Душа Чернечої гори

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.