хочу сюда!
 

LINA

34 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 30-43 лет

Заметки с меткой «роздум»

Отче наш...

(роздум-сповідь)

О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

----------------- *) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.


87%, 20 голосов

0%, 0 голосов

13%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Чому ми моголи?*

 *моголи у розумінні люди без роду без племені без царя в голові

Чому у нас у суспільстві панує таке явище як моголизм (я вирішила його так назвати): від простої нечемності, безкультурності до хамства, невігластва і нахабності?

Рідко побачиш у транспорті, щоб хтось поступився місцем вагітній жінці, жінці з маленькою дитиною, старій бабусі або дідусеві. Рідко хтось відчинить перед дівчиною чи жінкою двері, пропустить першою – ні всі кудись пруться і почекати не можуть. Рідко побачиш у людей толерантність, повагу, розуміння становища іншого.

Зважаючи на це люди іноді не розуміють, чого ти пропускаєш для них свою чергу або чому ти поступаєшся місцем. Або як наприклад розповідав мій тато, колись він їхав на велосипеді у сутінках і всі машини сліпили його фарами, і один шофер все-таки переключив фари, задля якогось велосипедиста. На що мій тато навіть вклонився йому, хоча сумнівався, що той побачить.

Хоча часто володарі машин – це суцільні моголи. У них гасло: Чого ви тут ходите, бо я тут їжджу!!! На повороті не пропустити людей – це вже як “отче наш” у всіх водіїв, стати поперек дороги, щоб нормальні люди не могли не пройти не проїхати – це теж звичайне діло. Не показувати поворот, а потім горлати: Куди ти преш! Ще можна багато перелічувати.

Більше всього я була у захваті, коли побачила таку картину. У банку стоїть купа народу: пенсіонери, жінки у декреті з дітьми і люди, що вибігли з роботи заплатити і спішать знову на неї. І тут заходить такий собі Крутий, прямісінько у вікно каси просовує свої квитанції і кладе касиру батончик снікерсу із словами: А это чтоб подсластить. Народ намагався обуритися, а він: Я спешу. І побіг до свого “Патріота”. Словами не передати ту німу сцену, що панувала у банку і задоволену р... обличчя касира.

Я вже не кажу про моголів, ось такої окружності, які несуть своє тіло посеред дороги і не намагаються хоч трохи нею поступитися. Про моголів, що сидять у театрі з попкорном. Про моголів, що кидають сміття. Про моголів, що влаштовують пиятики у дитячих садках, а на ранок знаходять голу дівчину у відключці (ледве встигають прибрати до виходу дітей на вулицю). Про моголів, що ламають або паплюжать те, що збудовано, створено, виплекано іншою людиною. Про ментів та даїшників, я взагалі мовчу...

А все йде з дитинства. Бо мати, яка не може нормально виховати і виростити дитини – навіщо вона народжує. Бо увага не додана дітям в дитинстві виливається ними у більш старшому віці в агресію. Бо подвійні стандарти (тато каже одне, а теща править своє) завжди виховують подвійну особистість (я кину пітарду під коляску з дитиною так, що ніхто не побачить, а вдома я буду слухняною дитиною). Бо поведінка батьків – це поведінка їх дітей.

Задумайтеся над цим коли йдучи разом із дитиною ви не звернете увагу, на бабусю, що сповзає по стінці від різкого стрибка тиску, або коли ви купуєте синові пістолет з кульками з умовою, що він не буде стріляти по людях (при вас – не буде), або не поступаєтеся дорогою чи місцем.

Колись і вам захочеться, щоб вам допомогли, а у вас навіть сил не буде про це сказати...

Життя - як армія.

Чи замислювалися ви колись, чому саме ми маємо поважати старість? Чому ми маємо надавати пільги тим, хто і так має неабиякі перваги? Адже життя складається таким чином, що у виграші здебільшого не той, хто краще, а той, хто раніше. Все дорожчає... Інфляція, в супереч загальній думці процес не лише еконмічний, але й соціальний. Молода людина ніколи не отримає доступ до того, що заграбастали собі старі, доти, доки сама не перейде в ранг "пєнсіонєров".

Життя, як армія - переваги завжди отримують "дєди". Адже зростання цін, а відповідно й обсягів стартового капіталу, гарантує старим переваги, адже по всьому світові вартість купівлі середнього "робочого м*яса" є недостатньою для купівлі цим м*ясом середнього рівня життя. Це піраміда. піраміда старих суспільств. Піраміда, що безроздільно пов*язана із мораллю, котра береже непотріб.

Якщо ж ви таки хочете жити - викиньте це лайно з голови! Не можна поважати старість, адже бездіяльність не заслуговує поваги! Поваги варті лише ті, хто не зупинився на досягнутому, але й це не дає їм права вимагати поступитися місцем в тролейбусі. Повага до минулого - дишевий розвод! Поважай Windows95 - XP є зрадою предків та історії? За цією логікою можна нічого не створювати, а свалити на "заслужєнний отдих" і жити за рахунок молоді, що забеспечує регулярні щомісячні надходження.

Жити мріями про майбутній відпочинок, що оплачується - ідіотизм. Адже у будь-якої пираміди є вершина. Старі відмовляються працювати - молодь не спроможна їх прогодувати. Піраміда рушиться, уламками вдарить по кожному...

Не турбуватися про те, щоб вмирати з комфортом... Жити! Згоріти на роботі - ось шо варте поваги. І нехай мертві ховають своїх небіщиків!

Буваеє... А про що ви думаєте, дивлячись на дощ?

Я стою і дивлюся на дощ... Навколо мене снують люди, а я стою і дивлюся на дощ. Мені нікуди поспішати: поїду – на наступній зупинці намокну поки дійду додому, ні, краще залишуся тут стояти. Прохолодно. Та мені, здається, байдуже. Я, стоячи, майже в центрі міста, поміж сотень людей, стою, ніби сам... Мені все рівно, хто куди йде, куди поспішає... я стою і дивлюся на дощ... Ми маємо щось спільне в цю хвилину... ми маємо щось і це нас об’єднує у прагненні існувати. Ми обидва приречені. Зникнути. Хтось раніше, хтось пізніше, яка різниця...
Я стояв і дивився на дощ. Я просто дивився на дощ, незважаючи на світ навколо мене. Люди приходили, зникали за рогом, проходили, сідали у тролейбуси і... зникали. Тікаючи від дощу, вони ховалися під навісом, попід деревами, під’їздами. Та від чого вони тікають? Від дощу? Схоже на втечу від долі: вона повсюди, ти не розумієш навіщо насправді ти тікаєш, адже то не є зло, але все ж тікаєш, бо боїшся попасти під її вплив...
Я стояв і дивився на дощ. В якусь мить він скінчився і я пішов геть