Свою політичну філософію Бісмарк, виступаючи в парламенті незабаром після призначення, стисло висловив у такий спосіб: « не промовами і постановами більшості вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю» .

17 вересня минулого року відійшов у засвіти Ренат Петрович Польовий, за підтримки якого багато років виходила наша газета та наші книги. Читачі “НН” напевно пам’ятають його публікації, зокрема про Кубанську Україну. Напередодні смерті Ренат Петрович передав редакції кілька своїх колимських спогадів. Починаємо їхню публікацію.

Понад 60 років тому за помилки молодості опинився я в таборі системи “Севвостлаг” у МВД у селищі “72 км Центральної колимської траси”. Юнацькі враження від школи московського комунізму залишилися на все життя.
1946 року в бараці №7 мешкало понад 100 в‘язнів різних за національністю, віком, походженням і категорією скоєних “злочинів”, що було зазначено у списку біля виходу. Були там “пересидчики” – залишки “наборів” 1920-х років, чимало “троцькістів” з 1937 – 1938-х, а ще більше – “наборів” часів воєнних і перших повоєнних. Мішма містилися кримінальні злочинці-“битовики” й політичні. Назва останніх умовна, бо ж засуджені за різними пунктами статті 54 (чи відповідних республіканських статей) того ж кримінального кодексу.
Нечисленні “пересидчики” не мали у списку цифрових статей злочину, бо засуджені були в перші совєтські роки ще за літерними статтями: КРД (“контрєволюціонная дєятельность”), СВЕ (“соціально-враждєбний елемент”), КРА (“контррєволюціонная агітація”) тощо. Ці літні інваліди давно закінчили свої терміни, але ще довгими роками перебували в таборах “до особого распоряженія”. Зникали вони поодинці і якось непомітно.
Ось вкритий цинготними виразками старий Тер-Арутюнян. Він, як непрацездатний, цілими днями сумно сидів біля залізної бочки-пічки, що чаділа спалюваною в ній деревинною тирсою. Від нього дізнався, що своє ув‘язнення почав він ще 1922 року на Соловках за участь у дашнацькому (вірменському націоналістичному) русі.
Значно більше було в‘язнів передвоєнних років. Серед них виділявся високий ставний Бойцов – колишній командир Окремої пролетарської дивізії. Він уважно приглядався до мене і врешті написав від мого імені прохання до президії Верховного Совєту СССР про помилування. Незважаючи на моє невір’я до цих прохань і нехіть ними займатися, Бойцов наполіг, мовляв, не варто губити свій молодий вік. Москва переслала прохання до Києва, а звідти прийшла відмова.
Прихильність до мене виявив і бородань Трофімов Казимир Дмитрович – муляр з гарячих ремонтів заводських печей. Як воєнно-морський аташе в Японії відбував покарання “за шпигунство на користь Японії”. З цікавістю я слухав розповіді про його службу на підводних човнах, участь у революційних подіях, спілкування з Ворошиловим та іншими високими посадовцями тощо. Влаштувавшись сторожем-прибиральником до селищної продовольчої крамниці, він, підхарчовуючись на роботі, почав віддавати мені свою табірну пайку хліба, чим (спасибі йому!) добре підтримав мене в голодну зиму 1947 року.
Ще один сивий бородань – єврей Соцдман-Сальський, шофер Кірова, відбував “за причетність” до його вбивства. Згадував “трибуна революції” шанобливо, називав Сергієм Мироновичем.
Пригадуються семипалатинський єпископ Овчінніков, вірменський письменник Кабузян, француз-економіст Депельпор, прозваний за довжелезний зріст і худющість Жаком Паганелем.
Болгарин Дачев у барачному списку замість цифрової статті мав довгий запис: “За борьбу протів рєволюціонного двіженія в Бєссарабіі”.
Богомільний Кириченко постійно читав релігійні твори Л. Толстого і не дуже відгукувався на мої намагання поспілкуватися з ним. Проте 6 жовтня подарував мені півсклянки мочених ягід брусниці, поздоровивши із днем народження – подією, якій сам я згідно з нашою простонародною традицією значення не надавав.
З українців довоєнних “наборів” пригадую ще колишнього діяча “Просвіти” Костенка та полтавця Івана Гнипу – фахового скловара. Цей малописьменний селянин у передчутті страшних перемін (“колективізації”) заздалегідь збув своє заможне господарство і з дружиною і трьома дітьми втік на Донбас. Там зліпив хатку, влаштувався працювати на склозавод, опанував складний склоробний фах і навіть вступив до компартії. Значився в передовиках-стахановцях, проте, не зважаючи на свою аполітичну натуру, був звинувачений у троцькізмі та вивезений до Колими.
Більшу прихильність я мав до українців-західняків за їхню національну свідомість. Близьким мені був мій майстер по роботі волиняк Пилип Гальчун. Здружився я з колишнім львівським греко-католицьким семінаристом і членом ОУН Степаном Сярим.
Був там і рідкісний тип західняка-ренегата – Іван Середа, бригадир шихторобів. Він цурався своїх земляків, розмовляв каліченою російською, а на моє запитання про його національність неохоче відповів: “Сібірак”.
Запам’ятався суворий естонець Нілла Варді Йоганович, син колишнього власника склоробного підприємства. Дбаючи про фахову компетентність сина, батько посилав його працювати на передові заводи Бельгії та Чехословаччини, де той зумів опанувати новітні технології. Скромно гравіюючи узори на скляному посуді, Нілла не афішував своїх широких знань. Лише, коли совєцькі фахівці за два місяці не спромоглися ввести в дію виробництво листового скла машиною Фурко і зробили висновок про непридатність для цієї технології місцевого скла, Нілла втрутився і блискуче справився з цією справою. Його відразу призначили на посаду старшого майстра. Пам‘ятаю його вбивчий докір своєму висуванцю-землякові за якусь похибку на роботі: “Бушмен! Готтентот! Ти дурніший за москаля!”
Тільки числився за нашим бараком (мешкав при заводі) головний інженер склозаводу Іван Іванович Логунов, колишній головний інженер славетного Іжевського збройного заводу. Він відбував свою десятку за “врєдітєльство”.
Кінчав свою десятку за порушення “священного” кордону “страни Совєтов” маленький смаглявий афганець Файзі, який підлітком на полюванні заблукав у прикордонних очеретах. За своє довголітнє перебування у школі комунізму цей “шпигун” так і не вивчив “вєлікій і могучій”. Працював на найтяжчих і найшкідливіших роботах шихтового цеху. Сумно було дивитися, як по закінченню терміну ув’язнення наглядачі випроваджували його за зону, а він розгублено озирався, ніби не міг збагнути, куди це його виганяють у зимову безвість із рідного притулку, де мав постіль і щоденний харч.
Перебували в бараку також сини відомих антифашистів і втікачів із гітлерівської Німеччини Антон Зіммельс і Фріде Зейдевіц. До війни в часи дружби Сталіна з Гітлером їх кинули за ґрати разом з батьками-комуністами.
Старенький грузин Самхарадзе любив розмовляти зі мною, як з колишнім студентом сільськогосподарського технікуму, на агрономічні теми.
Більшість мешканців бараку складали в’язні пізніших часів. Багато їх брали участь у війні. Непропорційно багато було українців, особливо західняків, і прибалтійців. Менше – кавказців і середньоазійців, яких кримінальники-рецидивісти зневажливо називали “звєрями”. Зазначу, що рецидивісти ненадовго затримувалися в таборі. Таборове начальство періодично сплавляло їх до спецтаборів.
Ідейно зійшовся я із хлопцями-західняками – волиняками Йосипом Ютовцем і Леонідом Ґонтою, галичанами Євгеном Харчуком, Романом Процайлом і Славком Іваськівим. Співали разом українських народних та стрілецьких пісень. Молодший від мене Роман Процайло якимсь чином потрапив до дивізії СС “Галичина”, воював зенітником у Тіролю (багато років по тому відвідав я Романа в його львівській домівці; на мій закид, що не навчив він української мови свою дружину, він досадливо махнув рукою: “Кацапи не здібні до інших мов. Отак і живемо. Я і діти говоримо своєю, а вона кацапською. А коли лаємося, я перехожу на її мову, бо їхні лайки дошкульніші!”).
Молодики Володимир Дегтярьов і Віктор Гірілович відбували покарання за те, що народилися в Маньчжурії від батьків-білоемігрантів. Замість цифрової статті в барачному списку проти їх прізвищ значилося: “За історічєскую контррєволюцію”.
Юнак з Алтаю Іван Апарін мав чималий термін за зруйнування вулика з колгоспної пасіки – хотів поласувати медом (покарання за це передбачалося окремим указом). З дитячою наївністю повірив він слідчому, що злочин йому вибачать, якщо визнає свою провину, якщо ж для виявлення в його шлунку меду доведеться застосувати рентген, покарання буде найсуворішим. Ваня признався, одержав суворий вирок і… глузування співв’язнів.
Такий же молодий алтаєць Василько Лисовенко свій малий термін за дрібну крадіжку міг би відбути в місцевій колонії, а чомусь опинився на далекій Колимі. Незабаром він мав вийти на волю. Походив Василько від столипінських переселенців з Полтавщини, ріс сиротою. Від свого сільського оточення перейняв українську говірку і зовсім не сприймав російської мови. Маючи безтурботну вдачу, почувався в таборі як дома. В бараці часто лунав його сміх і спів. Смутнів, коли нагадували йому про прийдешнє звільнення.
Курський хлопчина Іван Пєньков визнавав, що в таборі йому живеться ситніше, ніж на волі у “ґлухой дєрєвнє”. Одного разу він навіть спромігся вислати хворій матері трохи грошей. Правда, мати написала, що правління колгоспу, дізнавшись від працівників пошти про ті гроші, змусило їх віддати в “позику” державі на відбудову народного господарства (цією “позикою” добровільно-примусово обкладалося тоді все населення країни, навіть в‘язні).
Старовір-кержак Ондрєй Нікіфоров “сидів” за спробу уникнути військового призову. Маючи від природи величезну потребу в їжі, він, крім роботи на заводі, постійно підробляв: мив миски в їдальні, підшивав валянки, робив щітки для замітання хлібних крихот хліборізам тощо.
Чеченець Мемет розповідав мені, як після лікування у шпиталі від одержаного на фронті тяжкого поранення, приїхав 1944 року у відпустку додому і разом з усіма мешканцями рідного аулу був вивезений емґебістами до Казахстану – за вороже ставлення чеченців до росіян. У депортації чеченців з Кавказу звинувачував Мемет осетинський народ – “врєдний очін”.
Мій земляк-дніпропетровець, здоровий і рум’яний з виду хлопець Віктор Павленко панічно боявся, що не витримає на фізичних роботах колимської зими. Та одного разу прибіг до мене поділитися радістю: його зараховано до “самооборони”. Щоб здешевити табірні витрати, начальство додумалося із лояльних “легкостатейних” в‘язнів організувати табірну охорону. Встигнувши перейнятися почуттям ненависті до “псів”, я його радості не поділяв. Через кілька років серед темної зимової ночі почув я своє ім‘я зі сторожової вежі. Назвавшись Вітьком Павленком, “попка” почав скаржитися на своє нещасне життя. Мовляв, холодно, нудно... І подумалося: якби поліз я під дроти, стріляв би він по мені. Тож пішов, не озвавшись.
Приглядався я до вправного склодува Івана Даниленка за його українське прізвище. Був він завжди похмурий і замкнутий. Одного разу після вечірньої перевірки зайшов до барака і, поклавши на стіл закривавлену сокиру, оголосив, що щойно зарубав старшого нарядчика Петрова – нелюбимого в’язнями табірного посіпаку. В очікуванні приходу за ним наглядачів безугавно збуджено розповідав подробиці скоєного вчинку. В той час йому гуртом збирали до слідчої в‘язниці тютюн, харчі, теплу білизну. Всі йому співчували. За Петровим ніхто не жалів. 1951 року зустрівся я з Даниленком у таборі Бухти Веселої. Він був без ноги – її відтяли після кульового поранення при спробі втечі з табору.
Закарпатський українець Федір Худа був колись вояком угорського війська. Брав участь у війні на боці німців і під Ростовом отримав поранення. Працював теслею у бригаді москвинів. Хоч розмовляв з ними винятково українською говіркою, вони любили його за веселість, жартівливість і дотепність. У моїх очах він особливо зріс після одного випадку, коли інтелігент-естонець Нілла в суперечці вжив матюка. Докірливо хитаючи головою, простий селянин Худа виказував йому: “Не до лиця це вам! Ну хай уже святе слово мати паскудять кацапи! Їм вибачається, бо вони дикуни! А ви ж людина європейська!” Присоромлений Нілла покірно вибачався…
Згадується ще багато зібраних у тому бараці оригінальних людських доль.
Всього таких бараків у тому таборі було 21.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь, грудень 2007 р.

Верхня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ. Магаданський склозавод. 1947 р.

Нижня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ (ліворуч) з товаришем Степаном СЯРИМ. 1959 р.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=321

Моніторинг.

Для свого очищення спільнота вдавалася до жорстокішого ставлення до чужоземних елементів і етнічних меншин у своєму середовищі. Там, де раніше до меншин і чужоземців ставилися толерантно, наче до полови серед збіжжя або анклавів купців-посередників, тепер на них стали дивитися не лише як на економічних конкурентів, а й як на нестерпні культурні елементи, або ще гірше – як тих, хто підступно підриває моральний дух і біологічну чистоту націю. Бажання зберегти незачепленою унікальну культурну спадщину народу невдовзі перетворилися на тривогу за долю спільноти, відчуття наближення національного занепаду, а відтак на фанатичну ненависть до всього чужого. Це, своєю чергою, вело до таврування етнічних спільнот, які довго, хоч часом і нелегко, жили пліч-о-пліч одна з одною або з більшістю, як неминучої загрози самому існуванню й характеру нації, котру, якщо можливо, треба хірургічно усунути.

Отже, бажання створити однорідну моральну спільноту, гідну своїх героїчних предків і оновлену через політизовану уснонародну культуру вимагає очищення її громадян і ретельного виключення або зруйнування всього чужого.

"Нація у глобальну епоху"


 

"...попри величезну владу судити і милувати, козацький гетьман був найнещаснішою людиною і мусив щораз вихитровувати перемогу, інакше у випадку поразки все невдоволення громади оберталось проти нього невблаганною і безжальною силою, що не милує, не щадить імені та життя вчорашнього володаря усіх душ." (Боплан)

В нашого українського народу є мудра приказка: хрести п'яти та й лягай спати!

Вже кілька років, як замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду – від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, то й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухуватися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім’я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився гречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалися навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачила.
Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивитися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей земгусар у здорової людини - патріота Росії.
Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити – нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна – деревяно-тупого московського солдафона – або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї… Ні, москалі – люди засліплені, на себе з боку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибенець із повішеними, в тому числі й непричетними до збройного протистояння, провинна яких полягала в тому, що не надто раділи визволителям. А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі. Незважаючи на дійсність – нескінченні війни на знищення, які Москва століттями вела проти народів світу, - всі, хто проти Росії, - негодяі, предателі, бандіти, самазванци. Аналіз тут ні до чого. Скажи прямо – ти за Москву ілі протів? Тагда скажу, кто ти. Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.
Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні – масова підтримка жидівським населенням терористичної влади окупантів.
Єврейських і російських дослідників об’єднує спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов’язані оцінювати діяння ці винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.
Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 – 1920 – х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні височіє Симон Петлюра – сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й підрешутованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти правдивий історик, адже він – вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.
Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони – символи Визвольної боротьби українського народу, дарма, що водночас і головні призвідники нашої поразки. Треба ж нам мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся петлюрівська історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу – значить, ти чоловік не правдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився. Всіх, хто не погоджується зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславляли, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. Всі міфологія починається з Петлюри, він – організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої події з Петлюрою – чоловіком не заплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об’єднати навколо себе Україну…
Критичне ставлення до керівництва УНР в мене з’явилося давно – насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Але ж істина проста: першим мусить відповідати вождь, головний отаман, голова Директорії. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: Особливість полководця на війні є все. Він не тільки голова всієї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий.
Ось так. З цього треба виходити. Петлюра – справді вождь, але вождь програних Визвольних змагань, він винний у загальній поразці і в локальних невдачах, які склалися у катастрофу, - у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року кинули УНР на призволяще, у тому, що в січні 1918 р. від УНР відкололися геніальні ватажки Григор’єв і Зелений, у загибелі Болбочана, у тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо… Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали наші вояки. Варто згадати і страшний Голодомор, який став наслідком воєнної поразки в 1917 – 1920 –х роках. І жахливі репресії 20 – х і 30 – х років ХХ століття.
Постає питання: Чому ми програли? Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше ніж вояків Красної і Добровольчої армії разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь – сили були не рівні, ворог переважав. Ще згадують деморалізоване значення більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють усе, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина – завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали Головного, якби одразу стали поруч з ним і виконували його накази – нас би ніхто не переміг, нас би ніхто не здолав.
Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують для профілактики (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він поруч, з ним першим і поділяться підозрами.
Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді: на полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор’єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семеренка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!
І оця вакханалія необ’єктивності, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження чужих називалася українською політикою, а потім історіографією.
Чому білі і червоні москалі ставилися до української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана УНР земгусаром, бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Їм очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія – це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, без зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранин, нерегулярщина, банда.
Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж земгусар починає керувати дивізіями і корпусами, то ця армія і держава, яку вона представляє, не сприймаються всерйоз.
Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали би москалі у бік предатєлєй Расії. Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними , бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї. Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним із політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди.
Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалювати їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичним обслуговуванням, зв’язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою…
Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов’язок на себе! Може, Петлюра став головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов’язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть…
Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює цивіль без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким вождем армія не мала шансів перемогти. Може, це розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були… І це називалося реальною політикою? Політикою державного мужа? Це була трагедія українського народу…
Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, - головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти у першій лінії чи дару передбачення, чи мужності передати командування кращому. Не був Петлюра і геніальним організатором – українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії – Богданівні і полуботків ці – або збройні сили Ямпільщини… Армію творили інші люди – Міхновський, Павленко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор’єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний…
Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.
Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса і голодна, без достатньої кількості зброї та набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв’язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому, що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.
Симон Васильович мав би розуміти, що шапка головного отамана не для нього шита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами!? Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександро Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Юрко Тютюнник… Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побив конкурентів.
Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставила для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля .
Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що життя підтвердило правдивість слів Федора Корша .
Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з’їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиневського, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбаготого, і раптом збагнув: під час цього з’їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з’їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього отой хтось використовував різні методи, нечесні також… Що ж це за таємні сили? Може масони? За цією думкою засвітилася інша: А Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора «Украинской жизни» не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?
Я почав шукати відповідь на це питання і з’ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової…
Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на святе святих українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. Це тобі може зашкодити, - підказував розум. А хіба виможеш інакше? - нагадувало серце.
Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.
Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчилися на власних помилках.
Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: Маладец, давай, давай, бєй етово Пєтлюру.
Знеохочує до праці і думка про недоступні пласти інформації, які може, й навічно залишилися за масонськими лаштунками.
Як реставрувати тоді події, як не помилитися?..

Роман Коваль.

Вважаю Росію “потворою Франкенштайна”, та й взагалі, Україна створила свого часу Росію. Зараз є випробувальний момент – ми маємо подбати про це чудовисько, на нас лежить відповідальність за Росію. А те, що українці дуже кайфові і люб’язні показано в піснях. Співають, що не голова покотилася ворожа, а голівонька, шабелька. Кайфово! Українці – це освячена зброя. Люди не вбивали, вони допомагали відійти в інший світ людям, які не потрібні цьому світу. Вони допомагали цим людям. Тим паче, освячували ножі щоб не просто вбити тіло, це - брутально, а щоб розрізати ту душу для того, щоб вона зникла. Це дуже класно! Ми – лікарі, або ветеринари.

У будинках ставляють/стоять нові двері з домофонами: вже обгидили і чим написами "stop racism".
Нетреба мерзоті чорносракій сюди їхати, а то загадили всю Європу :) Толерастія і незаконна 
міграція "бич" Європи!

Щоб усвідомити глибину французької трагедії, уявіть собі, що після кількох років відсутності Ви прибуваєте в Київ або Львів, а українці в цих містах вже не мешкають. В наших будинках оселились араби, африканці, індуси. Їхні діти бавляться в наших дворах, а в кав’ярнях зависають пуштуни з мулатками. Що? Здається абсурдом? Так махніть на уікенд в Париж!

http://sd.org.ua/news.php?id=16678


24.09.2009р.Б. / Заміна українців на чужинців триває. В Україні можуть осісти 150 тисяч депортованих з ЄС африканців та азіатів



У наступному році в Україні можуть легалізуватися близько 150 тисяч вихідців із Центральної Азії та Африки, яких депортують з території Європейського Союзу. Про це пише тижневик «Коментарі:».

Відповідно до угоди про реадмісію з Європейським Союзом, ратифікованої Верховною Радою у 2008 році, із січня 2010 року Україна зобов’язується приймати в себе всіх нелегалів, щодо яких буде доведено, що вони потрапили до ЄС через український кордон. Йдеться не тільки про мігрантів, пійманих безпосередньо на кордоні, а й тих, хто перебуває в ЄС уже не перший місяць, нагадує видання.

При цьому Україна не зможе повертати нелегалів до Росії та Білорусі, хоча основний їх потік припадає на українсько-російський та українсько-білоруський кордони. Річ у тім, що Держдума РФ не ратифікувала Договір про реадмісію з Україною, а Білорусь навіть не підписала його. Немає в України такого документа й з Індією, і з країнами кавказького регіону, на які припадає істотна частка всіх нелегалів, відзначають «Коментарі:».

http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/news/world/3375