Про співтовариство

Для всіх, хто цікавиться історією України, а також задумується над її майбутнім, яке не можна уявити без свободи і справедливості.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Свобода і справедливість

Московія - імперія зла і геноциду

Московія - імперія зла і геноциду



***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна, 
На сльозах та крові. 
Було над Москваю димно, 
Та блискучі ж слова! 
Прославилася Ходинкою 
Красуня Москва. 
А може, про це не будемо 
Замнем до пори! 
Займатися словоблуддям 
Усі ми майстри.
7.11.1967р.
(с) Галина Гордасевич



Японія - далекий надійний друг України

“Шалене роздратування Москви до Токіо”. Посол України прокоментував відносини РФ і Японії
Олена Богданьок
·22 березня, 04:12
“Шалене роздратування Москви до Токіо”. Посол України прокоментував відносини РФ і ЯпоніїУкрінформ

Вихід Росії з переговорного процесу з Японією про укладення мирного договору і скасування безвізових поїздок для японців на південні Курильські острови демонструє “шалене роздратування Москви до Токіо”. Про це в ефірі телемарафону сказав посол України в Японії Сергій Корсунський. Він також розповів про високий рівень підтримки Японією українців.

За словами дипломата, Японія понад 50 років не визнає суверенітет Росії над південними Курилами.

“І весь цей час йшли різного рівня переговори стосовно повернення цих територій під суверенітет Японії. Але, як ви розумієте, ні до чого це не призвело, бо з Росією ні про що і ніколи домовитися неможливо”, — пояснив посол.

Нинішній прем'єр-міністр Японії, за словами Корсунського, зайняв раціональну та чітку позицію.

“Він заявив, що ціллю Японії є все-таки досягнення певного результату на цих переговорах. Але не в тому контексті, як хоче Росія”, — розповів дипломат.

Японський прем’єр з 24 лютого під час війни Росії проти України двічі сказав дуже чітко, що Курили це суверенітет Японії, нагадав Корсунський.

“Більше того, Японія запровадила сім хвиль різного рівня санкцій, безпрецедентних в історії Японії, які стосуються всіх аспектів економічної діяльності, блокування активів та інші”, — додав посол.

Він зазначив, що Японія включена Росією у список недружніх країн.

“Нічого несподіваного для японців немає. Цілком зрозуміло, що Росія віддавати острови не збирається, тому який сенс проводити переговори”, — пояснив дипломат.

Японці підтримуть Україну і вітають рішення відкрити двері для українців, які виїхали з України через війну

Він також розповів, що останні опитування громадської думки показали, що 86% японців повністю підтримують Україну. 91% опитуваних, за словами посла, вітає рішення Японії відкрити двері для українців.

“Вони не хочуть казати біженці, вони кажуть тимчасово переміщені особи. Це певні нюанси у законодавстві. Але Японія готова приймати українців, які сюди захочуть, тут перебути ці важкі часи. Створивши всі умови — житло, робота, медичне страхування”, — сказав посол.

За словами Корсунського, з боку японців Україна має таку хвилю підтримки, яку важко було очікувати, знаючи стриманість Японії і те, що між країнами 10 тисяч кілометрів.

“Буквально день і ніч під посольством в будні та свята стоять японці, які приносять пожертві, квіти, висловлюють свою підтримку. Навіть буває, що моляться, буває, що приходять цілими школами. Це вражає така дуже чутливість до наших подій. Вони відчувають космічну несправедливість до нашої країни”, — розповів Сергій Корсунський.

Що відомо
  • Російська Федерація виходить з переговорів з Японією про укладення мирного договору і скасовує безвізові поїздки для японців на південні Курильські острови. Це відповідь Росії на односторонні обмеження, введені Японією у зв'язку з ситуацією в Україні. Про це повідомляється на сайті МЗС РФ.
  • Уряд Японії ухвалив рішення заморозити активи російських посадовців та бізнесменів у зв’язку зі збройною агресією РФ проти України.
  • Прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда вимагає від індійського колеги Нарендрі Моді чіткої відповіді на вторгнення Росії в Україну, яке "похитнуло основу міжнародного порядку".
  • Японія спростила в’їзд біженцям з України.

Світ проти війни і агресора РФ розриває стосунки в усіх сферах

за 11 діб війни майже весь світ засудив дії Росії та закликав припинити насилля

Звісно, наукова спільнота не могла залишитися осторонь. Список організацій та вчених, які відмовились працювати з Росією, вже досить великий — і він активно доповнюється.

Нобелівські лауреати

Навіть за межами наукової «бульбашки» стало відомо, як засудили війну Нобелівські лауреати. Більш ніж 160 із них підписали відкритого листа на підтримку України, в якому дії російської влади порівнюються з агресією нацистської Німеччини. Серед тих, хто взяв участь в акції — біологи Еммануель Шарпентьє та Дженніфер Даудна, медики Сін'я Яманака й Вільям Келін-молодший, фізики Райнгард Ґенцель і Беррі Беріш та інші.

Космос

Росія не обійшлася репутаційними втратами в науці. Найбільш відчутними виявилися наслідки її ізоляції у космічній галузі.

Війна в Україні та санкції проти Росії вже вплинули на колаборації — «Роскосмос» відкликав своїх співробітників з головного космодрому Європейського космічного агентства (ESA) в Куру, Французька Гвіана. Цим він фактично припинив запуски російських ракет «Союз», які ESA використовує для запусків середніх розмірів, у тому числі — супутників своєї навігаційної системи Galileo.

Єврокомісар із питань космосу Тьєррі Бретон заявив, що рішення «Роскосмосу» не вплине на розвиток космічних програм. ESA займається оцінкою можливості запуску майбутніх корисних навантажень на інших ракетах. Наприклад, Vega-C або Ariane 6, які вперше планують польоти пізніше цього року.

У межах ще однієї спільної місії між ESA та «Роскосмосом» програми ExoMars стає сумнівною вчасна вдправка марсоходу «Розалін Франклін». Марсохід виготовила Європа, Росія ж відповідала за модуль спуску та посадкову платформу «Козачок». Теоретично ESA може знайти інші шляхи запуску, але поки не відомо, скільки часу на це знадобиться.

Зупиняються й інші проєкти. Німецькі вчені вже відключили свій телескоп eROSITA, який є частиною російсько-німецької космічної обсерваторії «Спектр-РГ». Тим часом «Роскосмос» скасував запуск британських супутників OneWeb. Вони мали бути запущені на ракеті «Союз» з космодрому Байконур в Казахстані.

Керівництво OneWeb каже, що для них пріоритетом є безпека їхніх співробітників і технологій, які зараз перебувають в Казахстані. З 2019 року компанія вже запустила понад 400 супутників, організованих Arianespace. Цього року було заплановано ще 5 запусків для того щоб довести їх кількість на орбіті до 648. Усі запуски були оплачені наперед. Чи поверне свої супутники OneWeb наразі невідомо.

Не оминули зміни й найбільший міжнародний космічний проєкт. «Роскосмос» заявив, що більше не співпрацюватиме з Німеччиною в наукових експериментах на борту російської сторони Міжнародної космічної станції (МКС).

Оскільки країни продовжують закривати дослідницьку співпрацю з Росією, може виникнути подальший поділ у дослідженні космосу між західними державами та китайсько-російським співробітництвом.

Фізика

Космічна галузь мала чи не найтісніші зв’язки між Росією та світом. Однак інші наукові галузі, такі як фізика, також не залишаються без змін. Найбільший у Німеччині дослідницький центр з фізики частинок DESY припиняє співпрацю з російськими та білоруськими інститутами.

Про свою позицію також повідомили керівники та співробітники Європейського рентгенівського лазера на вільних електронах (European XFEL). У заяві про війну в Україні вони наголосили, що припиняють співпрацю і не будуть розпочинати нових угод з російськими інституціями. Лазерна установка для рентгенівських досліджень розташована у Німеччині, однак це міжнародний проєкт із 12 країнами-учасницями, серед яких є і Росія.

Фінансування

Скасування у науковій спільноті в Росії одразу відчують ті, хто планував працювати за міжнародні кошти. На знак солідарності з українським народом Єврокомісія вирішила призупинити співпрацю з російськими структурами в галузі досліджень, науки та інновацій. Комісія не укладатиме жодних нових контрактів чи угод з російськими організаціями за програмою Horizon Europe. Це ключова програма ЄС щодо фінансування досліджень та інновацій з бюджетом 95,5 мільярдів євро. Крім того, призупиняються виплати російським організаціям за діючими контрактами.

Серед впливових дій на сьогодні є також рішення групи найбільших німецьких фінансувальників досліджень, в тому числі Німецького дослідницького фонду,  заморозити будь-яку наукову співпрацю з Росією та Білоруссю. Альянс наукових організацій Німеччини заявив, що дослідницькі фонди країни більше не принесуть користь Росії. Він також зазначив, що спільні наукові заходи не відбуватимуться і не почнеться нова співпраця.

Німецька служба академічних обмінів (DAAD) у відповідь на загарбницьку війну Росії  обмежує з нею академічний обмін. Прийом заявок на стипендії для Росії припинено. DAAD є найбільшою у Німеччині організацією підтримки в галузі міжнародного академічного співробітництва.

Конференції

Обмін досвідом на багатьох конференціях також пройде без участі Росії. Наприклад, зазнала змін чотирирічна конференція Міжнародного математичного союзу, яка присуджує престижну медаль Філдса і мала відбутися у Санкт-Петербурзі в липні. Вона пройде частково онлайн, частково за межами Росії.

Конгрес Міжнародного союзу антропологічних та етнологічних наук (IUAES), який теж мав відбутися в Санкт-Петербурзі, скасовано.

Засудила неспровоковане вторгнення Росії в Україну і Арктична рада. Вона відмовилася від поїздки на засідання, а також участі в усіх інших заходах у Росії. До Арктичної ради належать вісім північних держав — Канада, Королівство Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція, США та Росія. Вона функціонує як міжнародний форум високого рівня заради взаємодії, питань розвитку із залученням спільнот корінного населення Арктики та інших мешканців Арктики, а також вирішення проблем навколишнього середовища.

Інше науково-технічне скасування

  1. Массачусетський технологічний інститут (MIT) у Сполучених Штатах припинив співпрацю з фондом «Сколково» — московською некомерційною організацією, яка зосереджена на інноваціях. 2011 року партнери запустили Сколківський науково-технічний інститут, або Сколтех. Зараз MIT змушений припинити усі проєкти з російськими дослідниками.
  1. Міністерство науки та освіти Польщі зупиняє співпрацю з Росією в сфері науки і техніки.
  2. Принаймні один журнал — Journal of Molecular Structureвирішив більше не розглядати рукописи, авторами яких є вчені, які працюють в установах Росії.
  3. Microsoft припинила продаж програмного забезпечення та надання послуг.
  4. Airbus та Boeing призупинили технічне обслуговування і продаж запчастин до літаків.
  5. Американський виробник мережевого обладнання Cisco Systems Inc призупинив усі бізнес-операції в Росії та Білорусі.
  6. Гіганти автомобільного світу, такі як Honda, Hyundai, Porsche, Renault, General Motors, Rolls Royce, Toyota, Jaguar, Volkswagen та інші, зупинили поставки автомобілів.

Засудження війни, яку Росія веде в Україні, набуло світових масштабів. Воно змушує міжнародні організації переглянути співпрацю з країною-агресором та планувати подальші проєкти без його участі.

Що вже казати, якщо навіть Джеймі Гайнеман, американський фахівець зі спецефектів і головний «руйнівник міфів», рішуче підтримав українських військових — і передав привіт російському кораблю

Японія засуджує вторгнення Росії в Україну

Японія ухвалила резолюцію, яка різко засуджує вторгнення Росії в Україну
Японія ухвалила резолюцію, яка різко засуджує вторгнення Росії в Україну

Нижня палата Японії у вівторок прийняла резолюцію, яка рішуче засуджує вторгнення Росії в Україну, закликаючи російські війська негайно припинити атаку та вийти зі України.

Про це пише "KYODO News", передає "ПравдаТУТ News".

У резолюції, яку схвалила Палата представників, висловлюють протидію застосуванню Росією сили для односторонньої зміни статус-кво після того, як агресія викликала міжнародний резонанс і змусила Сполучені Штати та їх союзників, включаючи Японію, запровадити жорсткі економічні санкції проти Росії.

Російське вторгнення суперечить міжнародному праву та Статуту ООН, що забороняє застосування сили, йдеться у документі, додавши, що «воно явно посягає на суверенітет та територіальну цілісність України».

Це надзвичайно важка ситуація, яка може похитнути основу порядку не тільки в Європі, але й у ширшому міжнародному співтоваристві, включаючи Азію, — йдеться в документі.

Резолюція є другою у своєму роді щодо нинішньої української кризи. Очікується, що Палата радників, або верхня палата, схвалить власну резолюцію, можливо, у середу.

У резолюції нижньої палати знову висловлювали солідарність з народом України після попереднього документа, ухваленого в лютому, який закликав японський уряд швидко та твердо реагувати на кризу за допомогою санкцій або інших засобів для відновлення миру в Україні.

Крім того, Японія у вівторок схвалила комплекс санкцій, заморожуючи активи президента Росії Володимира Путіна, міністра закордонних справ Сергія Лаврова і колишнього прем’єр-міністра Дмитра Медведєва, а також деяких російських банків, як частину зусиль, спрямованих на притягнення Росії до відповідальності.

Ми будемо працювати з міжнародним співтовариством і відповідним чином реагувати, швидко впроваджуючи потужні санкції та інші заходи, — заявив міністр закордонних справ Йосімаса Хаясі після ухвалення резолюції.

Вас може зацікавити стаття:  Економіка Росії пішла услід за російським кораблем: як цьому допомогли світові санкції.

Афоризми від Бернарда Шоу

Джордж Бернард Шоу – єдина людина, удостоєна і Нобелівської премії в галузі літератури, і премії «Оскар». Видатний критик свого часу і найбільш прославлений – після Шекспіра – драматург, писав англійською мовою.
При отриманні Нобелівської премії він з властивою йому дотепністю назвав цю подію «знаком подяки за те полегшення, яке він доставив світу, нічого не надрукувавши в цьому році». Він як ніхто інший вмів ідеально поєднувати гумор і глибокі спостереження, а його влучні і точні цитати підтверджують всю глибину його світогляду:

Світ складається з нероб, які хочуть мати гроші, не працюючи, і придурків, які готові працювати, не багатіючи.
Революції ніколи не полегшували тягар тиранії; вони лише перекладали цей тягар з одного плеча на інше.
Газета – це друкований орган, що не бачить різниці між падінням з велосипеда і крахом цивілізації.
Мій спосіб жартувати – це говорити правду. На світі немає нічого смішнішого.
Секрет успіху – в тому, щоб викликати обурення у якомога більшої кількості людей.
Любіть чоловіків. Їм дуже потрібна ваша любов. Навіть якщо вони в цьому ніколи не зізнаються. За кожним великим чоловіком завжди є жінка, яка в нього вірила. І любила по-справжньому.
Найбільше люди цікавляться тим, що їх абсолютно не стосується.
Якщо мій сусід б’є свою дружину щодня, а я – ніколи, то за статистикою ми обидва б’ємо свою дружину через день.
Якщо ви починаєте з самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву.
Найбільший гріх по відношенню до ближнього – НЕ ненависть, а байдужість; ось вершина нелюдяності.
Ми не маємо права споживати щастя, не створюючи його.
Непристойність можна відшукати в будь-якій книзі, за винятком телефонної.
Читаючи біографію, пам’ятайте, що правда ніколи не годиться до опублікування.
Ідеальний чоловік – це чоловік, який вважає, що у нього ідеальна дружина.
Вміти переносити самітність і отримувати від неї задоволення – великий дар.
Щирим бути небезпечно, тим більше якщо ви до того ж дурні.
Люди, які вміють веселитися, не мають грошей, а люди, які мають гроші, не вміють веселитися.
Іноді треба розсмішити людей, щоб відволікти їх від наміру вас повісити.
Мучеництво – єдиний спосіб прославитися, не маючи ніяких здібностей.
Злодій – не той, хто краде, а той, кого зловили.
Якщо коли-небудь, ганяючись за щастям, ви знайдете його, то, подібно старій, що шукала свої окуляри, виявите, що щастя було весь час у вас на носі.
Той, хто вміє – робить, хто не вміє – вчить інших.
Старіти – нудно, але це єдиний спосіб жити довго.
Єдиний урок, який можна винести з історії, полягає в тому, що люди не виносять з історії ніяких уроків.
Якщо у вас є яблуко і у мене є яблуко, і ми обмінюємося цими яблуками, то у вас і у мене залишається по одному яблуку. А якщо у вас є ідея і у мене є ідея, і ми обмінюємося ними, то у кожного з нас буде по дві ідеї.
Моя слава росла з кожною моєю невдачею.
Людина – як цегла: обпікаючись, твердне.
Тепер, коли ми навчилися літати по повітрю, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Єдиний, хто чинив розумно, був мій кравець. Він знімав з мене мірку заново кожен раз, коли бачив мене, в той час як всі інші підходили до мене зі старими мірками, чекаючи, що я буду їм відповідати.
Сенс життя не в тому, щоб знайти себе. Сенс життя в тому, щоб створити себе.
Навчився говорити – значить виріс, навчився мовчати – значить порозумнішав.
Постарайтеся отримати те, що любите, інакше доведеться полюбити те, що отримали.
https://coma.in.ua/35071

В Рефії дітей на ешафот за протести - от!

Російському школяру дали 5 років колонії за петарди, листівки і намір "підірвати ФСБ" у комп'ютерній грі ЧЕТВЕР, 10 ЛЮТОГО 2022, 13:05 5893 Додати у вибране ІЛЮСТРАТИВНЕ ФОТО UNSPLASH У Росії суд засудив до п'яти років колонії 16-річного школяра з Канська Микиту Уварова за звинуваченням у навчанні терористичної діяльності. Джерело: "Эхо Москвы", російська служба BBC News Деталі: Підлітків звинувачували у збереженні вибухівки та листівок із закликами до терористичної діяльності. Виїзна колегія Восточного окружного військового суду призначила Микиті Уварову п'ять років колонії та штраф у розмірі 30 тисяч рублів. Двох інших фігурантів справи звільнили від кримінальної відповідальності за сприяння слідству, прокуратура вимагала від 6 до 9 років колонії. Уварова взяли під варту у залі суду, написав у своєму телеграм-каналі голова правозахисної групи "Агора" Павло Чіков. Підлітків звинувачували у проходженні навчання з метою здійснення терористичної діяльності. Суд проходив у закритому режимі. На першому засіданні суду 16-річний Микита Уваров заявив: "Я дитина, яка хотіла дружити та спілкуватися з друзями. Я не терорист". Це саме він повторив у своєму останньому слові. "Якщо мені дадуть реальний термін, я відбуватиму його з чистою совістю і гідністю. Я буду спокійний, тому що ніколи не вчив своїх друзів поганому, ми були на рівних і просто товаришували", - говорив він на засіданні суду у вівторок. Справа проти російських підлітків розпочалася два роки тому, коли їм було по 14 років. Влітку 2020 року трьох школярів із Канська затримали за те, що вони розвісили листівки по місту на підтримку Азата Міфтахова – московського студента, анархіста, якого звинувачують у спробі підпалу офісу "Єдиної Росії". Одну з листівок школярі наклеїли на будинок місцевого ФСБ. Після затримання правоохоронці отримали доступ до телефонів та листування школярів та з'ясували, що вони збудували будівлю ФСБ у комп'ютерній грі "Майнкрафт" і планували віртуально підірвати її. Оперативники нібито з'ясували, що школярі захоплюються хімією, негативно відгукуються про російську владу та читають класиків анархізму. Тоді двоє підлітків надали свідчення на свого товариша Микиту Уварова, якого відправили до СІЗО. Пізніше підлітки відкликали свої свідчення та заявили, що обмовили Уварова під тиском слідства. Уваров підписати зізнання відмовився. Всім трьом школярам у підсумку висунули статтю про створення терористичного співтовариства і проходження терористичного навчання (205.4 і 205.3 КК РФ), а Уваров у справі був виставлений як організатор цього осередку. На думку адвоката Володимира Васіна, який представляє інтереси Уварова, правоохоронні органи могли довго стежити за підлітками перед тим, як відкрити на них справу. За його словами, силовики завжди ведуть моніторинг соціальної мережі "ВКонтакті", пабліків та листування, але адвокат також не виключає, що в цьому випадку вони вели ще зовнішнє спостереження та прослуховування. Школярів звинуватили у тому, що вони вивчали матеріали з виготовлення вибухівки, під час обшуків у них у квартирах знайшли "деякі вибухові речовини". The Insider писав, що виготовленням вибухівки органи визнали кілька пляшок бензину в гаражі і те, що школярі робили та запускали димовушки та саморобні петарди у занедбаних будівлях. Через це до основного звинувачення в тероризмі додалася ще й група статей про зберігання, виготовлення та перевезення вибухових речовин, розповів адвокат адвокат Васін. У розмові з виданням The Insider Васін зазначав, що підлітковий та шкільний "тероризм" став дуже популярним у російських спецслужб та слідчих органів. Стандарт доведення за такою категорією справ він назвав тим, хто залишає бажати кращого - при цьому присяжні малолітньому не дозволяються законом.

Японія підтримує Україну у війні з РФ

Парламент Японії ухвалив резолюцію на підтримку України
Парламент Японії ухвалив резолюцію на підтримку України

КИЇВ. 8 лютого. УНН. Нижня палата парламенту Японії ухвалила резолюцію, яка засуджує будь-які спроби силою змінити статус-кво України. Про це повідомляє УНН із посиланням на Kyodo News.

Деталі

У резолюції зазначили, що Токіо "серйозно занепокоєний і завжди з українським народом, який сподівається на стабільність своєї країни та регіону".

Палата представників Японії закликала зацікавлені країни якнайшвидше відновити стабільність у районах навколо України за допомогою дипломатії та підкреслила, що "будь-яка зміна статус-кво за допомогою сили недопустима".

Також парламентарі звернулися до уряду прем'єр-міністра Фуміо Кісіди зробити все можливе для досягнення миру.

"Ми наполегливо закликаємо уряд втілити наші надії, співпрацювати з міжнародною спільнотою, використати всі дипломатичні ресурси та зробити все можливе для ослаблення напруженості в Україні та якнайшвидшого досягнення миру", – ідеться у резолюції.

Нагадаємо

Минулого тижня верхня палата польського парламенту одностайно ухвалила резолюцію про політичну та фінансову підтримку України.

Контекст

Країни Заходу останнім часом звертають особливу увагу на нарощування російських сил уздовж кордону з Україною, небезпеку нового вторгнення Росії та посилення російської дезінформації.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов наприкінці минулого року повідомив, що 122 тис. російських військових перебувають на відстані 200 км та 143,5 тис. військових за 400 км від російсько-українського кордону.

У Росії заперечують плани вторгнення в Україну.

Головна вимога глави Кремля полягає в гарантіях від США та їхніх союзників, що Україні не дозволять вступити до НАТО, а на російсько-українському кордоні не відбуватимуться військові навчання країн Альянсу.

Україна: зброя Судного Дня

Україна: зброя Судного Дня


Про сумне почнемо з веселого, тобто в якості епіграфа стане анекдот:
Дзвонить гуцул Йосип зі свого Жаб'є-Верховини до Путина у Кремль і каже: 
– Отож свята Різдва скінчилися, а зима ще робити ніц не дає, то ми з нашими вуйками вирішили оголосити клятій Росії війну, бо надто тоє знагліла у світі ваша худібка і хоче пастися там, де то іншим належе. 
– Да, интересно, однако, - відповідає Путин.- А вам известно, что у меня армия один милион человек? 
– Та ну? Цілий мільйон?- задумався гуцул Йосип.- Тоді війна зачекає. Будемо щось інше мудрувати. 
– Ага! Испугались!- злорадствує Путин.- Вот то-то же! Россия – великая страна! 
– Йой, шо ви все плутаєте слова «великая» і тупо «большая». Та й не злякалися ми зовсім,- перечить гуцул Йосип.- Тут інша причина: у нас в горах землі мало, а цвинтар взагалі єси пуц ніц, то де ми таку тьму люду поховати зможемо? У нас в Карпатах вже є одна Тухля зі схожої причини, то вдруге смороду від загати трупаків не хочемо.
Хто хоче детальніше взнати про події коло Тухлі, то скеровую до твору Івана Франка «Захар Беркут», що укладено на реальних історичних подіях, коли гуцули підловили і втопили цілу орду татаро-монгольську, яка схотіла їх полонити і за Карпати перейти, а там ще землі захопити у Європі теперішній. Таке ось трясця споконвічне зі Сходу для Заходу. І як тоді – так і тепер усе на початках має Україна отримати, стримати, протримати і відкинути, якщо вдасця, казала Насця...
Ситуація майже тотожна, де наша багатовельможна прислуга на чолі держави готується втікати чи капітулювати значно більше за накопичення всього потрібного, щоб належно воювати. Як кажуть: стадо баранів на чолі зі левом ще має шанси на перемогу, але де ж ті барани самі оберуть в керманичі того лева – вони ж барани! За козлом підуть! Такого легко за керманича оберуть. Як би поклявся один з таких колишніх козлів-кермачів: «Век воли не видать, - так оно!» І нема на то ради. Все, посміялися і перейдемо до сумного. Є всі підстави вважати, що Рефія не тільки почне війну на загарбання цілої України, але і буде застосовувати ядерну зброю для нарощування своєї переваги та деморалізації суспільства нашого і світового. Випробувана тактика ще у війні 2008 року з Грузією під гаслом «Примус до миру через могилу» - через тотальний могильний спокій.
Чим може відповісти Україна на подібне підступне безглуздя? Однозначно тільки ще більшим підлим безглуздям, що навіть найбільших бузувірів зі всіх кремблядей ошелешить. Такою є погроза від військових України застосувати зброю «Судного Дня» з ядерною компоновкою, але без'ядерною за технологією, отже така зброя не підпадає під якісь конвенції та заборони, окрім суто морального та епохального за нанесеною шкодою. Так, мова йде про так звані «брудні бомби», тобто суто площинне радіоактивне зараження певних територій, якими має стати найперше Московська область, а по-друге: територія з протилежного боку кордону України з Російською Федерацією та їх окупованою прокладкою – Білорусією. Тобто, якщо вони нас ядерним вдарять – то і ми їх радіоактивними зробимо! Терпіти не будемо!
За минулі кілька тижнів я вже з нашого рідного українського телебачення стільки досконалих планів вторгнення почув від наших зарозумілих йоб-експертів, що російському генштабу і видумувати нічого не потрібно, а варто послухати уважно ЗМІ України і вибрати собі найоптимальний варіант агресії. Сучим тим експертам зі середини всі наші вади у ЗСУ легше виявити, аніж ГРУ РФ, а розповісти в ефірі, щоб зблиснути інтелектом серед інших інформаційних зрадників – просто як блюзнірська честь та гонор. Мені огидно якби долучатися до цього експертного убожества, як і сама тема дуже огидна у вигляді «ядерного екологічного терору», але якраз про цей зовсім невідомий варіант війни України з РФ варто примусити взнати у бункері кремблядей. Весь головний парадокс цього стилю війни у тому, що захисту від нього немає: хоча всі наші ракети і літаки збити можна, але їх радіоактивне начиння всеодно розлетиться, пошириться та полишиться суто в межах території Росії на дуже довгі часи, зробивши їх реальною радіаційною пустелею, непридатною для всього живого. Зробимо те, що називається «Пірровою перемогою» для рефіків-дефіків.
Зауважу, що я завжди був і є проти ядерної зброї, бо служив у 80-х на такому ракетному споряджені стратегічного змісту і вже давно зрозумів, що ядерна зброя не є зброя, а суть самовбивство. Ну ось уявіть, що Україна має якусь там свою ядерну зброю і що? По Донецьку чи Луганську її застосуємо? По Криму вдаримо? Ні, то є неможливо, бо то є наше, хоч воно, наразі, і не наше. Там наші люди, наші кримчаки тощо і їх знищувати пощо? Бо москаль проліз, курва його мама… Не годиться. Влупити по РФ тим більше неможливо, бо перевага стократна з їхнього боку. Тоді який сенс мати ядерне озброєння? Польщу, румунів, турок чи мадярів лякати? Не смішить мої шкарпетки. Ядерна зброя надзвичайно витратна і безглузда в усьому. Війна для шахідів! Ми свої рідні ЗСУ утримати не спроможні на належному боєздатному рівні з нанотехнологій. Усе скиглимо: «Запад нам допоможе… може…» Може й допоможе, а може – і ні! Бо он самі в лайні від страху в боротьбі за ядерну папаху. Ху!..
Тепер чисто технологія, на яку мене надихнули наші безславні ублюдки 2013-2014 років, тобто сучари зі спецпідрозділу МВСУ – «Беркут», які додумалися до унікального «ноу-хау» перетворювати за задумом майже безпечні світло-шумові гранати у сповна бойові. Принцип ідеально простий: скотчем до світло-шумової гранати прикріпляємо гайки, болти, цвяхи, самонарізи тощо і вже є бойова за враженням граната – зброя, яка багатьох учасників Євромайдану вразила та скалічила. Аналогічно і ми беремо звичайні собі твели з ядерних реакторів, ріжемо їх на шматки і кріпимо як насадки до різного типу ракет, якими вистрілюємо у бік РФ на різних напрямках. А там: сто грам і пончик. Додати більше нічого.
На закид: а хто це візьметься зробити? Повідомляю, що команда вже є, згуртована і вже навіть оплачена наперед, як і плакати за нею не будуть. Нещодавно пройшла така інформація: «В "Енергоатомі" обговорювали, як приховати зникнення грошей, розкрадених на сховище ядерних відходів на ЧАЕС. Журналісти програми "Схеми" опублікували аудіозапис наради в кабінеті чиновника Національної атомної енергогенеруючої компанії "Енергоатом", учасники якого обговорюють, як приховати факти зникнення частини грошей, виділених на будівництво Централізованого схрону ядерного палива на Чорнобильській атомній електростанції: "Ви ж розумієте, що гроші пішли, просрані, спіз_жені і так далі. Треба знаходити інші джерела фінансування, причому їх треба якось узаконити. Як? Ми ще не зовсім розуміємо... Вам за систему радіаційного контролю додатково заплатили 22. Чи правильно я розумію? Мені потрібно було вас рятувати і себе рятувати", - заявив чоловік з голосом, схожим на голос Миколи Божка, який керує підприємством "Атомпроектінжиніринг", що є відокремленим підрозділом НАЕК та замовником будівництва. Журналісти нагадують, що менеджмент "Енергоатома", призначений при президентстві Володимира Зеленського, у грудні 2020 року публічно заявляв про "майже 100% готовність об'єкта", але в той же час уклав непублічний договір на 422 млн. грн. для завершення будівництва з новим приватним підрядником - будівельною компанією "КБР", залученою без проведення тендеру. На заяву журналістів, щоб отримати підтвердження чи спростування зазначених у матеріалі фактів, ні "Енергоатом", ні "Атомпроектінжиніринг" відповіді поки що не надали.
Кінець цитати. Ось вони «безтендерні і безгендерні добровольці» нашої ядерної війни в її активній фазі сповна фахові й ахові. Якісь ще питання будуть? Немає. Тоді вперед! «По машинах!»
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
24 січня 2022 р. 
(7530 рік за нашими літописами)
20:40 24.01.2022   

Вітання від "не був" і "участі не брав"з Днем Гідності і Свободи

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності та Свободи

21 листопада 2021 року - 09:00

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності та Свободи

Шановні громадяни України!

На нашій планеті живе близько п’яти тисяч народів. Їхній портрет, архетип, ментальність – це заплутана павутина історичних подій для етнографів. Але є одна річ, яка, на мій погляд, просто, але досить точно змальовує характер народу. Це його державні свята. Те, що об’єднує всіх, тож є важливим для всіх. 21 листопада – саме такий день. Відповідь на питання: хто такі українці та що для них головне?

Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи. Свято, яке показує, що для нас гідність і свобода – це свято. Це наше повітря. 
Ні. Це не звучить занадто гучно. Коли хтось вирішує перекрити нам повітря – ось тоді буває занадто гучно. Коли влада не чує український народ – тоді буває занадто гучно.

Тому ми вільні. Вільні творити майбутнє. І маємо пишатися цим. Не задирати носа. Але й не опускати очей. Так. Ми заплатили й продовжуємо платити за свободу велику ціну. І ніколи не забудемо всіх, хто віддав за Україну своє життя. І ніколи не пробачимо всім, хто позбавив їх життя і хотів позбавити нас волі. Але головне, що це нікому не вдалось і ніколи не вдасться.

І час уже змінити самосприйняття й мислення. Ми не жертва, не пригнічені, не розділені, не захоплені. Ми прекрасний, сильний, сміливий, розумний, талановитий народ. Непереможний.

Саме тому, що ми маємо гідність. Для нас рабство – приниження. Втрата свободи – це втрата честі. Втрата честі – це втрата серця. Втрата серця – це втрата душі. А втрата душі для нас – це втрата життя. Тому ми готові боротися ціною власного життя. Щоб не втратити власне життя.

Для нас гідність і свобода давно вийшли за межі загального розуміння. Я ніколи не забуду історію, яку розповіли наші моряки, повернувшись додому. Вони були в полоні, але їх не полонили духом. Слідчі просили їх сміятися трохи тихіше: «Начальство не поймет». 

Тут зазвичай плачуть, а наші моряки сміються без упину. Вони сідали в автозак, співали «Ще не вмерла України…». А потім говорили водію: «Шеф, на Одесcу! В Коблево тормозни, кофейку попьем».

Вони не поводилися, як в'язні. А залишились офіцерами і бійцями. Бо не втратили гідності. І довели, що на чужині, в полоні, у в'язниці можна бути вільною людиною. Бо воля – це не відсутність кайданів на руках. Це відсутність тюрми в головах.

Це точно знав і Василь Стус. Коли Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді, на прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова він піднявся і сказав: «Усі, хто проти арештів, встаньте». Кілька людей піднялося, потім більше, потім більше. Не всі. Але й не один. Стус знав, що зробивши це, може втратити свободу. Але знав, що не зробивши, точно втратить гідність.

Це знав і Омелян Ковч. Священик, який рятував євреїв у Голокост, видаючи їм метрики про хрещення. За це потрапив у концтабір Майданек. І щоб не втратити гідність, був змушений назавжди втратити свободу. У листі він просив вибачення у своїх дітей, що не погодився на дострокове звільнення й залишається тут. «Я потрібен тут цим людям. Відчуваючи, що скоро загинуть, вони всі приходять до мене на сповідь. Якщо піду – вони залишаться без надії. У них уже забрали гідність, честь, свободу, домівку, рідних, імена, скоро заберуть життя. Я не дам забрати в них надію».

Леонід Биков не поступився принципами й творчою свободою. За це для зйомок стрічки «В бой идут одни старики» йому дали не кольорову, а чорно-білу плівку. Чи принижувало це його гідність? Можливо. Та чи втратив він її? Ні. І зняв фільм, який обожнюють мільйони. Не кольоровий.

Але про людей, які мають гідність. І свободу.

Як і всі, хто стояв на майдані, на барикадах, на граніті. У 1990-му, у 2004-му і 2014-му.

Як ті, хто потім зустрівся в окопах на сході нашої держави, захищаючи її.

Всі. Різні. І хлопці із Західної, и пацаны с Юго-Востока.

Різномовні. Волиняни, одесситы, галицькі, дніпровські, закарпатці, буковинці. И с крестиком, и с полумесяцем, и со звездой Давида. З Харкова, з Тернополя, з Кривого Рогу, з Івано-Франківська.

Черкаси, Вінниця, Миколаїв, Чернігів, Суми, Херсон, Хмельницький, Запоріжжя. З Києва. С Донбасса, с Луганщины, из Крыма.

Всі. Різні. Але українці й українки. Захисники й захисниці. Всі, xто знає: треба бути гідним, а не здаватись. Бо здаватись українці не звикли. Тому що мають гідність. А тому – свободу!

Слава Україні

Уламки роздумів українського панка

УЛАМКИ РОЗДУМІВ УКРАЇНСЬКОГО ПАНКА

ЖОРЖ  ДИКИЙ
Передмова 
Привіт, Жорж, я думаю що тобі давно пора почати щось...    (велика пауза у кілька місяців через поламку комп'ютера)

п'ятниця, 26 березня 2004 р.

З цього дня я починаю щоденно одну гордину-годину присвячувати творенню книги  свого особистого життя.
Спочатку кілька думок стосовно всього задуму: в основу книги  буде покладено мої архівні накопичення в в першу чергу статті починаючи від мого звільнення з армії у 1982 р., коли мені вже виповнилось 20 років. Але перед тим думаю варто буде представитись і подати стисло свою автобіографію. Потім почну давати в хронологічному порядку свої статті, які набиратиму згідно оригіналу і українською, і російською мовами, проте до книги перекладатиму все на українську за допомогою програми-перекладача, а оригінальний текст скидатиму у Додаткову частину, де також буду накопичувати оригінали матеріалів, які я критикую чи на які посилаюсь.

ПЕРЕДМОВА
Починаючи роботу над книгою, яку я не можу назвати  спогадами, мемуарами чи щось тому подібне, а ще менше можу причислити її до якоїсь духовної сповіді, - тому одразу вважаю  за потрібне вказати на мою скептичну байдужість стосовно неї.  Ні, я зовсім не збираюсь тужитись над розкриттям  глибин своєї душі та інтелекту, бо якщо і що в мене є за душею буде видно й без моїх вказівок-пояснень. Я хочу претендувати тільки на одне – на щирість свого викладу та коментарів всього написаного в різні часи мого матеріального буття, життя, тертя тощо.  Моє скептично-іронічне ставлення до власного твору полягає в усвідомленні часової тлінності всього у цьому світі взагалі  та стосовно книжок зокрема. Все моє життя від самого народження проходить серед стосів книжок, з яких я не перечитав навіть сотої частини з того, що маю лише в своїй бібліотеці, а з маминою – і тисячної. Причому значна частина цих книжок  мені до вподоби, а скільки я знаю книг, які не варто читати... Звичайно, що на кожний товар знайдеться свій покупець або не знайдеться. Можливо тут важливо не стільки процес споживання, як виробництва?..
Шкода дуже книжок нечитаних і непотрібних, якими, для прикладу, вважаю багатотомні видання різних вождів у СРСР ( Союзі Радянських Соціалістичних Республік), але потім мені спало на думку, що книга навіть непотрібна набагато краща за непотрібну кулю, бомбу, міну  тощо просто своєю матеріальною безпечністю, бо духовний зміст книжок часом  буває жахливіший за  будь-яку зброю.  Власне тому я постійно відкладав написання своєї книги, щоб добре виважити її причинно-наслідкові можливості.  Найголовніше правило медиків: не зашкодь! Тобто не завдай шкоди хворому при лікуванні більше від самої хвороби,- що, як на мене, стосується не тільки лікарів, але й фахівців багатьох інших професій, включно з письменниками. Сподіваюсь, що моя книга принаймні нікому не зашкодить. Чи стане вона комусь корисною? Хотілось би. 
Головною ідеєю книги є відтворення  епохи і часу, коли мені довелося жити, через свої  різні матеріали, частина з яких була опублікована у спотвореному редакторами вигляді, а інші не були оприлюднені з різних причин.  Після того як мною зовсім недавно була осягнута істина, що справжній митець не творить епоху, а відтворює її, тому чим він талановитіший – тим точніше відображення. Коли ж митець починає свідомо спотворювати реалії  з будь-яких причин, то це вже політика. Як неодноразово говорилось: політик  займається категоріями  сьогодення, а митець – категоріями Вічності. Оскільки в мене немає жодного бажання творити епоху і всі мої політичні устремління, ілюзії, алюзії і тому подібне відійшли у минуле, то я з спокійним серцем  хочу зафіксувати  своє бачення життя і не більше того. Це є моє особисте означення Світу.  А для чого-кого призначено мою роботу? Щоб хтось міг порівняти мій Світ з своїм світобаченням, якщо захоче. Я нікого не збираюсь повчати тим більше як тепер модно висловлюватись – “грузити”.  Моє завдання показати як, чому і про що я думав  колись і думаю про це  тепер.

Автобіографія без ускладнень
 
В мене десь вже є кілька начерків своєї автобіографії, які я потім перегляну і можливо використаю в подальшому, а поки що просто  переповім свій життєпис в довільній формі.
Народився я в сім’ї... Ні, не народився я в сім’ї, а народився я у самітньої жінки, яка хотіла і стала матір’ю. Тобто я народився, як позашлюбна дитина, про яких в Україні кажуть: байстря. Усвідомив цей свій стан я не дуже давно, бо всі минулі 30 з гаком років свого життя мене це ніяк не турбувало. Відсутність батька від самого дня появи мене на світ Божий зробила подібний стан речей для мене нормальним і я ніколи не переймався тим, що  в мене батька нема.
Отже народила мене моя матуся Галина Гордасевич 19 червня 1961 року. За її словами, я був гарненький карапуз вагою у 3,5 кілограми, значно більший з усіх новонароджених дітей в роддомі, тому вона мене одразу вирізняла серед інших, коли приносили годувати. Ще в мене був на скроні жмут білявого волосся подібний до оселедця, тому лікарі жартували: -Одразу видно козака вродила. 
Все, що можу сказати про свого батька, це що він по національності росіянин і його звали Петро Амелін. Кілька раз він приїжджав до нас і я його бачив, проте зовсім не запам’ятав і не маю жодних вражень чогось позитивного до нього. Мама описала про батька в своїй повісті “Двадцять років і один день”, але я  досі її не прочитав. До батька я був і є байдужим, що спричинено напевно його байдужою поведінкою до мене, тому що не пригадую якого-небудь подарунку чи уваги з його боку до мене. З слів мами він був що кажуть “не від світу сього”, тобто дивакуватий і непрактичний в житті. Він декілька раз одружувався і постійно його кидали жінки, бо не витримували з ним жити. За фахом він був електрик, тобто пролетарій-робітник, що зовсім не відповідало його зовнішньості якогось інелігента (судячи з світлини) і капризного характеру, через що він частенько сварився з начальством, а тому міняв місця роботи в постійному режимі. Ці риси батька проявляються досить помітно в мені, особливо життєва невизначеність, невміння чи скорше: нехотіння дертись “ за місце під сонцем”.
Зараз логічно мені шкода, що в мене не було батька, як шкодую за тим, що в мому житті не було людини, яку б я міг назвати своїм Учителем. Всіх їх мені замінило соціальне середовище, яке раніше мало термін “вулиця”, а зараз навіть не знаю, як описати його. Від малечку мене виховувало життя, яке було однозначно байдуже до мене, часом жорстоке, проте доволі правдиве. Вулиця навчила мене бачити життя таким, яким воно є насправді, за що я їй певним чином вдячний. Інша справа, що я не радію від усвідомлення існування такої брутальної правди життя. Для прикладу наведу такий сюжет: журналістка прийшла у дитбудинок і була здивована тим, що в палаті з немовлятами дуже тихо і жодна дитина не кричить, аж потім вона зрозуміла причину цього: діти не кричать тому, що ніхто на їх крик не реагує,- о певній годині немовля годують і перегортають в чисте, потім звернуть увагу знову у призначений час, тому кричати немає жодного сенсу і нерозумні немовлята швидко розуміють жорстокі правила буття в дитячому сиротинці.
Мені довелося з малечку пройти подібну школу виживання в цілодобових групах у яслах та дитячому садку, але в мене було те життєдайне сонечко, яке після своєї відсутності появлялось нарешті і зігрівало мене своєю любов’ю і ласкою – моя мама. Все, чим я є зараз як людина – я завдячую їй. І коли ми десь за рік до її смерті сиділи якось удвох і розмовляли, то мама стала розповідати про свої найбільші життєві трагедії-потрясіння, нарахувавши їх щось 7 чи 8, - це, як усвідомлення малою дитиною відсутність любові до неї у батьків, ув’язнення, смерть першої дитини, мого старшого брата Сергія, також позашлюбного тощо. Я ж вислухав маму, подумав і сказав у відповідь: -Знаєш, ма, а в мене в житті жодного!-жодного! потрясіння не було. Я не можу визнати своє життя успішним, проте можу назвати його сповна щасливим. І в тому майже повністю твоя заслуга.
Так воно і є – я людина щаслива. Ще б: я нікого не вбивав і мене ніхто не мордував, я нікого не карав і мене не надто зачіпали, я болісно не мучився, не голодував, не принижувався і начебто нікому зумисно чогось злого не чинив – хіба це не щастя?! Відсутність трагічно-негативних моментів в житті – велике благо, а воно ж у мене доста було ще й  добрих – як тут не чутися щасливим?.. 

*** 
Народився я 19 червня 1961 року на Донбасі, в роддомі м. Макіївки, а потім жив з мамою в самозахопленій квартирі в одному величезному бараці в шахтарському селищі Ханжонково. Жити мамі було ніде, тому що мій батько повернув ордер на одержану ним квартиру, бо вона йому не була  потрібна, а віддати її мамі... Скажемо вічливо: не додумався. Мама про нього зле не говорила і я не буду, хоча коли я дізнався у свої 30 років про цей момент з нашого життя, то остаточно викреслив батька з своєї душі як непотріб. Він був мені потрібен в дитинстві, як кожному хлопцеві, а тепер – мені байдуже де він і що з ним. Якогось так званого “потягу крові” я ніколи не відчував, ніколи в мене не виникало бажання мати батька чи вбачати свою ущербність через його відсутність. Це відчувають діти, які хоч трохи мали батька, а потім його втратили, або діти, якими батько опікується не проживаючи разом в їх сім’ї, тобто діти відчувають турботу про себе і любов від іншої людини.  В мене нічого подібного не було. Жодного подарунку мені від батька чи якоїсь матеріальної допомоги мамі не було, хоча іноді мама з ним зустрічалась і говорила. Пригадую тільки епізод, що десь у дошкільному віці я прибіг з вулиці додому і мама підвела мене до свого гостя і сказала:”Сину – це твій тато” Той чоловік не проявив до мене жодних рухів і немав навіть якогось простенького гостинця як шоколадка чи цукерки, тож я байдуже поглянув, сказав у відповідь:”Добре. А можна мені ще побігти побавитись на вулицю?” і одержавши дозвіл - з радістю побіг гуляти. 
Узагальнено я можу означити своє ставлення до батька подібним до того, як ми ставимось до  поняття “нуль”: ми знаємо, що воно є, але емоцій з того ніяких. Це і не “плюс”, і не “мінус”, не багато і не мало – це ніщо. Просто зараз на власному неупорядкованому житті я починаю логічно розуміти  потрібність батька в сім'ї для повноцінного розвитку дитини, але щоб я колись душевно переживав чи страждав з цього приводу – ніколи. На тому про мого батька досить.
Отож моя мама захопила квартиру самочинно і хоч радянська влада була байдужа до проблем самотньої молодої матері, проте законно виселити її силоміць не могла, тому квартира закріпилась за мамою. Десь через рік мамі вдалось дуже вдало поміняти свою квартиру в Ханжонково на двокімнатну квартиру в Донецьку. Ця квартира знаходилась практично в підвалі одного з найоригінальніших будинків в Донецьку за своєю помпезною архітектурою і побіленими стінами. Він дуже відрізнявся від новіших пятиповерхівок-коробок без жодних прикрас. Не знаю, яким чином збудовано наш будинок-унікум, але він був панського штибу і мені жити в ньому було гонорово, нехай і в напівпідвалі. 

***
В дворі, підвалах та чердаку будинку на Макшосе ХХ( скорочення від первинної назви вулиці: Макіївське шосе) та великому сквері поряд пройшли мої дитячі роки від 1962 по 1971. Там я пішов у школу №95, де вчився в першому і другому класах, а у третій мама мусіла віддати мене до інтернату, що знаходився у селищі Мар'янівці кілометрів 50 від Донецька. Мені невідомі причини колізій в моєму житті, які відбувались, але сприймав я їх спокійно і зараз мені важко пригадати з свого дитинства епізоди емоційних надривів – їх не було. Згадую хіба моє дитяче міркування над численими транспарантами стосовно ХХІV з'їзду КПРС, а саме я тішився своєю знахідкою, що можна використати ці транспаранти багаторазово: варто замалювати палочку перед  V , щоб узгодити їх з новим з'їздом, а ще пізніше можна домальовувати палочки-одинички з другого боку одну, другу, третю. Слава богу, та третя паличка стала останньою, і я може не став би наводити цей епізод, якби він не відворював у доволі точній формі той час, що зараз називають “застійним”. Дитиною я не тямив, що палички в транспарантах і стендах змінювати можна, проте самі засоби наочної агітації за такий тривалий час розваляться, якщо їх не оновлювати цілком. Виявилось потім, що не тямили цього і тодішні державні мужі, які міняли тільки палички для цілого радянського суспільства, через що струхлявів і врешті-решт розвалився увесь Радянський Союз. 
В інтернаті я пробув рік, за який мама закінчила своє заочне навчання у Літературному інституті в Москві, а також одержала нову квартиру, бо вийшла урядова постанова поліпшити житлові умови всім, хто живе у підвальних приміщеннях. Наша нова двокімнатна квартира знаходилась далеко від центру на самій окраєні міста в мікрорайоні з дуже гарною назвою Заперевальна. І вулиця, на якій ми жили, теж назву мала чудову - Нижнекурганська. Як поетично звучали ці назви: за перевалом , нижче кургану. Мені постійно було приємно це усвідомлювати.
Квартира наша була розхташована на третьому поверсі п'ятиповерхового панельного будинку і мала дві грандіозні особливості: першим був величезний балкон у всю довжину торця будинку, де знаходилась наша квартира, що складало метрів 10, а другим грандіозо був сусідній з нами величезний і довжелезний дев'ятиповерховий будинок, який зависав над нашим і уподоблювався до античного амфітеатру, а для мене він був цілодобовим театром для споглядання. За його грандіозну в ті часи довжину будинок називали  “китайська стіна”. В подальшому такі будинки стали звичним явищем у нашому мікрорайоні, але цей був першим з них.
На Заперевальній я ходив у 4 клас до 136 середньої школи, а наступного року відкрили нову 147 школу, де я вчився з 5 по 8 клас. Про шкільні роки нічого особливого пригадати не можу, окрім кількох моментів.  У 136 школі я спочатку навчався у 4-в класі, але через перевантаження всіх 4-х класів понад 40 чоловік чисельністю було вирішено зробити додатковий 4-ж клас, куди класні керівники спрямували з своїх класів всіх, хто їм створював проблеми і порушував порядок під час уроків, отож компанія у 4-ж зібралась дуже розбишацька. Попав до неї і я. Клас наш розташовувався  поряд з учительською та кабінетом зауча, яка частенько навідувались до нас для наведення порядку. Не пригадую, щоб я колись був лідером або організатором, але чомусь у мене виник сильний конфлікт з молодою вчителькою російської мови та літератури, точніше вона мене якось просто органічно не переносила, а тому як тільки починався її урок, то я без будь-якої вказівки сам збирав свої речі, виходив за двері і стояв коло вікна під дверями класу весь урок. Якщо під час уроку завуч чи ще хтось запитували мене, чого я не на уроці, то я спокійно пояснював:”Так у нас урок російської мови... або літератури”. “Ясно”- відповідали мені і залишали в спокої. Зараз віддаль часу і події сучасності роблять цей епізод з мого життя доволі пікантною деталлю, але водночас я просто мушу зауважити, що за весь час свого життя на Донбасі я ніколи не почувався зневаженим національно, тобто мене ніхто ніколи не ображав і не обзивав хохлом чи бандерою, не пригадую я і проблем стосовно з своїм доволі дивним для тих країв ім'ям Богдан. Просто вдома ми говорили з мамою тільки українською, а деінде я послугувався виключно російською  мовою, отже в усіх колективах я автоматично сам займав позицію певної дистанційної самоізоляції, при тому будучи сповна комунікабельним і товариським в спілкуванні.
В школі стосовно навчання я ніколи особливо не напружувався, бо мама хоч і контролювала, але була доволі ліберальна і уроки вдома я практично не робив. Найбільші проблеми я мав з предметами з мови: і російської, і української, і англійської. Граматики не знав і толком не знаю й досі. Зате з математикою я був у дуже добрих стосунках , а в старших класах покращало з оцінками по російській літературі, бо непогано творив твори. В загальному плані я ходив до школи не стільки вчитись, скільки розважатись, причому в старших класах робив це сповна усвідомлено, особливо у 8 класі. 
Тоді життєва крива привела мене аж до м. Запоріжжя, де я поступив навчатись у СПТУ№ 29 на столяра будівельного, а став столяром-меблевиком і водночас одержав диплом з відзнакою про середню освіту зовсім не напружуючись задля цього. Зараз навіть дивуюсь, як я легко одержав те, що колись не дали мамі: замісь золотої медалі вручили срібну, бо донька директора школи теж була випускниця, а медалей було один комплект на школу,- це стало одною з тих життєвих драм мами. Знову не можу пригадати чогось особливого про свій перший самостійний період життя в Запоріжжі, бо як і в інтернаті я продовжував триматись позиції усамітнення при одночасному повноцінному комунікативному житті в середовищі бурси. Перший рік був доволі жорстоким і важким, а потім мені вдалося з другого курсу поселитись окремо в кімнаті гуртожитку і другий та третій курс я прожив комфортно. Загалом цей період згадую з приємністю, особливо відпочинкові моменти з купанням в Дніпрі та блуканням по місту.
Достроково на місяць закінчивши навчання у СПТУ№29, я за наполяганням мами підготувався  і поїхав поступати у вуз до Москви, а саме у МФТІ (Московський Фізико-Технічний Інститут), щоб стати фізиком і сповнити мрію мами, тому що особисто мені було байдуже. Мене цікавили науки взагалі, у тому числі фізика, проте якогось пріорітеного захоплення я не відчував до жодного фаху, тому я цілком спокійно побачив свою нікчемність в знаннях і можливостях для навчання в МФТІ, свідомо зрізався на першому екзамені і цілий місяць гуляв Москвою, бо мав наперед куплений квиток на поїзд.
Повернувшись додому до Донецька, я пішов працювати на меблеву фабрику столяром. Восени 1979 року мене хотіли забрати у армію, проте я заартачився, що не хочу зараз, а хочу весною. Мене направили на курси телеграфістів на півроку без відриву від виробництва. Як потім вияснилось цей мій каприз врятував мене від можливої участі в початку окупації Афганістану 1980 р., куди з Донбасу багато хлопців попало. А я  спокійно пішов до армії весною 1980 р. і доля занесла мене на Західну Україну, на Львівщину у м.Червоноград, де на болотах у лісах були розташовані площадки з стратегічними ракетами ядерного начинення. Служба моя була така собі беззмістовна, тобто відбув, бо мусів, а що вояка з мене вийшов нікчемний, так кому я потрібен був у тій армії: все деградувало і я з ними.
В Радянській Армії я відбув рівно 25 місяців: забрали 11 травня 1980, а звільнили аж 11 червня 1982 року. Проте свій день народження я встиг зустріти з мамою в Донецьку. Ще в армії я написав одного величенького листа про незадоволення своєю службою до Головного політичного управління (скорочено ГПУ -!), а після став дещо пописувати і проявляти певну політичну заангажованість, хоч твердо можу сказати про відсутність у мене якогось романтичного невігластва. Від самого початку свого політиканства я чітко усвідомлював незначну дієвість моїх усіх писань, але тоді ж я прийняв рішення-програму “малої краплини”, яка полягала в тому, що не треба ставити собі надмірних завдань революційного характеру, а просто варто робити те, що ти можеш зробити. Наприклад,  мої  листи до генесеків Андропова чи Горбачова від самого початку писались з розрахунку, що вони попадуть в органи контролю КГБ, а там будуть проаналізовані, отож таким чином я вплину на свідомість цього середовища, яке в свою чергу має вплив на правлячу верхівку. З того часу моїм правилом стало: краще зроби щось мізерне, але хоч щось зроби, чим взагалі нічого.
З 1982 по 1984 роки я знову працював на Меблевій фабриці у Донецьку, а потім поступив навчатись на денну форму у Донецький Університет на філологічне відділення за спеціальністю “українська мова і література”. Вчився так собі, без особливого ентузіазму, тому що як викладачі були поганенькі, так і загальна атмосфера  суспільної деградації та масового алкоголізму не надихала на якусь духовну наснагу. Хоча курс наш був активний і я в тому числі, через що вперше філфак став чемпіоном Клубу Ввеселих та Кмітливих  у ДонГУ, але в цілому мені було скучно, тому я вирішив у свої 25 при першій-ліпшій нагоді одружитись, що незабаром сталося. Восени 13 вересня 1986 року я одружився на однокурсниці без найменшого почуття закоханості, а просто альтернатив не було. Невдовзі кинув навчання у ДонГУ і переїхав жити до дружини у село Золотий Колодязь, що мало вже 300 років і було україномовне. Загалом сільске життя мені присмакувало, але з народженням 17 червня сина Ростислава ми восени 1987 року переїхали жити до Донецька, де я поступив працювати столяром в ЖЕК, а незабаром ми з жінкою розлучились.
 Тоді я подався в світи і з осені 1988 року поновився вчитись на українського філолога у Тернопільському педагогічному інституті, але тривало це недовго, бо після короткочасного мого підключення до революційних подій “Горбачовської перебудови” я надовго виключився від активної політичної участі через свою внутрішню відразу до розігруваного фарсу в Україні та дебілізму демократичних вождів. Я покинув навчання і вдруге одружився 1990 р. та перебрався жити до Львова, куди того ж року переселилась і моя мама, обмінявши квартиру в Донецьку. Наступні 4 роки я пропрацював столяром у СКБ “Автонавантажуач”, а потім подався у журналістику, де чогось значного не досяг і в свої теперішні 43 роки продовжую бути чисто богемним чоловіком без статку в голові і кишенях. У позитив собі можу зачислити  сім'ю, народження доньки Соломії у 1994 році та участь у виданні значного об'єму книг мами, свого доробку в поезії під псевдонімом Жоржа Дикого і книжки “Мотлох” та ще перевидання двічі книги “Степан Бандера: людина і міф” і видання книги-мартиролога “Нескорена Берегиня”, яку в рукописі залишила мама. Вона померла 11 березня 2001 року і була поховано мною у рідному їй м. Кремянці.  А я ось живу і хочу до відзначення свого 44-річчя в наступному році підготувати книгу “Уламки роздумів...” за своїми архівами. З Богом!