"Дощ, мовчазний як хворий чоловік..."

Дощ, мовчазний як хворий чоловік,
Зринає з неба павутинням срібним.
Навколо порожнеча і тупик.
Мовчить годинник, ставши непотрібним.
Мовчать книжки, портрети чужаків –
Немов поснули, витягнуті скопом.
Сон досягає безвісті віків,
Всесвітній сон, прийдешній за потопом.
Ми всі під ним - за їжу, і за страх,
Всі служимо державі чи персоні.
Радіємо топтати, як комах,
Обранців долі мучитись безсонням.
Радіємо дрібницям золотим,
Звичайним вдачам вивченого хама,
Блудницям  неумитим, і святим,
Які не докучають балачками.
Гадаємо: „Коли ж старі помруть,
Звільнивши нам дорогу і маєтність?”
Хіба ж не всі народи так живуть?
А перші ті, хто преться у шляхетність.
Що взяти з нас? Чи є у нас закон?
Ім’я, і те забрало зло сусіднє!
Зруйновано і храм, і пантеон.
Чужинці вкрали навіть наші злидні!
То що ж нам залишається в житті?
Найлегше зло – ховатися в наївні,
За пасочку, за ложечку куті,
За свічку, за пожертвувані гривні,
За давній сон, де осені мовчать,
Де весни не розквітчують рівнини...

Межа епох. Наплакано проклять
Над темними шляхами Батьківщини,
Над гордим і безславним давнини,
Над тужним скрипом отчого порога.
А дощ іде, холодний, мовчазний,
Чи він  очистить серце і дорогу?