Ігор КАГАНЕЦЬ Газета по-українськи

Абсолютна більшість мешканців великих міст України відчуває гордість за те, що проживає в Україні. Таку відповідь дали 8 з 10 опитаних «Першою рейтинговою системою» респондентів. Телефонне опитування проводилося на замовлення КорреспонденТ.net. Лише шоста частина респондентів зазначила, що не пишається проживанням в Україні.


Слід відзначити закономірність: зі зростанням віку респондентів незначно зменшується кількість тих, хто відчуває гордість за своє українське громадянство. Не зважаючи на це, в найменш «патріотичній» віковій категорії, 60 років і старші, 3/4 опитаних дали позитивну відповідь на запитання. Не відчуває гордості за проживання в Україні лише кожен
п’ятий респондент у цьому віці.

Дослідження проводилося 24-27 липня 2008 року.

Тип дослідження: опитування населення методом телефонного інтерв’ю за місцем проживання респондентів.

Регіон: Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.
Вибірка: 1002 респонденти віком 18+.
Статистична похибка не перевищує 3,2%.

Джерело: http://www.rate1.com.ua/uk/archive/607/gromadjany-pyshajutsia-tym-shcho-zjyvut-v-ukraini/

"Класна" замовна стаття про те, що українці вступили у війну на стороні Грузії.

12 августа 2008
В Гори взята в плен группа украинского спецназа

В окрестностях города Гори российскими миротворцами была взята в плен группа бойцов украинского спецназа, по сообщению нашего корреспондента из Цхинвала.

Более 16 человек, жители Западной и Центральной Украины, пытавшихся избавиться от военной униформы украинского спецназа, были задержаны российскими военными и доставлены в Цхинвал.

Чудом спасшиеся жители осетинского села по случайному стечению обстоятельств опознали в членах этой группы людей, принимавших непосредственное участие в зверском истреблении гражданского населения села Сарабук.

Если эти факты будут подтверждены и их вина и принадлежность к регулярным частям украинской армии доказана, это будет означать соучастие режима Ющенко в геноциде мирного населения и фактически, участие Киева в войне на стороне режима Саакашвили.

Если добавить к этому факт попытки блокирования Украиной выхода кораблей Черноморского флота к берегам Абхазии для оказания помощи абхазцам, налицо признаки военной агрессии Украины.

Джерело: http://censor.net.ua/go/viewTopic--id--239658

оперативно працюють російські спецслужби...

За підсумками сутичок підрозділів грузинських і російських Збройних сил у південній Осетії можна зробити наступні висновки щодо помилок Росії і Грузії як напередодні конфлікту, так і безпосередньо в цьому конфлікті.
http://ua.glavred.info/archive/2008/08/11/123821-1.html

«Сеанс успокоения» Тбилиси провел весьма эффективно: сославшись на Олимпиаду, грузинская власть пообещала «заморозить» конфликт с Цхинвали, введя «олимпийское перемирие», и призвала поступить так же противостоящую сторону, а заодно и Россию. Это вполне вписывалось и в прогнозы экспертов по поводу начала «большой заварухи», которую пророчили в качестве «дня М» в первые числа сентября.




И вот, едва в выпусках вечерних теленовостей европейских телеканалов прозвучали миролюбивые заявления официальных представителей Тбилиси, грузинская армия перешла в наступление, сразу захватив 8 осетинских населенных пунктов, а затем и войдя в Цхинвали. Столица Южной Осетии окружена, и бои ведутся в центре города. Одновременно президент Грузии объявил в стране всеобщую мобилизацию и заявил, что уже мобилизовано до 10 тысяч резервистов.




Формальный повод Грузия придумала так себе, на «троечку»: мол, поводом для активных действий послужили непрекращающиеся, несмотря на призывы к перемирию, обстрелы грузинских населенных пунктов с осетинской стороны. Поскольку многочисленные переговоры с сепаратистами до этого не дали никаких результатов, это было единственным выходом в данной ситуации. Как известно, на серьезные переговоры Цхинвали не шел, заявляя, что согласится на них только при условии присутствия третьей стороны – России. Тбилиси такой вариант, ясное дело, никак не устраивал.




В то же время понятно, что Михаил Саакашвили поступил единственно правильно, «усыпляя бдительность» прежде всего России. Москва перехитрила саму себя, весьма активно принявшись «помогать» Абхазии на широком фронте от дипломатических финтов до ввода подразделений железнодорожных войск под шаткими поводами и забыв на время про Южную Осетию. В Тбилиси этот момент не упустили. А готовились к нему давно.




Провалив летом 2004 года наступление на Цхинвали, Тбилиси сделал правильные выводы, за прошедшие четыре года вложив в реформирование армии и всего военного сектора безопасности колоссальные усилия и средства. Структура вооруженных сил, вооружение, морально-психологическое состояние личного состава и уровень его боевой подготовки позволил говорить о грузинской армии как о самой боеспособной в регионе. Сейчас осетины воюют с подразделениями, у которых нет ничего общего с теми фактически бандформированиями, морально разложившимися, необученными, ободранными и из рук вон плохо вооруженными, которых они обратили в бегство в июле 2004-го. У грузин за плечами годы подготовки американскими инструкторами, собственный опыт Ирака, сказочно возросший престиж военной службы в Грузии, мощное социальное обеспечение и неплохая зарплата. То есть то, что делает из грузинских вооруженных сил вполне современную армию западного образца.




Единственное, что может помешать военным планам Тбилиси, – это Россия. Москва, судя по всему, несмотря на все прошлые угрозы, оказалась, как обычно, абсолютно неготовой к такому повороту дел. Михаил Саакашвили, выступая сегодня утром по грузинскому телевидению, обратился к международному сообществу и призвал его воспрепятствовать агрессии России. По его словам, российские ВВС уже бомбят города Грузии, что является фактом международной агрессии. Но если даже бомбардировки имеют место, это, скорее всего, не более чем жесты отчаяния.




В то же время Россия сделала шаг, просто необходимый сейчас Тбилиси: инициировала экстренное заседание Совета Безопасности ООН по положению в Южной Осетии. О подобном подарке грузины могли только мечтать! Ведь этим Кремль фактически связал себе руки на столь необходимые сейчас Грузии несколько десятков часов.




Начни Россия военную операцию в Южной Осетии, она удержала бы за Цхинвали территорию. Потом, конечно, ООН в любом случае подключилась бы, спланировала миротворческую операцию, начала долгие жаркие споры о мандате, контингентах миротворцев, их полномочиях, задачах и пр. Пока бы все это тянулось, главной победой Москвы было бы недопущение грузин на территорию Южной Осетии. И конфликт снова бы «замерз» на неопределенное время…




Но ни политический, ни военный Кремль не оказался способным оперативно реагировать на изменения обстановки – на что, собственно, и рассчитывал Тбилиси. Сейчас для Грузии главное – пока не очухается Совбез, взять под свой контроль всю Южную Осетию. Как показывает опыт, на это уйдет до недели (если говорить о конкретных мерах, а не о призывающих к «мирному урегулированию» резолюциях, которыми в последнее время так любит отмечаться ООН). Времени вполне достаточно, чтобы закончить операцию. После этого Тбилиси может лишь констатировать, что наконец-то навел конституционный порядок в Южной Осетии как части Грузии. Считающим иначе можно будет выразить свои соболезнования.




История свидетельствует, что в мировой практике проходят и не такие финты. Стоит вспомнить хотя бы Шестидневную войну между Государством Израиль и арабскими странами (Египет, Сирия, Иордания, Ирак), продолжавшуюся с 5-го по 10 июня 1967 года. Тогда, как помним, Израиль так же неожиданно напал и без лишней суеты 6 дней подряд захватывал арабские территории, пока международное сообщество, наконец, не начало осуществлять телодвижения. Территории, захваченные тогда (Голанские высоты и земли близ реки Иордан) – до сих пор в израильском активе. С Южной Осетией ситуация иная, ведь Грузия возвращает под свой контроль земли, являющиеся, по признанию того же международного сообщества, ее исконной территорией…

http://www.glavred.info/archive/2008/08/08/132306-9.html

Минулий рік здивував кіноманів тим, що бестселером став не голлівудський бойовик а документальний фільм «Вода». Втім, як зізналися його творці, за кадром залишалося 150 годин унікального матеріалу і 1200 сторінок розшифровок інтерв’ю.

Відтак знаний міжнародний проект дістав логічне продовження – фільм «Вода-2». Його DVD-версію на Йордан в Україні презентувала компанія «Музикальний центр» при партнерстві з ТМ «Моршинська».

Про що фільм? Про таємниці, співзвучні з таємницями египетських пірамід і глибин ДНК людини. Про те, чого нам не вистачає, і що могло б зробити нас щасливішими. Про дар, котрий ми називаємо життям, і котрий було довірено єдиній у світі речовині, здатній його зберегти — воді.

Не випадково знана марка природньої води ініціювала появу в Україні фільму «Вода-2». Адже саме вода пам’ятає своє природнє походження і наділена особливими властивостями. Вона не тільки заряджається емоціями від усього, що зустрічає на своєму шляху. Вона – джерело нашої енергетики і навіть може зцілювати. Тим паче, що організм людини майже на дві третини складається з рідини, мозок – на 77 %, м’язи – на 80%.

Обрії, що відкриваються перед нами у ракурсі найновіших досліджень структури води, просто неймовірні: завдяки пам’яті води ми зможемо лікувати і себе, і планету, зможемо керувати погодою і прогнозувати поведінку стихії. У фільмі про свої досліди розповідають всесвітньо відомі вчені з Японії, США, Великобританії, Австрії, Ізраїлю, Росії, Казахстану. А японський дослідник Масару Емото демонструє фотографії емоцій води. Форма кристалів, що утворюються при цьому, – від розкішної геометрії до повного хаосу – змінювалася в залежності від того, що саме «чула» вода: комплімент чи образу, музику Вівальді чи тяжкий рок.

У «Воді-2» детально досліджено факти, про які, як стверджує продюсер проекту Саїда Медведєва, не було сенсу розповідати в першому фільмі. Наприклад, про те, чому не варто пити чай з людиною, що вас недолюблює, що таке милосердні ліки і як може вплинути на долю цілого народу «вода гніву». Нас чекає ще немало сюрпризів на стежці пізнання таємниць нашої давньої знайомої, про котру, як виявляється, ми майже нічого не знаємо.
 

Сьогодні – сумна дата в історії українців та інших народів, які опинилися у “більшовицькому раї” – СРСР. 15 лютого 1931 року наказом по ОГПУ було засновано ГУЛАГ – систему коцтаборів, які відрізнялися від інших найбільш жорстоким ставленням до в’язнів.

Враховуючи те, що нині сучасна українська влада, в якій домінують комуністи, як колишні, так й діючі, робить усе можливе, аби більшість громадян не ворушили криваву більшовицьку білизну, ми вважаємо за свій громадський обов’язок звернутися до цієї теми та надати нашій аудиторії якомога об’ємнішу інформацію і про систему більшовицьких концтаборів, спогади політв’язнів, дослідження вчених на цю тематику. Ми також надамо вам біографічну інформацію щодо засновників цієї системи масового знищення народів.

Коротка історична довідка:

ГУЛАГ ОГПУ СРСР – (Головне Управління Таборів Об'єднаного Головного Політичного Управління; те ж, що ГУВТТ, Головне Головне Управління Виправно-Трудових Таборів ОГПУ СРСР) – нова з кінця 1930 р. назва «Концентраційних таборів ОГПУ СРСР» у зв'язку з перейменуванням їх на «виправно-трудові». 14 лютого 1931 р. Було видано Наказ по ОГПУ, який остаточно формалізував зазначену реформу. Незалежно від ГУЛАГу ОГПУ продовжують існувати виправно-трудові. табори НКВС і НКЮ РСФСР (та ін. союзних республік). З цих трьох табірних систем ГУЛАГ є найсуворішою.

Перший начальник ГУЛАГу. – Генріх Ягода, якого пізніше змінить Матвій Берман. Обоє будуть розстріляні як «вороги народу». Розвиваючи соловецький досвід, ГУЛАГ споруджує перші гігантські будови комунізму, причому відсутність механізації підмінюється м’язовою силою сотень тисяч голодних і погано одягнених ув'язнених (ДніпроГЕС, ББК, БАМ, Комсомольськ-на-Амурі й ін.); ОГПУ широко рекламує своє уміння „перековування” рецидивістів і контрреволюціонерів на ентузіастів будівництва комунізму.

У 1934 р. у зв'язку зі скасуванням ОГПУ і перебранням його функцій новоствореним НКВС СРСР, також і ГУЛАГ передається новому наркоматові. ГУЛАГ НКВС (з 1946 р. – МВС) СРСР, «Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень НКВС СРСР», організоване відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 р. «Про утворення загальносоюзного НКВС». У відання ГУЛАГу передаються всі дотепер існуючі табори, що були в розпорядженні ОГПУ СРСР, НКВС РСФСР і НКЮ РСФСР (та ін. союзних республік). Уперше всі табори СРСР об’єднані під одним керівництвом. У постанові ЦВК і РНК від 27 жовтня 1934 р. до цієї назви додано: «...і місць ув’язнення...», тобто ГУЛАГу підпорядковані також і в'язниці.

Начальником ГУЛАГу призначається Матвій Берман, який був до цього начальником ГУЛАГу ОГПУ. Усі найважливіші посади займаються його колишніми співробітниками, у багатьох з яких є соловецький досвід. Перед ГУЛАГом, очолюваним заступником Наркома в ранзі генерала, ставляться такі завдання:

а) ізоляція ненадійних і неблагонадійних елементів з одночасною експлуатацією їх як робсили;

б) перекидання цієї робсили на будь-які відстані й у будь-яке місце. Прим.: З початку 40-х рр., виступаючи в ролі підрядчика, Г. приступив до будівництва шосейних доріг і залізниць у дружній Монголії, де на роботах використовувалися привезені з СРСР ув'язнені;

в) відкриття нових табірних комплексів;

г) періодична ліквідація визначених категорій ув'язнених.

Здійснення цих завдань забезпечують такі управління ГУЛАГу: а) політуправління; б) управління кадрами; в) оперчекістське управління; г) прокурор ГУЛАГу; д) суд (лагсуд); г) управління охорони і режиму; ж) фінуправлінння; з) сануправління; і) адмінгоспупр.

Експлуатацією підневільної робсили відають спеціалізовані відділи: з лісозаготівлі, капітального будівництва, сільгосп, видобутку та ін.. Унаслідок «Великої чистки» (1937-38 рр.) в табори були відправлені мільйони людей. Наприкінці 30-х і на початку 40-х рр. було утворено біля півтора десятка спеціалізованих Головних управлінь: Дальстрой, ГУШосДор, Гідрострой, ГУЖДС, ГУГіМП та ін.. („За роки існування Радянського Союзу в країні з'явилося щонайменше 476 самостійних табірних комплексів, до складу яких входили тисячі окремих таборів, у кожному з яких були ув’язнені від кількох сотень до багатьох тисяч людей”. – Енн Епплбом. Історія ГУЛАГу. Перекл. з англ.. Андрія Іщенка. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 10; Найповніший список управлінь таборів і карти опубліковані у виданні: Карта. Российский независимый исторический и правозащитный журнал, № 10-11 (рік видання не зазначений, може бути 1992 або пізніше). – С. 58-59). Роль підневільної робсили була та ж.

З 40-х рр. ГУЛАГ монополізує науково-дослідну роботу для армії, міліції («шарашки»). У кожного Головного управління свої табори на місцях. На відміну від ГУЛАГу ОГПУ, про діяльність ГУЛАГу НКВД СРСР радіо і преса мовчать. Низька продуктивність підневільної робсили компенсується винятковою дешевизною її утримання і доставки в будь-які, навіть найвіддаленіші та пустельні куточки країни. Примітивний характер робіт дозволяє стимулювати продуктивність праці простим застосуванням насильства. Застосовуються й інші методи. Таємність діяльності ГУЛАГу дозволяє установити порівняно високий плановий коефіцієнт смертності. Вона становила пересічно 30% на рік, запланована з центру – до 80% річно.

До моменту утворення ГУЛАГу у 1934 р. його головними трудовими резервами були селяни, жертви насильницької колективізації села. Відразу приспів «кіровський потік», що незабаром переріс у «Велику чистку», яка нагнала в табори мільйони людей. З тих пір і до смерті Сталіна (1953 р.) ГУЛАГ регулярно поповнюється жертвами чергових масових кампаній.

У царській Росії було ув'язнених:

у 1912 році – 183 тис. чол.

У Радянському Союзі було ув'язнених:

у 1924 році – 86 тис. чол.;
у 1927 році – близько 200 тис. чол.;
у 1937 році – близько 16 млн. чол.;
у 40-50 роки – близько 17-22 млн. чол.;
у 70-і роки – близько 3 млн. чол.;
у 80-і роки – близько 4 млн. чол.
(Енн Епплбом вважає, що через табори пройшло близько 18 млн. людей, ще близько 6 млн. було вислано і депортовано до казахстанських степів і сибірських лісів. Див.: Історія ГУЛАГу. Перекл. з англ.. Андрія Іщенка. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 10).

Починаючи з 1936 р. („єжовщина”) і до смерті Сталіна режим ГУЛАГу систематично посилюється. Особливим репресіям піддаються політв'язні. Табірні комплекси ГУЛАГ (Управління табору) зазвичай очолює генерал, іноді полковник НКВС-МВС. Він відповідає і за виробничу, і за пенітенціарну сторону. Оскільки премії і нагороди він і його співробітники одержують насамперед за перевиконання виробничого плану, то трапляється, що вимоги режиму в деяких окремих випадках підпорядковуються інтересам виробництва.

Табірні комплекси (Управління таборів) розкидані по всій країні, і не тільки в глухомані, але навіть і в столицях (однак вони так хитро замасковані, що непосвячений не здогадається). До середини 40-х рр. їх було вже кілька сотень. У кожному – від декількох десятків тисяч до більш мільйона ув'язнених. Часто-густо у віддалених районах країни пенітенціарне населення табірного комплексу значно перевищує за кількістю місцеве вільне населення. А бюджет декотрого табірного комплексу в багато разів перевершує бюджет краю, області або декількох областей, на чиїй території він розташований. Табірний комплекс не підпорядковується місцевій владі, а тільки Головному управлінню в Москві. Його працівники, вільнонаймані й ув'язнені, не підсудні місцевим судам. Він має власні збройні сили для охорони табору. Роль міліції виконує Оперчекістський відділ.

Після смерті Сталіна всі спеціалізовані управління ГУЛАГу були передані відповідним міністерствам, зберігаючи за ГУЛАГом лише роль постачальника підневільної робсили. Щоб перебрати до рук гулагівський ГУШосДор, довелося створити нове загальносоюзне Міністерство автотранспорту і шосейних доріг (26 серпня 1953 р.). Хрущовська партверхівка поспіхом знищила навіть саме слово «ГУЛАГ», лиховісний зміст якого став на той час уже відомий за межами СРСР.

Восени 1956 р. було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів ГУЛАГу й у зв'язку з цим вирішено реорганізувати їх у «виправно-трудові колонії». Ніякої офіційної постанови про це не було опубліковано і невідомо, ким було прийняте це рішення. З жовтня 1956 р. до квітня 1957 р. «реорганізований» ГУЛАГ перебував у віданні Міністерства Юстиції СРСР під новою вивіскою «Виправно-трудових колоній» або «учрєждєній» (ВТУ, «установ», ВТК). З тих пір термін «установа» уживається для маскування таборів: в СРСР немає більше ні ГУЛАГу, ні таборів, ні ув'язнених – тільки «установи» і «засуджені»!
Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Часть 1. Издание второе, дополненное

Окрім зазначеної серії, ми розпочинаємо цикл публікацій щодо дослідження діяльності спецслужб світу, включаючи ВЧК, ОГПУ, НКВС, КДБ, ЦРУ, МІ-6, МОСАД тощо. Зазначені публікації різних дослідників подаватимуться як по проблемам, так і різноманітним поглядами на конкретні проблеми цієї втаємниченої діяльності.

Сподіваємося, що ви здобудете нові знання, які стануть вам у нагоді. Бо людина, яка має знання – ніколи не буде «біомасою» чи електоратом, вона буде ГРОМАДЯНИНОМ.

Совєтський патріотизм у його новому виді — це відвертий поворот кліки кремлівських вельмож до ідей великоруського імперіалістичного месіанізму, що датується вибухом II імперіалістичної війни. Загроза упадку Москви, а з тим і можливість розпаду СССР, дала привід відкликатися до старих патріотичних почувань. Цей офіційний відклик не був відокремленою подією, зумовленою конечністю самого воєнного положення. Це був початок унаявлення нуртуючого вже здавна процесу під плівкою інтернаціоналістичної фразеології.
3 часу II війни, прозваної „вітчизняною”, старий патріотизм російської імперії відзискує й утверджує — у трохи зміненій формі — своє давнє право громадянства. Громадянам, чи пак „жителям”, СССР припало в уділі, або активно виявляти цей патріотизм, або попасти в підозру ухилу в бік (іншого) націоналізму чи „реакційності”.
Що ж сталося?
На відтинку національної політики большевиків, тобто на відтинку викорінювання всяких неросійських національних ідей і перемінювання „жителів” підбитих країн на яничар, помагачів і активних визнавців т. зв. „ширших ідей”, ідей, спільних з поневолювачами, — не сталося нічого нового, не змінилося по суті нічого, крім ідеологічних гасел, що обґрунтовували політику національного винищування підкорених народів. Єдине нове, отже, це зміна в обґрунтуванні старої національної політики большевиків супроти народів.
Недавно ще знищування національної ідеї і вихолощування всього, що було національне по змісту, а не по формі, офіційно проводилося во ім'я інтернаціоналізації народів. Ідеологічним обґрунтуванням потреби винародовлювання і знецінювання всього національного була марксистська засада про те, що „пролетаріат не має батьківщини”, що до нього належить увесь світ, а кожна національна ідея є „пережитком”, що припізнює поступ у напрямі інтернаціонального злиття народів. Тепер зміна сталася в тому, що російська національна ідея перестала уважатися вже пережитком — у відмінності до всіх інших надалі „пережилих” національних ідей. Більше того! Російський нарід так визначився в соціалістичному будівництві і в „обороні батьківщини соціалізму”, що російську імперіальну ідею проголошено рушієм поступу. Інтернаціональне злиття народів у майбутньому не скасовано. Воно повинно би статися через їхнє державно-політичне злиття з „найпередовішим” у соціалізмі народом (зберігаючи поки що свої племінно-регіональні особливості). Злиття народів в інтернаціональне соціалістичне суспільство відбудеться таким найпростішим способом, що народи будуть перевиховані до того, щоб без спротиву дати пожерти себе російській імперіальній ідеї, яка є найпевнішим гарантом здійснення кремлівського соціалізму. В цьому напрямі провадиться на наших очах спішна робота. Загально беручи, національна політика большевиків продовжує далі те саме, що досі роблено. Знищування всякого національного змісту в неросійських народів проводиться ще більш нетерпляче й настирливо, але під іншим, неприкритим вже гаслом: державно-політичної русифікації народів. Пролетаріатові оголошено, що він має батьківщину. Його вітчизною є російська імперія, як цілість, столицею якої є особливої шани достойна „Масква мая родная”. Підбитим народам проголошено те саме. Одних і других наділено обов'язком любити, боронити й активно величати спільну для них імперію. На них покладено ще й окремий обов'язок шани, подиву і вдячності до „найбільш заслуженого” для пролетаріату і „найпередовішого” народу тієї імперії, народу російського. Кремлівські вельможі докладають зусиль, щоб цим запамороченням про вищість і важність пройняти і російський народ і підкорені народи, навіть подекуди і чужий пролетаріат далеких країн, і перетворити їх у споєний спільним почуттям слухняний інструмент для підбоїв світу під своїм керівництвом.
Російському імперіалізмові царських віків приписується тепер прогресивну роль. Під цим кутом наново ревізується історію і звеличується окремих царів і тих царських генералів, що мали успіхи в загарбницьких війнах. Цього ще мало. Всьому тому, що не було твором „русских людей” — їхньої зброї, праці, або ума — повинна принципово бути надавана менша, або легковажна ціна. На рівні з здобутками російського духу не можна ставити творчості неросійських народів, не кажучи вже про творчість „буржуазного Заходу”. Говорити про позитиви будь-якого народу можна тільки в такому випадку, коли одночасно з тим підкреслюється ще вищі позитиви Росії в тій самій ділянці. Хто це занедбує робити — робить ухил.
З цього погляду „розкривається” щораз то нових „ворогів народу”, що поробили ухили в історії, в політичній економії, в філософії, в літературній критиці, в письменстві, в музиці, в театральному мистецтві, — всюди там, де не досить виразно зуміли чи змогли підкреслити вищість, важність, позитивність російського вкладу.
Кремлівським диктаторам іде отже про створення різновидного круга сугестій не лиш для російського, але й для всіх других народів про меншовартість останніх і про конечність їх орієнтації на співпрацю й допомогу „досконалішого”, більшого, і „здібнішого” в соціалістичному будівництві російського народу. Марксистська ідеологія була до того часу кінцевою метою, зараз вона щораз виразніше стає тільки засобом для забезпечення за російським народом керівної ролі серед других, стає переходовим ступнем для державної і політичної асиміляції підкорених народів. Дальшим логічним етапом „соціалізму” кремлівських вельмож буде національна асиміляція.

Духово-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж свою відмінну культуру. Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру.
Треба ясно окреслити, що вкладається в це поняття. Національність є невід’ємною прикметою кожної культури, навіть коли окремі елементи її є чужого (знову ж таки національного) походження. Може бути тільки більше або менше чужих елементів, що підлягають змінам під впливом тиснення національної природи нового їх підмету.
Твердимо при тому, що тільки національна культура забезпечує повний органічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.
Націоналістична культура є повноцінна, цебто позбавлена негативних складників народньої психіки й традиції, героїчно визначена національна культура. Іншими словами — національна культура націоналістичної доби.
Героїчна духовість українського націоналізму значить натугу змагання одиниці й цілого народу до суспільно-морального ідеалу. Це духовість героя, в якій почуття й змагання одиниці й загалу лучаться у вищу єдність, відмінну від свідомости індивідуалізму й колективізму. Це — філософія не протиставлення й не підпорядкування одиниці масі, а філософія нестримного росту особистости в ім'я спільноти.
Ця духовість є повно суверенна й самовистачальна в своїх джерелах і змісті, та може бути хіба тільки порівнювана, але ніколи не утотожнювана з духовістю та доктринами інших націоналістичних народів. Їх натура в своїх вершках і в масі значно вища, ніж у інших націй.
Зокрема це документується глибокою плідністю її в області творчости, отже, поруч прямого героїчного чину, — культурною функцією українського націоналізму. Витворюючи свій стиль життя й побуту цілого народу, націоналізм творить так само героїчний стиль його мистецтва.
Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це “іскати собі чти, а князю слави” — “Слово о Полку Ігоревім”, це “Князем слава і дружині, амінь!”. Це “як слави зажити”, “слави добувати”, “слава не вмре, не поляже” — “преславного Війська Запорозького” і “Славних Гетьманів”. Це, нарешті, коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури — “Слава України”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху.
Спільнота нації в українській духовості історично усвідомляється не природничо, а духово-містично в Ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження. “Дажбожі внуки чи “діти з коліна Яфетового” — це тільки дві, поганська й христіянська, форми одної думки — божеського благословення народу. Вся козацька експансія росла з міту й величі “славних і величних Русов”, що “за Олега роского монархи... Царгород штурмовали”, і “того же древа есте вітви і храбрих воїнов синове”. І XIX століття черпає всю свою силу з найближчої до нього козацької легенди: “І наллє живої козацької тієї крови...” Не випадково повоєнна українська творчість відкрила нам княжу добу — першоджерело національної потуги. Це було тільки повне відслонення Міту.
Чудо чинення української крови або духового призначення до українського роду —таке часте явище в історії останніх віків України. Є це суто націоналістичне, українське, а не расове, романське чи інше, державне схоплення національної спільноти. Поняття роду є дуже вимовним для зрозуміння історичного росту Української Нації тому, що в ньому сильніше, ніж, напр., в найближчому до нього понятті походження чи понятті крови звучить ідеалістичний момент заповіту, традиції, покликання.
Своє покликання українська нація спірає, проте, на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній ілдивідуальности та заложеної в ній динаміки.

Сама назва, саме слово “Націоналізм” — відносно недавнє. В політичну літературу воно впроваджене щойно наприкінці XIX ст. Це не значить, що перед тим, заки ця назва стала широко відомою, націоналізму загалом на світі не існувало. Навпаки, націоналізм є явище, нерозривно зв'язане з існуванням народів, і тому воно існує так довго, як довго існують народи. Але в різних часах різними назвами його називають. А діється це тому, що в різних століттях націоналізм різних народів висував такі ударні гасла, які в одному часі були для нього найважніші (наприклад, оборона віри, демократії, династії тощо). Через те різні періоди історичної дії націоналізму носять назви тогочасного ідеологічного гасла, під яким йшла боротьба за фактичні інтереси націй. Це має той наслідок, що при поверховому розгляді історії уважається поодинокі форми вияву націоналізму за відокремлені політичні течії, чи за закінчене політичне прямування однієї історичної доби і втрачається тяглість історичного розвитку.
Для ясности поставмо питання, що таке націоналізм? Найзагальніша відповідь така: націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу.
Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні.
Патріотизм — це почування. Це любов до батьківщини і любов до його народу (від лат. патрія — батьківщина). Націоналізм — це вольове напрямлення політичних бажань народу по лінії його практичних життєвих інтересів. Патріотизм — це емотивний настрій людей, що свідомі того, що вони люблять свою батьківщину. З патріотизму, з любови народу й батьківщини можуть постати й поставали бажання політичними чинами захищати інтереси народу. Тоді ті політичні чини чи політичні напрямки, що зродилися з патріотизму, стають бажаннями дії для інтересів народу, й отже зміняють свою якість. З емотивних настроїв [вони] перемінюються і оформляються на політичні хотіння, отже перемінюються на націоналістичну течію.
Іншими словами, патріотизм не є ще націоналізмом, але може деколи бути вистарчальним ґрунтом, з якого повстає націоналізм. Патріот не є і не мусить бути націоналістом. (Від того він не є гіршим патріотом). Націоналістом патріот стане тоді, коли емотивний настрій любови до батьківщини спонукає його політично діяти й думати виключно по лінії здійснення політичних інтересів свого народу, [мати] почуття зобов'язаности супроти політичних потреб народу. З цього заключення таке: не кожний патріот є націоналістом, не всякий патріотизм є основою для зродження націоналізму. Але націоналіст не може не бути патріотом.
Що так воно є, це роз'яснить такий приклад з нашої історії. В 60-х роках минулого століття, підо впливом пізнього романтизму, повстав на Правобережжі народницький, або хлопоманський рух українських патріотів. Була це сентиментальна молодь, яка захоплювалася українськими селянськими масами, спочувала його положенню, “ходила між народ” [та] списувала народні пісні й звеличувала їх красу, переодягалася в народну ношу, працювала над плеканням рідної мови й мляво переборювала масову неграмотність, але нічогосінько не робила, щоб поправити політичне положення того народу. Навпаки, [хлопомани] принципово були проти політичної роботи в обороні національних інтересів того народу, який вони так дуже романтично кохали. На цьому прикладі народолюбців ясно видно, що патріотизм не тільки не мусить бути основою для конечного зродження націоналізму, але що з патріотизму можуть повстати такі течії громадської думки, які в цілій основі суперечні й ворожі націоналізму.
Чому воно так?
Ми сказали, що націоналізм — це діяння винятково в інтересах власного народу й мислення його інтересами. З цього виходить, по-перше, що націоналізм — це напрямок вольовий, а не чуттєвий, як патріотизм, по-друге, що головні цілі націоналізму є цілі політичні, бо інтереси нації — це не краса пісні і ноші, що можуть стати задовільним предметом шанування романтичних патріотів, але найреальніші політичні й соціяльні справи, від яких залежить буття народу.
Здійснення тих цілей є завжди метою прямувань націоналізму, а часами тільки — метою прямувань патріотизму. У таких випадках патріотизм переходить у форми націоналістичної дії і тоді з ним тотожний. Перетворюється в націоналізм.
Головні різниці між націоналізмом і патріотизмом стануть помітними, коли порівняємо основні категорії патріотичного і націоналістичного думання. Пам'ятаючи, що патріотизм — це емотивний стан, а націоналізм — політичне прямування, — треба зробити такі розрізнення.
Для патріотизму:
психологічним джерелом є: любов дорідного краю й народу; головною категорією думання є: нарід як етнографічне поняття реально існуючих в даному часі людей (“сучасна Україна”);
політичною метою є: свобода народу як цінність в собі, добро народу в сучасному;
програмовими цілями є: конституція, автономія, федерація, як поширення свободи народу, існуючого в даний час.

Для націоналізму:
психологічним джерелом є: бажання політичної влади власного народу;
головною категорією думання є: нація, як політичне поняття, як підмет історичного процесу не лише в сучасному, але в минулому й майбутньому (“вічна Україна”);
політичною метою є: влада народу, як передумова й ґарант всякої свободи, сила народу головно на майбутнє положення;
програмовими цілями є: держава, суверенність як самостійна передумова тривкого існування сили й свободи народу в його історичному розвитку.

Теперішня доля народу є предметом журби патріотів, майбутня доля нації є предметом журби націоналістів. В акцентуванні першими сучасности, другими майбутности є причина нахилу патріотів до матеріялістичного, а націоналістів до ідеалістичного розуміння історії.
Ще одне розрізнення. Націоналізм часом мішають з шовінізмом. Чи це тотожні поняття? Ні.
Шовінізм — це нездорова форма надмірного розвитку патріотичних почувань. Шовінізм — це перебільшене й безкритичне переоцінювання всього, що рідне, сліпа ненависть і часто необґрунтоване згірдливе відношення, ворожість до чужого.
Шовінізм стимульований самими почуваннями, вибухами патріотичних емоцій, що є поза всякими впливами доцільности політичних рацій. Простіше кажучи, шовінізм — це небезпечне одурманення патріотичними настроями.
Прикладом таких випадків є царський патріотизм чорносотенських погромщиків, або патріотизм польської розагітованої вулиці. Бувши патріотичною емоцією для емоції, шовінізм не має нічого спільного з патріотизмом (поза тим, що є його звиродженою формою), а тим більше з націоналізмом, який є не емотивний, але перш за все вольовим напрямленням політичної думки.