Про співтовариство

Співтовариство має на меті подавати матеріали з важливими знаннями для думаючих людей. Все має бути українською мовою за рідкісними винятками цитування в оригіналі.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Знання є сила

Як Зеленський знищує олігархію в Україні


Журнал Forbes оприлюднив список найбільш заможних українців. У 2021 році в трійці лідерів опинилися Рінат Ахметов, Віктор Пінчук і Костянтин Жеваго, пише "Українська правда".  Журнал Forbes назвав імена найбагатших українців: хто увійшов в рейтинг - фото з відкритих джерел Повідомляється, що в цілому за 2020 рік статки сотні найбагатших українців зросла на 42%. Зокрема, Рінат Ахметов збагатився в 2,7 рази з 2,8 млрд доларів до 7,6 млрд доларів. Стан Віктора Пінчука зросла з 1,4 млрд доларів до 2,5 млрд доларів, Жеваго - з 1,1 млрд доларів до 2,4 млрд доларів. В першу десятку  Forbes  також увійшли Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Олександр і Галина Герег, Петро Порошенко, Вадим Новінський, Олександр Ярославський та Юрій Косюк.  Повідомляється, що в загальному 76 учасників, що входять в сотню найбільш заможних українців, за минулий рік змогли збільшити стан. Багатство перших 100 осіб зросла на 42%, до 44,5 млрд доларів. 14 українців потрапили в список  Forbes вперше. Їх загальний стан оцінили в більш, ніж 3 млрд доларів. Серед них Віктор Медведчук (620 млн доларів),  Олександр Конотопський (340 млн доларів), Олександр Косован (235 млн доларів), Катерина Костерева (190 млн доларів), Микола Удянського (180 млн доларів) і інші.

Источник: https://society.comments.ua/news/developments/zhurnal-forbes-nazval-imena-samyh-bogatyh-ukraincev-kto-voshel-v-reyting-676470.html
© Comments.ua

Освіта світить та не гріє ч.4-5

4. Есе «Знати і розуміти»

Оскільки я не пишу науковий трактат чи якесь критичне дослідження з радянської і пост-радянської освіти в України, а просто розмірковую над темою, щоб якось обдумати і висвітлити різні аспекти відомі й не дуже, зрозумілі одразу і не дуже тощо. Одне з головних у цьому моєму дослідженні є моя позиція, як частинки процесу освіти і суто як суб’єкту, і як колишнього об’єкту, і як навіть фундатора, бо ж податки сплачую державі. Просто я хочу сам собі пояснити: а навіщо все це? Який в тому сенс? Що дає освіта, яка у нас в Україні є, нам? У мене буквально перед цим виник в мережі цікавий діалог, який я і наводжу як своєрідний епіграф подальшого тексту есею: Б – це я, а N – не я.

Б -Вітаю. То найголовніше – особисте!
N -Дякую. Не завжди особисте найголовніше, але тут, можливо, так і є. 
Б -Я протилежної думки: якщо щось не особисте важливіше за особисте, значить воно і є головним особистим. Це не крутійство словами, а я вважаю, що все в Світі людина оцінює з позиції особистого.
N -Це питання термінології. Я мав на увазі під особистим щось локальне, що стосується переважно лише мене та трохи – вузьке оточення. Ви ж маєте на увазі суб’єктивне сприйняття особистістю різних проявів реальності.
Б -Погоджуюсь, тим паче, що мова – це умовність. Гарно пояснили своє «особисте» і детально моє трансцендентальне.

Продовжую схожими роздумами над словами і тезами «знати» і «розуміти», оскільки то важлива частина освітнього процесу та його змісту. Для більшості це йде як слова синонімічного ряду, хоча то є суттєва помилка, бо можна «знати і не розуміти», але не можна «не знати і розуміти», тобто це не синоніми, а послідовність: спершу – знати, далі – розуміти. Водночас, як вже зазначалося, можна «знати і не розуміти». То що потрібно, щоб і знати, і розуміти? А ось це, якраз, і головне в усьому! – потрібно думати!
В тому і є головна заковика освіти радянської і пост-радянської, що нас вчили багато-багато знати і при тому взагалі не думати. Чому? Тому що в радянському суспільстві це було заборонено законодавством! Навіть існувала ст. 6 Конституції СРСР (і УРСР відповідно!) про домінанту єдинодумання. В СРСР йшла тотальна боротьба з дисидентами, що в перекладі з латинської означає: dissidens – «відступник», або ще як «інакодумці». Оті всі відступники-інакодумці були ворогами для радянської комуністичної влади і їх знищували буквально всіма засобами! Думати в «країні рад» можна було тільки однаково! Я нічого не видумую – то правда! До слова, в СРСР виходила газета з такою назвою «Правда» і вважалося, що все написане в ній є правдою в країні рад на цей час. Якщо зі зміною часу змінювався зміст текстів іноді діаметрально, то це і ставало «правдою часу», а все у минулому, що цьому суперечило, автоматично ставало неправдою. Таким був час! Існувала одна панівна ідея – комунізм! Освіта мала виховувати тих, що будуть впроваджувати ідеї комунізму у життя! Іншого не дано. Для чого ще думати, коли треба діяти?! Існувало навіть прислів’я, яке наводжу мовою оригіналу, бо перекласти то годі й пробувати українською: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди»
Добре пам’ятаю, як на підготовчих одномісячних курсах перед поступленням у Донецький державний університет влітку 1984 року я на лекції зауважив викладачці щодо п’єси Іван Котляревського «Наталка Полтавка», що може Петро сам розумів, що Наталка варта кращого життя, аніж він може запропонувати і тому не поспішав свататись? Викладачка була розумна, тому всміхнулася і сказала, що у сказаному мною є певна рація, але якщо хочете поступити у вуз, то говорити все потрібно так, як вона каже про соціальну конфронтацію тощо. І це була вбивча домінуюча рація! Цього і вимагала комуністична корпорація! Правда у нас одна й іншої не дано!
Нагадую, що навіть в часи найбільшої демократії в СРСР за так званої «Перебудови» її головний зачинатель Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов завжди вживав класичний вираз при підсумках голосувань: «Подавляющее большинство!» Не – «значительное», а саме – «подавляющее», бо так воно і було: «більшість» буквально всією можливою і неможливою силою давила на «меншість» і примушувала її до згоди і однодумання! Або ж буквально чавила і розчавлювала незгідних. Найстрашніше, що такий психотип «більшовизму» став глобальним у нашому суспільстві і домінує дотепер в якості особистого «Я», яке давить-знищує всі інші прояви індивідуального навколо себе. Розумію, що складно виходить, але на практиці це кожен добре знає, коли зустрічається з людиною, що себе ставить над усіма. А ми ж і самі такі самі! З того і постають конфлікти! За винятку в ставленні до влади і начальства, бо тоді спрацьовує інший глобальний принцип «більшовизму»: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень. Без варіантів!
В чому підступна суть психотипу «більшовизму» в людині? У відсутності не просто «критичного мислення», а у відсутності самого мислення як такого! Якщо все знаєш – що тут думати? Людина формації «ля Совок» або «made in USSR» не вміє мислити – це без потреби для неї, бо вона все знає! Все! Істина апріорі належить їй! І ви таку людину легко впізнаєте в інших, а може і в собі також, бо вона має три характерні риси: 1.) повна відсутність самокритики; 2.) ігнорування опонентів, бо навіщо когось вислуховувати, коли сам відпочатку знаєш істину; 3.) домінування «оціночних суджень» щодо всього над логічними, тобто особисті емоції типу «подобається – не подобається» є головним підгрунтям у висновках та рішеннях. То є масовий типаж сучасної людини в Україні від 20 років і далі. Як на манекен можна надягнути різний одяг, але по-суті він все одно є манекеном, так і наші люди в більшості є однотипні після багатолітнього однотипного навчання та виховання в тотально однаковій системі освіти! Так! Ми всі є однодумці! Як це чарівно і трагічно! Ми всі все знаємо, але усе то без розуміння, а навіщо ми це все знаємо. Як гарно підмітив один чоловік: -Що за дурня? Розумних людей знаю багато, а якогось спільного розуму в країні немає! – І не буде, допоки ми гуртуємо однополярні заряди! Фізики то зрозуміють найкраще: відбувається непереможний процес взаємовідштовхування! 
Мене також зацікавив цей феномен, що і призвів до написання цього есе про «знати і розуміти». Виявляється, що людина може дуже багато знати, бути дуже видатним фахівцем у певній галузі чи кількох, але при тому не бути інтелектуалом, що означає саме вміння мислити! Думати ще поза своїм фахом і специфічними знаннями, оперуючи надбаннями розуму інших людей – це є досить непроста справа як зліва – так і з права. Жартую, бо що маю робити? Я то зрозумів, а інші? Як каже не народна мудрість: «І один у полі воїн, якщо в полі ти один»
Принаймні самому собі я багато що роз’яснив по темі «знати і розуміти», а від цього мені стало зрозуміло те, що довгий час в нашій освіти було абсолютно не зрозуміло і певен, що не зрозуміло і всім іншим: навіщо нам стільки задавали вчити у школі і вузі, якщо з того значна більшість знань йде потім у небуття? Є гарне прислів’я: «Важить не скільки з’їв, а що шлунок перетравив» – розуму то ще більше стосується. Я добре пригадую, що коли на початках кожного семестру в Донецькому Університеті, а потім – у Тернопільському педінституті, – записував по кожному з предметів перелік літератури для читання та опрацювання, то не раз і не два зводив очі до персони викладача з подивом і запитанням ніколи не озвученим: -Невже це сповна серйозно? Тому що задавалось стільки, що однозначно неможливо було опрацювати належним чином за один семестр і це все тільки з одного предмету! А їх було від 10-ти з аналогічними вимогами безмежності! І ти мусів всіма силами в себе то «знання» напихати, бо потрібно було заліки та екзамени здавати. Перетравити-осмислити цей неймовірний вал знань фізично і психічно було неможливо по-факту, хоч би який геній хто зі студентів не був. Про звичну нашу школу я промовчу, бо моїм онукам її ще треба пройти, а це куди гірше за вуз. Ми студентами хоч розумілися, як де схитрувати, що вчити – що обійти, а діти вчать серйозно як потрібне все зі шкільної програми! А це ж просто забийся! Це ж буквально «фейсом об тейбл»!  Тому і вузи не страшні, як в школі вижив до випускного. Та і подальше  саме життя легше сприймається, бо одна навіть дуже складна робота значно легша за надцять надскладних предметів у старших класах, де назад дороги немає – попереду ЗНО!
Однозначно, що наші звичайні випускники шкіл і вузів знають набагато більше за своїх одноліток з інших країн світу і недорозвинутих, і  надрозвинутих, але точно не знають головного: навіщо їм ці всі знання?! І це зовсім не жарти, бо першою фразою у зверненні до новоприбулого інженера після закінчення вузу на виробництві було і є: -Забудь усе, чому тебе вчили у вузі, і починай вчитися наново! Тому, що потрібно насправді знати і вміти на виробництві. 
Я часто згадую, як один мій знайомий після закінчення технікуму став майстром і бідкався, що більша частина його роботи є заповнення різної технічної та облікової  документації, а того їх взагалі не вчили у технікумі – взагалі не вчили головного! І знову вкотре це не парадокс, а норма обумовлена тим, що на 99% вчителі у школі та викладачі у вузах були і є ретрансляторами суто теоретичних знань без жодних навичок їх практичного застосування. Звична схема стати вчителем, це: школа – вуз – школа. Закінчив школу і поступив одразу у вуз, а тоді вчителем у школі все життя. Де тут практичний досвід від свого фаху? Фаху фізика, біолога, хіміка, математика, філолога, історика, географа і так далі – де? Його немає. Кажу про стандартну категорію вчителів! Викладачі вузу також переважно зі таких «не замараних брудом досвіду», бо в ланцюжку їх фаховості йде тільки додаток «аспірантура» у тому ж такі вузі, ще кандидатська й докторська, але суто виробництво як реальність далеко-далеко від них. По-факту практики з них ніякі! Нульові Зрозуміло, що і студенти як фахівці, відповідно, від таких викладачів виходили далекі-далекі від обраної, начебто свідомо, освітньої професії, і саме тому випускники вузів переважно ставали зовсім не тими, на кого вчилися. Хто схоче, прошу провести особистий експеримент і зі своїх знайомих зробити статистичне зведення, хто на кого вчився по фаху, ким реально працює і чи є в тому послідовний зв’язок. Певен, що мізерно мало такого знайде. Не парадокс, але казус! Що є – то є! Не буду стверджувати, що «Імперія Зла – СРСР» розвалилася від цього освітнього абсурду, але щось в тому деструктивне спрацювало. Хвилює, щоб і Україну той освітній пост-радянський вир безумства не затягнув, бо ось 30-ть років скоро державі, а ми де? Отож. Чому так? Отож і воно, що освіта українська як би «світить-світить та щось майже не гріє», бо ж знання дає, а думати не вчить зовсім. І нам конче треба навчитися вчити дітей та й себе особисто одночасно і знати, і розуміти! Тобто: нам всім потрібно навчитися думати! І не інакше!

5. Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?– як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у незабутнього Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, сволота, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!– і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна зневага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб’є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайнісіньку клізму. Зовсім не те, чого б хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з’їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як вчитися плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності  якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і половина – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він буде довший – тим «трясця» буде більшим. Головне тут, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не думи та стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння теоретичного думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне їх життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом – так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого – якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)

Освіта світит та не гріє (1-3)

Освіта світить та не гріє
(відредаговано 20.03.2021)

Роздуми-рефлексії на тему освіти, яка така і не така, як потрібно, але яка освіта потрібна насправді? Для початку розберемось, що вже мали і маємо.
1. Дорого, бо задурно

Минулої неділі (04.10.2020) відзначався День вчителя, а ще наш пан президент додав своїм указом на цей день відзначення Територіальної оборони в Україні – цікаве поєднання, що не кажіть. 
Зрозуміло, що йшлося про відзначення окремих видатних вчителів, зокрема, якогось шкільного вчителя історії було визнано як «вчителя року 2020». Мене особливо в тому відзначенні веселило і раніше, і цього разу, що враховано багато різних критеріїв для визнання першості щодо інших вчителів, але посеред всіх них немає того головного – успіхів учнів цього конкретного вчителя. І йдеться навіть не конкурси чи якісь олімпіади, а саме про подальше приватне життя людини. Скільки з учнів стало фаховими дослідниками історії або дотичних до того професій, що досягли значних успіхів. У спортивних тренерів з тим чітко: скільки виховав майстрів та рекордсменів, скільки одержали перемог в змаганнях і все інше реальне і матеріальне. А вчителі в школі жодним чином не мають так би мовити «довічного зчеплення» зі своїми учнями, а вчив, чогось навчив і прощавай назавжди. Так само і у вузах! Спілкування тривале вчителів і учнів після завершення навчання – це дуже рідкісні, навіть унікальні випадки, а не системний характер, на чому я і наголошую: то є винятки і то суто особистого плану. Чому так? Бо так! Самі задумайтесь! З ким з вчителів чи викладачів ви підтримуєте стосунки впродовж життя? Отож і воно... А чому? Тому що звичайному шкільному вчителю і навіть викладачу у вузі відпочатку байдуже, яким буде ваше життя в подальшому і чи стануть в ньому в пригоді ті знання, яких він намагається вас навчити – байдуже!
Щоб мене краще зрозуміли, то порівняйте з тим самим вчителем, але вже в ролі репетитора: зовсім інша парадигма! Навчання за гроші хороші чітко зобов’язує вчителя переживати за результат, бо в разі негативного – вертай все назад, як і реноме оформиться «гад». Нічого подібного не загрожує простому вчителю чи викладачу. Я зумисно об’єдную школу і вузи, бо різниці поміж ними як такої немає: за надані знання відповідальність відсутня повністю! Не вірите – перевірте. Не збираюся доводити то детально, бо навіщо. Мені не доводилося чути про покарання освітнього державного закладу за неякісно надану освіту своїм учням. Ні за часи СРСР, ні за сучасної України, яка майже повністю зберегла радянський устрій освіти, де винятки типу ЗНО тільки підтверджують правило. А що це за правило? А це ота «безкоштовна освіта», що як і «безкоштовна медицина» насправді коштує над дорого, а якість їх – нікчемна!
Мене раніше дико шокувало, коли начебто серйозні дяді і тьоті з піною в роті кричали про прекрасне радянське минуле, де освіта і медицина були безкоштовні. Так в нашій сучасній Україні ми від стану Совка далеко не зайшли: освіта і медицина за Конституцією так само безкоштовні. Але ще Михайло Жванецький гарно обіграв цю дармову медицину в СРСР: ви можете і не платити зовсім в лікарні, якщо вас не цікавить результат. Аналогічно і зараз є. І як це не дивно, але усіх такий убогий стан освіти і медицина влаштовує, бо значних протестів щодо подвійного-потрійного оподаткування за то в Україні не спостерігається.
Мені чимало раз доводилося сперечатися стосовно тем безкоштовності освіти і медицини в СРСР чи тепер: перепрошую, але ж не марсіани дають гроші на утримання лікарень і медиків, чи шкіл, вузів та вчителів? Ах, то все оплачується з держбюджету! Так значить марсіани до держбюджету гроші дають? Ні, то з громадян збирають податки і формують держбюджет, а вже з нього оплачують освіту та медицину. То значить вона не безплатна зовсім, якщо з нас постійно збирають на то гроші! На протязі всього часу працездатності у 25-35 років ми оплачуємо те, чим за часту і не користаємося. Чому так? А щоб існував міф «задурно». При тому, що всі свідомі одного головного: доброго задурно не буває! Далі йде теза: хто платить гроші – той замовляє музику. Вчителю чи медику гроші платить держава у вигляді адміністрації окремого закладу – перед нею вони і «витанцьовують», але аж ніяк не перед учнями чи хворими. Тоді і починають виникати процеси з шелесту грошових купюр, які привертають увагу і повагу до безпосередніх користувачів послугами освіти і медицини, але ж то двічі-тричі сплачувати за одне. Чи це нормально? Ні. Виходить-бо, що замість «безоплатна» освіта і медицина у нас є наддорога і часто-густо просто недоступна. А причини цього є суто в системі «найкращої радянської освіті», клініка якої непідвладна і найсучаснішій медицині, про яку більше і не згадуємо. Зупинимось на тому, що визнаємо сучасну освіту в Україні повним дублікатом колишньої системи освіти в СРСР і що на то нема ради.
На завершення роздумів вкажу на одну важливу різницю: СРСР була закритою спільнотою і тому надання безоплатної освіти державою компенсувалося подальшою роботою цієї людини в державному секторі економіки, де більш освічені давали більший прибуток на виробництві чи деінде. Варто нагадати, що коли зі СРСР у 70-ті було дозволено виїхати етнічним євреям, то їх перед тим змушували заплатити до держбюджету по кілька тисяч рублів за освіту в залежності від фаху, що було значною сумою, бо на той час в СРСР за офіційним курсом 1 долар США дорівнював 0,73 руб. А тепер щодо нас: сучасна Україна є відкритою країною, тобто держава за наші з вами гроші дає середню і вищу освіту людям, які потім спокійно їдуть працювати за кордон і жодних прибутків до держбюджету України не надають. Ось тут якраз і є освіта задурно без жодної подальшої компенсації державі! Вам не здається, що то є межа безглуздості? Судячи з усього – не здається. Все добре і всіх все влаштовує, тому ми і бідні, бо дурні, а винувата в тому наша найдешева в світі освіта.

2. Місія бути вчителем

Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, повага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об’єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов’язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: щодо проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов’язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: – Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула понад 40 чоловік – було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початком на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання з класу досягало в децибелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: -Гордасевич, а ти чого не на уроці?– Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-своїх справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» – це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Каменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов’язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити і навчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні ледарі-недоумки, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам’ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам’ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: – Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

3. Вибір без вибору

Зараз менше чути про видатну якість радянської освіти, як і її безкоштовність, про що йшлося, зокрема, в ч.1 цього допису, але все одно часом прориває когось зі старожилів: -Ах, що не кажіть, а раніше освіта у нас в СРСР була найкращою в світі! Так неначе ця людина тривалий час викладала як вчитель у навчальних закладах за кордоном і може порівнювати. Наголошую на викладанні, а не прибиранні чи підмітанні, що є реаліями часу для багатьох наших людей з науковими званнями у країнах Європи і Світу. Ці всі якраз мовчать, бо правду знають з наочного порівняння освіти для людей і не зовсім. 
Пригадую, як в 1985-му проходив як член оперативного загону з перевіркою гуртожитком для іноземних студентів у Донецькому Університеті, де на дверях писалося, що в цій кімнаті проживають студенти з Куби, у цій – з Панами, у іншій – з якихось островів чи ще звідкілясь з Африки, а я з того іронізував, що де ж кімнати зі студентами з Франції, Італії, Великобританії, США? Їм що – освіта якісна непотрібна? Справді немає випадків, щоб обираючи поміж Гарвардом і Кембриджем студент вибрав Київський Політехнічний, Донецький чи Львівський Університети, або ще щось аж по «МГУ» включно – не було такого! І тим все сказано.
В дописах на тему освіти, як і взагалі про наше суспільне життя, досить часто виникає бажання сказати, що то є «парадокс», тобто «незвичне бачення звичного явища» чи ще чогось такого всім відомого, але справа у тому, що це начебто незвичне є таким просто через його всезагальну поширеність і тотальну звичність для всіх та кожного з нас! Ніякого парадоксу немає! То є зміст! Основа! Реальність нашого буття і побуту! Тому і саме тому воно стає непомітним! Ми не бачимо того, що бачимо постійно!
Обминаємо етап освіти для наших дітей у дошкільних закладах, бо то не є обов’язкова, наразі, складова, а починаємо з безпосередньо обов’язкового навчання у «загальноосвітній середній школі» (термін від 1888 р. зі системи освіти в часи царату в Росії) і одразу опиняємось в стані «вибору без вибору», тобто фактично вибір школи, вчителя, змісту навчання від вас жодним чином не залежить. Ні батьки, ні тим паче – учень, обирати щось з того не мають жодної можливості! Тільки не починайте промови про різні сакральні освітянські потенції, бо я пишу про сувору реальність для більшості, а вона саме така: школа за місцем проживання, вчитель за рішенням її адміністрації, зміст навчання за програмою з Міносвіти, методика від ОблВНО чи РайВНО – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть підстаратися з якоюсь елітною школою, але не зі вчителями чи змістом навчання – це вже всім зась! А чому так? Хтось про то задумався хоч раз? Навряд чи, оскільки людина задумується, коли вибір є як реальність! Задумуються, як той витязь перед каменем-вказівником на роздоріжжі, а коли дорога одна в далину плине – чого думати-гадати, коли немає що обирати? Як у радянської людини за СРСР шлях був один – до комунізму! Так і варіант освіти був тоді один і тільки один. В сучасні Україні з освітою все аналогічно: батьки і учні позбавлені вибору щодо процесу навчання від початку і до самого його закінчення в стилі ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання). У вузах – аналогічно! Сам заклад і спеціальність ще буває обирають самостійно, але не навчання як процес: тут студент таке саме опосередковане створіння, якого напихають знаннями без його волі щось чи когось в навчанні обирати, щось відкидати, а щось додавати і тому подібне. Причина тому досить проста і це знову «безкоштовна освіта», бо коли вам і вашим дітям держава надає освіту задарма, то беріть таку, яку дають і не вибадуйте! Все одно вибору немає і не буде –  крапка!
Ще раз наголошую, що я мову веду про загальноприйняті стандарти української пост-радянської освіти, а не про різні теоретичні можливості, унікальні явища та особливості, як, наприклад, Мала академія наук України – це ексклюзив, який мало впливає на загал. Стандарт є стандарт і його плутати не варт!
Щоб не було занадто все в теоріях, наводжу приклад з життя, коли моя жінка повела доньку-першокласницю в школу, а в нашому Рясне їх було дві і майже поряд: одна стара ще сільська, а друга – нова і велика, збудована після приєднання села Рясне до Львова як новий мікрорайон зі вже численними новобудовами. Першою реакцією адміністрації школи була відмова, бо маєте «свою школу» за пропискою стару сільську з їдальнею і туалетом на дворі, що дуже турбувало мою жінку з погляду на слабке здоров’я доньки. Також сусіди поряд мали своїх першокласників і їх до нової школи було зараховано, що давало підстави казати: свічку не тримав, але за хабар – це точно. У жінки ні грошей, ні бажання їх давати не було, тому вона просто вчинила «наїзд» з погрозою звернутися до РайВНО і ОблВНО зі заявами, що одних дітей беруть навіть зі сіл поряд і ці учні мають доїжджати, а тут два кроки пройти дитині до школи і їй відмовляють. Тим більше, що жінка працює на заводі, який є головним забудовником мікрорайону і основним спонсором цієї школи, що і стало, начебто, вирішальним для прийняття рішення про зачислення в перший клас нашої доньки. Насправді ж нащо той клопіт з перевіряючими, коли маєш «рильце в пушку» і не бажаєш занадто ділитися  з кимсь «дарами волхвів», отож вигідніше якусь дитину задурно зачислити. Ой не дурно живеться всім тим, хто опікує над отим, що має бути задурно…
Кращу школу дитині вдалося обрати, але вчителів і навчання – то вже зась, як було вище сказано і доказано, а проблеми з тим виникали, особливо у другої доньки, коли пішли старші класи і мусила чимало перетерпіти, тому що ота теоретична можливість перейти кудись ще насправді нічого доброго не передбачала: новенька в чужому класі з невідомими вчителями в старшій школі, коли кожен  клас був як суцільний моноліт від 1-го до останнього випускного навіть якщо і частина його відсіювалася після 8-9 класів. Тут вибір з поганого у ще гірше, тому мусиш муку освітню терпіти яка вже є, а не бажати й шукати навчанню радіти.  
На цьому першому проблемному моменті батьків та учнів у їх освітньому «виборі без вибору» завершуємо, щоб перейти до другого не менш я б сказав, що навіть трагікомічного моменту в сучасній освіті «вибору без вибору» – до суто вчителів! Рекомендую перечитати ч.2 цього допису щоб зрозуміти ситуацію, коли вчитель не обирає ні учнів – ні змісту їх навчання, а часто – навіть методика процесу відбувається за вказівкою «звище». Я не даремно натякнув на трагізм вчителя, що дуже  нагадує Прометея, прикутого ланцюгами програм і методик до скелі педагогіки, а круки-перевіряючи довблять вчителям печінки, щоб вони не надто розпалювали вогонь жаги до знань у своїх учнях…
Це і смішно, і грішно бути вчителем, який не може обрати для себе учнів, яким цікаво вчитися саме його предмету, а йому, вчителю, цікаво з цими учнями, цікаво викладатися на повну, розсипати перли своєї душі, тому що є перед ким! Перед спраглими до знань учнями, а не байдужими «відбувайлами» уроків, що також нерви псують різними дошкульними речами. З іншого боку як вчитель може зацікавити дітей, коли існує обов’язкова програма з кожного предмету і вчитель зобов’язаний  її дотримуватися без самодіяльності. Мені один знайомий, що закінчив українську філологію, казав так: – Я можу навчити дітей полюбити українську мову і літературу, але тоді я не зможу навчити їх здати ЗНО!– і це не парадокс! Це є даність моменту. Сучасний вчитель є суто виконавець, а вся його педагогічна майстерність полягає в умінні тримати порядок в класі під час уроку – це головне. Знання з предмету – це другорядне: хто схоче – той вивчить, а ні – то ні.
У вищих навчальних закладах України тема «вибору без вибору» домінує максимально і там навіть термін є свій, як «лекційні потоки». Зали як амфітеатри зі масою студентів в межах 100 чоловік, які змушені слухати лекції викладача, якого не обирали, а той має читати лекцію без розуміння хто є перед ним. Парадокс? Ні, це не парадокс – це дурість освітньої радянської системи «вибір без вибору», що лишилася нам у спадок в Україні і діє дотепер.
Що і як треба міняти в сучасному освітньому процесі на теренах нашої благодатної України – питання непросте, але головне у тому не суто освіта, а все наше суспільство, бо не можна вчити одному, коли життя вимагає зовсім іншого, про що і піде далі розмова. 

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)
0 

    Вони також долучилися абись

    Президентське подружжя вшанувало пам’ять Тараса Шевченка

    9 березня 2021 року - 09:50

    Президентське подружжя вшанувало пам’ять Тараса Шевченка

    Президент України Володимир Зеленський разом з дружиною Оленою вшанували пам’ять Тараса Шевченка з нагоди 207-ї річниці з дня народження видатного українського поета й художника.

    Володимир та Олена Зеленські поклали квіти до пам’ятника Кобзареві у Києві.

    «Творчість та життєва позиція Тараса Шевченка завжди єднали українців навколо боротьби за цінності свободи та справедливості. Його Заповіт пройшов крізь століття і продовжує залишатися актуальним у наші дні», – сказав Глава держави.

    Зумисне збиття літака Іраном потребує осудження світу

    Переслідування Іраном сімей жертв катастрофи літака МАУ: Україна приєдналася до заяви Великобританії, Канади і Швеції

    Україна, Великобританія, Канада і Швеція звертають увагу на доповідь експертів ООН, оприлюднений в лютому, в якому вказується на порушення Іраном прав людини як до, так і після трагедії: зокрема, сім'ї загиблих піддаються переслідуванням і погрозам з боку іранської влади

    00:05 10.03.2021

    соц мережі

    Україна приєдналася до спільної заяви Великобританії, Канади і Швеції щодо поразки Іраном літака авіакомпанії МАУ рейсу PS752. Про це повідомляє прес-служба українського МЗС.

    "У лютому спеціальні доповідачі Агнес Калламар і Джаваід Рехман оприлюднили лист на адресу уряду Ірану, в якому було викладено ряд серйозних звинувачень. Головним занепокоєнням є те, що було порушено право на життя 176 пасажирів і членів екіпажу. Виходимо з того, що Іран не відповів на цей лист. Порушення Іраном зобов'язань з прав людини є надзвичайно тривожним. це ускладнюється повідомленнями про цілком неприпустимих переслідування та погрози членам сімей деяких жертв ", - йдеться в спільній заяві зазначених країн.

    У зв'язку з цим Україна, Великобританія, Канада і Швеція закликали Іран:

    - невідкладно дати відповідь на лист спеціального доповідача Ради ООН з прав людини Агнес Калламар;

    - негайно припинити переслідування і залякування сімей жертв як в Ірані, так і за його межами;

    - забезпечити повне і прозоре розслідування кримінальних справ і неупереджене судочинство як частина його обов'язки забезпечити справедливість для жертв цієї трагедії;

    - надати вичерпну та прозорий звіт про події, що призвели до цієї трагедії.

    Нагадаємо, в лютому д ва експерта ООН Агнес Калламар і Джаваід Рехман в спеціальних доповідях заявили , що Іран здійснив численні порушення прав людини, збивши літак рейсу PS752 авіакомпанії "Міжнародної авіалінії України", а також після цього смертоносної катастрофи.

    Як відомо, 8 січня 2020 року украинск ий літак, следовавш ий з Тегерана до Києва, був збитий над іранською столицею. В се 176 осіб, які перебували на борту, загинули.

    Вранці в суботу, 11 січня, Генеральний штаб Збройних сил Ірану заявив, що в український літак Boeing 737  потрапила  ракета,  запущена військовим центром "Вартових ісламської революції".

    Результати здійсненого у Франції розшифровки інформації з бортових самописців літака підтвердили, що катастрофа сталася в результаті ракетної атаки.

    20 лютого повідомлялося, що військова прокуратура Ірану заявила про завершення процесу розслідування збивання українського літака МАУ ( "Міжнародні авіалінії України").

    Яким був за життя Тарас Шевченко?

    Маловідомі факти про Тараса Шевченка

    Цьогоріч в Україні святкують 206 річницю від дня народження Кобзаря, який став символом боротьби за українську державність.

    Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, художник, гордість і натхнення українського народу. Про життя та діяльність цього славетного майстра написано багато книжок. Та в біографії Кобзаря є й цікаві факти, відомі далеко не всім, зате вони повною мірою розкривають багатогранність характеру і таланту митця. 

    -

    У 1861 році Тарас Григорович за власні кошти видав Буквар. Книга вийшла накладом у 10 тис. примірників і була призначена для вивчення грамоти у безкоштовних школах.

    -

    Про кохання в житті Тараса Шевченка розповідають багато. Зокрема те, що протягом декількох десятків років його не полишало бажання одружитися та мати сімю. Останнім захопленням і претенденткою на роль дружини митця була 20-річна Ликера Полусмак. На той час поету виповнилось 46. Шлюб не склався, і офіційних версій цьому декілька. Одна з найімовірніших груба селянка Ликера не відповідала тонкій і чуттєвій душі Шевченка.

    Ликера Полусмак – остання наречена Шевченка-

    Освіта митця  всього 2 класи. Здобував він її у церковно-приходській школі. Проте поету вдалося створити одну з найбільш популярних книг української класичної літератури.  Мова йде про «Кобзар», який було перевидано понад 8 мільйонів разів. У Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

    Музей «Кобзарю» у Черкасах-

    У Шевченка є дві могили: на Смоленському кладовищі в Петербурзі, місті, в якому  він помер і був спочатку похоронений, та в Каневі. До Канева труну із тілом перевезли через два місяці після смерті поета, відповідно до його заповіту. 

    Дві могили Шевченка-

    Поезію нашого майстра слова перекладено більше ніж ста мовами світу. Серед них японська, корейська, арабська і міжнародна мова есперанто. Найбільше перекладів зроблено польською, англійською та російською. 

    -

    Іменем Шевченка названо багато населених пунктів та географічних локацій по всій планеті. Наприклад, тільки в Україні  164 назви. Окрім того, на честь Кобзаря названа гірська вершина Північного Кавказу (висота 4200 м), морська протока в Аральському морі та навіть кратер на Меркурії, діаметр якого  137 кілометрів.

    Кратер на Меркурії, названий на честь Шевченка-

    У світі встановлено аж 1384 памятники Шевченку, з них в Україні  1256. Інші монументи нашого поета прикрашають міста в БразиліїКитаї, Америці.   

    Життя і творчість Тараса Шевченка — не до кінця звідана сторінка нашої історії…

    Про життєвий і творчий шлях Лесі Українки


    Коротка довідка про життєвий і творчий шлях Лесі Українки

    (з книги «Леся Українка. Сюжети з життя: фотокнига»/Автори-упорядники:

    Н. Чіп, І Веремєєва. - Київ: ТОВ «Спалах», 2001. – 166 с.)

    «Лариса Петрівна Косач-Квітка, велика українська поетеса і драматург, відома світові під іменем Лесі Українки - одна з найвизначніших постатей в історії національної культури. Вона належить до того неширокого кола геніальних особистостей, що своїм талантом і звитяжною працею підносять і звеличують дух народу, до якого належать, відкривають йому ширші горизонти буття, дають поштовх до повноцінного самовідчуття і розвитку.

    Народилася Леся Українка 25 (13 за ст. стилем) лютого 1871 р. в місті Новоград-Волинському. Вона була другою дитиною в сім’ї голови повітового з’їзду мирових посередників Петра Антоновича Косача. Мати Лесі, Ольга Петрівна Косач, походила з старовинного роду Драгоманових. Михайло Петрович Драгоманов – видатний український вчений, історик, філософ, фольклорист, громадський діяч - рідний брат Лесиної матері. Леся Українка все життя вважала свого дядька М.П.Драгоманова духовним наставником і вчителем. Сама Ольга Петрівна теж була відомою письменницею (літературний псевдонім – Олена Пчілка), етнографом, видавцем (під її орудою виходили у 1907-1916 рр. українські часописи "Рідний край" і "Молода Україна"). Дитинство Лариси Косач проходило серед мальовничих лісів та озер Волині. Чутлива дівчинка всім єством вбирала красу рідного краю, його пісні та легенди. Через роки ці враження перелилися в поетичні строфи, в безсмертну мелодію "Лісової пісні"...

    Першим товаришем Лесі по дитячих іграх став старший брат Михайло (1869 р. нар.). Вони були настільки нерозлучні, що рідні жартома називали їх спільним ім’ям – "Мишелосіє". Дружба ця тривала ціле життя.

    У чотири роки Леся навчилася читати, а у вісім – написала першого вірша. Цей вірш, "Надія", сповнений зовсім недитячим сумом, виник через глибокі переживання дівчинки, пов’язані з арештом і засланням Лесиної тітки Олени Антонівни Косач, яка брала участь у політичному русі, спрямованому проти російського самодержавства.

    1879 р. у зв’язку з переводом батька на службу до Луцька, туди переїжджає вся родина Косачів, в якій на той час вже було троє дітей (1877 р. народилася Лесина сестра Ольга). Того ж року Петро Антонович придбав землю (близько 500 га) в селі Колодяжному поблизу м.Ковеля, почав розбудову будинків для сім’ї. Колодяжне згодом стало справжнім родинним гніздом Косачів.

    На самому початку 1881 р. Леся сильно застудилася. Так почалася тяжка недуга – туберкульоз кісток, яка мучила поетесу все життя, і боротьбу з якою вона сама назвала "тридцятилітньою війною".

    Через хворобу Леся Українка ніколи не навчалася ні в гімназії, ні в будь-яких інших навчальних закладах. Спочатку вона опановувала науки разом з братом Михайлом у приватних вчителів (зокрема вивчала грецьку і латинську мови), згодом з допомогою матері оволоділа німецькою і французькою.

    Займаючись самостійно, Леся вивчила багато іноземних мов, досконало знала історію, світову літературу, філософію. Вона стала однією з найосвіченіших жінок свого часу.

    Хвороба поклала край ще одному захопленню поетеси – серйозному навчанню грі на фортепіано. За думкою рідних, у Лесі були здібності до музики, не менші, ніж до поезії. Проте туберкульозний процес кісток лівої руки, прооперованої у 1883 р., не дав змоги вповні розвинути цей талант.

    У листопаді 1884 р. львівський часопис "Зоря" надрукував поезію "Конвалія". Це перший друкований твір юної поетеси Лариси Косач, підписаний іменем "Леся Українка".

    За порадою матері Леся і Михайло Косачі перекладають "Вечори на хуторі під Диканькою" М.Гоголя. Згодом у світ вийшла книжка: Гоголь М.

    Вечорниці (Оповідання...). Переклад Михайла Обачного (псевдонім М.Косача. – Авт.) й Лесі Українки, під редакцією Олени Пчілки. Львів, 1885.

    У червні 1887 р у Львові вийшов з друку альманах "Перший вінок", в якому опубліковано поему Лесі Українки "Русалка" та кілька поезій.

    Наприкінці 1880-х – на початку 1890-х рр. Леся Українка бере активну участь в об’єднанні молодих українських літераторів "Плеяда". На засіданнях гуртка обговорювались літературні твори, проводилися конкурси перекладів.

    Своїм завданням плеядівці ставили розвиток української літератури в контексті загальноєвропейської. Роботою молодих письменників опікувалися старші товариші – композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, Олена Пчілка.

    На той час Леся Українка – вже сформована творча особистість з ясними цілями та твердими переконаннями. У її доробку чимало досконалих поезій, серед яких є справжні шедеври, прозові твори, переклади з Г.Гейне, А.Міцкевича, Гомера, В.Гюго. Вона пише навіть "Стародавню історію східних народів". Книга ця була створена для допомоги у навчанні молодшим сестрам і брату. (Всього в родині Косачів було шестеро дітей: Михайло, Лариса, Ольга, Оксана - 1882 р.нар., Микола -1884 р.нар., Ізидора – 1888 р.нар.).

    Перша поетична збірка Лесі Українки "На крилах пісень" побачила світ у березні 1893 р. Вона була видана у Львові, у підготовці книжки до друку брав участь Іван Франко. В неї ввійшли ранні вірші поетеси, а також поетичні цикли "Сім струн", "Зоряне небо", "Сльози-перли", "Подорож до моря", "Кримські спогади", "В дитячому крузі".

    У 1894 р. збулася мрія Лесі побачитися з родиною дядька – М.П.Драгоманова, який ще з 1876 р. перебував в еміграції, і на той час жив у Болгарії, працюючи на посаді професора у Софійському університеті. Більше року прожила Леся Українка в Болгарії. Вона багато працює в дядьковій бібліотеці, спілкується з Михайлом Петровичем, обговорюючи з ним всі проблеми, що її хвилюють. Щирі, приязні стосунки склалися у Лесі з усією родиною Драгоманових. Проте, саме тут поетесі судилося пережити першу тяжку втрату: 8 червня 1895 р. М.П.Драгоманов помер від розриву аорти.

    Змученою повертається Леся додому. Стан здоров’я погіршується, загострюється туберкульозний процес на суглобі ноги. Та ніякі фізичні страждання не могли подолати сильної натури поетеси. У найтяжчі часи, наскільки дозволяють обставини, вона продовжує працювати, у стосунках з рідними і друзями намагається ніколи не обтяжувати їх своїми проблемами, зберігаючи видимий спокій та оптимізм.

    У 1897 р., перебуваючи на лікуванні в Ялті, Леся Українка знайомиться з Сергієм Костянтиновичем Мержинським, службовцем з Мінська, який у Криму лікувався від сухот. Зустріч ця відіграла важливу роль у житті поетеси.

    Варто лише сказати, що шедеври інтимної лірики, неопубліковані за життя Лесі («Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...", "Все, все покинуть, до тебе полинуть...", "Хотіла б я тебе, мов плющ обняти..." та ін.) присвячені саме Мержинському.

    На початку 1899 р. професор Бергман у Берліні прооперував Лесі хворий суглоб правої ноги. Операція пройшла успішно, проте надіям на повне одужання не судилося збутися...

    Восени того ж року у Львові виходить друком друга поетична збірка Лесі Українки "Думи і мрії". В книгу ввійшли поетичні цикли "Мелодії", "Невільничі пісні", "Відгуки", "З пропащих років", "Кримські відгуки", поеми "Давня казка" та "Роберт Брюс, король шотландський".

    Наприкінці ХІХ ст. Леся Українка починає звертатися до жанру драми.

    Першу п’єсу – "Блакитна троянда" – вона написала у 1896 році. Драматична ж поема "Одержима" була створена за одну ніч в січні 1901 р. у Мінську, біля ліжка вже смертельно хворого Сергія Мержинського, якого Леся доглядала до самого кінця... Після смерті друга, яка сталася 3 березня 1901р., Леся виїжджає до Буковини. Вона, мабуть, інтуїтивно відчувала, що нові, сильні враження допоможуть перемогти горе, відновити життєві сили. У Чернівцях на неї чекала письменниця Ольга Кобилянська, з якою у Лесі Українки склалися добрі приятельські стосунки. Пізніше до Лесі у її карпатських подорожах приєднався Климент Васильович Квітка – майбутній чоловік поетеси.

    Між тим "тридцятилітня війна" з хворобою вимагає нових жертв: процес поширився на легені. Два роки поспіль (1902-1903) Леся виїжджає на лікування до Італії, консультується зі швейцарськими лікарями.

    У квітні 1902 р. у Чернівцях виходить у світ третя збірка поезій Лесі Українки – "Відгуки". До неї ввійшли поетичні цикли "Невольницькі пісні", "Ритми", "Хвилини", "Легенди", драматична поема "Одержима".

    Того ж року видано книжку "Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л.Косач. Голос записав К.Квітка" (Київ, 1903). Готується до друку київське видання поетичної збірки "На крилах пісень" (із значними поступками цензурі вийшла у 1904 р.). Починаючи з цього часу, більшість творів Лесі Українки у першодруку з’являються на сторінках часопису "Літературно-науковий вісник".

    У 1907 р. Леся і К.Квітка взяли шлюб. Подружжя спочатку оселилося в Криму, потім перебралися до Грузії, куди Квітка отримав призначення по службі (за фахом він був юристом, хоча за покликанням – музикознавцем).

    Фізично Леся почувається все гірше. З 1908 р. їй вже відомо, що туберкульоз перекинувся на нирки. Три поїздки (у 1909-1913 рр.) на лікування до Єгипту не допомогли. Хвороба перемагала тіло... Та дух Лесі Українки був насправді незламним. За останні десять років життя Слово поетеси досягло довершеності і філософської глибини. Нею був створений цілий новий світ, назва якому - драматургія Лесі Українки. "Кассандра", "У пущі", "Оргія", "Руфін і Прісцилла","Адвокат Мартіан", "Вавілонський полон", "Камінний господар", "Лісова пісня" – так, це цілий світ, світ, який ще чекає на гідне сценічне втілення та осмислення.

    1 серпня 1913 року завершився земний шлях Лесі Українки. 1871-1913...

    Так мало коротких років... Та життя Поета не вкладається в рамки реального часу та реальних подій. Його втаємничена сутність, непідвладна забуттю і тліну, схована від сторонніх очей і, водночас, відкрита кожному – Творчість.

    Найважливіші, найвірніші свідчення про Лесю Українку слід шукати в її поезіях і драмах. Сюжети ж земного буття поетеси – це тільки придорожні знаки, які вказують напрямок, відмічають віхи шляху, яким ми йдемо – шляху пізнання».

    Наталія Терехова,

    директор Музею видатних діячів української культури

    Квартири в роках за стабільного устрою в Україні

    У Львові та Києві, Одесі та Харкові або в Запоріжжі і Дніпрі істотно відрізняють не тільки ціни на житло, але і дохід. Отже, скільки років потрібно, щоб накопичити на квартиру, з огляду на середній дохід людей.

    За підрахунками, найдовше на житло будуть збирати харків'яни - 16 років, а скоріше придбати однокімнатну квартиру вийде у жителів Запорізької області - за 7,8 року.

    Скільки років потрібно, щоб накопичити на квартиру, з огляду на середній дохід громадян:

    • в Харкові - 16 років;
    • в Одесі - 11,8 року;
    • у Львові - 11,3 року;
    • в Дніпрі - 9,7 року;
    • в Києві - 9,9 року;
    • в Запоріжжі - 7,8 року.

    Скільки років потрібно збирати грошей на квартиру в різних містах України фото 1

    При підрахунку дорівнювали на гіпотетичного покупця, у якого є сім'я з 2 працюючими дорослими, які отримують середню заробітну плату. Щоб оцінити рівень доходів потенційного покупця житла, були взяті дані про середню зарплату по областях і місті Києві з Державної служби статистики України та вирахували з цієї зарплати податки. Передбачалося, що в родині двоє дорослих працюють і їх дохід помножили на два

    Менше всіх отримують в Харківській області - 19 300 гривень на двох, а найбільше в місті Києві - 35,1 тисячі гривень.

    При розрахунку суми, яку могла відкладати сім'я як заощадження на квартиру, взяли 40% від доходів. Зазвичай, цей відсоток використовують банки при розрахунку можливості кредитування громадян.

    Вартість однокімнатної квартири в новобудові по містах за даними dom.ria:

    • в Харкові - 1 мільйон 479 тисяч гривень;
    • в Одесі - 1 мільйон 150 тисяч гривень;
    • в Києві - 1 мільйон 661 тисяча гривень;
    • у Львові - 1 мільйон 102 тисячі гривень;
    • в Дніпрі - 995 тисяч гривень;
    • в Запоріжжі - 823 тисяч гривень.

    Літак МАУ над іранської столицею було збито навмисно!

    Богдан Гордасевич: Відпочатку було ясно, що це зумисний акт ісламістів як помста за вбивство їх лідера Сулеймані - це спланований злочин, який виконали службовці армії РФ - фахові оператори, як і у випадку з МН-17 над Україною в 2014-му.



     Розвідка Канади отримала секретні записи розмови іранського міністра про катастрофу літака МАУ Літак МАУ під іранської столицею могли збити навмисне
     
    10 лютого 2021
     
    Розвідка Канади має секретні аудіозаписи розмови міністра закордонних справ Ірану з приводу авіакатастрофи Boeing 737 під Тегераном. Ця інформація підтверджена представником прем'єр-міністра Канади Джастіна Трюдо, передає ТСН.  Катастрофа МАУ - фото з відкритих джерел Згідно з офіційними даними, канадської розвідки вдалося перехопити розмову ще в листопаді 2020 року, проте аудіозапис ще до кінця не вивчили.  Відомо, що в розмові бере участь чоловік, якого ідентифікують як міністра закордонних справ Ірану. Він обговорює ймовірність того, що літак МАУ під іранської столицею могли збити навмисне. При цьому нібито чиновник заявляє, що повна інформація з приводу авіакатастрофи швидше за все ніколи не розкриється, оскільки це суперечить національним інтересам Ірану.  Нагадаємо, що катастрофа літака Boeing-737 авіакомпанії "МАУ", що виконував рейс "Тегеран-Київ", сталося 8 січня близько 6 ранку. На борту перебували громадяни семи країн - 167 пасажирів і дев'ять членів екіпажу. Серед них - 11 громадян України. Всі, хто знаходилися на борту загинули.  Пізніше стало відомо, що катастрофа літака авіакомпанії "Міжнародні авіалінії України" відбулося через те, що в нього потрапили дві ракети. Зазначалося, що перша ракета, вразила літак, знищила злітні вогні, а також, можливо, кабіну пілотів. Ракета долетіла до цілі за 18 секунд. Друга ракета вилетіла через 30 секунд після першої і долетіла до цілі за 11 секунд. Після другого попадання український "боїнг" спалахнув. 
    Раніше портал "Коментарі" повідомляв, що український авіаперевізник "міжнародні авіалінії України" (МАУ) вирішив порадувати корпоративних клієнтів. Тепер співробітники великих компаній можуть отримати авіапрогулку над українською столицею.

    https://society.comments.ua/news/developments/razvedka-kanady-poluchila-sekretnye-zapisi-razgovora-iranskogo-ministra-o-katastrofe-samoleta-mau-671489.html

    то козак

    ЕКОНОМІКАЖиття і бізнес Тараса КозакаЯк і чому львів’янин став уособленням російської пропагандиНазарій Тузяк, Катерина Родак, 3 лютого 27115 17
    фото ZIK

    Після введення санкцій РНБО проти народного депутата Тараса Козака припинили мовлення три інформаційні телеканали, що входять до його медіахолдингу «Новини». Проте у постанові РНБО йдеться також про блокування усіх його персональних активів, анулювання ліцензій та дозволів на будь-яку діяльність та інші економічні заборони.

    ZAXID.NET розповідає історію життя Тараса Козака, щоб зрозуміти, як уродженець львівського передмістя став уособленням російської пропаганди і першим політиком та бізнесменом, проти якого запровадила санкції власна держава.

    Життя Тараса Козака

    48-річний Тарас Козак зараз не часто потрапляє у фокус ЗМІ, але після введення персональних санкцій до нього різко зріс інтерес. Для багатьох в Україні Козак є лише одним із чотирьох сотень народних депутатів, але не для мешканців Львова. Тут він добре відомий ще з кінця 90-х, коли почався його впевнений кар'єрний ріст від простого робітника радгоспу «Львівський» до одного з найближчих соратників Віктора Медведчука.

    Народився Тарас Козак 6 квітня 1972 року у селі Сокільники біля Львова. Там же ходив у школу, був «майже відмінником». Після закінчення школи спробував вступити на економічний факультет сільськогосподарського інституту, але провалився на вступних іспитах. Після цього пішов працювати в радгосп, отримав скерування на підготовчі курси в інститут, після яких зміг вступити на бухгалтерський факультет.

    <div id="adpartner-vunit-261"
    <div id="adpartner-htmlunit-754"

    Під час навчання в інституті одружився, народився син. Тоді молодий сім'янин перевівся на заочне, почав шукати роботу і за порадою знайомих «спробував свої сили в податковій». Сил, як він потім згадував, виявилось недостатньо, тому у 23 роки вступив ще й на юридичний факультет у ЛНУ ім. І. Франка (спеціальність «правознавство»).

    У львівській податковій Тарас Козак пропрацював одинадцять років. Почав як ревізор-інспектор у 1993-му, а закінчив як заступник начальника у 2003-му. Сам він розповідав, що почав працювати якраз у той час, коли у податковій вирішили створити оперативне управління, щоб контролювати стихійну торгівлю і базари. Керівником цього управління і став Тарас Козак, отримавши повноваження підписувати скерування на перевірки підприємців та визначати штрафи за порушення.

    У 1998 році Тараса Козака підвищили до посади заступника голови податкової, а від 2001-го він став першим заступником ДПА у Львівській області. Важливо, що керівником львівської податкової у ці роки був Сергій Медведчук, молодший брат Віктора Медведчука. «Ми з Сергієм Володимировичем виконували одну і ту ж державну роботу, у нас було схожим розуміння її важливості для держави. Одним словом, ми були членами однієї команди. Згодом стали й друзями, якими є й до сьогодні», – згадував в 2011 році у інтерв'ю «Вголосу» Тарас Козак.

    Ще важливо, що із 2002 до 2006 року Козак був депутатом Львівської облради від фракції «Соціальна справедливість» (близька до СДПУ(о)), а фракцію цю також очолював Сергій Медведчук.

    У 2003 році Тарас Козак потрапляє в гучний медійний скандал, подавши до суду на «Львівську газету» за передрук з польської газети Rzeczpospolita, що описала як п'яний Козак вчинив стрілянину в одному з львівських ресторанів. Втім, судовим позовом проти «Львівської газети» (який Козак виграв!) справа не обмежилася: один із співзасновників «Львівської газети» Ярослав Рущишин згадував, що окрім позову отримав ще й проблеми з бізнесом: «Я мав проблеми з відправками моїх вантажів. Мені заблокували їх на митниці в той час, і я мав великі штрафні санкції за це. Ну але то робилося все, щоб нашкодити моїй підприємницькій діяльності. І коштувало нам то досить дорого».

    У тому ж 2003 році Тарас Козак переходить на роботу у Державну митну службу. Сам він розповідав, що це відбулося випадково – перейти в митницю йому у 2003 році запропонував особисто Віктор Медведчук, який тоді був головою Адміністрації президента Леоніда Кучми. Відмовитись не міг, планував у митниці не затримуватися і повернутися у податкову. Але швидко втягнувся: уже через рік став заступником голови Державної митної служби (залишаючись при цьому керівником Західної регіональної митниці).

    Після Помаранчевої революції Козака звільнили, проти нього почалося кримінальне розслідування через несплату мита при купівлі приватного літака Як-42, але воно так нічим і не завершилося, а уже через рік він знову повернувся на посаду у митницю, де зміг пропрацювати ще до березня 2010 року (завершував кар'єру митника на посаді в. о. Одеської митниці).

    Його «митна» кар'єра могла припинитися раніше – ще в березні тодішній президент Віктор Ющенко офіційно просив у прем’єр-міністерки Юлії Тимошенко звільнити осіб, «чия репутація і ділові якості, виявлені в попередні роки, не відповідають принципам, на яких будувалася демократична коаліція». Серед таких осіб згадувався і Тарас Козак, але минулося...

    У вересні 2005-го у Козака та близького до нього екс-начальника обласного управління МВС Олега Сала провели масштабні обшуки (лише у готельному комплексі у Наварії, яке належить родині Козаків, вилучили 212 тис. доларів США та 5 тис. євро). Попри відкриті розслідування через несплату мита за літак та незаконних повернень ПДВ, сам Козак тоді заявляв, що у постанові суду про обшуки було написано, що правоохоронці шукають у нього кілера, який скоїв замах на Петра Писарчука, основного власника ринку «Південний» і голови місцевого осередку «Партії регіонів».

    Наприкінці 2005-го його ім'я фігурувало і серед можливих причетних до вбивства екс-голови Львівської ОДА Степана Сенчука. Саме вбивство сталося у листопаді 2005-го і тоді слідчі пов'язували це із «боротьбою» за «Львівсільмаш». За даними ZN.UA, серед можливих причетних до цього фігурував і Тарас Козак.

    Під час роботи у митниці Тарас Козак вперше спробував пройти у Верховну Раду – у 2006 році йшов під 15 номером у виборчому списку блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція», але цей блок не подолав прохідного бар'єру. Після остаточного звільнення із митниці у 2010 році вдруге став депутатом Львівської обласної ради (тепер від Української селянської демократичної партії).

    У 2012 році вдруге спробував потрапити до Верховної Ради, пішовши самовисуванцем на №122 мажоритарний округ (Яворівський і Жовківський райони), але програв там узгодженому кандидату від опозиції Василеві Пазиняку.

    Більше пощастило Козаку, коли він балотувався від партій, напряму пов'язаних із Віктором Медведчуком. На позачергових виборах до парламенту 2014 року депутатський мандат йому забезпечило 14 місце у списку «Опозиційного блоку», а в 2019 році – 10 місце у списку «ОПЗЖ».

    Офіційно Тарас Козак сконцентрував у своїх руках три загальнонаціональні інформаційні телеканали, проте їхнім реальним власником і контролером вважається його близький приятель Віктор Медведчук

    У Верховній Раді Козак був доволі непримітним, але наприкінці 2018-го він привернув до себе серйозну увагу – політик, який раніше не мав жодого стосунку до ЗМІ, почав скуповувати українські інформаційні телеканали. Спершу NewsOne, тоді «112 Україна» і насамкінець ZIK, створивши медіахолдинг «Новини» і перетворивши його на осердя російської пропаганди.

    У 2019 році журналісти програми «Схеми» виявили, що цивільна дружина Тараса Козака Наталія Лавренюк має спільний нафтовий бізнес у Росії із подружжям Оксани Марченко та Віктора Медведчука. Сам Тарас Козак, порушуючи закон, у своїй декларації про доходи взагалі не згадав, що має цивільну дружину.

    Бізнес Тараса Козака

    Тарас Козак є уродженцем Львівщини і частина його компаній зареєстровані саме у Львові. Попри це введення санкцій суттєво не вплине на роботу цих компаній, бо вони переважно належать його родині та родичам Віктора Медведчука.

    Окрім медіахолдингу «Новини» Тарасу Козаку офіційно належать зареєстровані на Кіпрі компанії Turul Investments Limited, Havanor Management Limited та Revelon Investments LTD, Alvho Trading Limited. У декларації про доходи за 2019 рік Козак вказав, що отримав понад 237 млн грн дивідентів від кіпрського офшору Turul Investments Limited. Козак також є власником благодійного фонду «Разом-Здолаємо», зареєстрованої у Львові. Тарас Козак офіційно є керівником Львівської регіональної організації політичної партії «ОПЗЖ».

    Разом з тим чимало бізнесу належить родині Тараса Козака. Зокрема, його брат Богдан Козак разом з матір’ю Софією є власниками великого готельно-відпочинкового комплексу «Наварія-Нова» біля Львова. Богдан Козак разом із колишнім головою податкової інспекції Львівщини Сергієм Медведчуком, братом Віктора Медведчука, є власниками компанії «Керамбуд», що займається видобутком піску та виготовленням керамічної цегли на Львівщині. Братам Козака і Медведчука також належить ТзОВ «Бетонбуд», що займається виробництвом бетону у мікрорайоні Рясне у Львові. Богдан Козак також є співвласником ринку «Галицьке перехрестя»на виїзді зі Львова.

    Разом з батьком Богдан Козак є серед акціонерів будівельної компанії «Осокір». Богданові Козаку також офіційно належать зареєстровані у Львові будівельні компанії «Будімекс» та «Атлантбуд-всесвіт», а також фірма «Зелений Бір», що займається оздоровленням. Родичам Тараса Козака належить компанії «Традиція» та «Гармонія», які займаються наданням приміщень в оренду.

    Кум Тараса Козака Олег Шепіта також має зареєстрований у Львові бізнес. Зокрема, йому належить 60% будівельної компанії «Епіташ», та 30% українсько-польської компанії «Пройпшем Україна».

    У 2019 році журналісти програми розслідувань «Схеми» повідомили про статки та бізнес цивільної дружини Тараса Козака Наталії Лавренюк. За даними журналістів, Наталія Лавренюк має 25% частку в російській компанії «НЗНП Трейд», яка бурить нафтові свердловини. Їй належить чимало нерухомості в Україні, зокрема, величезна кам'яниця на вул. Князя Романа у центрі Львова, де розташований готель «Швейцарський».

    Судячи з декларації Тараса Козака за 2019 рік, йому належить житловий будинок площею 330 м у Сокільниках. Офіційно є також лише один автомобіль Audi A8, який йому подарував брат Богдан у 2016 році. Тарас Козак зберігає у білоруських банках 1,4 млн доларів, 6,6 млн євро. Він також задекларував 2,5 млн грн та 150 тис. доларів США готівкою і 378 тис. грн та 3 тис. євро в «Укрбудінвестбанку».

    Якщо Ви виявили помилк

    https://zaxid.net/statti_tag50974/