Вид:
короткий
повний

Просвіта

До візиту в Україну агента КДБ "Михайлова"

  • 07.08.09, 20:33
« …“Малоросійство” – ця ганебна хвороба українського характеру переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого».

(О. Баган)

Цитата

  • 29.07.09, 19:13
Перший крок до ліквідації нації - стерти її пам"ять.
Знищити її книги, її культуру, її історію; потім написати нові книги, створити нову культуру, вигадати нову історію.
Поволі нація забуватиме, якою вона була та якою вона є.
Світ забуде її ще швидше.
Мілан Кундера.

Цар людей

  • 15.07.09, 21:04
Справа Лозинського: рабовласник з депутатським мандатом
Позавчора в селі Грушка поховали Валерія Олійника. Він не єдиний, хто постраждав від «хазяїна» Голованівська.
Поїздка журналістів «УМ» на Кіровоградщину, де минулого тижня за нез’ясованих обставин загинув безробітний Валерій Олійник, шокувала. І навіть не тим, що можна побачити практично в кожному райцентрі України — бідністю людей. Область, за голоси якої у будь–який спосіб, у тому числі й незаконний, у 2004 році боролися «біло–голубі», котрі, зрештою, програли, після революції не здобула ані свободи слова, ані права звернення до вищих владних інстанцій, ані права на землю. За намагання добитися цих прав у Голованівському районі одних саджають до в’язниці, інших — убивають. Депутата–БЮТівця Віктора Лозинського тут називають «хазяїном», «царем». Від нього залежать усі органи влади Голованівська, та й загалом усе місто. Він може милувати і карати. Безкарно. Як це сталося з Валерієм Олійником.
«Я не зрікалася сина — мене змусили»
Перипетії навколо загибелі Валерія Олійника, який нібито напав на нардепа–БЮТівця Віктора Лозинського, а заразом і супроводжуючих його осіб — прокурора Голованівського району Євгена Горбенка та начальника райвідділу міліції Михайла Ковальського — викликали неабиякий резонанс. За кілька днів сам Лозинський скликав прес–конференцію і багато говорив про самозахист, демонструючи журналістам порізи на руці, які нібито завдав йому Олійник. Згодом невідомо звідки в інтернеті з’явився відеозапис матері покійного, де вона невпевнено, але зреклася сина, розповівши, що той «міг убити людину». І це попри те, що буквально напередодні Любов Олійник характеризувала свого сина як людину, «котра і мухи не образить».
Сусіди переконують: Валерій ніколи не відзначався агресивністю, а, навпаки, був працьовитим і хазяйновитим чоловіком. «Бувало таке, що він заходив позичити дві гривні. Але жодного разу не було, щоб не віддав борг, — розповідає Людмила Вацюк, сусідка, з якою «УМ» розмовляла на поминках загиблого. — У 1997 році він спробував організувати бізнес разом із моїм сином. Ви не уявляєте, наскільки ця людина була грамотна в розрахунках, хоча, здавалося б, і немає відповідної освіти».
«УМ» удалося знайти пояснення і згаданому відео з матір’ю, де вона змінила власні слова про невинність сина на фактично звинувачення його у вбивстві. Голова ветеранської ради села Грушка Валерій Крижановський — чи не єдиний з «владного олімпу» села, хто збирав кошти серед місцевих на похорон Валерія, — каже, що тиску на Любов Олійник, який їй довелося зазнати, витримав би не кожен молодий: «За останні кілька днів до неї приїжджали багато–хто. Причому всі запевняли, що хочуть допомогти, однак заходили до хати, як господарі, фотографували, робили обшук, і все це під покровом ночі».
Після попереднього «опрацювання» 81–річної жінки приїхали і «великі люди». «Коли я попросила їх представитися, відповіли, що їхні прізвища дуже відомі, але я нічого не запам’ятаю. Фотографували мене, робили обшук у кімнаті сина, а потім показали якусь зброю й попросили запам’ятати її, бо, мовляв, це зброя, з якої мій син стріляв по комусь», — розповідає «УМ» пані Люба. Утім на цьому візити до старенької не припинилися. Пізніше до неї завітали представники прокуратури: «Вони запевняли, що все роблять у моїх інтересах. Так само фотографували мене, обдивилися кімнату сина. Сказали, що так треба, щоб допомогти, бо вони знають, що мого сина застрелили. Далі наполягли, аби я сказала на камеру їхній текст, де, зокрема, були й слова, що мій син міг убити. Потім, показавши записане відео, білява жінка, яка була разом із ними, висловила мені співчуття й дала 200 гривень».
Він хотів виловити «зайчика». Але став «кабаном»
Після виклику до прокуратури, де Любов Олійник протримали більше чотирьох годин без склянки води, їй виклали кілька видів зброї і наказали «згадати», яку з них чи всі одразу показував син. Односельці жінки переконані: старенькій жінці не випадково показували напередодні таку саму зброю вдома, змушуючи запам’ятати її. Лише так згодом можна було відмити від крові руки вбивць і очорнити мертвого Валерія, якого всі в Грушці називали «Божим чоловіком».
«Коли проводили обшук у кімнаті сина, знайшли пляшки з наліпками. У посуді Валерій і справді вистоював якісь трави, однак лише тому, що вірив у власні сили й хотів знайти спосіб видобутку енергії з, як він казав, «сонячного зайчика», аби хоча б якось допомогти державі», — каже Людмила Вацюк. Жінка додає: якщо б у селі була робота чи можливість розпочати власний бізнес, як того прагнув Валерій у 90–х роках, він не копав би людські городи за копійчину і, врешті–решт, не потрапив би до фатального мисливського угіддя депутата Лозинського, де, за окремими версіями, нібито збирав пляшки. З’ясувати, що ж трапилося насправді, виявилося непросто. У районному центрі з населенням понад вісім тисяч більшість мешканців скрушно опускали очі, коли «УМ» запитувала про події тієї ночі. Утім чутки про вбивство невинного чоловіка гуляють райцентром. Вірити в них можна, зокрема, й тому, що з села Грушка, де жив покійний Валерій, до мисливського угіддя пана Лозинського дорога становить кількадесят кілометрів. Повірити ж, що чоловік ішов по пляшки до угіддя, де й не «бомжу» пройти непросто, — складно. Люди кажуть, що покійний сподівався на більше, ніж копійки, виручені за скляну тару. Бо знайшов підробіток у того, хто пізніше запевнятиме, що Валерій Олійник напав на нього спершу з пістолетами, а потім — з ножем.
У такому випадку можна пояснити іншу версію, за якою Валерій Олійник за два тижні до смерті нібито демонстрував матері «наган», на чому потім так палко наполягатимуть слідчі. «Там увесь час стріляють навіть автоматні черги — зброя для цих людей не є проблемою. У селі говорять, що Валері сказали загнати кабана, бо мало приїхати постріляти районне начальство. Також подейкують, що в той вечір начальство щось святкувало в одному з розважальних закладів Голованівська, а потім поїхало на полювання, — каже мешканка села Грузьке Тамара Лисовська. — Оскільки кабана не побачили, а «царі» нашого міста вже були «у доброму гуморі», то наказали Валері бігти замість тварини!». Якщо дотримуватися цієї версії і чоловік справді влаштувався в угіддя, щоб підзаробити грошей, не виключено, там йому і видали «наган». Бо придбати недешеву зброю безробітному не по кишені.
Цар лісу
Має Голованівськ ще одну характерну ознаку: у місті можна зустріти стільки автівок із синіми, себто міліцейськими, номерами, що складається враження, ніби це «силова столиця» регіону. Та, попри це, брак довіри до влади в місті — колосальний.
Борис Пустовіт постійно займається фізичними вправами на природі, однак нині літній чоловік, який усе життя прожив у селі Клинове, не може спокійно вийти у ліс, бо там розташовані мисливські угіддя, які нібито і належать державі, але насправді — пану Лозинському, котрий їх орендує, і, кажуть місцеві, встиг збудувати чимале обійстя. «Я люблю ходити взимку на лижах. Одного разу зайшов і на територію, яку тепер прийнято називати «угіддям пана Лозинського». Залишивши спорядження біля дерева, вирішив прогулятися, бо здавна люблю природу, люблю залишатися на кілька діб у лісі, свого часу навіть проводив по кілька днів у землянці, викопаній власноруч. Ішов у той день із карабіном, бо маю мисливський квиток. Повертаюся до лиж, чую — «Бросай оружіє!». Кинув зброю, коли — ні: Лозинський почав бити мене по голові. На моє запитання «За що?» той відповів: «Бо ти пішов у мій ліс!» Спересердя кажу йому: «А мій де ліс? А мого батька та матері, які на цій землі все життя працювали, де ліс?! З яких це пір ліс став твоїм?» А він мені: я його викупив, бо отримую 100 тисяч доларів у місяць. Що мені було відповісти з моїми на той час 66 гривнями?».
Далі чоловік неохоче розповідає, як депутат Лозинський душив його петлею для тварин, звинувативши в розкладанні пасток на звірів «у його лісі». «А потім почав вимагати, щоб я зняв галоші. На вулиці зима, снігу по коліна, а до села — 8 кілометрів... Додому я йшов фактично босий, бо валянки облетіли без галош, і я мало не замерз. У березні цього року знову пішов у ліс. На своє нещастя, там мене перестрів пан Лозинський, який збив із ніг і почав бити. На заклики отямитися, бо «повідбиваєш печінки», відповів сухо: я не просто повідбиваю тобі все, а і уб’ю! Далі витягнув з кишені мій телефон, поставив на пеньок і розстріляв із рушниці».
Чия земля? Лозинського!
Дістатися до «лісового маєтку» нардепа–БЮТівця виявилося непросто: з усіх сторін він обгороджений лісом. А якщо хтось проїжджає єдиною польовою дорогою біля «угіддя», переконують місцеві мешканці, обов’язково повинен пройти «огляд». «Одного разу вони навіть перевіряли коляску з моєю дитиною, бо думали, що я там заховала щось, поцупивши у них», — розповіла місцева мешканка Галя. Своєрідну «митницю» тут проходять усі: — від мотоциклів до іномарок. «Останнім Лозинський підпалив авто хлопців з Одеської області, які погналися за зайцем, не знаючи, що це приватна власність, бо ніде жодної таблички немає! Лише місцеві знають про його територію, бо нардеп називає весь Голованівський район — «своїм, який він нікому не віддасть», — каже мешканка села Грузьке Тамара Лісовська. «Авто тут горять регулярно — це один із методів впливу на місцевих, щоб боялися. А ті, хто затягують конфлікт із депутатом, не йдучи на поклін, ризикують позбутися й обійстя, — додає літня сусідка пані Лісовської, яка боїться назвати навіть своє ім’я — Я пам’ятаю, як стояв спалений «бобик», а приїжджі весь час дивувалися: чого це в нас кіно знімають?».
«Це не бойовик, а кіно про кріпаків сучасності, які не мають жодного права у демократичній державі», — веде далі Тамара Лісовська, одна з небагатьох, яка наважилася написати листа Президенту Віктору Ющенку з простим проханням — допомогти з’ясувати, чи не має наміру БЮТівець обманути людей, пропонуючи забрати понад 3,5 тисячі гектарів землі в оренду для інвесторів. Її односельці підтверджують: Лозинський приїхав і разом з однопартійцем Андрієм Веревським почав вимагати віддати йому усю землю, яка мала дістатися людям внаслідок розпаду колишьного колгоспу. «Мотивував це тим, що приведе сюди негрів пшеницю вирощувати. Зрештою, перепродавши землю через підставні фірми, людей залишили без копійки і землі, а мене засудили за те, що написала листа до Президента», — скаржиться пані Лісовська. Як зазначив у позовній заяві нардеп, у листі на ім’я Віктора Ющенка є слова, які принижують його честь і гідність. Не забарився стати на бік депутата і районний суд, який присудив жінці п’ять тисяч гривень штрафу. А оскільки та відмовилася платити, бо не вважає себе винною, та й таких грошей не має, описав її майно. До пані Тамари навіть приходили судові виконавці, які забрали... пилосос. А ще в описаному майні значиться... балія. «То віддала пилосос — нехай забирає і її. Мабуть, депутати–БЮТівці живуть і справді погано, якщо не мають у чому покупатися», — крізь сльози іронізує жінка.
«Ти сидиш, а я з Ющенком «по дьоснах» ганяю»
Правди шукати ніде, кажуть місцеві. Адже в нашому місті Віктор Лозинський разом із прокурором і начальником міліції району — одне ціле. «Я був єдиним, хто не погодився платити «мзду» з кафе, яке будував власними руками, не вкравши ані копійки, — розповідає приватний підприємець Василь Конякін. — Зрештою, проти мене порушили карну справу, а коли я прийшов у міліцію, то у кабінеті Ковальського застав прокурора Горбенка і Лозинського, який заявив мені, що я вже сиджу».
Пана Василя і справді посадили на три доби, сфабрикувавши справу, що він донині намагається довести в суді. Нині ж цькування триває. І якщо раніше чоловік вірив у справедливість, сьогодні лише гірко згадує: «На мій день народження вони кинули мене за ґрати, бо я нібито образив керуючого Лозинського пана Перепелицю, про що той не забарився написати заяву. І дарма, що в той час, коли я його нібито ображав, у мене була зустріч із представниками обласної міліції за фактом сфабрикованої і порушеної перед тим кримінальної справи. Коли мене закрили в камері, Віктор Лозинський сказав: «Бачиш, ти привів Ющенка до влади, підтримавши його на Майдані, й сьогодні сидиш. А я з ним «по дьоснах ганяю».
«Пан Лозинський на виборах у 2004 році відкрито керував штабом Віктора Януковича. І, самі розумієте, підпали бюлетенів, вибуховий пристрій, а потім пожежа на 53–й виборчій дільниці не могли статися без його відома. Пізніше він уже став членом Блоку Юлії Тимошенко. Згодом був усунений із посади неугодний голова райсуду, а нині нардеп Лозинський контролює усі без винятку державні структури у Голованівському районі, де на всіх керівних посадах має або свого керівника, або заступника», — каже колишній голова райдержадміністрації Сергій Піддубний. А також додає, що неодноразово звертався з листами до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, однак відповіді не отримав.
Зате Міністерство внутрішніх справ днями під керівництвом того ж борця за «бандитам — тюрми!» Юрія Луценка не забарилося поширити повідомлення, що «члени слідчо–оперативної групи заявляють, що депутат від БЮТ Віктор Лозинський, Голованівський районний прокурор Євген Горбенко і начальник Голованівського райвідділу міліції Михайло Ковальський беззбройні допомагали правоохоронцям затримати злочинця».
Остання путь
Позавчора у селі Грушка поховали Валерія Олійника. Попри сувору заборону не відкривати труну, люди таки вирішили пересвідчитися, чи справді хоронять односельця. Побачене шокувало: тіло чоловіка привезли без ноги, з пришитою головою і зашитими ранами від пострілів. «УМ» помолилася на могилі загиблого, де БЮТівські «царьки» не спромоглися після всього зробленого встановити навіть хреста, поховавши Валерія, як тварину. А люди, поминаючи Валерія, гадали, як вберегти навіть мертве тіло — ще за годину до похорону селом поповзли чутки, що його викрадуть, аби ніхто не міг провести повторної судмедекспертизи.
ДО РЕЧІ
І серпом, і молотом, і Шевченком...
А ще, подейкують місцеві, саме БЮТівець «постарався», аби в центрі міста, де попередня влада вперше за роки незалежності встановила малий Державний герб України — тризуб, тепер замість нього з’явився радянський серп і молот, про що «УМ» писала. Тоді ж наша газета повідомляла, що з центру міста зник пам’ятник Тарасові Шевченку, а влада лише згодом почала роз’яснювати, що його забрали на реконструкцію. Насправді ж монумент Кобзареві розташований за кілька метрів від «літнього будинку» пана Лозинського, огородженого височенним парканом, безпосередньо в центрі Голованівська. На вході стоїть охорона, яка пильно пантрує, аби знімки шикарного палацу не потрапили у пресу.
Коли місцевий священик церкви Київського патріархату отець Василь спробував протестувати і проти зникнення Тризуба, і проти зникнення пам’ятника Шевченку, Лозинський особисто кілька разів просив «не пхатися». «Він доганяв чоловіка по дорозі додому на своєму джипі. Причому намагався перегородити дорогу, лякаючи, що наїде на нього. Я матір–героїня п’ятьох дітей і завжди сподівалася на Юлію Тимошенко. Але сьогодні можу заледве прогодувати діток, не кажучи вже про навчання. А депутат Юлії Володимирівни замість підтримки залякує мого чоловіка», — каже дружина отця, Віра Іванівна.
Україна молода 25.06.09

Співчуття/Милосердя

  • 08.07.09, 23:25
Співчуття – це одна з форм вияву людинолюбства; ставлення до іншої людини, засноване на визнанні законності її потреб та інтересів; виражається в розумінні почуттів і думок іншої людини, наданні моральної підтримки її прагненням і готовності сприяти їх здійсненню. Здатність до співчуття є однією з елементарних і водночас фундаментальних властивостей людини як суспільної істоти. Виникнувши водночас з особистими інтересами та на противагу їм, це соціальне почуття певною мірою обмежувало приватний егоїзм людей, даючи змогу кожному поставити себе на місце іншої людини й побачити в ній собі подібного. Співчуття є важливою формою вияву гуманізму міжособистністих відносиню. Співчуття означає участь, співпереживання і при цьому полегшення важких, неприємних почуттів іншої людини. Воно вимагає внутрішнього такту та культури спілкування.
Милосердя – це співчутлива і діяльна любов, яка виражається в готовності допомагати кожному, хто цього потребує, і поширюється на всіх людей, а гранично – на все живе. В поняття «милосердя» поєднуються два аспекти – духовно-емоційний (переживання чужого болю як свого) і конкретно-практичний (порив до реальної допомоги). Без першого милосердя вироджується у холодну філантропію, без другого – в порожню сентиментальність. Джерела милосердя як морального принципу лежать в архаїчній родовій солідарності, яка суворо зобовязувала ціною будь-яких жертв виволяти з біди родича, проте не «чужих». Недаремно в англійській мові слова «рід» і «добрий» - однокореневі синоніми: «хто мого роду, вже тому добрий до мене, поза родом же очікувати доброти не доводиться». Щоправда, родова солідарність може частково поширюватися і на тих, хто перебуває поза колом «своїх», але якось з ним пов"язанимй

Перезавантаження нації

Міф "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
 
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
 
Особливості національної самооцінки
 
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
 
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
 
Хто кого переміг
 
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
 
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.
 
Перезавантаження нації
 
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Галушко Кирило
Український тиждень

Гали-кельти

Прадавня мудрість твердить: «Якщо бажаєш щось зрозуміти — пізнай, як
воно виникло».
Таємниця походження дуже часто захована в іменах, тому
таке велике значення має етимологія — наука про первинні, істинні
значення слів. Відповідно імена народів можуть багато розповісти про
їхнє походження.


СУПЕРЕТНОС ГАЛЛІВ (КЕЛЬТІВ)
народився на території Правобережної
України у 12 ст. до н. е. За свідченням видатного англійського історика
й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли мали скіфське походження і
були вихідцями з нинішньої Галичини (Prichard J. S. Eastern origin of
the Celtic nation. — London, 1857. Див. також: Каныгин Ю. Вехи
священной истории. — К.: 1999. — С. 155—176)що переконливо підтверджено
сучасними археологічними знахідками. (Першу знахідку чисто кельтського
походження (майстерню кельтського гончара з великою кількістю
інвентаря) було знайдено ще в 1962 році в районі села Бовшів, що
знаходиться в 32 км північніше Івано-Франківська, в 11 км від древнього
Галича.)

Достеменно з’ясовано, що вони населяли територію від Прип’яті до
Чорного моря, від Малої Азії до Іспанії. (Геннадий Казакевич. Кельты в
Украине. — http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/268/24100/)

До початку 1 тисячоліття до н. е. галли оволоділи майже всією Європою.
Їх характерною особливістю були високий зріст, біла шкіра, розвинені
м’язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинена музично-пісенна
культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду, культ краси.

(Пауэлл Теренс. Кельты. Воины и маги / Пер. с англ. — М.: ЗАО
«Центрполиграф», 2004. — С. 69—71.)

Гіневра, король Артур та  Мерлін:


Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли.
Сокира широко використовувалася і як холодна бойова зброя, і як
томагавк, і як ритуальна зброя, і як господарський інструмент.

 Сокиру
ще називають «кельтом»від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун».

Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів
стали називати кельтами
. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині
збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні
Україні. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом дорослого чоловіка.

Чи не найяскравішим підтвердженням карпатського походження кельтів є
їхні народні танці. Погляньте, наприклад, на танці ірландських кельтів
— ті ж самі рухи з притисненими до тіла прямими руками, що імітують
швидке спускання з гори, ті ж самі музичні інструменти (коза-«волинка»,
дримба), що й у наших гуцулів.
До речі, слово «гоцул» , що означає «галасливий» , «непосидючий» , є етимологічно близьким до слова «галл» ; близькими до «гоцул» є також слова «гоцак» — танок зі стрибками — і «гучати» — звучати, шуміти, гудіти.

Етнонім «галли» походить від «галас-голос-логос», що позначає як голосистість, так і знання
Ці
поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення, вищим проявом
якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав
себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів
«голос» (співучість, милозвучність мовлення) і «логос»
(мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів
був півень — «птах, що піє». Від кореня *гал-*гол (голос) походять:

  • українські «галайко» — крикун«галакати» — кричати «галас» —
    голосна розмова, крик галайстра — «шумний натовп, купа дітей»,
    «ґаламаґати» — говорити дурниці, «галич» — галасливе вороння; приспів
    «гала» («Ой чук та гала, а я в церкві була», «гала-гігі-гей»,
    «галя-гиля»)(Грінченко Борис. Словарь української мови.)

  • сумерське «галя», «гал» — постійний співак у храмі, дяк
    (Кузич-Березовський Іван. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994. — С.
    164);

  • італійське «гала» — урочисте придворне свято зі співами в Італії і Франції 17—18 століть.

  • сучасне «гала-концерт» — урочисте пісенне видовищесучасне «гала-концерт» — урочисте пісенне видовище


  • Ім’я «галли» було самоназвою,що підтверджують відповідні топоніми, розкидані по всій Європі — всюди, куди приходили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Малої Азії, Північної Іспанії, Франції), Галілея на півночі Палестини, Гілея на лівобережжі Дніпра біля його гирла, Португалія (від
    головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо. В якості сучасного
    прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою.

    Як повідомляє «Лінгвістичний енциклопедичний словник» Москва, 1990.— С. 92, «галльська мова належить до кельтських мов (континентальна гілка);
    в реальності існувала як група діалектів кельтських племен, що населяли
    територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області
    Малої Азії (галатські племена)».
    «В 1 тис. до н. е. кельтські мови були поширені на значній частині
    Європи (нині це частина Німеччини і Франції, Великобританія, Ірландія,
    Іспанія, Північна Італія), доходячи на Сході до Карпат і через Балкани
    до Малої Азії» .

    Додамо, що зі словами «голос» і «слово» тісно пов’язане «слава», латинською gloria — cлава, славні діяння. Тому слово «гали» також означало «славні» — можливо, що саме це значення було головним.

    Через 16 століть після народження галлів, а саме у 5 ст. н. е., у
    Північному Надчорномор’ї народився новий арійський суперетнос — слов’яни. Його самоназва також походила від «слово» в розумінні як «знання» (мудрість, наука), так і промовлене знання (голос), а також «слава».


    Таким чином, перед нами традиція прив’язки арійських етнонімів до
    понять «знання», «голос» і «слава». Це пов’язано з тим, що чергове
    народження кожного нового українського етносу (наголошую, що автор
    підкреслює, що мається на увазі люди, що живуть на тер-ії України, бо
    саме в тяжки для нас часи з*являється ця назва, як назва держави, а не
    трериторії, але етнос - це спільнота людей. що розмовляє однією мовою)
    супроводжувалося відновленням знань (слова) про природу людини і світу,
    а також поширенням цих знань через мовлення (голос) і славні діяння.

    Річ у тім, що для успішного становлення і зростання народу потрібна
    могутність (сила). А глибинні знання і правильне мовлення якраз і є
    основою магічних (могутніх) практик, тобто сукупності технологій,
    ґрунтованих на боголюдських потенціях людини. За їхньою допомогою народ
    ставав сильним, плодючим, здоровим і згуртованим, гармонізував свій
    життєвий простір, поліпшував клімат і урожайність.


    Проте арійський корінь *гал-*гел має ще одне значення: світлий, сонячний, білий, молочний. Від цього кореня походять:

  • українське «ґалаґан» (буквально «світлоносний», від гала — світло, ган — гнати, нести), що означає іскру («із-к-ра», тобто «із кусочка сонця») або головню (недогарок);

  • французьке «гало» — світлове коло навколо Сонця
  • ;
  • гелленське «гала» — молоко, тобто «біле» (порівняйте з укр. «набіл» — молокопродукти) звідси «Галактика» — «Молочний Шлях»
  • ;
  • гелленське «геле» — сонячне світло, «Геліо» — Сонце, жіноче ім’я «Гелена» (Єлена) — сонячна;

  • ГАЛЛьська мова (див. вище) і ГЕЛьська мова,
    якою розмовляють в Шотландії і яка є діалектом ірландської мови, що
    також належить до кельтських мов, ( Лингвистический энциклопедический
    словарь. — С. 126)


  • Традиція арійських етнонімів за аспектом сонячності-світлоносності реалізована в іменах «арії» (сонячні, ярі, життєспроможні, пасіонарні), «сколоти» (сонячні, «з кола», де коло-соло — це сонце), «руси» — русяві, світлі, сонячні.

    Таким чином, самоназва «галли» вказувала на чотири характерні якості народу:

    - носії Знання (знавці Божих законів, природи божественного, духовного і земного світів — Праві, Наві і Яві);
    - носії Мовлення (красномовні, голосисті, милозвучні);
    - носії Світла і Слави (сонячні, пасіонарні, життєспроможні, шляхетні);
    - представники Білої раси (світлошкірі, білі, світлі)



    "Арійский стандарт" І.Каганець

    Арійці

    Поняття Арійської раси відоме багато тисячоліть завдяки езотеричній
    традиції, точніше, фрагментам цієї традиції, що дійшли до нашого часу.

    Наприклад, Едуард Шюре, який мав доступ до такого роду інформації,
    повідомляє в книзі «Великі посвячені» (1895), що Арійська раса
    народилася на землі Скіфії 7—8 тисячоліть тому. (Шюре Эдуард.
    Великие посвященные. Очерк эзотеризма религий (Пер. с франц. Е.
    Писаревой). — Калуга: Типография Губернской Земской Управы, 1914 . — С.
    20, 31. )


    Якщо взяти середнє значення — 7500 р., то це точно відповідає
    народженню Трипільської (Арійської) цивілізації 7500 років тому, тобто
    у 55 ст. до н. е. Шюре не міг про це знати з археологічних джерел
    (судячи з книги, вони його взагалі не цікавили), оскільки наукові
    уявлення про народження Арійської раси на землі України з’явилися вже
    після виходу його книги.
    Наприклад, Вікентій Хвойка розкопав
    Трипільську цивілізацію лише у 1896—1899 рр., про що повідомив у 1899
    році на XI Всеросійському археологічному з’їзді в Києві. Вчений вважав
    Трипільську культуру автохтонною; на його переконання
    «її
    залишили пращури слов’ян — арійські племена» ; «Народ, якому належали
    описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка арійського племені,
    якій, по всій справедливості, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої
    й донині населяють Південно-Західну Росію» .



    У далекому минулому було доволі чітке самоусвідомлення належності до
    Арійської раси.

    Прикладом може бути напис на могилі Дарія, імператора
    Персії (550—486 р. до н. е.):
    «Я є Дарій, — великий князь, князь князів, володар країв і народів,
    цієї великої землі і земель далеких, син Віштаспаса, ахаменід, перс,
    син перса, арій, арійського сімені».
    Арій арійського сімені — це
    останнє і найвище окреслення його раси і роду. З династії він Ахаменід.
    З народів і раси він є Арій із арійського сімені. Яскраво, виразно і
    промовисто.(Шаян Володимир. Віра Предків наших. — http://pravo.iatp.org.ua/lev/booksha1.htm )

    Подібні ознаки виразної расової самоідентифікації зустрічаємо на
    тисячоліття раніше.
    Загальновідомо, що в середині другого тисячоліття
    до н. е. чергова хвиля вихідців з Північного Надчорномор’я заселила
    простори Ірану, Середньої Азії та Індостану. Точно відомо, що вони
    називали себе «ар’я».

    Це слово перекладають як «шляхетний, гостинний,
    благородний, культурний, землероб»
    . Первинним, а тому істинним його
    значенням є слово «арий-ярий», тобто сонячний (від Ар-Яр-Ра-Ярило, що
    означає Сонце, Сонячний Бог), а також божественний, потужний,
    життєспроможний, пасіонарний, молодий
    .

    Згідно зі словником
    Бориса Грінченка, слово ярий (коротка форма яр) означає:
    весняний,
    яровий, молодий, повний сил, пристрасний, палаючий.
    Подібно слово
    яритися означає «палати»;
    яріти — блищати, виблискувати, яскраво
    світитися;
    яркий — статево пристрасний;
    яркість — чоловіче сім’я

    (Грінченко Борис. Словарь української мови) )



    Після поразки націонал-соціалістичного Третього Рейху у Другій світовій
    війні саме; поняття «Арійська раса» потрапило в розряд
    «неполіткоректних» (ідеологічно шкідливих); воно практично зникло з
    наукового обігу, а разом з ним «перестала існувати» багатомільйонна
    історична спільнота.
     Ключовим елементом цього глобального лукавства
    стало замовчування та ігнорування Трипільської цивілізації, яка з 55
    ст. до н. е. спалахнула на землі України як витвір творчого духу
    Арійської раси і матеріальними залишками якої просто нашпигована
    українська земля.
    В результаті покрилося суцільним мороком походження
    європейської людини і європейської культури, а стирання минулого, як
    відомо, неминуче призводить до стирання майбутнього.


    Якщо бути дуже стислим, то перший расотворчий казан Едем сформувався в
    межиріччі Тігра і Євфрата (сучасний Ірак) . В районі 40 тис. до н. е. в
    ньому народилась перша людська раса — неоантропи. Вона пережила
    демографічний вибух і розселилася на навколишні території. Частина
    неоантропів пішла в Африку, де в умовах палючого сонця сформувалася як
    негроїдна раса. Друга частина пішла на схід і в південно-східній Азії
    сформувалася як монголоїдна раса.

    Третя частина неоантропів пішла в найважчому — північному напрямку.
    Чорне море тоді було прісноводним озером, яке прийнято називати
    Понтійським. Північніше цього озера знаходилася доволі ізольована
    територія — расотворчий казан Борія (Земля Вепра). Тут у 25 тис. до н.
    е. сформувалалася Біла раса, яку ще називають расою європеоїдів,
    європейських кроманьйонців або бореалів.
    Переживши закономірний
    демографічний вибух, вона розійшлася по всьому світу, опанувавши майже
    всю Євразію, Америку і Північну Африку.


    У 55 ст. до н. е. на тлі різких кліматичних змін відбулося
    катастрофічне затоплення прісноводного Понтійського озера солоними
    водами Середземного моря (т. зв. Циркумпонтійська катастрофа). Частина
    кроманьйонської людності піднялася на землі вище Борії і започаткувала
    нову цивілізацію — легендарну Гіперборію, відому як Трипільська
    цивілізації. В ході її становлення народилася нова європейська раса,
    яка традиційно називалася Арійською. Самоназва «арійці» або, точніше,
    «арії» — це не що інше, як «ярії», тобто сонячні, сильні,
    життєспроможні. На колонізованих аріями територіях цей етнонім
    найчастіше перекладали як «шляхетні», «благородні», «культурні».


    Пристосувавшись до нової екологічної ніші, ця нова порода білих людей
    пережила демографічний вибух і розселилася на простори всього світу,
    запліднивши його своїм творчим духом, передовою культурою, сонячною
    мовою.
    Корені європейської цивілізації, яка створила найвищі зразки
    людської творчості і досьогодні, попри гостру кризу, залишається
    локомотивом планетарної цивілізації, знаходяться в Трипільській
    цивілізації України-Гіперборії .(Босий Олександр. Гіперборійські традиції українців // Перехід-IV, випуск 11 (2003). )


    У сучасному науковому світі терміном «арійці» зазвичай позначають
    лише один фрагмент розвитку Арійської раси, а саме племена, які в
    середині II тис. до н. е. прийшли з України в Іран і в Індію.

    «Працями
    кількох поколінь учених коло пошуків прабатьківщини аріїв — від Індії
    до Скандинавії — звузилося, нарешті, до низин Дніпра. Заслуга в цьому
    належить німцю К. Ріттеру, англійцю Г. Чайльду, австрійцю П. Кречмеру,
    болгарину В. Георгієву, українцю В. М. Даниленку, американці М.
    Гімбутас, росіянину О. Н. Трубачову» .


    У результаті поширення первинної арійської мови виникла велика мовна
    сім’я народів, відома як індоарійська або індоєвропейська. Як
    повідомляє «Малий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона», «індоєвропейці
    (індогерманці, арійці) — загальна назва народів, що розмовляють
    спорідненими між собою мовами і населяють майже всю Європу, значну
    частину південно-західної Азії (Індостан, Іран, Мала Азія) і
    розселилися звідти на всі частини світу; найкультурніші народи.
    Подібність мов цих народів пояснюється їх походженням від однієї
    спільної прамови, якою розмовляли віддалені предки сучасних арійців, що
    жили на спільній батьківщині» .


    Таким чином, розрізняємо: 1) арійську расову спільноту і 2) арійську
    (індоєвропейську) мовну сім’ю народів, яка кількісно значно перевищує
    власне Арійську расу. Очевидно, що Арійська раса є причиною, а арійська
    мовна сім’я — наслідком. Тому коли в нинішньому «політкоректному»
    (підцензурному) світі заборонили термін «Арійська раса», виникла
    абсурдна ситуація: арійська прамова є, а первинного арійського етносу,
    який нею розмовляв, — немає. Відповідно знищується усвідомлення
    культурно-расової основи європейської цивілізації, а як наслідок —
    руйнуються еволюційні перспективи арійської людини, а з нею і всієї
    світової культури.

    ( з книги І.Каганця "Арійський стандарт" та "Пшениця без куколю")



    Одразу додам кілька слів від себе.

    Зараз не повинна йтися мова про те, який народ кращий, а який ні - це заняття не тільки непотрібне, а й зайве, бо не має сенсу й здорового глузду.

    Кожний народ, кожна раса несе певні вібрації у Світ Земний і Світ Космічний - Всесвіт.
    Тому кожний народ має свою територію на Землі і свою мову, яка відповідає вібрація цієї території Землі.
    Кожний народ має навчитися любити й поважати себе, як частину Божого Плану. АЛЕ націоналізм (здоровий патріотизм)  кожного народу не має виходити за рамки і перетворюватися на шовінізм, а прикладів в історії було чимало...
     
    Тому нам, українцям, зараз дуже важливо згадати ХТО  ми і ЯКИЙ  Божий Задум маємо втілити в Життя. Тому інформація про слов*янське відродження зараз дуже актуальна й поширена, але будьте пильні - у морі тієї інфи є все - і правда й брехня, бо кожна людина  передає інформацію, пропустивши через своє  світосприйняття, свою власну внутрішню систему цінностей.
    Тому  кожне слово пропускайте через Серце - Мірило Істини (Со-Вість - тоб-то Вість(Знання), що поєднують земну людину (его)  з Богом в ньому самому(Вищим і Вічним Я - посердником між людиною і Богом-Творцем).

    Пам*ятайте, Бог  з тим, хто живе за Його Законами - Законами Прави! Тож жити слід ПРАВильно.
    Немає нічого такого таємного в світі, що не стало би явленим, тож брехня. яка оповила історію аріїв потроху сповзає, бо такий Божий Задум.

    Людство виходить з темряви,а п*ята раса(арійська) - має відродитися в духовному плані й повести за собою сучасне людство - подобається це комусь чи ні. І відрождення почнеться там, дей й був початок.

    Шануйтеся, Любіть всіх, бо кожний в цьому Житті грає певну роль (добру чи злу), але все йде так, як має бути.

    З Любовью,
    Ваша Ружа.

    ГАЛІЛЕЯНИ - Хто вони? (ч.2)

    (продовжую тему - початок - http://blog.i.ua/community/629/282133/ статті з різних витоків але доповнюють одне одне) Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжу­вались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали (зовнішня назва — кельти). За свід­чен­ням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прі­чар­да, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI—V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена). Велика  кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом Галія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ. Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. В Малій Азії (інша назва — Східна Галлія) вони заснували державу Галатія  — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палес­тина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “на­ро­дом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були  вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р’я, народ то­го самого етнічного кореня, що й гали.

    На території Палестини лиши­лися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною

    місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галлія—Гальлея—Галілея, міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєд­нання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (від самар — воїн, Самара — притока Дніпра), Назарет   від слова “нази­рати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря,  "з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як "Морський шлях". Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос  , Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм), численні Христові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи, християнство має галілеянську етнічну основу  

     з книги І.Каганця Арійський стандарт    

    ГАЛІЛЕЯНИ - Хто вони? (ч.1)

    Галилеяне— жители палестинской области Галилеи. Ханаанский элемент сохранялся в Галилее с особенным упорством, потому что находил себе постоянное подкрепление из соседней Финикии.

    Истые иудеи, гордясь большею чистотою крови, относились к Г. с высокомерным пренебрежением. На самом деле, однако, Г. отличались крепкой преданностью Моисееву закону и большими массами посещали Иерусалим во время годичных праздников.

    Они тщательно обрабатывали землю и довели культуру своей области до высокой степени.

    По словам И. Флавия, "область Г. всегда славилась храбрыми людьми, и трусость никогда не была их недостатком". Г. были непримиримыми врагами римлян, первые во время мятежей выступали против римских легионов и причиняли римским правителям множество затруднений.

    В последней борьбе с Римом погибло до ста тысяч галилейской молодежи. Даже Тит, чтобы поднять дух своего войска, ставил ему в пример геройство Г.

    Самая ранняя поэзия израильского народа возникла среди холмов Г., когда Девора и Варак воспевали свою победу над хананеянами. Самая поэтическая книга Ветхого Завета, "Песнь песней", написана под впечатлением ясного неба и роскошной природы этой области. Из среды Г. вышло несколько пророков, напр. Осия, Иона и Наум.

    Талмуд так характеризует Г., в отличие от иудеев: "Галилеянин любит честь, а иудей — деньги".

    Греческое образование, к которому с крайним недоверием относились иудеи, находило среди Г. горячих приверженцев; в некоторых галилейских городах преобладающими языком был греческий.

    Г. самым своим выговором резко отличались от южных иудеев, вследствие чего раввины относились к Г. как к провинциальным неучам, "людям земли".

    Апостол Петр во время суда над Христом был признан за Г., потому что "речь его обличала его". Вследствиe указанного недостатка в произношение еврейских слов, строгие иудеи не дозволяли Г. читать св. Писание в синагогах.

    Вследствие важной роли, принадлежавшей Г. в распространении христианства, христиан стали называть "галилеянами". Император Юлиан умер со словами: "Ты победил меня, галилеянин"

    А. Л. (взято здесь )

    далі по темі -  http://blog.i.ua/community/629/282141/

    Як я мало не стала наркоманкою…

    Їздила на вихідних в село допомагати дідусю по господарству. Зранку поїхали на горОд. Попололи там і вирішили заодно заїхати на кладовище, прибрати там. А на шляху до кладовища побачила я квітучі маки в полі і вирішила нарвати на могилку…
    Дід зупинив моцик, я нарвала, а метрів через 100 нас зупиняють парочка дядьків-міліційонерів… От, б…, думаю, вляпались… ми ж без шлемів їхали, зараз штраф як лупонуть… А дядьки то на шлеми і не дивляться, а просять показати, що там у нас в колясці лежить… а там то лежить ТАКЕ… що тягне за собою покарання за ст. 307 або 309 (це вже як кваліфікувати…) Кримінального Кодексу України – «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту»… І я починаю в голові перебирати, кому краще зателефонувати, щоб в разі чого по скоріше відмазали…

    Ну що, кажуть дядьки, що це у вас за речовина, де взяли, з якою метою… Я їм кажу, з якою метою, а у відповідь питаю, що це у них такі речовини ростуть і ніхто на це уваги не звертає… і по дворах-огородах у людей ростуть, і нічо, а як ми тут вирвали на могилку, так одразу шум-гам піднявся… Дядьки зразу напряглися, «це не наш обов’язок знищувати ці рослини… а де саме ви бачили маки по дворах?»… Я їм пояснила, куди їхати… (маки там були не наркотичного роду, так що все ок))

    А один такий, давай відійдемо, каже… (до речі, доводилось його раніше зустрічати, таке нахабне чмо, щось там пропонувало, типу «давай якось зустрінемось»)… Почав питати, чи не була осуджена, хто я, звідки і т.д. Ну я йому пояснила, що краще не будемо зараз тут сваритися і псувати один одному життя… ага… а він каже, що не він вирішує, а зараз начальство приїде і все вирішить… Хвилин через 5 приїхало начальство… Подивилось, козирнуло, і побажало щасливої дороги…

    Мораль №1: не бери того, що лежить без нагляду. Без нагляду ще не значить, що ніхто за цим не спостерігає…

    Мораль №2: не бери, якщо не знаєш, що воно таке. А якщо знаєш, ЩО САМЕ береш, знай, як потім від цього відмазатись. Для того, щоб знати, раджу почитати Кримінальний Кодекс України та Постанову КМУ № 770 від 06.05.2000р. «Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів».


    Мораль №3:
    не лізь на рожон, якщо не маєш надійного тилу…


    фото з місця пригоди.