в то время как еще год назад этот показатель составлял лишь 7%.
Ясно, что такие настроения регулярно подогреваются российской властью – общий враг – сейчас это США, Грузия и Украина – традиционно нужен для сплочения людей. Вот и последнее заявление департамента информации и печати МИД России в свете предыдущего тезиса не выглядит странным. Оказывается, многонациональные военные учения «Си Бриз — 2008» проходят в «антироссийском ключе» и вызывают обеспокоенность у Российской Федерации.
Что там про дружбу говорил Валерий Саратов?

Джерело: Майдан

Рік	Кількість народжених, тис. осіб	Природний приріст населення, тис. осіб	Міграція населення між Україною та іншими державами приріст (-скорочення) населення, тис.осіб	Кількість зареєстрованих шлюбів, одиниць	Кількість зареєстрованих розлучень, одиниць
2004	427,3	-334,0	-7,6	278,2	173,2
2005	426,1	-355,9	4,6	332,1	183,5
2006	460,4	-297,7	14,2	355,0	179,1
2007	472,7	-290,2	16,8	416,4	178,4

Джерело: Майдан

 

Очень скоро после распада СССР, стало ясно, что никакой «славянский союз» не получиться.

Слишком большая разница образовалась в самосознании жителей России, Украины и Белоруссии.

Как не смотри, украинцы и белорусы все же были народы угнетаемые.

Русские, хотя тоже на положение рабов, но как бы титульная нация, претендующая на ассимиляцию других.

Самое смешное, что в идеологических судорогах Кремля этот глупейший постулат- ассимиляция иных народов - прослеживается до сих пор.

На здоровье - быстрее выдохнетесь.

И так, в конце 1991 года Россия, Украина и Белоруссия разошлись.

Уже через три года начали чеченскую бойню, и стало ясно, что Россия не может претендовать на роль объединителя.

Ибо значительная часть ее населения, по старинке жаждет затоптать и подчинить других.

По сей причине, остатки империи продолжают блошиться в нищете и балансируют на грани дальнейшего распада.

Что будет длиться до тех пор, пока уцелевшая часть страны не окажется способной без дураков существовать в современных условиях.

Не все просто дается на Украине и в Белоруссии.

В болотистых западных лесах, как привыкли партизанить, так делают это до сих пор.

Батька и менчуки в Менске, народ на хуторе.

Медленно и спокойно - тех пережили и этих переживем.

Все же слишком медленно для 21 века.

Два - три поколения белорусов так могут человеческой жизни и не увидеть.

Шибче всего дела пошли на Украине.

Терпели, терпели Кучму, пока не попросили.

И тут открылась любопытная картина.

Москалей словно на раскаленную сковородку посадили.

Считали и, безусловно, считают они Украину своей колонией.

Одна незадача - сами украинцы другого мнения.

В Москве «приняли меры».

Те, на что ума хватило.

По сколько этого добра в позолоченных палатах осталось не много, появилось седьмое чудо света.

Лидер промосковских расчленителей Украины гамадрыла Бандюкович.

Прекрасен его лик - именно такой, какой должен быть у очередной кремлевской куклы в свободной стране.

Теперь внимательно - я давно ждал, найдутся ли на Украине люди, способные вытащить и разрубить корень зла.

Ребята попытались.

Подняли договор Рибентропа - Молотова, создали музей памяти более чем 10 миллионам жертв большевистской оккупации.

Однако постоянно чувствовалось, что это не все.

Остается в глубине что - то такое, что не дает окончательно освободиться от гнета.

В августе мир это услышал.

На политический пласт была выставлена та самая ржавая гиря.

Которую подлинно независимая нация должна сразу и на всегда поставить в далекий угол подвала своей не простой истории.

Речь именно о нем - первом навязанном «договоре» Переславской Рады.

Где одна сторона - Украина - повязана обязательствами.

Другая - москали - наделена правами.

Типичный колониальный договорчик, заключенный предшественниками нынешних обитателей Кремля.

Характеризующий неизменный за многие века менталитет.

Типично московское расположение винтиков в головах правителей уходящих эпох.

Не зря слова «бояре», «борзая» и «бобыль» так похоже.

Не только созвучны, но и по смыслу близки.

После Переславской Рады появилось много борзостей.

Например, такой нонсенс, как «Киевская Русь».

Бессмыслица, которую до сих пор повторяют миллионы маленьких школьников на этой самой Руси.

Вы только вдумайтесь в эту прелесть!

Так ведь можно договориться и до «Парижской Руси».

«Оснований», между прочем, куда больше.

Наполеона побеждали, старая российская интеллигенция покоиться в Сент - Женевьев - де Буа и весь двор при царе общался на одном французском.

На мове ни хрена не вразумеют, но задним числом слепить «Украинскую Русь» догадались.

Похоже, библейский Кайн убил Авеля не только из за старых анекдотов.

Предполагаю, что тот еще смахивал на Кремлевских «историков».

В отношениях с Москвой пока действует одно золотое правило.

Там не признают никакие права, возникшие из Закона, Истории или элементарной Справедливости.

В цене только не сметная толпа, вранье и тупая сила.

Однако, как определил незабвенный Шри Ауробиндо: «На любую волну силы подымиться другая волна. Она будет еще больше и погребет первую».

Вот она и поднимается.

Свободный мир третьего тысячелетия.

Чтобы в него войти, требуется с начала разорвать старые путы.

Нельзя строить новую жизнь, оглядываясь на навязанные кем то обязательства.

Ничуть не важно, что это было давно.

Именно Переславская Рада послужила началом порабощения Украины.

Еще сегодня, как само собой подразумевающихся, служит основой претензий новых колонизаторов.

Как запряжешь, так поедешь.

Захомутили тогда будь здоров.

В одном двадцатом веке каждого пятого украинца закопали.

Каждого четвертого сослали.

Кровожадные чекистские хорьки и сейчас не прочь порезвиться.

Поэтому нельзя расставание с никудышним прошлым откладывать в долгий ящик.

Время для начала пересмотра основ Российско - Украинских взаимоотношений выбрано очень удачно.

Сейчас кремлевские лягушки это предложение заквакают.

Но уже через пару лет ситуация измениться.

Тогда москалей собственный живот прихватит и появится возможность окончательно расстаться с их наймитами на Украине.

Просто здорово, если на прощание можно будет им вручить по свежему томику истории Украины.

Где Переславская Рада и ее последствия будут показаны таковыми, какие они были и есть на самом деле.

Кто захочет, сможет остаться.

Но жить надо будет по правилам нормальной страны, а не свинячить в угоду Кремлю или еще кому нибудь.

После решительного отказа от подчинения московитам в Киеве и последующей трансформации самой России, вражда прекратиться.

Между государствами восстановятся нормальные взаимоотношения.

Когда никакой дядя не сможет диктовать другой стороне, что ей делать и с кем общаться.

Примечательно, что именно Украине суждено вырвать имперское жало Кремля.

Ибо корни этого жала покоятся в ее истории.

Первое крупное присоединение.

Стержень, к которому прикручивались все другие порабощенные народы и территории.

Сломать его - одна из главных задач цивилизованного мира в начале 21 столетия.

Ибо без Украины империя Кремля не возродиться никогда.

Чекистские барыги это прекрасно понимают.

Почему каждый удачный шаг Киева вызывает такую истерику.

Почему такие деньги и такие усилия тратятся на то, чтобы замутить восточные области и расколоть Украину.

Все тщетно.

Ибо за Кремлем - рабы, а за Киевом - освободившиеся нация.

Рядом цивилизованный мир, который несоизмеримо сильнее полудохлой империи «от океана до океана».

Все же сложности есть.

Попробуем взглянуть на некоторые из них.

Осиное гнездо путиноидов находится в Крыму.

Власти Украины явно недооценили политкорректность американцев.

Когда те в прошлом году с изумлением разглядывали одичавших совков.

Которые не позволили превратить, например, Керчь в нормальный европейский город.

С развитой инфраструктурой и высокооплачиваемыми рабочими местами.

Сбесившихся толпу полуграмотных, в свое время завезенных из России туземцев, которых, замечу, в Крыму никто не одернул.

Американцы просто уехали.

Хотите жить плохо - живите.

Керчь осталась.

Без современной инфраструктуры, нормальных доходов и какой либо перспективы интенсивного развития в обозримом будущем.

Ибо жизнеустройство крымчан в планы москалей не входят.

Замутить против Украины - вся их не хитрая «стратегия».

Одной рукой подачки Лужкова, другой - чем хуже, тем лучше.

Что с этим делать?

Одному Киеву в данной ситуации явно ни времени, ни сил не хватит.

Выборы местной власти в Крыму уже показали, что воздыхатели Кремля постоянно создают напряжение.

Используя завезенных в разное время русскоязычных жителей.

Особенно податливых на агитацию против Украины.

Выход есть.

По договоренности с Киевом проблему легко может решить почти четырехмиллионный Татарстан.

Просто требуется восстановить историческую справедливость.

Земля на южном берегу не должна принадлежать оккупантам.

Законное право на ее владение следует вернуть репрессированному народу Крымских татар.

Иначе обсохшие в политическом безветрие крымские московиты подают дурной пример восточным областям Украины.

Ради сохранения целостности всей Украины, на выделение земель татарам должна быть политическая воля Киева.

При нормальной иммиграционной политике подмога приволжских соотечественников позволит быстро обеспечить численный перевес.

Что гарантирует победу на любых демократических выборах.

Об остальном позаботиться Мустафа и его орлы.

Агитаторов, навязывающих идеологию агрессивного соседнего государства, давно необходимо объявить вне закона.

Депортации по известному принципу «чемодан - вокзал - Россия» быстро остудят желающих отделить Крым от Украины.

Сделает бесполезным российские денежные вливания для подрыва целостности Украины.

Так это происходит в любом цивилизованном государстве.

Представьте себе выборы в Калифорнии, на которые вышла бы публика, обещающая присоединение округа, например, к Китаю.

Или отделение Южных штатов от Северных?

Или китайский язык, как второй государственный, «ибо их много»?

Смешно? Пополнение для тюрем?

На Украине тоже должно быть и смешно, и пополнение для тюрем.

Иначе москали наглеют с каждым годом все больше.

Второй по важности вопрос - это ситуация в Восточных областях Украины.

Хорошие новости уже есть.

Одного из основных виновников трудного положения жителей этой части Украины - пучеглазого Дерипаску - подловили в Германии.

Это на его деньги создавались и функционируют «общественные организации» прокремлевских наймитов.

Которые, действуя по заказанной программе «чем хуже, тем лучше» обеспечили приличную пробуксовку «тягачей» экономики этих регионов.

Помните, как этот туповатый, но в доску обнаглевший пацан издевался над украинскими предпринимателями?

Над их попытками с самого начала вести бизнес законным путем и по европейским стандартам?

Политическая «крыша» Кремля и легализованные в России бандитские формирования действительно давали ему фору.

Не долго музыка играла.

Если немцы раскрутят пучеглазого шныря, то следом пойдут кремлевские «легализаторы» организованной преступности.

Щупальца которой один за другим правоохрана уже сейчас отрубает по всей Европе.

Так что дела идут на поправку.

Просто жители Восточных областей Украины должны знать своих «героев».

Естественно, любые каналы ретрансляции кремлевской лжи следует отключить на всей территории Украины.

Ибо сведений, которые соответствуют действительности, там просто нет.

Посмотришь российское телевидение - сейчас Америку перегонят.

На минуту отвернешься от экрана - три четверти граждан «великодержавной России» штаны руками придерживают.

Цены на нефть упадут и это не поможет.

Украинцам незачем мучиться с того похмелья, которое ожидает толпы наивных и оболваненных россиян.

Когда жизнь заставит протрезветь и реально посмотреть вокруг себя.

От яда есть только два избавления.

Не дать травить здоровых, и вводить противоядие заболевшим.

Противоядия накопилось море.

Вопиющие по международному трибуналу преступления Кремля на Кавказе.

Убийства заложников «Норд - Оста», детей Беслана, журналистов, правозащитников и просто порядочных людей.

Первый в мировой истории акт государственного ядерного терроризма в Великобритании.

Преступления против граждан суверенной Украины, ее президента.

И дальше по тексту.

Гражданин Украины, который такие вещи знает и при этом поддерживает Москву - это хряк.

И жить ему во хлеву за пределами Украины.

Третья принципиальная позиция касается веры.

Тут требуется особо зоркий глаз и чуткое сердце.

Все вероисповедания имеют право на жизнь.

Господь скорбит, когда истинно верующие пускаются в раздоры.

Московская патриархия, конечно, не церковь (см. «Крест от Лубянки»).

Но в ее приходах могут оказаться подлинно верующие православные.

Которые искренне обращаются к Всевышнему, и не участвуют в темных делишках Лубянки.

Тем более, что чекисты такими прихожанами и прикрываются.

Поэтому задача трудная - отделить зерна от плевел.

Если же выявлена попытка под видом веры навязать волю москалей, ждать больше нечего.

Таких надо гнать - Украина, как никак.

Теперь уже не место, где лживое «православие» можно безнаказанно использовать как инструмент порабощения.

Страна становиться на ноги в крайне трудных условиях.

Кремль располагает огромными, в масштабах Украины, финансовыми ресурсами.

Ведет против независимого государства практически открытую войну.

Все же они проваливаются в своих потугах, и растет уверенность, что Киев выстоит.

«Ще не вмерла Украiна!»

Зрячие россияне постараются помочь свершиться исторической справедливости.

Таким образом освобождая самих себя от роли пассивной массовки в поддержку недоучившегося подполковника.

Расшифровывать намерения кремлевской шпаны.

Показать их преступления.

Найти уязвимые места в неуклюжих попытках превратить страну в огородное пугало и грамотно подсечь при первой возможности.

Конечно, подготовить русло для той направленной лавины, которая, в конце концов, сметет чекистский режим.

Все же кабальные обязательства Переславской Рады придется пересмотреть на Украине.

Ибо от этих «договоренностей» по сей день ответвляются новые корешки.

Обильно удобряемые Кремлем, пытаются вновь заплести Украину в старых путах.

Поэтому, детка за репку, бабка за детку и кто - нибудь с тяпкой.

Воздух свободы - лучшее слабительное для жаждущих возрождения империи москалей.

Чего, по доброму, им и пожелаем.

2007.09.10

Георгий Гордин

Не треба плутати. Росіяни, як і китайці або американці, ніколи не були окремою національністю. Тому порожні і позбавлені сенсу всі суперечки, з приводу, хто є родоначальником племені, якого не існує в природі.

У Росії три з половиною століття намагалися в прискореному порядку зліпити новий народ. Мати українка, батько татарин, - дитина за паспортом - росіянин.

Хрін вам! Слово «росіянин», так само як і слово «китаєць» або «американець», не означає національність. Всі ці слова означають соціальну ідентифікацію або приналежність до багатонаціональної общини. Яка складається з різних народів. Нерідко навіть рас. Є чорношкірі афроамериканці, є вже афрокитайці й афроросіяни.

Соціальна приналежність - це те, ким ми себе відчуваємо, в якому мовному середовищі живемо і в якому побутовому просторі перебуваємо.

Все наше життя побудоване на союзах і об'єднаннях. Що людина, що народи без сім'ї найчастіше не можуть добитися процвітання поодинці.

Тому об'єктивно виникають більші фрагменти простору, які наші далекі предки назвали державами.

Такий простір може бути об'єднаний добровільно. І заселений, в принципі, вільними народами.

Тоді конкретний прояв соціальної ідентифікації утворює сильна, процвітаюча і перспективна держава або їх союз.

Може бути інакше, і ми це чудово знаємо. У Китаї і Росії продовжують своє жалюгідне існування прояви соціальної ідентифікації насильницького ладу.

Що важливо, там переважає прагнення силою «переплавити» в єдину чавунну болванку величезну кількість національностей. Над створенням яких, Історія трудилася не одну тисячу років.

Домінує маніакальне прагнення узяти і «замінити» родові зв'язки імперською ідеологією.

За короткий термін приліпити всім народам загальне «поганяло», єдине для всіх мешканців цієї самої соціальної ідентифікації - китаєць, росіянин і т.д.

Ще раз - хрін вам! За весь час існування людства не було і не буде вдалих спроб зробити з людей мічурінську грушу.

Це в такій же мірі нездійсненно, як дотримати «чистоту» окремої раси або народу.

Імперії виникали завжди. Але лише для того, щоб натовпом пробігтися по чужій землі. Повбивати, пограбувати, після чого кілька століть помилуватися своєю могутністю, і знову розпастися.

До речі, за останні роки надто наочно розвалилася Югославія.

Разом з мертвою державою частенько ховали потужність і найближчу перспективу народів, яких поневолили.

Не дивлячись на можливість фатального результату, найбільш стійкі народи знову ставали самі собою і виживали.

Тому що, національність - результат надто тривалого історичного розвитку. Будь-яка з них пройшла горнило багатовікових випробувань. І тримається на діамантовому кістяку генетичного коду.

А всі «югослави», «росіяни», «китайці» в порівнянні з цим - одноднівки. Бо в основі створених штучним шляхом соціальних общин, замість генетичного коду - папірець, що іменується паспортом.

Замість родових і племінних зв'язків, лінія на карті, звана кордоном. Сьогодні вона тут, завтра там. Імперські потуги, в порівнянні з природою - фуфло.

До речі, у разі переходу до авторитарного правління, «американців» чекає та ж доля. Такі справи.

Національність - це, хоч маленьке, але надто міцне утворення. Сильнішими можуть бути тільки об'єднуючі людство структури - релігія та ідеологія. І те, - як сказати, і до чого приміряти.

Всі разом вони об'єднують людей міцніше нікуди. Об що зараз ламають зуби чекісти-недоучки в Російській «Федерації».

На Балканах національності вже прокинулися. Місця їхнього компактного проживання стали могутнім стартовим майданчиком для розвитку по всьому периметру. Від культури і освіти, до політики і економіки.

І слід відзначити - тут же знову об'єдналися! Тільки у куди привабливішу структуру. Вчора в концтаборі, сьогодні в Європі.

Пароль для завантаження програми розвитку і процвітання простий - Свобода, Незалежність і Рівність можливостей.

Ще десять років назад жителі Адріатики на питання про національну приналежність могли по-дитячому відповісти: «Я югослав!»

І де ти тепер, югослав?

Ось це національність.

Історія рано чи пізно змиває все наносне. Канули в літу потуги поневолювачів південних слов'ян.

Тепер черга за москалями. Що тремтячими від жадібності щупальцями продовжують душити сотні народів і національностей на півночі Європи і Азії.

Потуги примусити численні народи відмовитися від свого коріння мають довгу і криваву історію. Московити почали насаджувати загальну «русськость» ще в 14 столітті.

Процес цей був схожий на танок - крок вперед, два кроки назад і навпаки. Однонаправленим рухом русифікація стала лише з моменту утворення Російської імперії.

Пороху вистачило на цілих три з половиною століття.

Зважаючи на безліч точок зору, ми вимушені в хронологічному порядку хоч би перерахувати основні етапи становлення Російської імперії.

Розмови про вік імперії в 600 років позбавлені історичних підстав.

Куликовська битва у вересні 1380 року, зовсім не звільнила обширні землі навіть Європейській частини нинішньої Росії від татаро - монгольського оброку.

Те, що Іван Васильович (Іван III) рівно через 100 років порвав ханську грамоту, на ділі означало не так вже й багато.

Короткострокову і відносну незалежність Московського князівства. І те, що Європа взагалі дізналася, що існує така держава - Росія.

Далі пішло - поїхало. Москалі і насправді почали винищувати населення і знищувати життєвий устрій в сусідніх князівствах. Але, навіть після походу Івана Грозного на Астрахань, до імперії було ще далеко.

Міфологію нібито завоювання Сибіру Єрмаком в 16 столітті серйозно розглядати не можливо.

Справжні записи про похід Єрмака вважаються загубленими. Прийняти за підкорення Сибіру локальні колотнечі на берегах однієї річки кількох сотень учасників експедиції з кількома сотнями місцевих жителів смішно.

Таке можуть припустити тільки ті, хто уявлення не мають про масштаби Сибіру, чисельність і життєвий устрій народів що заселяли Сибір того часу.

Раніше облаштування забайкальських острогів Хабаровим і укладення договору Нерчинського з Китаєм в 1689 році, не то щоб владою, навіть претензіями на владу москалів в Сибіру і не пахло.

У справі знаходження часу дійсного утворення Російської імперії важлива ще одна обставина.



Принцип існування імперій простий - приєднання і пограбування нових і власних територій.


Казенні історики до цих пір «не можуть пригадати», що московія аж до початку 18 століття (!) регулярно платила данину Кримському ханові. Яка ж це імперія?

Тільки російсько-турецький мирний договір 5 листопада 1720 року поклав кінець залежності Московії. З цієї миті і стає відчутна важка імперська хода Росії.

Європа тоді ще не визнавала Росію імперією. Проте султан Ахмет III вже домовився з Петром I про розділ Персії. Сили були накопичені, настала пора пустити їх у справу.

Вже через рік, 22 жовтня 1721 року Петру Олексійовичеві піднесли титул Імператора. З цього дня цар, що раніше іменувався на ім'я та по-батькові, тільки і став Петром I. А Росія - імперією.

Отже насправді немає ніяких «600 років Російської імперії». І ніколи не було.

Мої друзі-історики все ж таки зробили одну поправочку в чітку хронологію дат. Мені важко з ними не погодитися.

Вони вважають, що насправді Російська імперія утворилася декілька раніше - в 1654 році.

Україна - перше реальне і велике приєднання москалями чужої держави. Після нав'язаного Україні кабального договору Переяславської Ради, дійсно утворився стрижень майбутньої імперії.

На який, надалі намотували один поневолений народ за іншим (див. «Хай живе вiльна Україна!»).

У 2014 році буде 360 років з моменту договору Переяславської Ради. Сонце пройшло по повному колу.

Україна тепер самостійна держава і москалям її вже не затоптати. Стрижня імперії не стало. Русифікації сказали: «Геть!»

Молоде покоління швидко освоює інші мови. Які відкривають дорогу в цивілізований світ. Все правильно - закінчується одна історія, починається інша.

Російська імперія тим часом безнадійно відстає навіть від країн, що розвиваються. Цокають останні роки її існування.

Держава, побудована на брехні і насильстві, наближатися до свого остаточного заходу. Чому? Нічого складного.

Принцип існування імперій простий - приєднання і пограбування нових і власних територій.

Поки такі можливості існують, імперії живуть. Коли вони закінчуються, імперії здихають.

Те, що для Російської «Федерації» закінчився час приєднань чужих територій, не викликає сумнівів.

Божевільні потуги прихопити Абхазію, Південну Осетію і територіально відокремлене Придністров'я, працюють з точністю до навпаки.

Міжнародне співтовариство і міжнародне право влаштовані таким чином, що швидко лікують синильні забаганки.

Визнання Кремлем незалежності цих територій (що поки знаходяться у складі інших країн) автоматично вабить визнання цивілізованим світом незалежності доброго десятка російських територій.

Які поки що знаходяться під ярмом Московської орди.

Іншими словами - єдиним реальним наслідком намагань Москви за старою звичкою хапнути чужі території, буде швидкоплинний розпад самої Російської «Федерації».

Бо, що означає визнання з боку москалів і кількох їх сателітів незалежності трьох маленьких територій, проти визнання цивілізованим світом, наприклад, Уральської, Сибірської або Далекосхідних республік.

Вже через 5-6 років стане очевидними результати того процесу, який розпочався сім років назад. Скоро ніяких сил не вистачить тиснути національно - визвольний рух по всій «федерації».

До того ж імперська модель при Путіні, - одного з найбільш обмежених «правителів» за всю історію Росії, - швидко і ґрунтовно вичерпала свої ресурси.

Про це варто сказати. Бо розпад «федерації» автоматично означає скидання кайданів загальної русифікації і припинення голодомору для безлічі культур на її території.

На багатьох з них російська мова залишиться не більш, ніж однією з мов міжнародного спілкування. У людей з'явитися реальна можливість розвивати своє, рідне.

Зовсім іншим стане інтерес залучитися до світової цивілізації. Не через прикажчиків і перекладачів - москалів. Безпосередньо, власноруч.

Ніхто, швидше схожий на скандинава, іспанця або тібетця вже не повинен буде показувати безглуздий паспорт Російської «федерації» із загальним імперським поганялом «росіянин».

Хто ким є, тим і назветься. Не тільки речі, але в першу чергу, люди, мають потребу, щоб їх називали своїми власними іменами.

Після луснення імперських бульбашок зовсім в іншому світлі виглядатимуть і російськомовні країни. Одна з культур, яка вже ні кого не тисне, нікого не топче. І не принижує - в першу чергу сама себе.

Після довгого ув'язнення, нарешті з'явитися можливість розвитку для російської культури. Не важливо, на якій площі вона домінує. Це імперюки вимірюють «картину маслом» в квадратних метрах.

Розумні люди цінують інші достоїнства. Ті, що залишаються в Історії. А не викидаються на звалище при черговій заміні істуканів на площах.

Зараз для населення замість російської культури, доступні лише огидно старіюча Пугачиха, хвалькуваті демагоги - кати і стайня мастурбуючих Ксюш. Замало для російськомовних народів.

Чи після розвалу імперії існуватиме російськомовний світ? Звичайно! Нікуди він не дінеться.

Звільнившись від рабовласників - Московської орди - території отримають щонайпотужніший імпульс до розвитку. І тут же з'явитися нове об'єднання російськомовних країн.

Але на відміну від попередніх трьох з половиною сторіч, це буде добровільний союз держав.

Ще раз нагадаємо пароль для завантаження програми розвитку в третьому тисячолітті: Свобода, Незалежність і Рівність можливостей.

Потім сусіди зможуть полегшено зітхнути. Добровільний союз незалежних держав буде піклуватися в першу чергу про власний розвиток.

Не дозволяє вести геноцидоподібну війну. Нікому не загрожує. Нафто-газові вентилі не перекриває. Не гонориться тим, що спалив третину бюджету територій, висадивши в повітря найбільшу бомбу в світі.

Поки справа за черговим кроком до звільнення від імперських кайдан. Жалюгідним і тупим пора йти з сцени. Дати шлях новій дитині Часу.

Не витримали природний відбір, вичерпалися запаси дурнів або не пройшли фейс-контроль? Не важливо. І те і інше і третє.

Що в нашому випадку добре і утішне. Нічого особистого - просто такий природній лад.

В Україні є доктори історичних наук, котрі люблять розповідати, якою ліберальною та гуманною була Російська імперія і як добре жилося в ній різноманітним “інородцям”.

Мовляв, тільки виявляй свою лояльність до цієї імперії та плати податки – і тобі житиметься дуже добре, бо ніхто не втручатиметься у твої національно-культурні справи. Між тим 225 років тому сталася подія, яка ознаменувала початок «благоденства» однієї такої спільноти «інородців» у Російській, а потім Радянській імперії.

Перша хвиля: 1783-1800

У середині липня 1771 року під приводом війни з Туреччиною російська армія захопила Кримський півострів. Війна завершилася через три роки укладенням Кючук-Кайнарджийського миру, за яким Кримське ханство було визнано незалежним від Османської імперії. 1777 року російська армія знову вторглася до Криму, завдала поразки війську хана Девлет-Гірея Третього та привела до влади його брата Шагін-Гірея.

У вересні 1782 року російська армія знову окупувала Крим і придушила там повстання кримських татар проти Шагін-Гірея. Нарешті, наприкінці лютого 1783 року хан Шагін-Гірей зрікся престолу і був вивезений до Воронежа і згодом до Калуги. А 19 квітня (за григоріанським календарем) імператриця Катерина ІІ своїм маніфестом оголосила про ліквідацію Кримського ханства і приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії:

«Нині... згідно з обов‘язком, що передбачає Наше піклування про благо і велич Вітчизни, прагнучи пожиток і безпеку її ствердити, разом із тим вважаючи засобом, який назавжди віддаляє неприємні причини, що збурюють довічний мир між імперіями Російською та Оттоманською укладений, який Ми назавжди зберегти щиросердо бажаємо, не меншою мірою в заміну та на задовольняння збитків Наших, зважилися Ми взяти під державу Нашу півострів Кримський, острів Тамань і всю Кубанську сторону».

Такими були найважливіші події, які передували приєднанню Криму до Російської імперії та знаменували анексію. Саме ж приєднання вилилося, говорячи сучасною мовою, у «дерибан» найкращих земель півострова та інших його природних багатств. У своєму маніфесті Катерина ІІ обіцяла кримським татарам і всім мешканцям півострова найрізноманітніші блага:

«Свято і непорушно за себе і наступників престолу нашого обіцяю вважати їх рівними до природних наших підданих, охороняти і захищати їхні персони, майно, храми і природну їхню віру…».

Насправді ж усе було зовсім інакше. Зовсім не так, як у гучних маніфестах, призначених для заспокоєння європейської громадської думки. Загарбавши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар, руйнування їхніх будинків, мечетей і цвинтарів, паління книг та нищення інших пам’яток культури. Упродовж перших десяти років після анексії Криму російський уряд відібрав у кримських татар і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої кримської землі. Нові землевласники переселяли до своїх кримських маєтків селян зі Центральної Росії. Російський уряд також дозволив селитися на півострові відставним російським солдатам та іноземним колоністам, насамперед німцям. Вирубалися ліси у передгір‘ях, передусім поблизу Севастополя, що стало першою в історії рукотворною екологічною катастрофою у Криму. Відтак, до кінця ХVIII століття під тиском російської влади з півострова до Туреччини виїхало близько ста тисяч кримських татар.



Друга хвиля: 1800-1880

Еміграція тривала й після цього, то посилюючись, то послаблюючись. Чи кидають люди з доброї волі Батьківщину, їдучи світ за очі? Ясна річ, що ні. Не випадково, мабуть, самі кримські татари називають час із 1780-х по 1880-ті «чорним століттям". Особливо потужним імпульсом до вимушеної міграції стала доба Кримської війни 1853-56 років між Російською імперією, з одного боку, і Туреччиною, Британією, Францією й Сардинією, з іншого боку.

Під час цієї війни кримських татар постійно звинувачували у «співпраці з ворогом», хоча факти такої співпраці були одиничними. Є чимало свідчень того, як на татар буквально полювали російські козаки, грабуючи і піддаючи побиттю, тоді як російські офіцери палили татарські села і забирали татарські землі. Восени 1854 року з‘явився наказ військового міністра Російської імперії про депортацію татар з посиланням на августійшу волю: «Імператор наказав переселити від моря усіх прибережних жителів магометанського віросповідання у внутрішні губернії». Наказ був виконаний частково – на заваді став брак транспортних засобів. Утім, з багатого Південного узбережжя кримських татар виселили практично всіх.

До цього варто додати, що імператор Олександр ІІ, якого сучасна російська історіографія виставляє великим «лібералом» і «реформатором», виношував плани тотальної депортації кримськотатарського народу до Оренбурзької губернії. Саме за нього розгорнулися масштабні акції проти кримських татар. Результат: тільки з 1860 по 1862 рік, за даними царського уряду, за кордон емігрувало понад 140 тисяч кримських татар. На загал, політика Російської імперії мала наслідком катастрофічне зменшення корінного населення півострова. Якщо на момент анексії Криму там мешкало близько мільйона кримських татар, то наприкінці XIX століття у Криму залишилося менше 200 тисяч татар, що складали близько чверті всього населення півострова. І, що не менш важливо, у повному занепаді перебувала освіта; навіть більшість духовних діячів була неграмотною, тоді як за доби незалежності у Кримському ханаті була висока культура. Як пише сучасний французький мислитель Ален Безансон, «у той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, у Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра»



Третя хвиля: 1918-1988

Кримськотатарське відродження, яке почалося наприкінці ХІХ століття, мало наслідком формування принципово нової генерації інтелігенції та початок загальної освіти молоді. Революція 1917 року мала наслідком проголошення незалежної Кримської народної республіки. Але татари заважали як «білим», так і «червоним». Під час бойових дій, які велися на півострові, обома сторонами були знищені тисячі кримських татар; а голод 1921-22 років призвів до смерті приблизно 15% усього народу.

Радянська влада проголосила принципи рівності націй, але, як і за царських часів, це була тільки облуда. Спершу наприкінці 1920-х, а потім наприкінці 1930-х кримськотатарський народ, передусім його інтелігенція, стає жертвою масових репресій. Та найстрашніше було попереду. Це була депортація всього народу під час Другої світової війни.

Керівництво російських комуністів говорило про «Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», як вона звалася офіційно, як про війну справедливу і визвольну. Але чим відрізнялися комуністи у своїх практичних діях від нацистів, коли справа торкалася «неправильних», на їхню думку, народів?

У тому сенсі, в якому гітлеризм акумулював ідеї прусського мілітаризму, більшовизм ввібрав у себе настанови російського імперіалізму. Традиційний російський імперський шовінізм одержав своєрідне ідейне підкріплення завдяки текстам класиків марксизму. На їхню думку, одні народи «були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність», інші ж такими носіями прогресу, тобто «революційними націями», не були, і тому їхня доля визначена. «Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції», - писав Фрідріх Енгельс. Чи істотно ці настанови відрізняються від настанов Гітлера?



Виходячи зі згаданих настанов, 11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного комітету оборони Радянського Союзу №5859 під назвою «Про кримських татар», за якою всі кримські татари як так звані «зрадники батьківщини» мали бути виселені з Криму. 12 травня радянська армія зайняла всю територію Криму. А в ніч на 18 травня підрозділи НКВД розпочали так звану «спецоперацію», в ході якої з Криму до Узбекистану, Казахстану, Марійської автономної республіки та шести областей Росії за 2 доби була вивезена 191 тисяча кримських татар. Перевезення людей залізницею у товарних вагонах супроводжувалося масовою загибеллю дітей, старих та хворих.

У місцях висилки депортовані отримували статус «спецпереселенців», вони мешкали у резерваціях – так званих «спецпоселеннях», їх примущували працювати на лісозаготівлях, на будівництві, у копальнях, колгоспах та радгоспах. Виїзд депортованих за межі «спецпоселення» без дозволу «спецкомендатури» вважався втечею і карався двадцятьма роками каторги. Демобілізовані з радянської армії солдати та офіцери, що поверталися до своїх депортованих родин, теж отримували статус «спецпереселенців». Під час депортації та упродовж наступних двох років від малярії та інших хвороб, виснажливої праці, поганого харчування та неякісної питної води загинуло близько половини кримських татар.

На звільнені від кримських татар землі упродовж осені 1944 року були переселені 64 тисячі колгоспників з Росії, України та Білорусі. Щоб затерти історичну пам’ять про кримських татар, влада вдалася до так званої «детатаризації» Криму, під час якої перейменувала на півострові близько 900 татарських населених пунктів.

Ця трагедія, коли загинуло 46% кримськотатарського народу, отримала назву Сюрґюн (від крим. Srgn — вигнанець).



Пам‘ятати про історичну справедливість

Зараз Голодомор в Україні визнано геноцидом на рівні закону. Але депортація кримськотатарського народу геноцидом не визнана. Попри те, що вона також підпадає під визначення геноциду у міжнародному праві. Ба більше: німецькі нацисти цілеспрямовано знищили приблизно половину європейських євреїв під час Другої світової війни. Російські комуністи не менш цілеспрямовано знищили майже половину кримських татар під час тієї ж війни. Знищення євреїв цілком справедливо визнано на міжнародному рівні геноцидом, нацизм так само справедливо засуджено; але знищення кримських татар геноцидом не визнано, комунізм не засуджений, ба більше: досі людина, яка послідовно виступає проти комуністичної ідеології, може одержати в ліберальних колах репутацію «реакціонера». Абсурд – чи щось значно більш небезпечне під оглядом небезпеки відродження тоталітаризму?

Понад 200 років Російсько/Радянська імперія вела проти кримських татар війну на знищення. Як і проти ряду інших народів. Самодержавство переросло в тоталітаризм, який досі не одержав належної оцінки. Варто це пам‘ятати сьогодні, коли ідейні спадкоємці цієї імперії знову набрали силу.

Як показало опитування на сайті Dating Direct, на роботі жінки думають про секс щоп'ятнадцять хвилин.

Тобто впродовж стандартного робочого дня думка про інтимніу близькість навідує жінок 34 рази.

В опитуванні взяли участь 1000 респонденток, і майже половина з них висловили невдоволення своїм сексуальним життям, заявивши, що думають про секс на роботі. Ба більше, семеро з 10 опитаних жінок зізналися, що фантазують "про це" годину щодня.

Фахівці встановили, що крім постійних партнерів, найпоширенішим об'єктом сексуальних фантазій жінок є зірки. За ними йдуть незнайомці, яких жінки випадково десь зустріли, а вже потім колишні коханці.

53% респонденток зізналися, що їм подобається колега по роботи, а 36% заявили, що в жінки мусить бути офісне "кохання", щоб було про кого думати вдома на дозвіллі.

Упродовж дослідження також було встановлено, що кожна третя жінка має чоловіка "для сексу", а 40% жінок фантазують про секс з іншим партнером під час любощів зі своїм власним. І тільки 7% зізналися, що під час пристрасного сексу називали коханця чужим ім'ям.

Голова Dating Direct Алістер Шрімптон зазначає: "Традиційно вважалося, що саме чоловіки весь час думають про секс. Це дослідження довело, що жінки точно знають, що їм треба в ліжку, і є так само пристрасними, можливо, навіть пристраснішими за чоловіків".

Мене дивує, що через п’ять років після перепису населення України, не було грунтовного аналізу цього перепису, науково обгрунтованих прогнозів. Так, «Сільські вісті» від 30.10.2003 року прогнозували, що до 2013—2018 років в Україні може залишитися — 20 мільйонів громадян; у журналі «Сучасність» №10 за 2004 рік Любомир Періг у своїй статті «Людність України крізь призму демографії та охорони здоров’я», посилаючись на прогнози НАНУ, пише, що «до 2040 року в Україні може не залишитися жодного українця». Днями по телебаченню передали, що до 2050 року в Україні буде 35—36 мільйонів громадян. А ще за СРСР журнал «Наш современник» прогнозував, що через два покоління (40 років) кількість східних слов’ян скоротиться вдвічі, а з тих хто залишиться — 50% будуть пенсіонерами. Навіть демографи чомусь вважають, що для простого відтворення населення потрібно, щоб народжуваність була — 2,2—2,3 дитини за життя на кожну жінку (хоча це — дані 50 – літньої давнини). Зараз офіційно визнано, що 30% від кількості народжених (120 тис.) молоді, не залишивши нащадків, помирають від наркотиків, а близько 25% від народжених щорічно — емігрують за кордон. А в Україні зараз народжуваність — 1,1—1,2 дитини на кожну жінку. До того ж, якщо довіряти статистиці, за один рік дві тисячі українок одружилися з німцями. Страшно навіть уявити, скільки таких шлюбів з іноземцями відбудеться за 15 років — по всім державам закордоння. Адже, мільйони українок працюють за кордоном і зовсім не збираються повертатися в Україну, влаштовуючи своє життя в інших країнах. Крім того, було повідомлення з Ізраїлю, що 30 тис. ізраїльтян мають два громадянства — ізраїльське та українське. Тобто ми їх вважаємо українцями, а вони, фактично, живуть, працюють і народжують дітей для Ізраїлю.

У нас немає статистики щодо смертності, а, між тим, в Україні є можливість скоротити смертність на 50%. Газети навіть не повідомляють щоквартально про народжуваність та смертність на кількість населення по містах і селах, по областях. І ніхто не знає — де більше, де менше і чому? Немає й динаміки дитячого населення (хоча було небезпечне для України повідомлення: цього року в перший клас пішло дітей удвічі менше, ніж п’ять років тому). Немає, також, повідомлень про національний склад дитячого населення — Німеччина, наприклад, не приховує, що в деяких школах 45% учнів — турки, які народилися в Німеччині, але погано знають німецьку мову. Тобто висвітлюють проблему щоб її вирішувати. У Франції не приховують, що великий відсоток дітей народжують емігранти. Навіть Росія повідомила що «русское» населення скоротилося на два мільйони, а мусульманське за цей час зросло на таку ж саму кількість. В Україні все замовчується. Чому?

На мій погляд, коли в нас роблять прогнози, не враховуються наступні факти: за останні 50 років на Землі, особливо у Північній півкулі значно зросло забруднення зовнішнього середовища (повітря, вода в Україні в криницях чиста лише на глибині 60 метрів), тому діти вже в утробі матері отруюються повітрям, яким дихає матір, водою, яку вона п’є, їжею яку вона вживає. Крім того, збільшилась кількість курців, тих, хто вживає алкогольні напої, наркотики, а ці шкідливі звички негативно впливають на здоров’я українців, їх інтелектуальну діяльність і можливість народжувати нащадків (до 50% людей дітородного віку — безплідні) та народжувати дітей здоровими (зараз в Україні 95% народжених дітей — хворі). А здорових дітей можуть народжувати тільки здорові батьки. Тому в Україні кожне наступне покоління все більш хворе. Зараз 70% пологів — з ускладненнями. Навіть у молоці матерів вже є алкоголь, нікотин, діоксин («Україна молода», 1 березня 2005 року). В газеті «Сільські вісті» від 4 січня 2005 року, Наталя Литвиненко в своїй статті «Українська медицина» зазначає: «В Україні здоров’я населення погіршується настільки катастрофічно, що це стало проблемою національної безпеки, помирає щорічно на 350 тисяч більше, ніж народжується, смертність у віці 34—54 роки в 1,5 разу вища, ніж у Європі. Якщо 20 років тому кількість здорових становила 40%, то тепер — тільки 20%». На землі значно збільшилася кількість спадкових хвороб: «Якщо тридцять років тому генетичний вантаж земної цивілізації складав 10,5%, то зараз — 75%» («Україна молода», 9 грудня 2004 року, Олена Гречанинова).

Зараз генофонд людства нестабільний і його розпад можна очікувати найближчими роками. Як зазначив в одній із своїх статей Андрій Столяров («Новый мир» №11, 2004 р.) «нова інфекція сама врегулює кількість людства на землі». Це стосується і України!»: «Возрастной состав нынешнего населения России свидетельствует о дальнейшем его вымирании; более того, с постоянным ускорением» («Новое время» №25, 2004 г., В.Переведенцев).

Варто згадати лише про наслідки Чорнобиля («Газета по-киевски», 11 травня 2004 г.): «После Чернобыльской трагедии темпы ухудшения генофонда уже сравнялись с уральскими». У 50-х роках минулого століття були випробування на Уралі малих вибухів атомної зброї у повітрі. Зараз вже є негативні наслідки для здоров’я в двох-трьох поколіннях потому, збільшилась кількість хворих на психосоматичні захворювання та рак.

Мені здається, не треба ховати голову у пісок — зникнення української нації в найближчі 15 років — це реальність. Як і те, що до 2050 року практично зникне «біла раса» на землі, оскільки зараз інтелект людей погіршується вже в утробі матері, де він губить клітини головного мозку — через забруднене повітря, брудну воду, їжу, в якій багато хімікатів. В Україні стрімко збільшилося пияцтво: дозволено виробляти й продавати алкогольне морозиво (для дітей), а в солодку воду додавати 8 відсотків спирту (для підлітків), тому в Донецькій області три роки тому було взято на облік тисячу алкоголіків серед дітей та підлітків, а в 2005 році ця кількість збільшилась втричі. А скільки з них не на обліку. Газета «День» 2 квітня 2004 року писала: «За радянських часів на українця припадало 8,5 літрів чистого алкоголю, зараз — 20 літрів, 65% підлітків вживають спиртні напої. Йде фізична та психічна деградація. 85% питущих палять. А ще майже 50% цукру йде на виготовлення самогону».

Будь-яка нація вважається старою, якщо більш ніж 7% становлять літні люди (пенсіонери). Їх в Україні більше 30%. Мені здається, обов’язком Комітету статистики є надання аналітичних даних демографії з аналізом. І якщо ми хочемо врятувати націю, ЗМІ повинні надавати зазначені вище дані щоквартально, вказувати на факти, проблеми на недоліки.

Зараз вчені світу попереджають, що негаразди в екології та демографії можуть привести до такого становища, коли вже врятувати націю («русских» і українців, білу расу, а можливо і все людство) буде вже пізно. Тому треба діяти. Хоча я і лікар, але лише нещодавно дізнався, що є біологічна схильність до алкоголізму. Так, алкоголь не переносять 5% східних слов’ян, 35% японців і ще більший відсоток китайців, тому серед останніх так мало алкоголіків.

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.

Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.

Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.

Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.

У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.

Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.

Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.

Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.

Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.

Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.

І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.

Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.

7 липня 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про прийняття до громадянства України 278 осіб, з них 14 неповнолітніх.

Як повідомляє Служба Секретаріату Президента України з питань громадянства, до громадянства прийняті представники 36 національностей, найчисельніші з яких росіяни (31%), вірмени (20%), азербайджанці (9%), молдовани (7%).

Вони приїхали до України з 28 країн, з яких з Російської Федерації - 19%, Республіки Вірменія - 14%, Республіки Молдова - 13%, Азербайджанської Республіки - 13%, Республіки Узбекистан - 12%.

Впродовж поточного року, за рішеннями Президента України, прийнято до громадянства України 1589 осіб, які належать до 66 національностей, найбільш чисельними з яких є росіяни (32%), вірмени (16%), азербайджанці (9%). Для набуття громадянства України іноземці та особи без громадянства приїхали з 40 держав світу (з Російської Федерації - 22%, Республіки Вірменія - 13%, Республіки Узбекистан - 11%, Республіки Молдова -11%, Азербайджанської Республіки - 11%). Серед осіб, прийнятих до громадянства у 2008 році 42 біженці.

Взагалі протягом цього року за рішеннями Президента України, органів внутрішніх справ, дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, набули громадянства України більше 20000 осіб. Припинено громадянство України 2322 особами.

Законодавством України про громадянство визначено, що набуття громадянства України здійснюється іноземцями та особами без громадянства на підставі указів Президента України та рішень органів внутрішніх справ відповідного рівня, рішень керівників дипломатичних представництв чи консульських установ України за кордоном, а припинення громадянства України здійснюється виключно на підставі указів Президента України.