Про співтовариство

Конкурсне співтовариство для визначення переможця в номінації ВІРШ в рамках конкурсу "УКРАЇНА - ЦЕ МИ!".

Гасло конкурсу - "НАС багато, МИ різні, але Україна ОДНА!".
В серпні Ми - громадяни України святкуватимемо 20 рiчницю Незалежностi України. Нашу свободу виборювали протягом вiкiв кращi сини та дочки України. Вшановуючи iх пам'ять та на вiдзнаку свята Незалежностi iнiцiативна группа українських юзерiв за фiнансовоi пiдтримки членiв громадського об'єднання "Бiла Стрiла",оголошує конкурс "Україна це МИ". Приймаються роботи авторів, що не просто заявляють про патріотизм і любов до України, а своїми роботами ще й допомагають полюбити нашу Батьківщину. Вірші повинні бути тільки авторськими, можуть містити доречні світлиничи малюнки. Гумор вітається!
Свої роботи, не більше ТРЬОХ, претенденти публікують в цьому товаристві, триває обговорення та ЖЮРІ визначає кращі. Роботи на конкурс приймаються 3 тижні з 00год 01хв. 11 липня по 23год 59хв.31 липня,потім 10 найкращих робіт виставляються на ЗАГАЛЬНЕ голосування, яке і визначить переможця.
Переможець в номінації отримає приз 1000 грн. Також передбачені заохочувальні призи.
Вид:
короткий
повний

Вірш - "Україна-це ми!"

"Дух поетичний, пустим не засмічений..."

  • 30.07.11, 14:07
Дух поетичний, пустим не засмічений,
Рідко буває на ситість насадженим.
Він прокрадається, вільний чи мічений,
Вітром над прірвою, тінню за зрадженим,
Б’ється об серце шрапнеллю буранною,
Злом барикад у містах метрополії,
Він обертається гнівом і раною,
Криком конвойного, стукотом колії.
Лізе у зошит рукою тремтячою,
Жар лихоманки на душу навалює,
Душить в сльозах юнака нетерплячого,
Старця вогнем молодецьким запалює.
„Я за тобою !”- і наче приречений,
Вибраний ним побреде до незримого,
Дихати буде чи вітром, чи реченням,
Ритмом займатися, марити римою.
Зрадою буде розп’ятий, отруєний,
Бо як посвячений в сан немовчальників,
Хлібом гендлярським одвічно гидує він,
Йде незворушний крізь клекіт начальників.
Стане суддею між катом і жертвою,
Захистом віри слабких і заляканих,
І хоч комусь не дозволить зажертися,
Совістю стихнути, серцем заклякнути.

"На місці храму – вбогий балаган..."

  • 30.07.11, 13:59
На місці храму – вбогий балаган,
Бар і більярд, шашлик, атракціони,
І колеться нахабний наркоман,
Де прадіди ставали під ікони.
Тут цвинтар був, і церква, і хрести.
В часи скорботи, втрати і зневіри
Поплакати збиралися сюди
Старі жінки і браві каноніри.
В алеях тихих, в заростях бузку,
В оплетених плющами огорожах
Спав дід-козак і жінка, за яку
Змагалися поети і вельможі.
Тут кожна мить мовчала про віки,
Вночі блукали привиди невтомні...

Хто ж знав, що танцювати, на кістки,
Занадяться нащадки безсоромні?
Парк Ілліча. Сортир і квітники.
В свята – концерти, оргії, змагання.
Увечері вульгарні нежінки
Сповзаються сюди на полювання.
І хоч давно не влада комуняк,
Але над цим диявольським сортиром
Стоять, живуть, не упадуть ніяк
Ні тінь, ні дух гаркавого кумира.

"Дощ, мовчазний як хворий чоловік..."

  • 30.07.11, 13:49
Дощ, мовчазний як хворий чоловік,
Зринає з неба павутинням срібним.
Навколо порожнеча і тупик.
Мовчить годинник, ставши непотрібним.
Мовчать книжки, портрети чужаків –
Немов поснули, витягнуті скопом.
Сон досягає безвісті віків,
Всесвітній сон, прийдешній за потопом.
Ми всі під ним - за їжу, і за страх,
Всі служимо державі чи персоні.
Радіємо топтати, як комах,
Обранців долі мучитись безсонням.
Радіємо дрібницям золотим,
Звичайним вдачам вивченого хама,
Блудницям  неумитим, і святим,
Які не докучають балачками.
Гадаємо: „Коли ж старі помруть,
Звільнивши нам дорогу і маєтність?”
Хіба ж не всі народи так живуть?
А перші ті, хто преться у шляхетність.
Що взяти з нас? Чи є у нас закон?
Ім’я, і те забрало зло сусіднє!
Зруйновано і храм, і пантеон.
Чужинці вкрали навіть наші злидні!
То що ж нам залишається в житті?
Найлегше зло – ховатися в наївні,
За пасочку, за ложечку куті,
За свічку, за пожертвувані гривні,
За давній сон, де осені мовчать,
Де весни не розквітчують рівнини...

Межа епох. Наплакано проклять
Над темними шляхами Батьківщини,
Над гордим і безславним давнини,
Над тужним скрипом отчого порога.
А дощ іде, холодний, мовчазний,
Чи він  очистить серце і дорогу?

Почуй мене!

О Земле!

Ти,

Колиско націй, мов,

Вселюдська мати,

Всесвіту дружина, –

Яким шляхом

Я з небуття прийшов

В цей дивний край,

Що зветься – Україна?

 

Мов зіркою з Чумацького шляху,

Моя злетіла незбагненна доля,

І проросла тут –

Проліском в снігу,

Над ставом вербами,

Колоссям в полі.

 

І вже немає іншої землі,

Що силу дасть, і гордість, і наснагу,

І щастя йти босоніж по ріллі,

І боронити в скрушний час відвагу.

 

І вже немає в лініях долонь

Доріг непевних – лиш своя, єдина,

Допоки б’ється в жилах коло скронь

Живої крові хоч одна краплина.

 

О Земле,

Дякую тобі за те,

Що ти зв’язала нас у цьому плині,

Дала це щастя, вічне і просте –

Свій голос

Присвятити Україні.

 

Проміж зірок, крізь метеорів дощ,

У сонячних жарких протуберанцях –

Почуй мою,

Серед мільйонів прощ,

Молитву в стиснутих до болю пальцях.

Чого я хочу?

Я хочу чути голос!  

Не рипіння

Старечих напівзношених чобіт.

Я хочу чути –

Ні, не голосіння

Родини, що читає заповіт.

В занедбанім,

Та врешті вільнім краї,

Від Слобожанських лук і до Карпат –

Я хочу чути голос,

Що лунає,

Коли до брата одізветься брат!

Молитва за Україну

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

 

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

 

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

 

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

 

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

 

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

 

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

 

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Ходить Свані по городу.

Стихо-прозо-шутко-заметко по мотивам украинской народной песни.
smile
Українською мовою. Не можеш навіть прочитати? Вчи! podmig



Ходить Свані по городу
Взявши файну сковорОду
Вилку, ніж каструлю чисту
Щоб знайти чого, поїсти


(с)

Придивляється... look Опля!
Під кущем росте картопля





Нахиливсь зі словом: ОК!
Тицьнув пальцем в огірок




Подивився, не такий!
Глянув, поруч є другий



Заглянув за лапушок
Там на ничці кабачок




Ось на дереві трава
Називається - айва




А неподалік від тину
Стигне справжня капустина




Виноробства друг і брат
Ще зелений виноград




За парканом наче діти
Розцвіли сусідські квіти




Спіють перець, кріп, цибуля
Трави різні, бараболя
В маркеті нема такого nini
Ну а Вам усім - смачного
draznilka
lollollol

Душа Чернечої гори

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

 

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

 

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

 

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

 

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

 

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

 

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

 

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

 

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.

Отче наш...

(роздум-сповідь)

О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

----------------- *) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.


87%, 20 голосів

0%, 0 голосів

13%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Стара криниця

Стара криниця. Зруб на три колоди, А біля неї – мальви і майори. В спекотний день – краплинка прохолоди Втамує спрагу… Все, неначе вчора:

…Ковзне промінчик по верхів’ї груші, А вже дідусь з коровою – на полі. Грайливі горобці серед калюжі Купаються… Заходить день поволі.

Повзе димок по хаті так звабливо Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі І вкотре бачу незбагненне диво: До печі садять хліб, підрослий з ночі.

Клопочеться бабуся між горняток. А я вже – шмиг: на вулицю. На волю! Оброшена іде з городу мати, Несе до столу свіжу бараболю.

І по дорозі зачерпне водиці: « А злий-но, сину, мамі руки вмити!» Уже ми двоє тут, біля криниці Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..

Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті. … В зеніті літ. Вже й скроні засніжило І неможливо опинитись в літі, Де біг босоніж зустрічать Світило.

Ніщо не вічне. Замість хати – глина. Лише криниця спраглих напуває, А біля неї – з добрих рук – калина, Як пам'ять серця, щовесни буяє…


93%, 14 голосів

7%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.